Обіди. Сонце ллє електрику на обшарпані оселі села Шубовки. Червоно-жовті плями його змішуються з порухом шляху і, здається, занадто старанно одбивають у собі найтонші дрібнички улиці... О зелений-зелений спориш, потріскана кора верб, сміття... І все це присипане подорожнім пилом. Іде возовиця сіна: помалу, похитуючись, скриплять вози, хтось хрипло гейкає на воли, покрикує на дітвору, а курява, розвішана на тинах, як сіре-сіре полотно, котиться слідом клубком, спинається на горбах у стовпи і — тільки іноді випливе норцем з пилюги якась селянська дитина, гукне — і далі знов селом — сіре полотно... — Петро, скидай же сіно — да на сход! — Чуєш?! — Га? — Га?! — Виходь на сходку! Десятник, обсотаний сірим полотном, побіг даль Петро ж кивнув головою — знак згоди, а його пузата конячка затупала жвавіше: ударив по жижках... Поїхали. — Хто скликає? — сердито гукнув Кисіль.— Чорт його вказив би... Тут ройка треба поймать, а його мордує... — Більшовики. — Ум... Чорти червоні приїхали? — Кисіль злісно плюнув і пішов до зборні... Сходка клекотіла... — Наша програма, брати, більшовицька каже, що розкладку повинні платить тільки багаті. Це — закон. Та й з чого бідний заплатить? — Правильно, товаришу! — Кого ж, товаришу, щитать багатим? — Того, хто має більше трьох десятин. — Киселі, Тарани, Гордійчуки — от з кого будуть дубасить, а ми, Антон, сірі... Ха-ха-ха!.. — Підтягни очкурню, діду Кисіль! — Чорте до те, синенько цвіте... Довго і гарно балакав промовець. Нарешті спинився, запитав: якою ж стежкою нам іти до кращого життя? За що йде боротьба? ч — За волю і життя. Правдивий шлях, товариші,— шлях боротьби... Оце наш шлях. Петро Цюпка крутнув головою: у його родилась думка, родився шматочок власного життя, такий сіро-жорстокий в своїй основі, що Цюпка чуть не крикнув: "Солодко, брат!" ...Дуже просте діло: у Цюпки немає двадцяти процентів трудоспособності! Пішли на завод пана Чорткова! ...Так, так. Кров маленькими струмочками стікала по бороді на груди, я лежав непритомний, а щось сміялось у пасах машини: — Солодкий сахар... ха-ха... Почувся гудок, і вони пішли робить: хіба що? — В Цюпки нема двадцяти процентів? Наплювать. Цюпка підвівсь і рішуче підійшов до столу. Руки його трусились, очі блищали завзятістю, і тільки одно ухо під сонцем зашарілось, як у школяра. — Я...— почав Цюпка,— до стежки... Да. Забастовщик з дев’ятсот п’ятого года і говорю: в ушах у нас ще й досі дзвонять панські казочки, а кругом, як казав оцей товариш, рабство. Подивіться, батьки, на дітей: багато їх, правда, багато? — Ми мучимось — нічого, але яка доля наших дітей через десять — п’ятнадцять год? — Вічні наймити! — Сини Киселів студенти, а ми їхні молотники? Цюпка люто, з болем втопив очі в Киселя. Всі притихли. — Ні, наша стежка — червона... За революцію! От і все... Цюпка, схвильований, оглянув сходку. — От, бра, пробрав... — Правильно, Цюпка! Сірий Антон обійшов круг столу, догнав діда Киселя і хитро поспитав: — Діду Кисіль, яка стежка?.. — Мовчить скобло... Сходка розходилась. — Здорово, брат, сказав Цюпка,— краще од більшовика, розумієш, видумав, каже: "Наша стежка — червона..." І довго ще було чути селом балачки про червону стежку Цюпки. 1920