Серед зими дістати лижі,<br />
морок позбутись взагалі<br />
і натщесерце слухать в лісі<br />
високу мову снігурів,

і вже не згадувать обідні<br />
бучних чиїхось роковин —<br />
аби лише дерева білі<br />
сміялись в білі рукави,

аби лише не знаком дурня<br />
різнилась тиша лісова,<br />
і стовпчик світла на котурнах<br />
стояв і снігом ласував.

І наодинці, по метілі,<br />
зайтись нестидними слізьми<br />
над півдитячим примітивом<br />
малюнків тихої зими...

Дійти узлісся, як порога<br />
у людний світ добра і зла,<br />
і в глупім полі ненароком<br />
вгадати контури села,

і хутко братися за розум:<br />
своє "добридень" і "щасти"!<br />
як оберемок дров з морозу,<br />
до хати крайньої внести,

глядіти в стелю — в небо хати,<br />
а бачить інші небеса,<br />
коли й лишилось небагато:<br />
сміятись, плакать і писать...

Та беззахисним на ослоні<br />
мовчати з думкою про хліб,<br />
зловить себе на чеснім слові,<br />
як інших ловиш на брехні...

Вертаєш виспраглим додому.<br />
у снігопад, серед зими,<br />
і снігурі летять додолу...