Хоробрий, сміливий, непосидючий був князь Ростислав, син князя Володимира, а внук князя Ярослава Мудрого. — Зовсім у батька вдався — говорили дружинники його. — Його покійний батько був такий — завсіди тільки в походах і в походах. Родився до воєнного діла, без воєнних походів життя йому не було б життям! Такий був і князь Ростислав Володимирович. Ніякі невигоди не відсташували його. Навіть невдачі не знеохочували, не ломили, а навпаки, ще тугішим, ще завзятішим робили його. — Скривдили мене брати, не дали мені батьківського уділу, Новгорода! Та я й не дбаю! Мечем здобуду собі уділ, який захочу! — говорив князь гордо, як гостював раз у Вишатича Івана. — Вони дали мені Подністрянську волость і Червенські городи. Та там дуже тісно мені. Моя вдача потребує розмаху, простору. Іван Вишатич говорив на це князеві: — Княже, буває так, що більша заслуга вдержати своє, ніж чуже здобувати. — Твоя правда! Але я, друже, орел! — Мені треба простору. А там, у цій Подністрянщині, з півдня гори угорські, а з заходу піски. За мало простору, тісно мені там. Та я цим не журюся. От, був я недавно в Новгороді, там найшов я чимало дружинників, охочих зо мною славу добувати. Думаю, що й у Києві найдуться. — Княже! — не видержав син Івана, молодий Виштата, — я й зараз готов за тобою! — Дякую тобі, юначе! Кажу тобі, будеш славний, як і дід твій! У мене є вже один Вишата, син покійного Остромира. Теж такий завзятець, як ти. Ще й побратимами станете. А воєвода Порій: — Коли ти, княже, згоден будеш, то й я піду з тобою. — Дуже радий буду! Твій розум, твоя рада придадуться мені. — Сподіюся, княже, що й меч мій пригодиться — відповів Порій. І зібрав князь Ростислав дружину, хоч й невелику, але сміливу й хоробру, а то й очайдушну. — Браття й дружино! — сказав до дружинників своїх. — Підемо на Тьмуторокань. Підемо здобувати нові землі на Сході й на Півдні. Тут вмішався Порій, воєвода: — Княже, пригадай, що написав хан печенігів на черепі твого прапрадіда, Святослава Хороброго: "Чужого забажаєш, своє втратиш!" — Ну, і що ж? Погиб мій прапрадід, та славною смертю. Він погиб, однак слава його вічно житиме. Цього й я бажаю! у Тьмуторокань хочу йти. І Тьмуторокань моя буде! Сподобалася мені ця багата країна. ! Там торгівля з Греками дасть мені багатство, а Кавказ войовників завзятих. І захопив князь Ростислав Тьмуторокань. Але не довго сидів спокійно. Каже раз дружині своїй: — Браття й дружино! Годі, щоб мечі наші ржавіли. Підемо на касогів! — Підемо, княже, куди поведеш нас! — закричала дружина. Довгі й завзяті були бої, та не встояли касоги, мусіли дань платити князеві Ростиславові. — Небезпечний такий сусід для нас, — казали корсунські греки. — Треба нам конче збутися його. Та війною з ним ніщо не вдіємо, тут треба підступу. І послали до Тьмуторокані послів. А князь Ростислав тоді в своєму теремі бенкет справляв. — Будьте гостями в мене! — сказав корсунським послам. На пирі величали князя, славив його й грецький сотник, що прийшов у посольстві. — Княже, — сказав він, — тобі б і в Корсуні й у Царгороді панувати. І буду, як захочу! — відповів князь гордо. Аж тут де не взявся якийсь невідомий чернець, старий, сивий, як голуб: — Княже Ростиславе! — став він говорити. — Велика твоя слава, хоч твій вечір уже перед тобою. Та є трьох синів у тебе, вони не затемнять твоєї слави, а зростять її, хоч і не тут, а на західних межах землі нашої. — Що ти, старче Божий, говориш! Тут моя слава буде, тут і синів моїх буде слава! — Тут твоя, а на заході синів твоїх! — відповів старець і щез із залі, мов і не було його. Князь задумався, спер голову на правій руці. Тут підступив до нього корсунський сотник і каже: — Задумався ти, княже, над словами чоловіка Божого. Шкода думати! І твоя слава і синів твоїх у мечі, а життя в чарі вина. — Твоя правда, — сказав князь. — Випий за моє здоровя! І велів подати сотникові чару з вином. Грек узяв чару в руки і швидко, непомітно всипав щось до неї, а потім каже: — Княже, у нас такий звичай, що хто другого частує вином, то перше сам п'є з чари. — Не знав я про цей ваш звичай. Та коли є такий, то дай, я випю перший. Грек подав князеві чару. Князь випорожнив її душком. І велів налити нову чару сотникові. Сотник випив: — П'ю на славу князя Ростислава, могутнього володаря Тьмуторокані. А князь сидів іще трохи та скоро почув, що щось недобре з ним творится. Підвівся і сказав: — Вибачні будьте, гості мої, я щось нездоров, мушу покинути вас. І покинув, але покинув уже назавжди. На другий день не стало вже князя Ростислава в живих. Умираючи, покликав до себе Вишату, сина Івана Вишатича, та сказав: — Правду сказав чернець! Не тут доля для моїх синів. Віддаю їх у твою опіку. Поможи їм здобути Подністрянську волость! Вишата прирік опікуватися княжими синами — Рюриком, Володарем і Васильком, поки не поки не повиростають. — Тепер можу спокійно вмирати, — сказав князь. І поховали князя Ростислава в церкві Пресвятої Богородиці, що її збудував ще князь Мстислав Червоний. Умер хоробрий князь, та слава його не вмерла. Довго ще співали по Україні пісень у його честь.