Сім
Сім
(поема)
ВIКТОРУ КIБЕНКУ<br /> МИКОЛI ВАIЦУКУ<br /> ВАСИЛЮ IГНАТЕНКУ<br /> МИКОЛI ТИТЕНКУ<br /> ВОЛОДИМИРУ ТИЩУРI<br /> ВОЛОДИМИРУ ПРАВИКУ<br /> (Мов з козацького реєстру,<br /> Чи не правда?)...
І всi шестеро — пожежники,<br /> Тiльки сьомий,<br /> ВОЛОДИМИР ШЕВЧЕНКО, —<br /> Кiнорежисер…<br /> Де ви тепер,<br /> Матерiв своїх дiти,<br /> Колисаєте сон?<br /> …Вдарило в очi свiтло,<br /> Яснiше тисячi сонць
1<br /> Струсонуло цiлим свiтом.<br /> В Страхолiссi перед свiтом<br /> Брязнув дуб тисячолiтнiй —<br /> Охнула земля.<br /> Тiльки — пилу мертва хмарка,<br /> Та ще крук зловтiшне каркнув:<br /> — От i всi кiнцi,<br /> Хлопцi-молодцi!<br /> Самоїли дух i тiло,<br /> доки й корiнь переїли! — І регоче, гад.<br /> Аж мороз — до п'ят.
Дзьоб нацiливши, мов жерло,<br /> Карка: — Ну, нарештi зжерли —<br /> Та не просто дуб<br /> На криничний зруб,<br /> А тисячолiтнiй символ,<br /> Пiд яким щодня мiсили<br /> Для дiтей казки:<br /> "Ми, бач, козаки!"
А тепер вже дiло часу —<br /> Розжувать i стовбур в масу,<br /> Щоб i знак погиб,<br /> І — вперед, углиб:<br /> Позаяк струбили жертву,<br /> Саме час наспiв<br /> Одне одного дожерти<br /> Під застольний спiв.
Слава Богу зуби добрi<br /> (Як-не-як, а й корiнь дроблять):<br /> На здоровля — їж,<br /> Тiльки чимскорiш,<br /> Щоб, дивися, кляте плем'я<br /> Не взялося їсти землю...<br /> І регоче, гад,<br /> Аж мороз — до п'ят.
— Дай-но, — карка, — свiте, сили<br /> Дожувать їм врештi символ<br /> І себе самих — без солi,<br /> Щоб земля їх не носила.<br /> Порятуй нас, доле,<br /> Вiд цiєї поторочi,<br /> Хай самих себе поточать<br /> Шашiллю до пiр'я,<br /> Щоб на цьому свiтi<br /> Хоч зостались звiрi!
Я кажу йому:<br /> — Чи так же<br /> Завинився рiд наш, враже!<br /> Люди ж ми таки.<br /> Ну... не козаки,<br /> Але щось i ми робили,<br /> А не тiльки пхали рило<br /> До масних корит.
Щось i ми намудрували<br /> А поглянь: летить<br /> За космiчнi перевали<br /> Син землi.<br /> Живий.<br /> Не робот!<br /> Вiн же, гад, поляскав чобiт,<br /> В зуби —<br /> Сигарету.<br /> Рiже:<br /> — В космос чи до чорта,<br /> Тiльки — чимскорiше, щоби<br /> Вас змело з планети,<br /> Як страшнi хвороби!
Вашi чола розпад мiтить,<br /> Ви себе як бiовид<br /> Вичерпали з тої митi,<br /> Коли в генах,<br /> як бандити,<br /> Скальпелем лишили слiд.
Коли гуси ("гуси бiлi-i-i!")<br /> Спритний геноiнженер<br /> Перевiв з краси<br /> в дебiлiв, —<br /> I поперли в свiт наш бiлий<br /> Ордн тлустих ненажер,
Коли ти в зерно природи<br /> Увiгнав по лiкоть шприц,<br /> Щоб нагодувать народи<br /> Хлiбом збочених пшениць.<br /> Що ж, возрадуйся тепер:<br /> М'ясо<br /> з вилупкiв дебелих,<br /> Хлiб iз хворого зерна<br /> Доти їли,<br /> що в дебiлiв<br /> З'їхали самi сповна.
— Ну, кажу — так це знедавна:<br /> Гени, коди, ДНК...<br /> А ранiш велося справно,<br /> Вiд природного струмка.
— Що?! — Вiн з подиву аж звився. —<br /> Та на всiх дiлах i мислях<br /> Ваших —<br /> озирнись!<br /> Ще задовго до потопу<br /> Знак гадючий<br /> мiзантропа<br /> Кiльцями повивсь!<br /> Хочеш глянуть в ретро? На! Знiмаю ретуш.
2<br /> На вилах — вола.<br /> На хрестi — Христа.<br /> Гуса Яна—<br /> На майданi…<br /> То куди вже далi, пане?!<br /> Бабця вироста<br /> Нишком з-пiд хреста.<br /> Пiдкида хмизку в багатгя...<br /> О Пречиста Дiво-Мати —<br /> Простота ж свята!<br /> Хоче прислужитись Яну:<br /> Пiдсуває п'ятипало<br /> (Бач, i руцi не вiдпали!)<br /> Та ворушить хмиз...<br /> Що ж ти очi вниз?!<br /> Це ж твоя — людська! — подоба,<br /> А не сатанинська проба:<br /> Бiс тут нi при чiм.<br /> О, береш в прицiл<br /> Знову Понтiя Пiлата!<br /> Але ж Понтiй теж, сказати б,<br /> Твiй по кровi брат!
І регоче, гад,<br /> Аж мороз — до п'ят.
— Гей, — почав я грiзно, — круче,<br /> Щось ти взяв занадто круто, —<br /> Та й затнувсь, бо власнi пальцi —<br /> Достеменно як у бабцi<br /> Звiдти... з-за хреста.<br /> Зцiпило уста.<br /> А вiн маже,<br /> Сила вража:<br /> — Бачу не дiйшло.<br /> Може, щоб велось яснiше.<br /> Перекинемось на вiршi?<br /> Згода?<br /> Почали:<br /> "Великоднiй дощ<br /> тротуаром шов-<br /> ковая зелена<br /> ярилась з-пiд землi.<br /> Це Христос воскрес<br /> мертвих воскресити...<br /> Гарно вишито, панотче?<br /> Тiльки ж чом боян примовчав,<br /> Як воскреслi пiд хрестом<br /> Воскресителя Iсуса<br /> Прибивали в тiлi й дусi<br /> До грiхiв своїх,<br /> як брусiв,<br /> Щовеликдень молотком?!<br /> Щоб на свята Великоднi<br /> Вiдмоливши всенародно<br /> Крашанку Христову,<br /> Согрiшити знову...
Отакi дiла,<br /> Мосцiпане:<br /> На вилах — вола.<br /> На хрестi — Христа.<br /> Гуса Яна —<br /> На майданi...<br /> Далi нiкуди, миряни:<br /> Ваше плем'я окаянне<br /> Виродилося в нiнащо,<br /> Бо коли своє, найкраще,<br /> Палить, аж сопе,<br /> І на себе, в ямi сидя,<br /> Землю з червами i гиддю<br /> Весело гребе,<br /> То, вважай, у бiовидi<br /> Вижило себе.<br /> Прожило себе!
А рекли ж "Вiнець!"<br /> Щоб на вас правець!<br /> Ще й заглавними аршинно<br /> Величалися:<br /> "ЛЮДИНА!"<br /> Теж менi святi<br /> Браття во Христi!<br /> Та у кожнiм з вас змiїна,<br /> Схована пiд одежину<br /> Била в три хвости<br /> Ще у сповитку —
Загнаний в кутку:<br /> — Гей, — кричу я, — ти<br /> Переходиш мiру, враже!<br /> Не вичорнюй менi в сажi<br /> Золотi слова:<br /> "Шовковая, зелена..."<br /> Певно, що — трава.
— А по тiй травi, —<br /> Кряче вiн менi, —<br /> iз дiрою в головi<br /> Пiд обрiзом у прицiлi<br /> Тягнуть голову артiлi...<br /> Ех, дiла землi!<br /> А по тiй травi<br /> За дiла кривi<br /> На вiдплату в повну мiру<br /> Пiвсела везуть в сибiри<br /> Да по тiй травi,<br /> Все по тiй травi...
— Постривай, — кажу, —<br /> Це ж покiль межу<br /> Ми гуртом не розсотали,<br /> Та коли б не... (що си стало<br /> З пам'яттю?) Коли б не той...<br /> З прiзвищем iз сталi.
Вiн же — в регiт, гад,<br /> Аж мороз — до п'ят:<br /> — Он завiв куди?!<br /> Лiпше ти зажди<br /> Та скажи на ласку й милiсть,<br /> Чи не ви тодi,<br /> Колiнкуючи, молились:<br /> "Батъку Сталiне, веди нас<br /> (Себто весь народ)<br /> До нових висот!"
І валили ходом хресним,<br /> I йому творили меси.<br /> Хто ж вас тяг — повiдай чесно, —<br /> Всiх за язика?<br /> Ну! Чия рука?<br /> …………………………………………….
З<br /> — Ач, ми як заговорили! —<br /> Чорно вдаривши у крила,<br /> Аж затiпавсь крук. —<br /> А ходи сюди, промовцю.<br /> Вiдступись на пiвстолiття,<br /> Саме в тридцять сьоме лiто,<br /> І повiдай:<br /> що це?<br /> Дивися i слiпни:<br /> у страдницьку путь<br /> Народного маршала бранцем ведугь.<br /> Обiрванi з м'ясом,<br /> висять нагороди,<br /> Ще вчора — народний, вже — "ворог народу"<br /> Сьогоднi.<br /> А де ж твiй народ?<br /> Е нi, не вiдводъ свого погляду в Кут:<br /> Народного вчителя —<br /> в'язнем ведуть<br /> За те лиш, що мову плекав твого роду,<br /> Ото й сподобився на "ворог народу".<br /> То де ж твiй народ?
Чому ж твої очi скакають,<br /> Як ртуть?<br /> Дивися!<br /> Впiзнав?<br /> Твого діда ведуть<br /> За те, що (ну й пам'ять у них!)<br /> в тридцять третiм,<br /> Рятуючи рiд вiд голодноi смертi,<br /> Сховав зо три жменi вiвса з недороду,<br /> Здобувши на старостi — "ворог народу".<br /> Так де ж твiй народ?!
Чому ж вiн, зашивши переляком рот,<br /> Спiвучий та добрий,<br /> нiмує, мов риба,<br /> Чи, в погрiб забившись,<br /> налякано клiпа<br /> i шепче сусiдовi крадьки в рукав:<br /> "Та вiн же не винен,<br /> а ,, ворон"... украв".<br /> Оце твiй народ?!
А вашi ж дiди<br /> починались красиво, як день,<br /> Як ранок вселюдський, вони, молодi.<br /> починали!<br /> Яких вони свiтовi надарували пiсень, Яку вони мову,<br /> розбивши закови упень,<br /> Вписали в державнi Богдановi унiверсали!<br /> Вони своїх коней пустили не вчвал,<br /> І вiдстань, i час подолали<br /> а в галоп.<br /> в єдиному летi:<br /> Воскреслi з болiт Берестечка, взяли Перекоп,—<br /> i досi вiд захвату — сльози в зiницях<br /> планети!
Якi в них буди Наливайки,<br /> Сiрки,<br /> Богуни!<br /> Який у них гетьман родився, щоб їх освятити!<br /> О, знали б високi, як низько падуть їх сини, —<br /> Вонн ще в колисцi волiли б себе задушити!
4<br /> Та хто ж ти врештi?! І з яких болiт<br /> Явився, враже?! За яким це правом<br /> Клюєш в ребро, де так менi болить,<br /> Що кров скипає сизим переплавом?<br /> І хто тебе послав чинити суд<br /> Над волею моею безборонно,<br /> Так, нiби ти єдиний знаєш суть,<br /> Так, нiби ти один — закон в законi?!
–Чого це ти раптом засмикавсь, як лис?<br /> Кого ти питаєш? У себе вдивись.<br /> Який ще там ворон? — зайшовся до слiз. —<br /> Твiй ворон давно, мов колiно, облiз.<br /> Ти стiлъки його по катренах тягав,<br /> Що вiн перевiвся на зайвий тягар.<br /> I навiть маля, розжувавши твiй вiрш,<br /> Сприймає його за курча — i не бiльш.<br /> Я — з'ява страшнiша. Я — з костi твоєї<br /> І шкіри.<br /> Колись величавсь песимiзмом i вельми<br /> Цінивсь,<br /> Так ти ж мене зраджував стiлъки, що,<br /> втративши вiру,<br /> Я з жовчю злигався. І маєш нащадка —<br /> Цинізм.<br /> ………………………………………………….<br /> — Невже ж ми всi, — я вже волаю в пам'ять.—<br /> Невже не той обрали шлях i брiд?<br /> Невже ж дiди, конаючи на палях,<br /> Не виправдали на землi наш рiд?!
— Ти знов хитруєш утекти<br /> Вiд сповiдi в дiдiвську славу?<br /> Так то ж вони дiстали право<br /> Людьми назватись, а — не ти!
Хiба ж не я… хiба ж не ми<br /> У рукопашному стремлiннi<br /> В космiчнi гони безгомiннi<br /> Ішли одчайно проти тьми
Непiзнаного, щоб пiзнати<br /> Таїнь свiтiв надсвiтлових,<br /> i умирали, як солдати,<br /> В ядрi розлущуючи атом<br /> задля живих!
–Задля живих?! — Вiн звивсь,<br /> як вурдалака,<br /> i в божевiльнiм реготі осiв:<br /> — Спасибi ж вам за попiл Нагасакi<br /> Від iменi грядущих Хiросiм!
Та хто ж вам видав дозвiл, волохатим,<br /> Що ледве злiзли iз дерев на твердь,<br /> Лапищами терзать невинний атом<br /> І, в зраненому, розбудити смерть?!
Нездарнi лад навести в рiднiй хатi,<br /> Ще не пiзнали таїнства огню,<br /> А вже до нъого тягнетесь, рукатi,<br /> Щоб землю з небом випалить на пню!
Чи вам одним земля — у нагороду<br /> Що ви й прибрали всю до рук?<br /> На неї мають право вiд природи<br /> Роса i сарна, соловiй... i крук.
Трощiтъ себе до атомного пилу,<br /> Гребiть судомно золото до ям,<br /> Та не тягнiть же землю у могилу<br /> Вона дарована не тiльки вам!
(Квiтка стояла так грацiозно. Нiжка<br /> в грайливiм па.<br /> — Тiльки ж чому це пiд віями сльози? —<br /> Я запитав у пании.
–Хто вас образив? Де ваша хустка?<br /> Тихо торкнув мiзинним.<br /> ...Скриппула жерстю синя пелюстка.<br /> Сухо розпавшись тлiном.
Божа коровка — мов короговка,<br /> Радiсть яка малечi!<br /> А придивився — лиш оболонка<br /> Мертвої порожнечi.
Сiв на травинку коник, як понi.<br /> Вусики пружать в парi.<br /> Мав упiймати диво в долонi —<br /> Нiжки сухi вiдпали.
Клени на майсъке вибрались вiче<br /> Похизуватись клечанням.<br /> А придивився: жовтi, як свiчi,<br /> В присмерку поминальнiм.
— Хто ж це накоїв? — стиснуло горло.<br /> Сиво мовчало груддя...<br /> Вдарив у скроню каменем ворон:<br /> — Люди!)
...Отямився.<br /> Зв'язав уривки нитi<br /> Розмови.<br /> Повернувсь вiд забутгя:<br /> — Ти змiшуєш в одне усе на свiтi, —<br /> І нас, i їх женеш пiд каятгя<br /> Однакове<br /> Але ж не ми пiдпалювали хату<br /> У Хiросiмi з ядерних трутiв.<br /> Чому ж ми мусимо покутувати<br /> Чужi грiхи?..
Вiн люто протруїв<br /> Мене пекелъним оком.<br /> i цинiчно<br /> Уже й не каркнув — змiєм просичав:<br /> — А хто ж мене, слiпого, научав,<br /> Що всi ми — люди? i права довiчнi<br /> На рiвнiсть нам природа воздзла,<br /> Яка б у тебе шкiра не була, —<br /> Нам важитъ тiльки те, що ти —<br /> Людина,<br /> Що спiлъний дiм усiм —<br /> земля єдина.<br /> І нам за неї, як за матiр дiтям,<br /> Щомитi звiтувати перед свiтом<br /> Без позиркiв на раси й колъори,<br /> На гербовi печатi й прапори.
Куди ж ти дививсь,<br /> коли дiти твоєї надiї,<br /> Руйнуючи спокiй iще праслов'янсъких<br /> пластiв,<br /> Заклали реактор, як мiну повiльної дiї,<br /> Пiд саму колиску твоїх однокровних братiв!
Невже ти хотiв ошукати природу закляттям,<br /> Що в нас пак i смерчi ласкавiшi,<br /> нiж за бугром?<br /> Отямся ж нарештi!<br /> Нещадний однаково атом<br /> Що в них над Гудзоном,<br /> що в нас над билинним Днiпром!<br /> Однаково дiлиться вiн до межi рокової.<br /> Чи вiдаєш ти, що за нею гряде з пелени,<br /> Коли над планетою виросте гриб сатани,<br /> Посiяний слiпо з твоєї гординi людської?!
Та є ще страшнiше, нiж вибух ракети<br /> нещадний,<br /> Коли без удару, нечутно, немов з-пiд поли,<br /> Повзтимуть крiзь тебе у жили невинних<br /> нащадкiв<br /> Зловiснi потоки з отруєної золи<br /> Кульгавих реакторiв, ще не доношених вченим, —<br /> Нездарних калiк, що поквапно пiшли в серiал,<br /> Вони прогризають наскрiзно бетон i метал<br /> Ножем променевим i вирок пiдписують генам.
О, як ця омана купує!<br /> Бо все — як було:<br /> І ночi, i днi пропливають<br /> у звичному плинi.<br /> І сонце щоранку пiдводитъ античне чоло,<br /> І мiсяць щовечiр гойдає колиску дитинi,<br /> Нуртує загал у робочiй, крутiй товчії,<br /> Будуються плани житейськi на завтрашнiй вечiр.<br /> І жони несуть з магазинiв у вулик сiм'ї<br /> Наїки, вгинаючи емансипованi плечi.<br /> І збори киплять, наганяючи переполох<br /> Вiтрами оновленъ на вигаслi душi i гасла.<br /> І маску нову примiряє старий демагог,<br /> Слизьким язиком натискаючи ревно<br /> на гласнiсть.
І кожному свiтить своя, доморосла, мета,<br /> І кожен, як може,<br /> утверджує в нiй особисте:<br /> В димах Запорiжжя доварюють предки метал,<br /> Яким добивають в екстазi стiльцi<br /> їх сини-металiсти...
Життя — як жипя. Не спинить його<br /> коловорот.<br /> i кожен по-своему радий маленькому щастю:<br /> Скрипить на негоду стареча застояна плоть,<br /> І скрикує плоть молода у зенiтi зачаття.<br /> Кого ж ви зачинаєте... на смерть,<br /> Коли у вашому спадковiм кодi<br /> Вже перетято сув'язь родоводу<br /> Ножем радiацiйним до осердь?!
Чи вiдаєте, сотворивши плiд,<br /> Чи знаєте, що з вашої утроби<br /> У свiт полiзуть виродки безлобi,<br /> Яких ще не родив донинi свiт?!
I вас пожеругь,<br /> i наплодять своє страхолiсся,<br /> Де замiсть чола i обличчя<br /> розвсрзнеться рот.<br /> І женщини вашi,<br /> уже вiд народження лисi,<br /> Народять химер,<br /> що зжують навiть слово "народ".
І риби триокi повзтимуть в отруєнiй масi.<br /> І птицi безкрилi гiєнами в нiч прокричать.<br /> І ляже тотального розпаду брезкла печать<br /> На твiй бiовид,<br /> що недавно людьми називався.
І мова, якою дiди дивували свiти,<br /> І пiсня твоя —<br /> занiмiють безгубо на камiнь.<br /> i все, що надбали тобi поколiння вiками, —<br /> Умре за межею, якої вже не перейти!
Вiн каркав i тiпався,<br /> як в пропасницi,<br /> Аж тлiла на кiгтях руда роговиця,<br /> І темнi, як нiч, його демонсъкi крила,<br /> Здавалось, i сонце навiки закрили.
І тiльки над Прип'яттю, дужо i владно,<br /> Якесь нетутешнє вставало свiчадо,<br /> I сяйво його пробивалось уперто<br /> Крiзь темiнь i крила, во злобi простертi,<br /> I лики якiсь, як сузiр'я, вогнiли.<br /> І їх було шiсть...<br /> I мене осiнило!
5<br /> — Одринь, сатано! загримiв я у свiт<br /> троєкратно.<br /> Я ледь не повiрив у хиже пророцтво твоє,<br /> Та шестеро в робах, як в ризах, iз праху<br /> встає,<br /> І в сяєвi їхнiм апостольськiм меркне реактор.
Встають i вiдходятъ в легенду<br /> Пророки завiтiв нових.<br /> I ризи у них iз брезенту<br /> i каски, як нiмби, у них.
I в тисячу сонць їх зiницi<br /> Таку свiтлосилу несуть,<br /> Що навiть свинцевi гробницi<br /> Не в змозi‚ їм шлях перетнуть.
Поглянь у їх лики!..<br /> Вiн вперше сахнувся, мов тхiр:<br /> — Ти ж знаєш, пiдступний, що я від<br /> народження свiту<br /> Не можу дивитись на сонце.<br /> А цi... твої свiтятъ<br /> Яснiше, нiж тисяча сонць, i випалюють зiр.<br /> Ти знову подвижникiв поперед себе<br /> Женеш, затуляючи власнi грiхи.<br /> Невже ти хоч нинi не втямив, лукавий,<br /> Що ними ти сам же себе побиваєш!<br /> Подвижники — виняток, їх — Одиницi.<br /> А виняток правило стверджує ще раз:<br /> Як низько в загалi скотилися ви!
6<br /> Усе ще шалiв, але очi поволi вгасали,<br /> І крила, як стяги поразки, хилилися вниз,<br /> Бо там, де окреслювавсь обрiю синiй карниз,<br /> Яснiше вiд тисячi сонць<br /> пробивалось проміння списами.
Воно струменiло могутньо вiд ликiв шести.<br /> І гостре його неземного зачаття свiтіння<br /> У все прозирало до первiсної наготи<br /> Вiд формули кровi до стронцiю душ<br /> i коріння.
І видно було, як в магiчнiм кристалi, до тла:<br /> Вiд червiв, що точать пожадно живу бадилину,<br /> До жiнки, що суне в пелюшках за "трьошку"<br /> Дитину
З похмiлля,<br /> бо матiр в собi вже давно пропила,<br /> до сина чийогось, — у нього ще й вус<br /> не зійшов, —<br /> А вiн уже корчиться в гиблiм чаду кокаїну,<br /> Зiжмаканий, наче папiр з-пiд брудних<br /> підошов,<br /> Де стоптано пам'ять — останню опору<br /> людини.<br /> До тих янголят, що в сирiтсъких будинках<br /> Ячать.<br /> І в кожне жiноче обличчя вглядаються, чулi.<br /> А їхнi вiдреченцi, наче данайськi зозулi,<br /> У гнiздах сусіднiх розбещену плоть веселять...
Те свiтло не зна нi кордонiв, анi заборон.<br /> Воно проникає під кiтель, i шкiру, i попiл<br /> І важко iде в споночiлий вiд горя Чорнобиль,<br /> Як вiск, прошиваючи у саркофазi бетон.
І перст його грiзний вказующе застерiга<br /> Межу, що встає за четвертим до розпачу<br /> зримо:<br /> Там привидом бiлим гойдаються ядернi зими,<br /> Де вмерзне у кригу останнього звiра нога,<br /> Коли чоловiцтво i далi...<br /> вiд себе повзтиме.
— Тримайтеся, люди! — гримить з рокової<br /> версти.—<br /> Убийте зневiру: встає над проваллям оплотом<br /> Стiна порятунку, означена сяйвом шести<br /> Новiтнiх подвижникiв вашої ж кровi i плотi!
[...А сьомий у зону ("Володю, куди?!")<br /> Летить. Кiнокамера плiвку жене.<br /> Вiн хоче те сяйво спинить назавжди<br /> І сам через мить спалахне.<br /> І в титрах за шостим на всi небеса височенно<br /> Огненним клинописом сьомий свiтає:<br /> "Шевченко"].
А свiтло струмує живим джерелом по вiках —<br /> З глибин ханаанських по нинiшнiй день<br /> І годину.<br /> І ти осягаєш до зашпорiв у п'ястуках,
Як дорого сплачено право назватись —<br /> Людина;
Як ратно стояв за iм'я своє<br /> предкiвське рус,
З кострів самозречення сам воскресаючи Руссю.<br /> Як віщо горів і горить, не згоряючи Гус,<br /> В стражданнях людських допиваючи чашу Ісуса.
Та лінія свіла тече з Берестечка у Брест,<br /> Бо всі, хто на Волзі й під Жовтими Водами впали,<br /> Хоч скільки б віків поміж ними кордон мурували, —<br /> Єдині в часах, бо єдиний несли вони хрест,<br /> Де кров'ю впеклася присяга: "Вітчиза і честь!"
І твердості їхнього духу немає рівні!<br /> Та все ж я стою ао останню годину і подих:<br /> Є вища звитяга, ніж в полі оружному подвиг, —<br /> Їх віра, в якій не хитнулися навіть у дні,
Коли її чоботом стоптував сам напівбог,<br /> З чиїм вони іменем йшли на багнет, як на палю,<br /> На кого в глухих таборах Колими уповали<br /> По свій (в два аршини) останній промерзлий чертог?!
Вже тим вони справдились свiту вiкам i добi,<br /> Що, вирвавши iдола з кров'ю рукою своєю,<br /> Самi ж i очистились змученою душею<br /> Від того,<br /> кому, може, вiрили бiлъш, як собi!
Чи знайдеться мiра на бiлому свiтi всьому,<br /> Яка б осягнула страждання народу i силу<br /> Що навiть, зiрвавши з корогви<br /> несправджений символ,<br /> Не втратив дитинної вiри в корогву саму?!
Вклонись йому, свiте! Можливо, своїми<br /> грудьми.<br /> Коли уже ядерний шнур засичав пiд тобою,<br /> Вiн ще раз тебе пiсля круппiвсъкого<br /> градобою —<br /> Вiд смертi вберiг непоправною смертю семи.<br /> Коли вiн таких<br /> колисає для людства синiв<br /> Йому не було i не буде вовiк недороду!<br /> Вклонiтъся, великi народи,<br /> моєму народу:<br /> Вiн навiть у пеклi душею до вас ясенiв!
Вiн ще назове, не минаючи, всiх iмена,<br /> Хто зманював хитро його<br /> в алкоголънi затони,<br /> І вирубав лаври у головах Бородiна,<br /> І славу козацьку обпльовував жовчю багна,<br /> i шабаш чинив<br /> над останками Багратiона!
Вiн все перебуде, бо вже на гiрких сухарях<br /> Усе перебув — i не вигаснув у милосердi.<br /> Вiн сирiт дрiбних (о ганьба! при живих<br /> матерях!)<br /> Отецькою ласкою вигрiє в лагiднiм серцi.
7<br /> Та тiльки не вчiть його жити з чужих букварів.<br /> І, квiти з могил його вкравши, не спродуйте ницо<br /> Сп'янiлим з любовi. При світлі своїх прапорів<br /> Вiн бачить усе. І тяжка його в карi десниця.
А вiн не забуде нiколи людського добра<br /> i в пам'ять запише усiх, не питаючи нацiй,<br /> Вiд юних солдатiв до вчених найвищих<br /> iнстанцiй,<br /> Хто нас в Страхолiссi закрив од чуми радiацiй,<br /> i горе навпiл роздiлив, i омився з Днiпра.
Прийдiте до нього усi, в кого вiра живе<br /> На жито грядуще, на щедру годину i долю!<br /> О матiр Терезо, — стеблинка iндiйського поля,<br /> Ти вища, нiж мати, вознесена iменем "Божа",<br /> О, як ти на матiр мою милосердiєм схожа!<br /> Прийди i врачуй матерiв iз гiрких полинiв,<br /> Що в тузi сирiтсъкiй уже не чекають синів.
Прийдiте пiд шати калини — слов'янського мирту<br /> Усi, хто не молить приречено долю сумирну,<br /> А в потi солонiм iз петри довiчноi вiри<br /> Возводить нащадкам собор всепланетного миру!<br /> Чи знаєш ти, свiте, як сиво ридає полин,<br /> Як тяжко, як тужно моєму народу болить!?<br /> …А свiтло сузiр'я семи лебедить,
І ворон, ослiпiлий вiд нього,<br /> безкрило кона<br /> В травi...<br /> Шов-<br /> ковою зеленою<br /> Тичина пiшов.<br /> Озирнувшись на мить,<br /> Ворону кинув:<br /> — Каїне.<br /> Минуле, як рана, болить,<br /> Але тобi не покаюся,<br /> Бо все це — моє:<br /> Нi продать, нi купить.<br /> i менi, а не третьому,<br /> Нещадно його судить.<br /> I самому собi не прощатися.<br /> — очищатися.<br /> …Болить.
1989