Сніг у Флоренції
Сніг у Флоренції
СНІГ У ФЛОРЕНЦІЇ<br /> Драматична поема
ДІЙОВІ ОСОБИ
Джованфранческо Рустичі (Старий)<br /> Флорентієць<br /> Двоє ченців<br /> Брат Домінік<br /> Три статуї святих у глибині саду<br /> Дев’ять муз,<br /> вони ж — в подобі карнавальних флорентійок,<br /> вони ж — в подобі преціозних дам<br /> Сублімований чортик<br /> Маріелла
Дія відбувається в монастирі старовинного французького містечка Тур. XVI століття.
Завіса розсувається, як брама.<br /> ДІЯ І
Глухий закуток монастирського саду. Камінний мур у заростях малини, у здичавілих нетрях бузини. Час надвечірній. Статуї святих біля стіни старого храму. Фрагмент високих риштувань і сходи, що ведуть на риштування — кудись туди, аж під ґотичний дах.
У центрі проста дерев’яна лава, на ній сидить похилений Старий.
З’являються, як тіні, два Ченці, один із фоліантом під пахвою. Але ми будем звати їх монахами, "чернець"-бо слово чорне і сумне, "монах" — товсте і значно веселіше.
Перший монах
Іди сюди. Тут затишок, дерева.<br /> То, може, хоч тепер дограємо ту гру.
(Виймає шахи з тайничка оправи і, озираючись, відновлює позицію)
Тут був король. А тут ось королева.<br /> Був хід конем. Я взяв твою туру.<br /> Твій хід. Ходи.
Другий монах (кивнувши на Старого)
А той нас не угледить?<br /> Чого він там сидить, насумрився, — дріма?<br /> Абату донесе, абат нас не погладить.
Перший монах
Та він такий, що вже його нема.<br /> Держись, ходжу. Ти що, мене кусати?
Другий монах
А ти ж як думав? Без ніяких фор.
Перший монах
Його привіз синьйор, такий носатий.<br /> І заплатив. Нещедрий був синьйор.<br /> За догляд, за тапчан, за монастирську юшку.<br /> За місце у землі, бо він йому земляк.<br /> Ну, прийняли. Дали якусь рядюжку.<br /> То він тут сів у затінку й закляк.
Другий монах
Ото не пощастило чоловіку…<br /> А що ж ти тут слона не захистив?
Перший монах
Та бий вже, бий.
Другий монах
Щоб так на схилку віку<br /> із милості попасти в монастир!
Перший монах
Шах королю. Рятуй свою корону.<br /> В Парижі траур, при дворі гризня.<br /> Король умер. І, звісно, хто при ньому<br /> був на коні, — посипались з коня.
Другий монах
То, може, це хтось із вельможних? Може,
(притишив голос)
це сам шу-шу тепер в такій нужді?
Перший монах
Та ні, він щось не схожий на вельможу.<br /> А втім, хто зна, який він був тоді?
Другий монах
(про всяк випадок голосно)
Новий король, є чутка, справедливий!<br /> Новий король є втілення чеснот!
Перший монах
Не говори до яблуні й до сливи.<br /> Чого боїшся, ти ж не гугенот.
Другий монах
А чи не вухо підіслав душпастир?<br /> Щось той старий і вчора тут різьбив.
Перший монах
Мабуть, в миру був непоганий майстер.<br /> Це ж він мені ці шахи і зробив.
Диви, яка робота філігранна!<br /> Які бундючні й пишні королі!<br /> А пішаки — то вбитий, то поранений.<br /> А кінь, ну й кінь! — без вершника в сідлі.
(Підносить до очей малесенькі фігурки)
А королева, страшно взять за талію!
Другий монах
Ти що їх держиш, наче комарів?
Перший монах
Так розтерзали бідну ту Італію.<br /> Все ділять, ділять…
Другий монах
Тихше, ти здурів?
Перший монах
Все в барабани луплять на вербовку.<br /> Їм люди що? Курчата для шулік.
Другий монах
Мовчи, дивись, бо за таку розмовку<br /> щоб хто тебе за грати не упік.
Перший монах
Я хіба що, я навпаки. Я зроду.<br /> Я мислі зав’язав на три вузли.<br /> Я просто так, глас божий — глас народу.<br /> При тому королі то й зв’язаних везли.
Другий монах
Мовчи.
Перший монах
Мовчу. Що я сказав такого?<br /> Ти що, не чув подібних таємниць?
Другий монах
Франціск Ассізький промовляв до птиць.<br /> І до вовків. А більше ні до кого.
(Посутеніло. Пролетів кажан. Монах зіщулився, провів його очима.<br /> А інший, яблуко зірвавши над собою, ще надзелень, із хрускотом гризнув)
Перший монах
Ух, кисле!
Другий монах
Певно, те було солодше.
Перший монах
А скільки раз Адам його вкусив?
Другий монах
Не їж із гілки, подивися, от же<br /> учора вітер спілих натрусив.
Перший монах
А важко жити в світі чоловіку.<br /> Куди не глянеш, все якийсь запрет.<br /> Ото вже як пішло із первовіку,<br /> то так уже на всі віки вперед.<br /> Хоч би й ця гра. Ну чим вона безбожна?<br /> Ось коник білий, коник вороний.
Другий монах
Ти не ропщи. Не можна, то й не можна.<br /> Сам кардинал цю гру заборонив.
Перший монах
Але за віщо?! Чим вона погана?<br /> У шахи ж грали, не якийсь Амур, —<br /> король Альфонс, аптекар Даміано,<br /> раввин Бен-Езра і кривий Тимур.
Другий монах
Це гра персидська, там немає бога.<br /> Ії придумав мусульманський шейх.
Перший монах
Сиди й тремти, душа твоя убога,<br /> то, може, нам що заборонять ще.
Другий монах
Я не тремтю. Тремтить мізерне тіло.<br /> Та тихше, тихше, яблуком хрумтиш!<br /> Вже стільки тих багать одгуготіло,<br /> що мимоволі сядеш та й тремтиш.<br /> Це — гра бісовська.
Перший монах
Що ти, посоромся!
Другий монах
Він десь отам сидить у блекоті.
Перший монах
Колись одна графиня барселонська<br /> то навіть грала в шахи золоті.
Другий монах
Та бог з тобою, тихше, не мели ти!
Перший монах
Свята Тереза грала так, що ну!<br /> Бувало, каже: сотворя молитви,<br /> пора загнати в клітку сатану.
Другий монах
Ой, гріх!
Перший монах
Та скільки там гріха того?
Другий монах
Щось шapyдить.
Перший монах
Не наганяй страху.
Другий монах
А як застануть?
Перший монах
Чорта волохатого<br /> я дам себе спіймати на гріху.
Другий монах
Так говорить ченцеві не пасує.<br /> Франціск Ассізький прагнув німоти.<br /> Магнітом слова, сказаного всує,<br /> усяку нечисть можна притягти.
Перший монах
О, вже зоря засвічує лампаду!
Другий монах
О, наче хтось зітхнув віддалеки!
Перший монах
Та кинь боятись. То Мадонна Саду<br /> балакає з Мадонною Ріки.
Другий монах
Щось пролетіло. Чорне, як ворона!
Перший монах
Та вгомонись, кажан або коти.
Другий монах
Щасливий ти, тобі усе Мадонна.<br /> Мені ж усе ввижаються чорти.<br /> Свят-свят, це він. Диви, он причаївся!
Перший монах
Кажу, кажан. Крилом десь ворухнув.
Другий монах
Я ж відчуваю. Грішників наївся,<br /> бо в шию так смолою і дихнув!
(Прошелестів над яблунями вітер. Щось пирснуло в кущах, захихотіло)
Другий монах
О, чуєш, чуєш, він іще й сміється!<br /> Ходім, бо тут дограти не дадуть.
Перший монах
А що ж йому, чортяці, зостається, —<br /> ти так боїшся, що він мусить буть.
(З кущів виходить Чортик волохатий і, помахавши хвостиком грайливо,<br /> з цікавістю спостерігає гру)
Другий монах
(нажахано, з докором)
Накликав чорта словом необачним.<br /> Ой, наче щось скубнуло. А тебе?
Перший монах
Я не боюсь, то я його й не бачу.<br /> А ти тремтиш, то він тебе й скубе.
(Підкрався Чортик, віхтиком хвоста полоскотав лякливого за вухом)
Другий монах
(увесь омлівши, злякано, ледь чутно)
Ну, чи не взяв би його прах, —<br /> він довго буде ще мене страхати?
Перший монах
А може, навпаки, це твій же власний страх<br /> утілився в щось чорне й волохате?
Другий монах
Причім тут страх? Ти давній казуїст.<br /> Страх був би нереальніший хоч трішки.<br /> А то ж диви, цілком реальний хвіст<br /> і відповідно ратиці і ріжки.
Перший монах
Ну, хочеш, я пройду тобі крізь нього.<br /> Що, пересвідчивсь, де він, де він, де?
(Ступнув до Чортика, той спритно увихнувся,<br /> і знов — для боязливого він є, небоязкий його не помічає)
Другий монах
Людських личин у сатани премного.<br /> Брат Домінік на розвідку іде.
(Ховають шахи в тайничок оправи і, швидко розгорнувши фоліант,<br /> один з Монахів нібито читає.<br /> А Чортик миттю видерся по сходах, сублімувався десь між риштувань)
Брат Домінік (наблизившись, суворо)
Що бачу, браття? В час, коли всі ми<br /> возносимо молитву, — ви в садочку!
Перший монах
Я тут читав Давидові псалми,<br /> а цей достойник грівся в холодочку.
Другий монах
Так, так, я так.
Перший монах (тихо)
Ти менше озивайсь.
(Уголос)
Брат Домінік, у всіх свої таланти.
Брат Домінік
Я добре знаю, декотрі із вас<br /> запретну гру ховають в фоліанти.
(Помацать хоче шкіряну оправу)
Перший монах (обурено)
Брат Домінік, я ще раз вам кажу.<br /> Де більш гріха, я ще подумать мушу, —<br /> чи в книзі тій, що я в руках держу,<br /> чи якби я заглянув вам у душу!
(Закривши фоліант демонстративно, з ображеною гідністю іде.<br /> За ним і другий, підбігцем, хоч старший)
Другий монах
Ой, донесе! От бестія цибата.<br /> Казав: ходім, а ти все ні та ні.
Перший монах
Та він щоночі — шась,<br /> йому ж не до абата.<br /> Йому ж аби проскочити у дірку в бузині.
Брат Домінік
О боже правий! За що така злоба?<br /> Ти ж клеветою осквернив уста.<br /> Сновидець я. Не гріх це, а хвороба.<br /> Якщо й ходжу вночі, то неспроста.<br /> В роду у мене всі вночі ходили.<br /> Яка там дірка? З даху на карниз.<br /> І всі були не те, що ти — худими.<br /> І жоден предок не звалився вниз.<br /> А ви, гладкі яриги, пудофети,<br /> важкі на мисль, глухі на солов’я, —<br /> ти ви ж вночі усі як захропете,<br /> хіба ж на місяць дивитесь, як я?!
Перший монах
Прегарні прачки на ріці Луарі.<br /> Отож і місяць світить все туди.<br /> Крохмальний чепчик, очі карі,<br /> і руки аж рожеві од води!
Брат Домінік
Мій слух терзають натяки гріховні.<br /> Мені, ченцеві, чи до прачок тих?<br /> Якщо й ходжу, — це тільки місяць вповні<br /> мене веде на віжках золотих!
Перший монах
А як тебе над річкою зловили,<br /> ти вже хотів стрибати до човна.<br /> На тому боці всі собаки вили, —<br /> он, сходить вже
(показує на місячне півколо), —
це теж його вина?
Брат Домінік
Ні, mea culpa, це моя провина.<br /> Коли зі мною коїться таке,<br /> з водою миска ставитись повинна<br /> мені в ногах у келії.
Другий монах
Яке!<br /> І що тоді?
Брат Домінік
А я, не мавши тари,<br /> в холодну воду не вступивши в сні,<br /> ото добіг до самої Луари<br /> і вже аж там прокинувся в човні!
Другий монах
То з тебе ж треба виганяти біса,<br /> щоб ти отак не бігав по ночах!
Чортик
(зі сховку раптом визирнувши, хитро)
Якщо мене і виженуть, не бійся, —<br /> На тому боці ждатиму в корчах.
Монахи наполохано сахнулись. З них другий нестатечно дременув.<br /> А перший, зберігаючи поставу, усе ж таки заквапився іти.<br /> Брат Домінік, поштиво склавши руки, прислухався, і віддалився теж.
Сузір’я яблук світяться крізь листя.<br /> На лаві темний силует Старого.<br /> Все западає в морок. Сходить місяць.<br /> Бринять у тиші пилочки цикад.
***
ДІЯ II
І ось тоді, під місяцем уповні, на дерев’яних ребрах риштувань<br /> з’явився знову Чортик волохатий. Уламок дзеркальця потерши об коліно,<br /> навів його на місяць і пускає по всьому саду зайчики магічні.<br /> Висвітлює дерева, обрис муру, надбиті плити, статуї святих.<br /> І потаємну стежку в бузині, і дірку в мурі, каменем прикриту.
Магічне коло місячного сяйва спиняється на постаті Старого.
Старий здригнувся — хтось торкнув зненацька його плече.
Високий Флорентієць в ліловому плащі схиляється над ним.
Флорентієць
Чого ти тут сидиш?
Старий
Куди ж мені іти?
Флорентієць
Є в тебе дім і щось на світі рідне?
Старий
На тому світі є. Там всі мої світи.<br /> І вся моя рідня.
Флорентієць
На тому. А деінде?
Старий
Деінде? Де-не-де хтось, може, й не забув.<br /> Деінде? Де-не-де хтось, може, і лишився.
Флорентієць
Хто ти, старий?
Старий
Мене немає. Був.<br /> Під вітром часу камінь розкришився.
Флорентієць
Хто ти, старий? Назви своє ім’я.
Старий
Джованфранческо Рустичі.
Флорентієць
Отямся!<br /> Джованфранческо Рустичі — це я.<br /> Славетний скульптор. Був ним і зостався.<br /> А ти… Ти привид. Ти страшний фантом!<br /> Безумний старче, моторошна тіне!
(Магічний промінь заметавсь між ними, вихоплює із темряви обличчя —<br /> то молоде й красиве Флорентійця, то маску старості. Вона йому страшна)
Старий
Ні, я не привид. Ні, я не фантом.<br /> Ти — молодість моя, а я — твоя руїна.
Флорентієць
(самими побілілими губами)
Я… молодість твоя?.. А ти… моя руїна?!<br /> То це я що, отак себе зносив?<br /> Весь розчинився в цьому страховітті?
Старий
Так, я твоє завершення на світі.<br /> Я наслідок усіх твоїх зусиль.
Флорентієць
Які ж то мали бути землетруси,<br /> щоб так на мене обвалився час?!
Старий
Марнота днів, убитих на спокуси.<br /> Хто може врятувати нас від нас?
Флорентієць
(із відчаєм, із невимовним болем)
Якби ми знали, о, якби ми знали,<br /> що буде з нами, о, що буде з нами…
Статуї у глибині саду
(повторюють цей зойк печальною луною,<br /> у небо звівши руки кам’яні)
…Що, буде з нами, о, що буде з нами!..
Флорентієць
А весь мій труд? А всі мої скульптури?<br /> Як ти потрапив у містечко Тур?
Старий
Мистецтву не страшний ні час, ані тортури.<br /> Не час йому страшний… Немає тих скульптур.
Флорентієць
Ти їх продав? О непрощенна скнарість!<br /> Чи, може, я нездарно їх створив?<br /> Невже мені судилося на старість,<br /> щоб я отак з собою говорив?!
Ні, ти не я! Такого буть не може,<br /> щоб це був я через десятки літ.<br /> Твоє обличчя на моє не схоже.<br /> Ти хтось чужий. Ти просто якийсь дід.
Сидиш собі на монастирській лаві.<br /> Дрімаєш, стогнеш, як усі старі.<br /> А я — я скульптор в почестях і славі!<br /> Я жив при королівському дворі.
Я мав палац з колонами й фронтоном.<br /> Давав бенкети на півста персон.<br /> Мій дім в Парижі славився бонтоном,<br /> і кілька грацій стерегли мій сон.
Я гроші кидав жменями у кошик,<br /> що для старців там висів на скабі.
Старий
(жебрацьким рухом простягає руку)
Подай мені, убогому, хоч грошик!<br /> Подай хоч грошик з тих своїх скарбів!
Флорентієць
Прости, я справді щось не тим хвалюся,<br /> Я ж не лише достатком дорожив.<br /> В мистецтві я…
Старий
Нічого, не хвилюйся.<br /> Ти вже себе в мистецтві пережив.
Флорентієць
Ти, флорентійський викидню, втікачу!<br /> Згадай мене в мої найкращі дні!<br /> Хіба надгробний пам’ятник Боккаччо<br /> довірили створити не мені?!
А мій Меркурій на тому фонтані?<br /> А мармурове птаство янголят?<br /> А Іоанн на церкві Сан-Джованні,<br /> де хрестять флорентійських немовлят?
Мій перший твір! Мій вистражданий. Досі<br /> я пам’ятаю жар того литва.<br /> Усе було — талант, уміння, досвід.<br /> Чому ж такі сумні мої жнива?
Хто я тепер?! Бездомний чоловіче,<br /> чого сидиш тут поночі в саду?
Старий
Духота вдень. Од спеки худнуть свічі.<br /> Повечоріло. В келію піду.
Флорентієць
Твоїй душі у келії не тісно?<br /> Ти ж із палацу в келію прибув.<br /> Притулок. Тиша. Коників фортіссімо.<br /> Різець в руці держати не забув?
Старий
Та щось роблю, коли нагода трапиться.<br /> Та вже ж і руки не такі як слід.<br /> Приймаю мовчки монастирську трапезу.<br /> Дивлюсь в провалля пережитих літ.
Ченцям тут шахи вирізьбив. Абат<br /> собі на гріб янгелика замовив.<br /> Та ще потроху доглядаю сад.<br /> Отут я й стану деревом зимовим.
Флорентієць
Ти ж вчився в знаменитому Саду!<br /> Був другом і сучасником да Вінчі!<br /> Де ж я себе колишнього знайду?<br /> Як страшно доля глянула у вічі!
О, пригадай Флоренцію — ті храми,<br /> садів Сан-Марко виноградний мур,<br /> де наш синьйор Лоренцо Незрівнянний<br /> для нас відкрив славетний Сад Скульптур!
Зайди в той Сад, заглянь в тінисті гроти,<br /> зустрінь себе в майстернях тих,<br /> де ми в часи насильства, підступу й підлоти<br /> мистецтвом ушляхетнили уми!
Старий
Його нема. Той Сад уже руїна.<br /> Лоренцо вмер. І ти — уже не ти.<br /> Лиш пам’ять, наче дівчинка наївна,<br /> все хоче ляльку в попелі знайти.
Флорентієць
Які були там витвори мистецькі!<br /> І все для нас натура і модель —<br /> етруська ваза, музи давньогрецькі,<br /> античні маски, римська капітель.
В тіні олив, закохані в Елладу,<br /> де птиця Фенікс ще раз ожила,<br /> ми, юні пташенята того Саду,<br /> пили мистецтво з першоджерела!
Упало яблуко. У місячному крузі — цвіте мигдаль рожевий і троянди.<br /> Крислате дерево. На дереві із гнізд, як пташенята, виглядають хлопчики.
І дев’ять муз, прекрасних і струнких,<br /> ведуть круг них свій витончений танець.
В тому Саду ми брались до науки<br /> і перші лаври скубли на вінок.<br /> Всі дев’ять муз, узявшися за руки,<br /> навколо нас водили свій танок.
Он подивись, які ми жовтороті!<br /> Тих пташеняток бачиш у гнізді?<br /> Ти — Рустичі, а він — Буонарроті,<br /> адже ви разом вчилися тоді!
І наш синьйор, музика і дотепник,<br /> тиран, поет, філософ і купець,<br /> любив його, прихильний був до тебе, —<br /> він знав, із кого виросте митець!
За хист натхненний і за труд воловий.<br /> що кожен з вас ним юність надривав,<br /> йому — червоний, а тобі — ліловий<br /> оцей ось плащ синьйор подарував.
То як же сталось, як же все це сталось,<br /> яких зазнав ти злигоднів і втрат,<br /> що з тих Садів<br /> потрапив ти на старість<br /> у цей убогий монастирський сад?
Що привело тебе у цю обитель?<br /> За що в житті так тяжко не прощен?<br /> Святий Мартин, жебрацький покровитель,<br /> з тобою тут поділиться плащем.
А ти ж міг бути велетнем, ти міг!
Старий
(печально похитавши головою)
У мене в пам’яті йде сніг…
(Сніг падає на вже порожні гнізда, і Музи порозходились навшпиньках)
Флорентієць
Причім тут сніг? Флоренція — Фйоренца,<br /> квітуча тобто. Лілія в гербі.<br /> А сніг там рідко. Звідки ж він береться,<br /> що він іде у пам’яті тобі?
Чого ж у тебе в пам’яті не йде твоя молодість?<br /> Чого у тебе в пам’яті не йдуть твої скульптури?
Старий
Не муч, не згадуй, одійди, замовкни!<br /> Що взагалі в житті було моїм?!<br /> Я весь мій вік залежав од замовників<br /> і те створив, що треба було їм.
Флорентієць
А Мікеланджело, чи не ровесник твій,—<br /> він не залежав, мав од них свободу?<br /> А є у нього хоч єдиний твір,<br /> який би він створив їм на догоду?
Вони ж бувають гірші, ніж вандали.<br /> Він лізти їм в свій труд не дозволяв.<br /> А як вони вже дуже насідали,<br /> то він на них і дошками шпурляв!
Старий
Так він же геній. Це вже інша річ.<br /> Такий — один на кількасот сторіч.
Флорентієць
Він геній, так. Це ще Лоренцо знав.<br /> І хоч було це декому в досаду,<br /> він дав йому, єдиному із нас,<br /> і кращий мармур, і ключі від Саду.
Ми всі були ще зовсім хлопчаки,—<br /> він мав його за майстра у роботі.<br /> Він знав, що то вже буде на віки,<br /> що вийшло з-під різця Буонарроті!
Старий
Оце і є найперша із причин.<br /> Бо хоч би як хто п’явся на котурни —<br /> всі народились кожен хто під чим,<br /> лиш геній народився під Сатурном!
Флорентієць
(нервово загортається плащем)
Ну, добре, я великим стать<br /> не зміг чи не зумів,— часи були брутальні.<br /> Але причому все-таки тут сніг?<br /> Я працював у камені й металі.
То де ж воно, серед яких руїн,<br /> все, що створив я оцими руками,—<br /> я, скульптор навіть Іменем своїм,<br /> я — Рустичі, я — рустика, я — камінь!
Старий
Оце умреш, ніхто й не спом’яне.<br /> В надгробний камінь не вкарбують дати.<br /> Лише ім’я у тебе кам’яне.<br /> Ти дошку в них шпурнути був не здатен.
Флорентієць
Коли цькували — я протистояв.<br /> Лише коли наблизили — піддався.
Старий
Твоя відвага — вище всіх уяв!<br /> Отож-бо й є. У тому-то й біда вся.
Вони — тебе, не ти їх переміг!<br /> Вони твій хист поклали під фуганок.
Флорентієць
Чого у тебе в пам’яті йде сніг?
Старий
Страшна ціна вельможних забаганок!
Ти кажеш — привид, старості фантом.<br /> Послухай. Передсмертне молодію.<br /> Сприйми як притчу, під новим кутом,<br /> ту — давніх літ — забуту вже подію.
До нас природа щедрою була.<br /> Мистецький дар і розум сполучила,—<br /> усе Лоренцо Пишному дала,<br /> але в його нащадках одпочила.
Після Лоренцо занепав той Сад.<br /> Прийшла пора тиранів і купецтва.<br /> Його нащадок теж був меценат,<br /> але… не мав кебети до мистецтва.
Отож, мистецтво люблячи без меж<br /> і мавши влади й золота всесильність,<br /> наслуханий про генія, він теж<br /> хотів до нього виявить прихильність.
А снігу, снігу випало в той рік!<br /> Зима тоді стояла небувала.<br /> Було, пройти з порога до воріт —<br /> лопатами дорогу пробивали.
Тут наш синьйор і здійснив свій порив —<br /> поставити нову мистецьку віху.<br /> Звелів, щоб Мікеланджело створив<br /> йому гігантську статую із снігу.
Статуї у глибині саду
(аж зойкнули, перезирнулись)
Звелів створити… статую… із снігу?!!
Флорентієць
Наказ синьйора. Звелено,— роби.<br /> Мороз такий — ніхто не виткне носа.<br /> Я пам’ятаю, цілих три доби<br /> він там ліпив ту статую-колоса.
(Піднявшися по сходах риштувань, уже вгорі показує рукою)
Ось. Отака вона була.<br /> А може, й вища. Бо тепер вже хтозна.<br /> Навколо риштування — грандіозне!<br /> Крізь риштування віхола мела.
А він ліпив свій сніговий шедевр.<br /> Йому вже сніг у відрах подавали.<br /> Лише ворони каркали з дерев,<br /> і двір вітри холодні продували.
З палацу чулась музика. Із вікон<br /> синьйор дивився і його сім’я.<br /> Він був, як віл, терплячіший із віком,<br /> Але тоді ще юний, як і я,—
ліпив. Творив. Вдихнув у неї душу.
(Натхненно ліпить порожнечу чіткими рухами вже закоцюблих рук)
Не спав. Не їв. Ні з ким не говорив.<br /> Змарнів. Промерз. Втомився. Занедужав.<br /> Але створив ту статую, створив!
Гігантську, всю, до самого чола<br /> від льодової брили п’єдесталу!..
Старий
(з гірким сарказмом)
Аби ж хто знав, яка вона була.<br /> Пригріло сонце, і вона розтала.
Статуї у глибині саду
(розгублено і тихо)
Пригріло сонце… і вона розтала!..
Флорентієць
То й що? Ну, примху виконав дурну.<br /> Ну, догодив пихатому нездарі.<br /> На це ніхто й уваги не звернув,<br /> крім літописця геніїв Вазарі.
Старий
А потім папі статую зроби.<br /> А папа Юлій усмиряв повсталих.<br /> Під сміх, і свист, і тюкання юрби<br /> її розбили. Теж, вважай, розтала.
А потім щось завершить не дали.<br /> А потім запідозрили в крамолі.<br /> А потім зацькували, довели…<br /> І що митцю лишилося від долі?!
(Помовчавши, з глибокою печаллю)
Як важко бути в наші дні митцем!
Флорентієць
У наші дні… А завжди і понині?
Старий
Я, може, хочу срібним олівцем<br /> птиць малювати на лляній тканині!
А я все мусив славити когось.<br /> Чиюсь творить подобу гонористу.<br /> Ліпити сніг у мармурі… І ось —<br /> гіркий фінал приборканого хисту!
Флорентієць
Хто ти? Ніхто в своєму доживанні.<br /> Всі знають: Мікеланджело — "Мойсей",<br /> Хто знає, що на церкві Сан-Джованні<br /> твій Іоанн, Левіт і Фарисей?!
Десь високо вгорі — у відсвітах пожеж — скульптурна група: бронзові фігури, котрі вивершують вже майже п’ять сторіч портал північний церкви Сан-Джованні.
(Заскімлив Чортик, димом задимівся, чкурнув кудись за дошки риштувань)
Старий повільно зсунувся із лави, побожно дивиться на свій же власний твір, що ледве мріє десь там угорі, на тлі заграв і грозової хмари.
Старий
Мені, мабуть, уже й не до лиця<br /> вважать себе творцем такого твору.<br /> Але яке ж це щастя для митця —<br /> на власний твір дивитися угору!
(Кланяється)
Спасибі тобі, Хрестителю Іоанне!<br /> Життя було до мене невблаганне.<br /> А ти мене уже й не бачиш звідтам,<br /> стоїш між Фарисеєм і Левітом.
І хмари йдуть, і вітер їх жене.<br /> І коли-небудь, десь там, за віками,<br /> моє творіння, пригадай мене!<br /> Я — Рустичі, я — рустика, я — камінь.
(Скрадаючись, у каптурі, нечутно, проходить, наче тінь, брат Домінік)
Брат Домінік
Ти що, старий, говориш сам з собою?
Старий
Це я з минулим. З долею. З судьбою.<br /> Чогось приснилась молодість мені.<br /> А ти куди?
Брат Домінік
У дірку в бузині,
(Зникає в тінях кам’яного муру. А згодом буде чутно плюскіт весел.<br /> А потім завалують десь собаки — аж ген із того берега Луари)
Флорентієць
Але чому я долю змарнував?!<br /> Мене ж і слава наче не минала,<br /> І сам Вазарі навіть визнавав,<br /> що ця моя скульптура — досконала.
Мені її замовив Цех Купецький.<br /> Я працював не рік, не два,— роки.<br /> Бо це ж не путто, янголи, опецьки,—<br /> це твір монументальний, на віки!
Я не чекав, коли дадуть завдаток,<br /> і не в рахунок зарібку свого,<br /> я навіть спродав материнський спадок,<br /> щоб оплатити бронзу і литво!
І ось тоді, коли вони зібрались<br /> мій труд прийнять, належно оцінить,—<br /> я, подолавши острах свій і радість,<br /> сказав — і чув, як голос мій дзвенить!
(Схвильовано, до когось в порожнечу, піднявшись на щаблинку риштувань)
Синьйори! Я прошу хвилиночку уваги.<br /> По морю пошуків я плив, як Одіссей.<br /> Завершено мій труд, і ось він перед вами —<br /> Хреститель Іоанн, Левіт і Фарисей.
Я тяжко працював і сумнівався надто.<br /> І чудо одкровень було мені як грім.<br /> Тепер я не боюсь. Покличте Леонардо<br /> і Мікеланджело,— я вірю тільки їм.
Замовники мої! Повірте, не зухвальство —<br /> це просто для митця найбільше з його щасть.<br /> Бо краще хай мій труд мені не схвалить майстер,<br /> ніж нетямущий хто хвалу йому воздасть!
Старий
Ну, а вони покликали свого.<br /> Принизили і заплатили скупо,<br /> бо він сказав, що твір щось не "ого",<br /> і що ціна — п’ятсот, не більше, скудо.
Флорентієць
Та краще б звір мене ударив бивнем!<br /> Я побілів, і я сказав їм так: —<br /> Чи вам, синьйори, не здається дивним,<br /> що труд митця оцінює слимак?
Старий
І почалось. Погрожували пальцем.<br /> Злостивцем називали і зухвальцем.<br /> Що молодь вперта, і від того зло.<br /> Що в їхній час такого не було.
Флорентієць
Я вийшов звідти,— з мене було досить.<br /> Я десь кудись забіг тоді, я зник.<br /> Це був мій перший, мій болючий досвід:<br /> замовнику зручніший ремісник.
Старий
Чого ж ти не сказав йому: — Паскудо,<br /> мені не треба ті нещасні скудо!<br /> Ти ж власним коштом більше оплатив.<br /> Чого ж ти їх тоді не всовістив?
Флорентієць
Я гордий був. Принаймні хоч гордині<br /> ніхто не сміє збавити людині.
І потім, я ще жив не у нестатках.<br /> Я мав куди подітись від образ.<br /> Мій дім стояв у лоджіях і в ґратках,<br /> У мене був домашній дикобраз.
Я міг собі дозволити дозвілля,<br /> себе ще не призводячи до скрут,<br /> півроку роздивлятися сузір’я,<br /> два роки заморожувати ртуть.
У мене був мій говорящий ворон.<br /> Мій час життя у вічності тривав.<br /> Я міг неквапно працювать над твором,<br /> а потім твори друзям роздавав.
Був невідлюдний. Добре грав на лютні.<br /> Життя було безпечне і легке.
Старий
Чого ж ти не подумав про майбутнє?
Флорентієць
Чи міг я думать, що воно таке?!
В примарнім крузі місячного світла — такий трагічний у своїй самотності —<br /> сидить на лаві Рустичі, старий.
Спалахують суцвіття фейєрверків, сніп кольорових іскор над юрбою.<br /> Невтримний шал веселощів і свята.
Уся в гірляндах пишна колісниця. На ній стоїть прекрасна Маріелла,<br /> вона шпурляє квіти у юрбу.
Торкає струни лютні Флорентієць,<br /> і дев’ять<br /> карнавальних<br /> флорентійок —<br /> ті ж самі музи, але вже інакші,
як хризантеми в карнавальних масках, в тимпани б’ють, оточують, танцюють,<br /> все далі відтісняють Флорентійця.
Флорентієць
(і весело, і трохи винувато)
Флоренція любила карнавали.<br /> Я флорентієць, я любив їх теж.
Старий
О ви, що стільки часу змарнували<br /> на фейєрверки з флорентійських веж!
На ваші п’яні гульбища, бенкети,<br /> де кожен з вас пишався, як індик,<br /> де ваші запопадливі поети<br /> наввипередки славили владик!
Флорентієць
(награючи на лютні, мов не чує)
О Маріелла, Маріелла, Маріелла!
Старий
(у намаганні якось буть почутим, зіп’явсь на лаву, в пароксизмі гніву)
Спиніться, схаменіться, в гупотінні<br /> не чуть, як наближається біда!<br /> Вже вас немає. Вже на ваші тіні<br /> розлив бокал кривавий тамада.
Я вам кажу. І час такий настане.<br /> Хто що посіяв, той те і пожне.<br /> Флоренція болить. Флоренція повстане.<br /> Флоренція тиранів прожене.
Вона змете палаци їхні й замки,<br /> вона такий утне їм карнавал,<br /> що тільки чорт знайшов би там уламки<br /> од жаху перекошених дзеркал!
Чи ви тоді отямитесь прозрівши?<br /> Вином не скаламучуйте уми!<br /> Бо згинете, Флоренцію призвівши<br /> до голоду, усобиць І чуми!
Я вам кажу. Я вас молю. Я прошу.<br /> О, схаменіться, поки ще живі!<br /> Ви казитесь, ви тонете в розкошах.<br /> Волаю вам — потонете в крові!
Голоси
(обурені, з танцюючого натовпу)
А це ще хто? Хапай його за поли!<br /> Чого він тут, тягни його униз!<br /> Ти що, як тінь ченця Савонароли,<br /> над безтурботним натовпом навис?!
Флорентієць
(наспівує і награє на лютні)
О Маріелла!
Старий
Боже, він не слуха!<br /> Його робітня пилом припада.<br /> Флоренції загрожує розруха,<br /> а він на карнавалах пропада!
Він з ними їхній. Деспоту в догоду<br /> зліпив аж кілька непристойних пик.<br /> Одне із двох — або люби свободу,<br /> або залеж від милості владик!
Чого ти тут? Ти — Рустичі, ти — брила.<br /> На що марнуєш дар свій і літа?<br /> Не дай собі надборкувати крила,<br /> тебе ж погубить вся ця суєта!
Лоренцо був, а ці вже — не Лоренцо.<br /> Вони, як гусінь, об’їдять Флоренцію.<br /> Ти робиш те, що прагне їх пиха.<br /> Вона у них до істини глуха,
Ти думаєш, що хист твій невичерпний?<br /> Ти ліпиш сніг.
Флорентієць
Та згинь, кажу, мано!
Старий
Всіх пиятик незмінний виночерпій,<br /> ти чуєш — скреготнуло твоє дно!
Флорентієць
Ти не турбуйсь, там вистачить на дні ще.
Старий
Такий талант, ти міг би вразить світ!
Флорентієць
Тобі тепер зі старості видніше,<br /> що слід мені робити й що не слід.
Старий
Чи ж довго буде молодість тривати?<br /> А ти її розтринькав не на те!
Флорентієць
(підспівує і награє на лютні)
"Троянду треба рвати, поки вона цвіте!"
Старий
Хіба митцеві місце серед зборищ?<br /> Спинись. Подумай. Не жадай хвали!
Флорентієць
Старий, колись усе це договориш,<br /> десь іншим разом, бо нема коли!
Старий
Коли танцюють музи тарантелу,<br /> чи обертом не піде голова?
Флорентієць
Створив я мармурову Маріеллу.<br /> Та більше до душі мені жива!
(Підставив руки — прямо з колісниці йому в обійми впала Маріелла.<br /> Вона сміється і танечним кроком веде його у танець за собою.<br /> Вона струнка, прекрасна і жагуча. Це досконалий образ флорентійки.<br /> "О Маріелла, лілія Тоскани!" — наспівує і грає Флорентієць)
Старий
Куди ж ти йдеш? Невже ти йдеш з юрбою?!
Флорентієць
Я цілу ніч гулятиму! Уп’юсь.
Старий
(раптово з ніжністю)
Люблю тебе, милуюся тобою!
Флорентієць
А я тебе ненавиджу, боюсь.
Тьмяніє пишне древо фейєрверка. Мітлою Чортик підмітає квіти.<br /> І дев’ять муз у масках карнавальних відходять, озирнувшись на Старого.
Старий сидить, похилений, на лаві. Десь плюскіт весел в темряві і тиші.<br /> Нечутно повернувся Флорентієць, спостерігає сумно звіддалік.
Флорентієць
Яка самотність! Монастирські мури.<br /> Чиїсь надбиті плити у траві.<br /> Ці вапною заляпані скульптури,<br /> котрі вночі говорять, як живі.
Жаринки зір з небесної жаровні.<br /> І той чернець, що веслами гребе.<br /> І чорний хрест під місяцем уповні.<br /> І цей старий, що згадує себе…
Дожив. До себе відчуваю жалість.<br /> "В останній тузі",— як сказав Катулл.<br /> Колись мені, ще в юності, ввижалась<br /> тінь Данте у Саду Скульптур.
Він теж сидів, похилений, на лаві,<br /> додолу руки звісивши бліді,<br /> але ж безсмертний у всесвітній славі!..
(Жест розпачу і туги в бік Старого).
Себе — таким — я уявляв тоді?!
Старий
Ось і говориш із старим тепер ти.
Флорентієць
Вже маю час. Минувся мій розгул.
Старий
"Чи я не забарився вмерти?" —<br /> Хто це сказав?
Флорентієць
Здається, теж Катулл.
(Стих плюскіт весел. Лунко впало яблуко. Десь вдалині загавкали собаки)
Старий
Доплив чернець.
Флорентієць
Не був же я нездарою!
Старий
О, стрепенуло крильцями пташа.
Флорентієць
Що там за муром?
Старий
Круча над Луарою.
Флорентієць
Це скрикнув сич?
Старий
Або чиясь душа.
Флорентієць
О Маріелла! Плакалось, грішилось.<br /> І кожен з нас колись на світі був.
Старий
Вона при хворій матері лишилась.<br /> А я поїхав. Я її забув.
Флорентієць
Ти не забув. Ти думав, що забудеш.<br /> Ти у Парижі мав їх не одну.
Старий
Мовчи, бо в серці знов її розбудиш!
Флорентієць
Вона померла. В голод, у війну.
Будинок їхній над рікою Арно<br /> потроху зносять води прибутні.<br /> А ту скульптуру, Маріеллу з мармуру,<br /> десь вивезли. Вона на чужині.
Вони її украли, безборонну.<br /> Якийсь ландскнехт повіз як сувенір.<br /> Або продав якомусь там барону<br /> твою любов, твій безіменний твір.
Старий
Як я різьбив ті риси дивовижні!<br /> Було натхнення схоже на екстаз.<br /> Я вже й пізніше, при дворі, в Парижі,<br /> шукав її у мармурі не раз.
Усе було — і молодість, і сила,<br /> і спокій, і достаток, і хвала.<br /> Але вона вже більш не осінила,<br /> вона до мене більше не прийшла…
Флорентієць
Так на таланті зрада окошилась.<br /> Ти Маріеллу кинув у біді.
Старий
Але ж вона при матері лишилась!
Флорентієць
А хто була Флоренція тобі?
Старий
Флоренція? В якому одкровенні<br /> пізнає правду стомлена душа?<br /> Чи Данте, що похований в Равенні,<br /> хоч сумнів щодо цього полиша?
Вона його судила, і цькувала,<br /> і змусила вмирать на чужині.<br /> Жорстока, невблаганна і лукава,<br /> вона була як мачуха мені!
Флорентієць
Чого не скажеш в гніві благороднім?<br /> Та муки Данте більші за твої.<br /> А все одно й на камені надгробнім<br /> він називає матір’ю її!
Старий
Вона його посміла проклинати.<br /> Він був нелюбий, як усі митці.
Флорентієць
Цькувала не Флоренція, не мати,<br /> а міста самоназвані отці.
О ті страшні, розбещені, погані,<br /> усіх віків вельможні старигані!
В якій лиш не з’являлися личині,<br /> який лиш бруд не мали на руках!<br /> Вони помруть, а наслідки злочинні<br /> відлунюють ще довго у віках.
На риштуванні Чортик позіхнув і, опустивши дзеркальце блискуче,<br /> затарабанив ратичками стиха об дерев’яні ребра риштувань.
Чортик
Обридло зайчики пускать, перепочину,<br /> а то ще хтось пошпурить кирпичину.<br /> Та й взагалі, признатися, мені<br /> людські страждання все-таки нудні.
Я все вже бачив і до всього звик.<br /> Усе це суєта і від лукавого.<br /> Щось дуже темно.
(Хукнув і протер блискученький уламок об коліно)
О, жіночий крик!<br /> Ану погляньмо, це вже щось цікавого.
(Висвітлює дерева у саду, де в глибині між статуями раптом майнула біла постать у туніці)
Прекрасна жінка
(простягає руки, у неї голос як антична флейта)
Іду, іду, чекай мене в саду!<br /> Ти де, ти де, в якому ти вигнанні?<br /> О милий мій, нічого, я знайду.<br /> Де ж ти подівся, Рустичі, Джованні?!
Флорентієць
(назустріч їй розкрив свої обійми, змахнувши крилами лілового плаща)
Я тут. Я жду. Мене вже навіть два.<br /> Ти в плесі ночі біла, як латаття.<br /> О Маріелла з мармуру! Жива?!<br /> Про що мене ти хочеш розпитати?
Як я любив? Як згадував той час?<br /> Як мріяв я хоч вісточку дістати!
Старий
О Маріелла! Вже немає нас.<br /> Ти що, прийшла моїм надгріб’ям стати?
Прекрасна жінка
(з жахом відсахнувшись, розгублено питає Флорентійця)
О мій коханий, хто він, цей старий?<br /> В його очах печаль така нестерпна!
Флорентієць
Він — Рустичі, котрий тебе створив,<br /> щоб ти була у камені безсмертна.
Прекрасна жінка
(тихо підійшла, поцілувала у чоло Старого)
Це ти, Джованні? Плащ твій не ліловий.<br /> Лице твоє спустошене й сумне.
Старий
Облиш мене. Твій дотик мармуровий<br /> уже в мені не воскресить мене.
(Прекрасна жінка ніби заточилась, руками затуляючи обличчя,<br /> і, ставши на коліна, скам’яніла)
Чортик
І хто вона йому, кохана чи жона?<br /> Така красуня й мертвому присниться.<br /> Ото біда, сполохав кажана.<br /> Світанок скоро, треба буде змиться.
(Наводить світлий промінь на Старого)
Ану, цікаво, що він там шепоче?
Старий
(долоні склавши, наче для молитви)
Сан-Марко, Сан-Джованні, Санта-Кроче.<br /> О Фіоренца, щастя моє, горе!<br /> Санта-Марія дель Фіоре,<br /> Санта-Марія дель Фіоре!..
Чортик
Дивак старий, чи випив двісті грамів?<br /> Шепоче назви флорентійських храмів.
Старий
Сан-Спіріто, Сан-Сальві, Сан-Міньято,<br /> Сантіссіма Аннунціата.<br /> Лунгарно, Арно… чи прожив я марно?
Чортик (здивовано)
Шепоче річку!
Старий
Арно, Арно, Арно!<br /> Етруська пристань, лілія долин.<br /> Долинь до мене здалеку, долинь!<br /> О Фіоренца, щастя моє, горе!<br /> Санта-Марія дель Фіоре,<br /> Санта-Марія дель Фіоре…
Флорентієць
(скорботно нахиляється над ним)
Ти молишся?<br /> Ти молишся.<br /> Молись.<br /> А ти ж покинув все оце колись.
Старий
Я не один. Не я один. А Данте?<br /> Він теж молився іншим небесам.
Флорентієць
О, не порівнюй, Данте був вигнанець.<br /> А ти втікач. Ти сам покинув, сам!
Старий
Я вже не міг, уже не мав я змоги<br /> терпіти всі ці війни та облоги.<br /> Ці сутички, то голод, то чуму,<br /> коли не знаєш, хто за що й чому.
Все гризлися, усе когось бороли.<br /> Хіба я проти істини грішу?<br /> Я обгорілий труп Савонароли<br /> із юності у пам’яті ношу!
Ми тільки й знали — страти, індульгенції,<br /> республіка, монархія, чума.<br /> Та я усе зробив би для Флоренції,<br /> але ж умов для праці там нема!
Бо що створити можна в одурінні<br /> у цих капканах герцогських столиць,—<br /> то прославляй синьйора Содеріні,<br /> І то знову перед Медичі стелись.
Я ж другом був великого да Вінчі,<br /> я ж вчився в знаменитому Саду!<br /> Я ж народився, щоб творити вічне,<br /> аж поки сам у вічність перейду.
Я ж був готов за стіни ті вмирати,<br /> але не міг там жити навідріз,<br /> як ще один германський імператор<br /> І нам ще одного Медичі привіз!
Флорентієць
Між іншим, дехто вибирав не втечу,<br /> хоч міг так само звіятись, втекти.<br /> Буонарроті захищав фортецю.<br /> Чи, може, він бездарніший, ніж ти?
Старий
Буонарроті інший. Він подвижник.<br /> На ньому все, оскільки він Атлант.<br /> А я хотів свободи хоч на тиждень,<br /> я так боявся змарнувать талант!
Мені огидні всі оці баталії,<br /> я задихаюсь, коли щось горить.<br /> В цій на шматки розтерзаній Італії<br /> я вже не міг ні жити, ні творить!
І я пішов, я виїхав, я згоден<br /> був до Парижа пішки добрести.<br /> І тільки згодом, тільки згодом, згодом<br /> я озирнувся на оті хрести.
Душа стомилась піднімати брили.<br /> Мені б забути всіх уже і все!..<br /> Та тільки там… до отчої могили…<br /> чи хоч хто-небудь квіти принесе?
Свойого неба не замінить жодне.<br /> Без тих коханих обрисів і рис<br /> я почорнів, як дерево жалобне,<br /> в чужій землі усохлий кипарис!
Мого життя лишилося на денці.<br /> І рад вернутись, та нема вже сил…
Флорентієць
Ти молодість залишив у Флоренції.<br /> Вона поплаче біля тих могил.
(Сутемні статуї, печально склавши руки, неначе тихо моляться в саду,—<br /> магічним сяйвом висвітлена кожна)
Старий
Скажи, а де тепер Буонарроті?
Флорентієць
Живе у Римі. Має свій куток.<br /> Згорбатів у труді, посивів у скорботі,<br /> а людям чорно в роті од пліток.
Старий
Про нього завжди. Важко жить гіганту.<br /> Усе хтось ляпне брудом з-під копит.<br /> Бо хто не має власного таланту,<br /> того присутність генія гнітить.
Флорентієць
Якби він, звісно, якось легше жив,<br /> за кардинальську шапочку служив<br /> чи хоч вдавав догідника, смиренця,—<br /> а так його вже мають за шаленця.
Ти поки вів тут бесіди достойні,<br /> він взагалі балакати одвик,<br /> на пустирі Воронячої Бойні<br /> купивши дім подалі од владик.
Він захищав республіку. При ній<br /> фортеці зводив, щоб жила Флоренція.<br /> Коли ж настала влада тираній,<br /> він скам’янів. Він сам уже фортеця.
Він вже старий. Він дихає на ладан.<br /> Він пережив облогу і чуму.<br /> А дух його нікому не підвладен,<br /> його талант покірний лиш йому!
Старий (із заздрістю)
Мабуть, створи-и-ив!
Флорентієць
А міг створити втричі!<br /> Невільник він в лавровому вінку.<br /> Всі так і ждуть, щоб він їх возвеличив,—<br /> самих лиш пап вже кілька на віку.
Не встиг зробити Юлію гробницю,<br /> вже папа Лев підняв свою десницю.<br /> А там Климент,— i спробуй всім потрафить.<br /> То Медичі, то Борджіа й Караффи.
В його душі республіка болить.<br /> Він чує скрізь холодний подих пустки.<br /> Де в бронзі треба деспота одлить,<br /> там генії зникають, як етруски.
Біда служить володарям земним,<br /> їм не потрібні сни його пророчі.<br /> Усе життя крізь дні його і ночі<br /> гробниця папи гналася за ним!
Старий
От бач, от бач, а я од цього втік,<br /> бо я не міг душею покривити.<br /> Мене прийняв і прихистив мій вік<br /> король Франціск, мій друг і покровитель.
І, переживши дома хтозна й що,<br /> утікши з дому до чужого краго,<br /> я в ньому покровителя знайшов,<br /> в житті якому рівного не знаю!
Од нього я, зболілий від образ,<br /> почув надійне слово оборони,<br /> що мій талант заблисне, як алмаз<br /> його до муз прихильної корони.
Флорентієць
Але ж ти не помітити не міг,<br /> як полум’я відсвічує в алмазі!
Старий
Ти розумієш, він палив своїх,<br /> а я у нього підлягав повазі.
О, як мене він приязно зустрів!<br /> Мисливець, красень, набакир корона.<br /> Він поважав художників, майстрів,<br /> у нього при дворі було їх цілі грона.
Були поети й музиканти там,<br /> цвіли гірлянди преціозних дам.<br /> Усіх країв зацьковані вигнанці<br /> могли зустрітись в танці і в альтанці.<br /> Була це просто золота пора<br /> для музики, для пензля і пера.
Це після наших вічних колотнеч,<br /> де завжди попіл змішаний з землею<br /> ще з тих часів, як древньоримський меч<br /> підсік етруську царствену лілею!
Флорентієць
Але у тій жасминовій альтані<br /> хіба не пахло димом на світанні?<br /> Чи там у вас вважалось за чесноти —<br /> дивитись, як палають гугеноти?<br /> Хіба і досі в пам’яті не стогне ще<br /> оте жахливе протестантське вогнище<br /> в той день, коли ти в’їхав у Париж?
Старий
Пече лиш те, в якому сам гориш.
Я пекло мав своє на батьківщині.<br /> Велика річ — прихильність короля!<br /> Я тут забув підозри безпричинні,<br /> піднявся до почесного щабля.
Це був король великої душі.<br /> Він на мистецтво іклами не клацав.<br /> Не те, що наші скнари й торгаші,—<br /> він дав мені утримання й палаццо.
При ньому я, не знаючи турбот…
Флорентієць
Прожив спокійно дев’ятнадцять год.<br /> І що ж створив ти, мавши той дворець,<br /> Джованфранческо Рустичі, митець?
Старий
Зробив камею, королю присвячену.<br /> Фігурку для алеї Фонтенбло.<br /> Так, тутті-фрутті, всяку всячину,<br /> на щось велике часу не було.
Але вже потім, під кінець, повір,<br /> я міг створити вікопомний твір!<br /> Король довіру виявив мені —<br /> звелів його воздвигнуть на коні.
У ореолі величі і влади,<br /> на віки вічні, як митці Еллади!<br /> Я приступив, не гаючи ні дня.<br /> Насамперед я виліпив коня.
Але такого довелося вперше.<br /> Я глину м’яв і грів у пальцях віск.<br /> Бо це ж той Кінь, де мався бути вершник<br /> Його Величність, сам король Франціск!
Це ж не якась кульгава конячина,<br /> що возить камінь із гірських кар’єрів.<br /> І не арабський огир сарацина,<br /> і не квадратні коні кондотьєрів.
Я ще не знав, якого мені треба.<br /> Шукав натуру, гідну для взірця,—<br /> від гордих коней колісниці Феба<br /> до племінного в стайні жеребця.
Я їх вивчав, гру м’язів, хід ногами.<br /> Мій власний твір ввижався вже мені<br /> у блиску золотої амальгами —<br /> як Марк Аврелій в Римі на коні!
Он подивися, що то був за Кінь,<br /> яка від нього велетенська тінь!
Віддалеки, у відсвітах багаття, з’являється — то слабше, то чіткіше<br /> — величний силует Коня на постаменті.<br /> Навколо — дев’ять преціозних дам ведуть повільний вишуканий танець,<br /> і страусові пера, як туман, похитуються в такт, підсвічені багряно.
Флорентієць
Велика тінь, бо полум’я яскраве.<br /> Смолисті дрова, гарно палахтять.<br /> Так там були хоч війни, хоч заграви,<br /> а тут же гугеноти гуготять!
Тут музи вже затягнуті в корсажі.<br /> Але підошви в попелі і в сажі.
Чортик (єхидно)
Утік, здається, в місце підходяще,<br /> бо тут було освітлення ще краще.
(Перестрибнув по дошках, щоб видніше)
Як у світильні обгорілий ґнотик,<br /> уже ледь-ледь чорніє гугенотик!
Один Святий із трьох камінних статуй старечим рухом раптом нахилився<br /> і запустив у нього яблуко. Той зник.
На постаменті — королівський Кінь.<br /> Придворні дами рухаються в танці, мов кришталеві келихи довгасті.<br /> Голівки — наче виплекані квіти, що у росі коштовностей ряхтять.
Флорентієць
В садах Лоренцо музи були інші.<br /> Придворні музи — це вже наслання.
Старий
Та почекай, іще ж я не закінчив.<br /> Ти не на них — дивися на Коня!
Флорентієць
Кінь, справді, гарний. Ну, чого ж ти стих?
Старий
Коня створив я, вершника не встиг.
Уже була і форма для лиття.<br /> Король помер, зчинилось сум’яття.<br /> І я, що був при ньому у фаворі,<br /> враз опинився жертвою сваволі.
Новий король хотів нового твору.<br /> Віддав палац мій іншому синьйору.<br /> Закликав майстра для нових скульптур,<br /> мене, старого, витуривши в Тур.
А кінь мій, кінь, в могутніх м’язах руху,<br /> стоїть десь на задвірках серед брухту.<br /> Тепер його єдині верхівці —<br /> паризькі голуби і горобці…
(Зненацька тріск і скрегіт — Флорентієць, із риштування виламавши дошку,<br /> в страшному гніві різко розмахнувся — аж із Коня спурхнули горобці)
Чортик
(уламком дзеркальця шліфує свої кігті)
Гай-гай, маестро, чи не пізно трошки?<br /> Було б раніш виламувати дошки.<br /> Тепер шпурляйся хоч і навсібіч —<br /> це вже на дрова в монастирську піч.
Старий (розбитим голосом)
Я натякав новому королю,<br /> що я його у бронзі віділлю.
Адже він попереднику рідня,<br /> то як Франціска вже нема живого —<br /> чому 6 на того самого коня<br /> не посадити вершника нового?
Він як не чує. В погляді зима.<br /> Я зрозумів, що вже мене нема.<br /> Що тут мій кінь нікому вже не треба.<br /> Що Маріелла кличе мене з неба.
Що я минув, що я уже не вгідний,<br /> і тут чужий, І там уже не рідний.<br /> І от сиджу, як тінь себе самого,—<br /> такий кінець життя мого земного.
Флорентієць
(з гірким докором, майже крізь ридання)
Ти ж був один з блискучої плеяди!<br /> Життя було до тебе не скупе.<br /> То як же так?! І хто з вас кого зрадив —<br /> ти свій талант чи твій талант тебе?
І що ж тепер? Якби ж було знаття!<br /> Я ж міг створити незабутні речі!<br /> На що ж потратив я своє життя?!
Старий
На риштування біля порожнечі.
Самий лиш постамент у відсвітах багаття. Коня немає, він уже розтав.<br /> Десь піє півень по той бік Луари. Чкурнув зі сходів Чортик в бузину.<br /> І дев’ять преціозних дам — придворних муз, затягнутих в корсажі,—<br /> повільно дотанцьовують гавот.
Флорентієць
(зіщулено і безпорадно спершись на виламану дошку з риштувань)
Як тісно в пам’яті сторіч!<br /> Як рідко зводяться титани!<br /> Створити річ,<br /> створити річ,<br /> котра ніколи не розтане!
Це був життя мого девіз,<br /> мій сніп ілюзій іскрометних.<br /> І що ж із цього я довіз<br /> на ці останні кілометри?
Старий
(з безмірним жалем, стомлено і тихо)
На що мій труд пішов потрійний?<br /> І що я створював щодня?<br /> Кому на світі був потрібний<br /> той постамент того Коня?
Чи так би шлях мій завершився?<br /> Душа б зазнала цих тортур,<br /> якби на світі десь лишився<br /> мій Сад Нетанучих Скульптур?!
Флорентієць
На це немає індульгенції.<br /> Велика доля не збулась.<br /> Ти обійшовся без Флоренції.<br /> Флоренція без тебе обійшлась.
Старий
Та краще б я був осликом у долині Арно,<br /> ніж так прожить безслідно і нездарно!
Та краще б я в палючому промінні<br /> убогу землю потом поливав!<br /> Та краще б я овечок на камінні,<br /> як Джотто у дитинстві, малював!
Кому тепер слова мої прощальні?<br /> О, як мені їх тяжко вимовлять!<br /> Хреститель флорентійської хрещальні,<br /> благослови прийдешніх немовлят!
Хто пригадає, хто мене оплаче?<br /> Кому я рідний тут на чужині?<br /> Я, що створив надгрібок над Боккаччо,—<br /> чи буде хоч горбочок по мені?!
Флорентієць
(відкинув дошку, з гіркотою, з гнівом)
Чого ж покинув ти Флоренцію?<br /> В які повіявся світи?<br /> Де ти хотів собі свободу<br /> нічим не сковану знайти?
Усі володарі — Прокрусти.<br /> Твоя душа по той бік Апеннін,<br /> де навіть стіни викладені р у с т о м —<br /> закам’янілим іменем твоїм!
Де на порталі, вище брам і веж<br /> твого стокрот розтерзаного міста,<br /> стоїть твій твір у відблисках пожеж,<br /> а ти тут ліпиш коники із тіста!
Старий (з розпачем)
О Фіоренцо, мати моя мила!<br /> Чого я тут, поклич мене, верни!<br /> Я — Рустичі, я — рустика, я — брила.<br /> Я хочу спати під твої терни!
Флорентієць
Ти ж сам пішов,<br /> чого ж тепер ти ремствуєш?<br /> Палаццо мав, тепер цей божий дім.
Старий
(руками ловлячи повітря, як сліпий)
Скажи мені, в який тут бік Флоренція?
Флорентієць
Уже у бік безвиході. Ходім.
***
ДІЯ III
Сад по коліна в білому тумані. Кують світанок молоточки птиць.
З’являються невиспані ченці, у чорних рясах — як рухомі тіні.<br /> Один — із фоліантом під пахвою.
Перший монах
Ну, вже отут. Усі ще сплять. Дограєм.
Другий монах
Ні, трохи далі. Знов хтось переб’є.
Перший монах
Що за життя? Отак і повмираєм,—<br /> все хтось дограти в шахи не дає.
Другий монах
А що ж ти зробиш, коли гра запретна?<br /> Абат казав, що вгодна сатані.
Перший монах
Чкурнем у ліс?
Другий монах
Дак брама ще заперта.
Перший монах
Є незапретна дірка в бузині.
Другий монах
(оглянувши себе критично по периметру)
Це не для нас. Вживаєм дужо страви.
Перший монах
Ну, спробуй, ну!
Другий монах
Якби ж то я проліз!
Перший монах
(руками прогорнувши бузину)
А там диви, які високі трави!<br /> Який густий і несходимий ліс!
Туман у кручах… і луги… і стежка…<br /> Яке село по той бік вдалині!<br /> Отож він — шась! Хіба за ним устежиш?<br /> Велике діло — дірка в бузині.
Другий монах
Давай сюди, оно густіші віти.<br /> Дограєм хутко. Де твій фоліант?
Перший монах
Але чому розсипані тут квіти?<br /> У нас в саду нема таких троянд.
Другий монах
А й справді, глянь, ще навіть не зів’яла.<br /> І лілія. І пахне. Ну й діла!
Перший монах
Колись ми у Флоренції стояли,<br /> там отака в гербі у них була!
Другий монах
Ти звідки знаєш? Ти бував у битвах?<br /> Ти воював? За кого з королів?
Перший монах
Ні. Я чернець. Я хоронив убитих.<br /> Святий Мартин жаліти всіх велів.
Другий монах
То гарний герб, якщо на ньому квітка.
Перший монах
Вона давно вже скупана в крові.
Другий монах
Але оця, посеред саду, звідки?!<br /> А що ото блищить у кропиві?
Ой, знак лихий,— то дзеркальця уламок.<br /> Чого він тут, між яблунь і між слив?<br /> Закинуть треба. Хто тут був під ранок?<br /> Ні, не дістану, руки пожалив.
Перший монах
Та кинь його! Постав свічу в каплиці.<br /> Який туман піднявся з низини!<br /> Тут, може, ті луарські чарівниці<br /> вночі кисіль варили з бузини.
Другий монах
А де старий? Бувало, сторожує.<br /> Було б не зайво завести і пса.<br /> Наш монастир із кручею межує,<br /> тут можуть бути різні чудеса.
Хтось уночі малину поколошкав.<br /> На риштуваннях сходи поваляв.<br /> Ти бачиш — повиламувані дошки,<br /> хтось уночі тут дошками шпурляв!
Що тут було? Які нічні події?<br /> Чи сили зла вчинили цей погром?<br /> Чи привиди блукали? Чи злодії<br /> проникли в сад ділитися добром?
Перший монах
Та це нічні пригоди Домініка,<br /> робив з чортами місячний пікнік.<br /> Ну, так і є. Диви, шматок туніки!
(Сміється)
Невже котрусь ловив? Ну, брат, ну, Домінік!
Другий монах
Давай заляжем біля того лазу,<br /> підстережем та й схопим за рукав:<br /> ага, попався! Присмиріє зразу.<br /> Щоб нам за шахи більш не дорікав.
Перший монах
А далі що? Покличемо абата?
Другий монах
Ні, лиш злякаєм. Щоки як надму!
Перший монах
Коли ти так заліг підстерегти собрата —<br /> то чи, бува, не заздриш ти йому?
Другий монах
Ну, бог із ним. Хай жде на божу кару.<br /> А ми ще зробим декілька ходів.<br /> Ще поки він перепливе Луару!<br /> То де ж старий, що завжди тут сидів?
Перший монах
В коморці теж, я йшов, його немає.<br /> Розтанув, щез, так наче й не було.<br /> Такий був добрий дід, сидить собі, дрімає.<br /> Нещасний чоловік, самотній був зело.
Другий монах
А ти, а я… Чи він такий тут перший?<br /> Ми всі прийшли, щоб тихо проминуть.
Перший монах
Не дай господь, ні живши так, ні вмерши,<br /> нема кому старого й спом’януть.
Другий монах
А може, він і сам у цьому винний?<br /> У чомусь винні завжди ми самі.<br /> Що є життя? Це — проминання тіней.<br /> Так у святому сказано письмі.
Перший монах
А хтось казав, що бачив його в славі.<br /> Ще говорив там про якісь сади.
Другий монах
То, може, шахи розкладем на лаві,<br /> якщо старий тут більше не сидить?
(І раптом перелякано спинився — за клаптями летючого туману<br /> помітив мармурову Маріеллу, що мов надгробний пам’ятник стоїть)
А це ще що?! Мир-мур-мар-мрова…<br /> Мана… мене… о господи!.. спокут…<br /> Іди сюди, тут жінка мармурова!<br /> Ой, гріх який, і звідки вона тут?!
Перший монах
Ну, я тобі скажу, ти не монах, ти містик.<br /> То жінка, то чорти, то в кропиві те скло.
Другий монах
Ми ж грали в шахи ось на цьому місці.<br /> Але її тут вчора не було!
Перший монах
А й справді, гм, із нами хресна сила.<br /> І наче ж не пили, а стільки страховіть.
Другий монах
Ти ж подивися, тут нема могили.<br /> Чому ж вона навколішках стоїть?
Перший монах
А уяви, яка ж була натура!
Другий монах
Але ж, даруй, ми люди не старі.<br /> Хіба можливо, щоб така скульптура<br /> стояла тут у нас в монастирі?
Перший монах
Вона скорбить. Вона така побожна!<br /> Вона цнотлива з голови до ніг.
Другий монах
Вона прекрасна, і тому не можна.<br /> Франціск Ассізький безвісти б забіг!
Перший монах
Дай надивитись. Припини дебати.<br /> її не можна бачити без сліз.
Другий монах
Ти б не хотів, щоб хто-небудь абату,<br /> що ми її тут бачили, доніс?
(Монахи, ошелешені, виходять)
Пливе туман. З-за старовинних мурів ледь прозирає золотаве сонце.<br /> І з легкістю ковзнувши, наче змій, із бузини виходить безшелесно брат Домінік.<br /> Скрадаючись, проходить мимо статуй,— вони від нього скрушно відвернулись.
Брат Домінік
(склав руки шанобливо)
А головне, що встиг я на молебень.<br /> Лиш другі півні піють з-за ріки.<br /> Такий туман, вже ходиш як у небі.<br /> І яблука знімаєш, як зірки.
Хвалити бога, на душі не хмарно.<br /> Прекрасен світ крізь дірку в бузині.
(Помітив мармурову Маріеллу)
Та що я бачу? Фьєзоланський мармур!<br /> Яка краса відкрилася мені!
(Підходить ближче, вражений, спинився)
О женщино! Мовчу в зачаруванні.<br /> І як же ти змогла сюди пройти?
Далекий голос
(як антична флейта, загубленим у просторі відлунням)
Де ти подівся, Рустичі, Джованні?<br /> Джованфранческо Рустичі, де ти?!.
1983-1985