Балада

Що може знать про смерть дитя,<br />
Що зна – дитя просте,<br />
Що чує всім єством життя,<br />
І дихає, й росте?

Зустрів я дівчинку в селі –<br />
Їй вісім літ було;<br />
Безладно кучері малій<br />
Спадали на чоло.

Пістряве дрантячко на ній –<br />
Дитя лісовиків...<br />
А очі, очі – ой ясні!<br />
Аж серцем я зрадів.

– Сестер, братів, скажи, мала,<br />
А скільки в тебе їх?<br />
Здивовано відповіла:<br />
– Семірко нас усіх.

– А де вони? Скажи мені!<br />
– Нас семеро-таки.<br />
В Конвеї двоє, в чужині,<br />
А двоє – моряки.

Ще двоє – там, за ворітьми,<br />
В могилках сплять тихцем.<br />
Та в хижі біля церкви ми<br />
Із матір'ю живем.

– Ти кажеш: двоє в чужині,<br />
Ще двоє – моряки,<br />
І – сім вас! Поясни ж мені,<br />
Бо не візьму втямки.

І повторя дівча ще раз:<br />
– Нас сім – братів, сестер.<br />
Сестричка й братик – двоє з нас<br />
Лежать в землі тепер.

– Ось ти біжиш, бо ти – жива.<br />
Як ніжки лопотять!<br />
Якщо з сімох в могилі два,<br />
Тоді вас тільки п'ять.

– Оті горбки – їх могилки, –<br />
Відповіло дівча. –<br />
Ось – дім, а там лежати їм<br />
Плечем та й до плеча.

Бува, панчоху там плету,<br />
Хустинку підрублю,<br />
А то роботу відкладу<br />
І пісеньку їм шлю.

Як сіло сонечко в бору<br />
І вітерець затих,<br />
Тоді я мисочку беру –<br />
Вечерять біля них.

Померла перша Джейн, сестра, –<br />
Стогнала день і ніч.<br />
Та зжаливсь Бог – прийшла пора:<br />
Пішла сестричка пріч.

На цвинтарі їй сниться сон...<br />
А восени, хлоп'я,<br />
Кругом могилки бігав Джон,<br />
А доганяла я.

Коли ж сніжочок забілів –<br />
Ох, ковзатись лишень! –<br />
Та Джон, мій братик, захворів,<br />
І ліг він біля Джейн.

– Як двійко в небеса пішло, –<br />
Питаю, – скільки ж вас?<br />
І вмить дівча відповіло:<br />
– Семірко, пане, нас.

– Але ж померли двоє ті!<br />
І жить на небі їм...<br />
Та затялась – не збить з путі:<br />
– О ні, усіх нас – сім!



Переклад О. Мокровольського

Джерело : www.ukrcenter.com