Батько прийшов додому. Він щось тримав у картузі й хитро всміхався. — Ну, діти, дивіться,— сказав батько. З картуза на широку лаву талапнулося щось маленьке, сіре, пухнасте. Воно розчепірило лапки, мов на льоду, а вушка злякано прищулило. — Руками не чіпайте! — застеріг батько. Ми зачаровано дивились на зайченя, яке боялося і ворухнутись. Тільки світило оченятами, тільки тремтіло. — Иду я сільською околицею, там, де латка вівса росте, а воно вискочило налякане і просто мені під ноги. Я й узяв його. А ми ще ніколи так близько не бачили жодного зайченяти. Дивимось і всміхаємось. Тільки чому воно завмерло на лаві, чому не побіжить? Чи тому, що маленьке й не навчилося бігати, чи тому, що нас боїться? — Нагодуйте,— порадив батько.— Воно їсти хоче. Блюдечко з молоком підсунули зайченяті під самісінький носик. Тільки воно чомусь і не глянуло. Принесли трави. Поклали коло блюдечка. Але воно й не понюхало. — Видати, в неволі не їстиме,— похитав головою батько.— Доведеться випустити його. — Де? В селі? — обізвались ми.— Тут собаки роздеруть. — Підемо в поле,— сказав батько. Вже вечоріло, коли ми опинились на околиці села. Велике червоне сонце висіло над обрієм, ось-ось сяде на далекий пружок. — Отут воно мені й попалось, бідолашне... Батько розтулив свого картуза. Думали, що зайченя зразу дремене, а воно сиділо й злякано щулило вуха. — І тут боїться,— усміхнувся батько.— Давайте відійдемо вбік. Відійшли, стали віддаля, дивимось. Зайченя якось дивно ворухнуло передніми лапками — й таки стрибнуло. М'яко, легенько стрибнуло, наче не вірило в свою волю. І скоро зникло у вівсі. А нам чомусь стало жаль. На коротку хвильку стало жаль, а потім, сміючись, розказували одне одному, як зайченя ворухнулось, як пострибало в овес.