ПЛЮСНУЛО, ЛУСНУЛО ТА Й НЕМА Високо в небі літали дощові краплини, гукали одна одній: — Гей, збираймося докупи та станемо чорною хмарою! Незабаром з них справді утворилася чорна хмара. А краплинки не вгавають, кричать: — Ой, гарно як! Ой, як нас багато! Давайте поллємося на землю дощем! Тільки треба вітру та грому... А тут де не взявся вітер, де не взявся грім. Як торохне! Блискавка як блисне! А тоді й сипнув з хмари дощ. Колгоспники радіють, кажуть: — От хороше. От добре. Буде у нас урожай. Буде у нас хліб і картопля! Діти теж радіють. Вискочив Юрчик з хати, бігає під дощем та виспівує: — Дощику, дощику, припусти, припусти, на колгоспні капусти, на зелене листя бригадира Христі! Але там, за хмарами, була ще одна краплина, що дуже пишалася та величалася. — Пхе,— казала вона, позираючи згорда на подружок своїх,— хай купчаться та збираються, на землю дощем падають. Пуста то затія. Буде з них дощу, як кіт наплакав. Ось я, як зірвуся, як на землю впаду,— затоплю всі ліси і поля! Одірвалася і з розгону упала в калюжу. Ну й що ж? Плюснуло, луснуло та й нема! ЯКЕ Ж ЦЕ СІНО — САМА СУХА ТРАВА На літо Катруся і Юрчик поїхали до бабусі в село. В селі будиночки маленькі — хатами називаються. І в бабусі хата. Навколо хати садок росте, а в саду яблуні, груші, вишні... Ягоди і яблука ще зелені, їсти не можна ще. Так зате скільки тут затишних куточків! Заховайся та й грайся собі хоч до вечора. Знайшла Катруся криївочку за кущем чорної смородини, послала ряднину, каже Юрчикові: — Давай гратися. Довгенько гралися, аж чують — бабуся гукає: — Катрусе, Юрчику, де ви? На леваду ходімо, матраци свіженьким сінцем набивати! Катруся і Юрчик повилазили із своєї схованочки і скільки сили подалися на леваду. На леваді росли старі верби. На вербі сиділа сорока. Перескакувала з гілки на гілку, кричала: — Скрикуку, скрикуку, скрикуку! Трава на леваді була вже викошена, і бабуся поскладала її в гарненькі зелені копички. — Це сорока, це верби, це копички сухої трави,— клопотався Юрчик.— А от сіна й не видно. Бабусю, бабусю! — закричав він.— А чого тут тільки сорока, верби та три копички сухої трави? А де ж сіно? Ми дивилися, дивилися з Катрусею й не побачили... А бабуся посміхнулася, похитала головою й сказала: — Повиростали в місті, то й не знаєте, що до чого. Оця суха трава в копичках і називається сіном... — Ну ти ж глянь! — скрикнув Юрчик.— А я й не знав! — І я не знала,— обізвалася Катруся. — То будете знати. Розібрали копичку, понабивали матраци. Свіженьке сіно, м’якеньке, пахне. І так же гарно спати на ньому! РУКАВИЧКА І СТРУМОЧОК Юрчик каже Катрусі: — Хоч ти йди в ліс по дрова, а я дома сидітиму; хоч я дома сидітиму, а ти йди по дрова! — Подумаєш! — відповіла Катруся.— Я ще кращу обдурилочку знаю. Не віриш? То слухай. Спершу ти мене підвези, а як стомишся, я на тобі покатаюся. — Ач яка! — образився Юрчик.— Я так не хочу! — Хочеш чи не хочеш, а бери мотузку та й подамося в ліс. А Юрчикові не хочеться. Він і каже: — Як одгадаєш загадку, то піду. А не одгадаєш — сама йди. — Яка ж у тебе загадка? — А ось яка: плету хлівець на четверо овець. А п’ятий осібно. От і не вгадаєш! — Хоч і не відгадаю,— відповіла Катруся,— так і ти ж не відгадаєш. Ану, що воно буде? Біжу, біжу — не вибіжу; течу, течу — не витечу? Довго думали. І ні Юрчик, ні Катруся не відгадали. Це тому, що не глянули на назву оповіданнячка. А коли б глянули, то одгадали б відразу! СЕРДИТИЙ ЮРЧИК Юрчик сердитий, бо гратися в грязьку калюжу не пускають. Стоїть серед вулиці і так же доказує бабі: — Хоч піду додому, та не піду в двір; хоч піду в двір, та не піду в хату; хоч піду в хату, та не сяду за стіл; хоч сяду за стіл, та не буду їсти; хоч буду їсти, та не кислий борщ, не галушки рвані, а варенички в маслі, млинці у сметані! ХЛІБ СВЯТИЙ Принесла баба хліб з магазину. Катруся не голодна була. Покуштувала і аж ніс зморщила: — Фе, який поганий! Бабуся розсердилася і почала навчати внучку: — Так ніколи не можна говорити на хліб. Коли він чомусь не подобається, кажуть: "Хліб так негарно випечений..." — А Юрчик теж не шанує хліба,— насупилася Катруся.— Не доїв надворі кусочка і кинув на землю. Потім із Сергієм почали його футболити... — Ай, як негарно! — розгнівалася бабуся. І сказала внучці: — І сама ніколи так не роби, і Юрчикові не дозволяй. Не доїла — однеси у хлібницю поклади, пізніше доїси. А коли хтось кине на землю — накажи підібрати. Топтати хліб не можна. Хліб дає людям життя. Без хліба ж — голод, смерть. Скільки на світі людей перемерло без хліба! Хліб святий. Катруся задумалася. Потім притулилася до баби: — Я більш ніколи не буду погано казати про хліб і не розкидатиму. І Юрчикові не дозволю. Тільки не треба сердитися на мене. Приголуб мене... Бабуся поклала руку на голову внучці і пригорнула до себе. ЗДОРОВИЙ НІС МІЖ ОЧИМА ТА ДВОЄ ВУХ ЗА ПЛЕЧИМА Мама Катрусі накупила всяких олівців. І червоний олівець там був, і жовтий, і синій, і навіть коричневий. Сіла Катруся за стіл. Взялася малювати. Намалювала хатинку, трактора біля хатинки, а потім почала малювати Юрчика. Юрчик дуже вредний: завжди дражниться. Стане серед двору і вигукує: — Катерина гречку в’язала, Катерина правду казала, Катерину хлопці любили, в класі Катрі лоба набили... Отакенну нагнали гулю! А ту гулю не хлопці в класі Катрусі набили, а сама собі. Підмітала хату, стукнулась об стіл і набила. А все одно прикро, що Юрчик дражниться. "От постривай,— думає Катруся.— Коли ти про мене таке кажеш, то я за це так намалюю тебе, що й сам себе не пізнаєш!" Та й намалювала. Ось він, цей Юрчик. Бачите, який красень: здоровий ніс між очима та двоє вух за плечима! Ото щоб не дражнився! ЖАЛЬ, ТА НЕ ДУЖЕ; ПЛАКАЛА Б, ТА НЕ ХОЧЕТЬСЯ Піймав Юрчик Синичку. Сидить вона в клітці: Чого тільки не придумав Юрчик, щоб їй не скучно було! І брязкотельцями клітку обвішав, і намистинками, і біленькими черепочками оздобив. А Синичка — хоч ти їй що! Носа від черепочків верне, все в садок позира. А в саду вже осінь. Дерева пожовкли. Мжичка мжичить. Вночі заморозок упав на землю і все вкрив срібним інеєм. Дивиться на все це Синичка, очей не одірве від жовтого листя, Від мжички, від паморозі. Тоді Юрчик каже: — Ну, чого ти така? Чого тобі треба? Чого ти хочеш? Куди пориваєшся? — У ліс! — крикнула Синичка. — Та там же холодно: то вітер, то дощ, то мороз! — Байдуже! Не хочу в клітці, хочу в ліс! Зітхнув Юрчик. Одімкнув клітку, каже: — Лети. Але ж глянь! Як тут у клітці гарно, як все виблискує! Хіба тобі не жаль ні цих намистинок, ні черепочків, ні блискіток? Хіба тобі не хочеться заплакати з жалю? Випурхнула Синичка з клітки, сіла на гілочку, сказала: — Жаль мені, та не дуже! Плакала б, та не хочеться! І полетіла шукати своїх подружок-синичок.