Мені сьогодні тридцять два —<br />
тож сам собі ради Різдва,<br />
шу-шу,<br />
пишу

ці вірші, сидячи в кафе,<br />
звичайно, трохи під шофе,<br />
бом-бом,<br />
в альбом.

Вже тридцять два, та будь-що-будь,<br />
а двісті в місяць не дадуть.<br />
Гай-гай,<br />
мій край!

Я міг би буть викладачем,<br />
а не нещасним рифмачем<br />
(хи-хи,<br />
стихи)...

Та в славнім місті Сегеді<br />
мене позбавив всіх надій<br />
сам пан<br />
декан.

"Хто "Ані роду" написав? —<br />
мечем він грізно потрясав.-<br />
Це ж бунт!<br />
Во фрунт!"

Вітчизну, Господа і власть<br />
мені образить він не дасть,<br />
оплот<br />
всіх цнот.

"Що? Вам — диплом? Даремний труд,<br />
сказав цей зав,— через мій труп!"<br />
Як зав'-<br />
язав.

Радіє в гордощах царьок,<br />
що дав поетові урок.<br />
О'кей,<br />
лакей!

Без ваших віз, без ваших згод<br />
я буду вчити мій народ —<br />
і край!<br />
I край.