Не блиском вабить він мене,<br />
Не в барвах сила таємнича!<br />
Він сяє скромно, мов ясне<br />
Його дарителя обличчя.

Хай кпить із мене всяк пліткар,<br />
І ганить дружбу безнастанно,<br />
А я люблю цей скромний дар:<br />
Мені ж його з любов'ю дано!

Злякавсь, що дару не прийму,<br />
Й поник даритель головою,<br />
Та я тоді сказав йому,<br />
Що дар цей буде вік зі мною.

Лиш в руки взяв я дружби знак,<br />
Засяла іскорка в кристалі,<br />
Мов крапелька роси. Відтак<br />
Мені і сльози любі стали.

Не визначався, друже, ти<br />
Багатством, знатністю ніколи:<br />
По квітку дружби треба йти<br />
Не в пишний сад, а в дике поле.

В зела, що в лінощах зроста,<br />
Краса і пахощі фальшиві,<br />
А квітка над усі — проста,<br />
Між диких скель, на голій ниві.

Сліпа фортуно, глянь згори,<br />
Допоможи хоч раз природі —<br />
І друг дістане всі дари,<br />
Належні мудрості і вроді.

Якби ж прозріла ти, якби<br />
В ту душу подивилась глибше,—<br />
Всі б оддала йому скарби,<br />
Нічого іншим не лишивши.

1806