I

Я не Петрарка — ти ж нова Лаура,<br />
Ти, може, краща, ніж вона була,<br />
Ти грації сама ще додала<br />
До чарів, що дала тобі натура.

Куди б ти тільки в хату не ввійшла,<br />
Зникає всім із чола тінь похмура,<br />
Яснішає душа, смутна й понура,<br />
Йде геть журба, що душу облягла.

Так сонце після хмарної години,<br />
Коли на землю кине промінь свій, —<br />
Радіють люди й звірі, а рослини

З'являються в барвистості новій.<br />
Моє ти сонце! Як і в сі хвилини,<br />
Світи повік мені в путі моїй.

II

Коли б твоєї вроди не хвалила<br />
Моя невдатна Муза, то з того<br />
Для образу чудовного твого<br />
Моя недбалість слави б не зменшила.

Нехай би навіть людськість оніміла<br />
І слова не могла сказать свого,<br />
Твого ім'я доволі одного,<br />
Щоб зараз же тебе пізнав люд! Мила

І гарна ти, що й кращої нема,<br />
І між людьми ласкавіша всіма.<br />
Нехай же буду я твоїм поетом:

Я з Музою — зберем ми сили всі,<br />
І впевним люд ми лагідним сонетом,<br />
Що вмієм віддавати честь красі!

1889