І Ніхто так ґрунтовно не збирається в дорогу, як моя люба дружинонька. їдемо на тиждень — на півроку пакуємось. — Ану ж похолодає! Це серед літа! Спека в тіні — тридцять шість. І теплий одяг мандрує до чемоданиська — двом дядькам не підняти. — Ти ще валянки запакуй! — стогну над чемоданом: мені ж це убоїсько перти! — Що ти розумієш! Похолодає, тоді попотанцюєш... Цікаво, як у них там із харчами.— Під Вінницею, де полиці магазинів тріщать од їстівного. Напакована й сумка пудова: консервів десяток, та крупа, та сухе молоко, та масла п'ять пачок... замалим сухарів не насушила. — Цікаво, в них кури несуться? Може, хоч два десятки яєчок прихопити? — Та несуться, несуться! — стогну у відчаї. — А ти що їх, щупав?.. Треба до Каті подзвонити, може, в її тата і кури не водяться. Їдемо до Катаного свекра, в якого, за висловом Каті, "і хата пахне книжками". Набирає номер телефону. Міжміський. У Вінницю. — Катя?.. Катю, ви мене чуєте?.. Катю, у вашого тата є яйця?.. Катю!.. Алло, де ви поділися?.. Рурка ошелешено піпікала. А я сидів на підлозі. Гикав од сміху. — А та чого регочеш? — Поверх окулярів — строгий погляд учительки на учня-бешкетника. — Та ти хоч розумієш, про що та спитала? Дружина якийсь час здивовано дивиться на мене. Потім сама починає нестримно сміятись. — Господи, отаке зморозити!.. А все ти зі своїм стогоном! — І, пересміявшись: — Ти ж не здумай про це написати! У тебе вистачить розуму... II Вистачило. Щоб про отаке та не написати!