Сьогодні дід Свирид сидить на колодках і регочеться, аж розлягається. І так припадає до Ониськи (молодиця така в нашому селі є), що аж ніяк не подумаєш, що дідові вісімдесят дев'ять. Ониська махає на діда Свирида рукою, а сама від сміху аж здригається. А дід, а дід… мало не вщипне. — Чого ви, — питаю, — такі веселі, дідусю? — Розказую… — Що ж ви такого розказуєте, веселого? — Як я в румунах був. — В яких румунах? — У Антонесках! — Антонеску — тож румунський міністр головний! — А дурний! — Хто? — Антонеску! — А розумний хто? — Я! І мила набрався, і тютюну, і солі! — Якого мила? — Румунського. — А тютюну? — І тютюну румунського. Та ще й десять пачок сірників дало! — Кому? — Мені. — За віщо? — А за те, що я румун! — Ну, звиняйте, дідусю, щось ви тут, як той казав, бре-бре… — А не встати мені з цього місця! — Та ви ж, даруйте мені на цім слові, рудуваті, а румуни ж чорні. — Так, може ж, у мене "другий супруг" чорнявий! — Який другий? — А Лукерка! — Та Лукерка ж — царство їй небесне! — То нічого! Хіба в небесне царство чорнявих не приймають? — Та то як трапиться… — Ото ж бо воно й є! Та ви слухайте. Тут у нас за тих німецьких румун чи румунських німців така притичина трапилась, що й досі до пам'яті не прийду. І вночі регочусь. Румунська, значить, влада прислала до нашого району цілу делегацію виявити всіх громадян румунської та молдаванської національності. А я на той час якраз із лісу од партизан у розвідку прийшов. Аж тут наказ: усім старостам дати відомості повітовому начальникові: 1. Які жителі на селі розмовляють або розуміють румунську мову; 2. Людьми румунського чи молдаванського походження являються також і ті, де один із супругів являється румунського чи молдаванського походження; 3. Ці громадяни одержать подарок від румунської влади: 1 кілограм мила, 1 кілограм солі, 5 пачок тютюну і 10 пачок сірників[3]. Як я прочитав, аж підскочив! У хлопців, у лісі, знаю ж, ні мила, ні тютюну, ні сірників. Я — до всіх наших, і до бабів, і до чоловіків: — Записуйся в румуни! Хлопці в лісі без нічого. Посунули до старости: — Пиши всіх у румуни! Він до мене: — Який же, — каже, — ти румун, коли ти зроду-віку на скрипку не грав?! І рудий?! А я йому: — Я таки справді, може, й не дуже румун, так моя Лукерка, "другий супруг", така вже була румунка, що й самого Антонеску б переавересчила. Чорнява, од мамалиґи, було, й за вухо не одтягнеш, а як почує, було, скрипку, то на лаві її аж підкидає. Такої румунки й у Бухаресті не вздриш. Так ото й пішло: хто з чоловіків на румуна не виходить, у того "другий супруг" — жінка, значить, — чистокровна румунка. А хто з жінок українка, у неї чоловік просто хоч у румунські королі. Приніс я тоді хлопцям у ліс і мила, і тютюну, й солі. — Мийтесь, — кажу, — хлопці, куріть, світіть, соліть. А час прийде, ми тоді всім народом своє місце знайдемо: нам — наше, молдаванам — Молдавія, румунам — Румунія… Та, гадаю, що й Антонеску з Гітлером на шибениці помістяться. А не помістяться на одній — дві зробимо.