РУСЬ ПЕРВОЗДАННА

ТОМ ПЕРШИЙ

ПРОЛОГ

Блажен, хто цей одвідав світ В лихі хвилини його долі,— Боги на учту в дружнім колі його зазвали на обід.

Тютчев

Східний берег півострова, зайнятого Візантією, обрано для розміщення палаців, храмів, служб, садів. Це Священний Палатій, олтар Одноосібного Володаря імперії. Сьогодні, в прохолодному диханні близького Євксінсько-го Понту, Палатій здавався земним раєм.

В одній із кімнаток однієї з палатійських канцелярій трудився над рукописом чоловік років тридцяти п'яти — сорока. Постійний радник полководця Велізарія і незмінний його супутник Прокопій, людина освічена й розумна, що важливо, і хитра, що іще важливіше для сущих у тіні Влади, був сухорлявий, міцний тілом. Кутики його рота підкреслювала складка, властива тим, хто роками вмів чемно чи, точніше, улесливо всміхатися проріканням вище-чиновних. Він був трохи сутулий, не допомагали гімнастика та старання масажистів. Прокопій надто багато просиджував за роботою. Одружений він не був і не знав турбот про сім'ю.

Найвищою з усіх наук йому здавалася історія людей. Він вважав, що людині, яка не знає минулого,незрозуміле й теперішнє: бачене невігласом позбавлене глибини, наче плоскі малюнки на стінах стародавніх єгипетських храмів.

Щоб продовжити працю давніх письменників, Прокопій оповідав про свій час. Він хотів правдиво викласти те, що бачив сам, і переказане іншими. Для цього треба вміти розпитувати і осягати суть прочитаного. Обмірковуючи пізнане, потрібно відвіяти зерно від полови. Треба не тільки зібрати, а й, встановивши зв'язки, надати розповіді стрункості. Дощовий черв'як, щоб рухатися, перепускає землю через своє тіло. Такі ж письменник і життя, що пропливає через його розум.

Знати, зрозуміти те, що діється всередині імперії та за її межами... Минули часи, коли імперія заповзято розросталася, жадібно поглинаючи загарбане. Нині імперія лише захищається на терені, вдвічі меншому, ніж колись. Звідки ж назріває загроза? Не із Заходу, де варварські держави виснажуються сварою на старих імперських землях в Іспанії, Галії, Британії, по Рейну. Готи, що захопили Італію, видихлися. На Сході імперія звично стримує персів малими війнами, переговорами, золотом. Лише Північ нагромаджує невідомі сили. Дунайський кордон постійно терпить від нашесть племен, які, за всіма звідомленнями, стійко володіють просторами за Дунаєм і Євксінським Понтом.

Усі попередні письменники по-різному називали північні народи. Спадкоємності серед цих народів, здавалося, не було. Та, власне, ніхто нічого певного не знав. Однак цілком можливо, що з часів Гомера, Гекатея, Геродота на Півночі не було надзвичайних змін. Люди одного племені могли називати себе неоднаково, щоб відрізнятися від одноплемінників, володарів суміжних угідь. Без сумніву, що усна передача чужих, незвичних для слуху еллінів і римлян імен, потворила їх до невпізнання.

Прокопій, щоб не повторювати недостовірні для нього повідомлення, намагався зосереджуватися на теперішньому. Але треба розказати суттєве про минуле і про побут північних племен, бо досі напади на імперію здаються людям безпричинними поводями з невидимих гір. Такі наслідки невігластва, бо все має причини, що визначають наслідки.

Майже ціле тисячоліття відмежовувало Прокопія від віку, в якому жив Отець Історії Геродот і великий Фукі-дід. Прокопій думав про шукання й муки цих людей. Без досвіду нікому не пізнати суті будь-якої майстерності, тільки творящий зрозуміє творящого. Письменникові потрібна рішучість більша, ніж іншим, бо пригнічений сумнівами не завершить і рядка, він приречений на безплідність нескінченних викреслень і чистих сторінок. Насправді життя обдароване численними гранями. В осяганні розумом воно змінює свій вигляд, як порізаний берег Еллади перед зором мореплавця. Кожен рядок вимагає вияву мужності, кожна думка — це воля полководця. Ні, воєначальник може уникати побоїщ, в його владі замінити штурм бездіяльністю тривалої облоги. А письменник схожий на солдата, який рветься на стіну.

Прокопій розпочав:

"Ці племена, слов'яни й анти, не керуються однією особою, а живуть у народоправстві".

Він знав, що слов'яни й анти говорять однією мовою, живуть однаковим укладом. Одні розміщуються ближче до імперії, інші —далі. В назві "анти" для Прокопія звучав Корінь латинського слова, що означало місце розташування "раніше, проти". До того ж жодне із слов'янських племен не називає себе антами. Прокопій зберігав цю назву, щоб його краще розуміли.

Отже, вони живуть у демократії... Далі!

"Тому в них щастя й нещастя вважаються спільною долею. І в усьому іншому в цих народів усе життя і всі закони однакові".

Його обступили образи, для нього священні: общини вільних і рівних людей, сильних єдністю волі, які скоряються лише необхідності. Він —писав далі, заполонений Натхненням:

"Вони вважають, що тільки один бог, творець блискавиць, владен над усіма, йому вони приносять пожертви і чинять інші обряди. Долі вони не знають і загалом не визнають, що Доля стосовно людей має якусь силу..."

Натхнення! Велике і не визначене філософами поняття. Часто Прокопій переконувався, що істина легше відкривається Натхненню, ніж потугам розуму. Та як легко сполохати цю дивовижну птаху! Перечитуючи написане, Прокопій вдавався в розмисли.

Він написав про людей, які співживуть у демократії і заперечують владу Долі. Так, насправді такі побут і погляди слов'ян, антів. Але що може подумати хтось інший, прочитавши ці рядки? Базилевс Юстиніан випалює в імперії останні сліди демократії, а без згадки, про Долю неможлива мова християнина.

Прокопій був добре обізнаний з язичницькими поглядами. В минулому люди вважали Фатум сильнішим за олімпійців. Християни сприйняли це поняття як вираження невиказаної волі свого бога. Тому в описі слов'ян якийсь зловмисний і вислужливий підданий Юстиніана виявить і бунтарський осуд автократії, і невіру в бога. Ні сам наклепник, ні той, що слухатиме донос, не захочуть ознайомитися з джерелами обізнаності історика. Його навіть не спитають, він буде засуджений заочно.

Супроводжуючи Велізарія, далеко від Візантії Прокопій дихав вільніше, писав сміливіше. Тут інакше — Палатій гнітив письменника. Не ворушачись, він глянув праворуч, ліворуч. Захопившись, він, здається, розмірковував уголос.

Він знав, що у нього є така небезпечна вада. До того ж, як багато хто з авторів, він любив перечитувати написане вголос, щоб на слух перевірити звучання і зміст.

Залізні лати, яких ніколи не знімають, нівечать тіло. Не можна вічно душити в собі протест і залишатися здоровим. Сумна доля каменя, який сам-один протистоїть течії.

Прокопій безшелесно прошмигнув до дверей, поклав руку на мідний засув. Ні, він не забув замкнутися, ніхто не міг підслухати. Якщо в нього й вихопилися небезпечні слова, сьогодні залізна пастка Долі-Випадку залишиться голодною.

У вікні — міцні грати. Самотність у самотності. Не можна довіряти ні кровним, ні близьким. Коли був заведений цей неписаний закон існування підданих?

— Скажи,— спитав себе Прокопій,— чи справді ти віриш у всепереможну силу Долі, як усі? В твоїх книжках ти вмієш посилатися на неї. Де ж ти був щирий, а де ти кивав на Долю лише задля пам'ятного карбу в сподіванні на прихід часів, коли зможеш пояснити, що не Доля, а зла воля Юстиніана і Феодори були причиною повсюдного лиха?

Прокопій відчув свою слабкість, нездалість. До чого все це? Навіщо, для кого? Його перо немічне, його думки убогі. Йому здавалося, що він не напише більше жодного рядка. Він піснопрісний, він безплідний. Якби він міг, то молився б як безбожник, котрий у бурхливому морі благає допомоги у Всевишнього.

Він гірко корив себе: як усі, ти знаходиш утіху в усемогутній Долі, в ній ти шукаєш захисту проти людей, з якими не смієш боротися, яких боїшся викривати! А свобода волі? То хто ж ти сам? Де твоя мірка, якою ти зверхньо вимірюєш діяння інших? І коли ти почнеш писати книгу Правди?

* * *

Сутінки підкрадалися до Святого Палаті я. Заспокоївшись, Прокопій думав про юність народів, і Натхнення ніжно голубило письменника. Він був переконаний, що не так давно, півтораста чи двісті поколінь тому, на берегах Теплих морів сяяв Золотий вік людей, які жили в народоправстві. Тоді свобода думки не приборкувалася відваром цикути, сокирою ката чи відлученням від церкви.

А Доля? Може, справді є фатальний зв'язок подій, не залежний від волі людини. Якщо й так, то в ті далекі й світлі літа Фатум, злий, невблаганно сліпий, але й пристанище для немічних, спав у бездонні вод Світового океану. Бо тоді ще не було потреби в Жахові богів і в утішанні смертних. Може...

То нехай же залишається написане про слов'ян. Брехня — то смерть, і правда, як дихання, потрібна людині. Прокопій голосно поклявся:

— Вірую! Істинно вірую! Неупереджено осмислюючи життя і дивлячись правді в лице, люди воскресять Золотий вік, якому ім'я — Свобода!

Розділ перший РОСИЧІ

Там руський дух... Там Руссю

пахне. Пушкін

1

З вічного дуба дивився владар Вогню і Життя. Бог, який для родючості Землі золотими гарапниками ганяє в небі чорних корів, якось громовим списом метнув себе на священне з того дня дерево. Це було давно-давно, при пращурах чи ще при дальших предках, для яких через давнину літ нема визначення ступеню спорідненості.

Бог зламав-розбив вершину дуба і, пішовши назад від заплідненої землі в небесну твердь, залишив свій образ у стовбурі. Так вірували, так переповідали одні. А інші пам'ятали сказання про незвичайного дару майстра. Він натхненим різцем і силою розжареного заліза позначив у дереві явлення Сварога. Чи так це було, чи інакше, але кожен ще й тепер міг побачити лик: під чорним, випуклим, як щит, чолом виднілися два глибоких ока, а ліве було прищулене, наче в лучника. Роздуті ніздрі рівного, як у роських людей, носа нагадували про тура-зубра, коли він завмирає брилою сірого каменя, чутко вловлюючи запахи степу. Вуса в бога, злившись з бородою, збігали сімома нерівними пасмами, а кінці пасом зникали під корою. Руки заховувались у відгалуженнях, товщих за людський тулуб, ноги переходили в коріння. Огненний бог Сварожисько дивився з пролисини в зелені дуба на зароські степи, мружився, приглядався. А з-за Рось-ріки Ратибор, зачаївшись, видивлявся на великий, мов налитий ячмінним пивом, воловий міх, лик бога роських людей. Ратибор не знав, чи немає на дубі й інших очей, крім Сварогових? Чи не криються в гіллі й інші обличчя?

Наче обачна птаха, звівши над заростями голівку, поволі ховає її, втягуючи довгу шию,— знає: ніщо так не приверне увагу ворога, як швидкий рух,— так Ратибор знову сховав у траві свою голову із зібраним на потилиці в пучок світло-русим волоссям.

Ратибор повз, припадаючи до землі, по-вовчому. Огрубівши від вправлянь, голі лікті й коліна не відчували, як колола тверда трава.

Час поволі тягнувся за полудень. Спека; в таку пору крилаті абичого не літають. Рухатися треба обачно, без поспіху. А то сполохаєш пташку, і вона тебе викаже різким злетом. Пташини багато в зароських незайманих травах. Слобідські беруть звіра, щоб добути м'ясо і шкуру. А птахів чіпають мало, рідко хто заради розваги натягне сильця— сплетені кільця з кінського волосу.

Ратибор помітив, як стрепетка відводить з його дороги рябенький виводок, як проворні стрепетенята, повитягувавши шийки, дріботять за матір'ю в трав'яних хащах. Промайнули — і нема їх. "Стати б пташкою на недовгий час",— думав Ратибор.

Стрепетенята були ще майже голі. Довгі шийки морщилися лускою пеньків майбутнього пір'я, лише на кінцях крилець уже стирчали справжні пір'їни. Ратибор теж був майже голий, в самих коротких штанях, що ледве сягали колін. В поясі штани стягував сиродублений пасок, до паска була підв'язана шкуратяна калита-кишеня.

Ратиборове тіло гартували вітер і дощ, літня спека зимовий холод. Від того біла в дитинстві, молочна шкіра набрала кольору аж ніби земляного. На темному обличчі світилися сірі роські очі. Чорнувату смаглявість рук, ніг, грудей і спини протинали білясті шрами — сліди численних подряпин колючками й сучками, сліди падінь.

Не станеш ні дужий, ні спритний, якщо будеш боягузливо берегтися. І битися не навчишся. На плечі в Ратибора є рубець від меча, на ключиці видулася зросла кістка. Знаки воїнської науки. Що більше прикрашає чоловіка! Бронзові, срібні, золоті браслети і намиста не варті бойового знаку.

В сизім від спеки небі ледь помітно пливли пухнасто-кучеряві баранці. Сонце то закриється паволокою, то знову сліпить блиском і палить землю. В нерухомому повітрі крізь солодку запону пахощів полуниць гостро й пекуче тягло гадючою цибулькою. Тонкий нюх Ратибора міг би виявити зелену гірку стрілку і за три сотні кроків. Каламутна пріль роздушеного ліктем соковитого листя сонце-цвіту здавалася схожою на запах зів'ялої конвалії. Гіркувата цівочка горицвіту нагадала Ратиборові матір Анею, яка зналася на силі трав і на всемогутності таємничих елі в-заклинань.

Горицвіт полюбляє узлісся. Запах горицвіту засвідчив Ратибору, що він наближається до мети.

Ось і низенька вруниста травичка, всипана твердими фіолетовими квіточками. Це барвінок. Ось пряна медунка. За їхніми запахами Ратибор знайшов би ліс і з виколотими очима.

Він переповз-перетік через повалений кореневим черв'яком стовбур осокора, трухлявий і гнилий. Його товсту дрібнозернисту кору слобожани обдерли на поплавці для невода.

По-звіриному перебігши галявинку, Ратибор прошмигнув у кущі густої ліщини і завмер, затамувавши подих: виразно, сильно війнуло духом живої людини!

Ратибор помітив підошву чобота: чоловік не сидів, а лежав. По чоботу Ратибор упізнав Всеслава, слобідського воєводу, зрозумів, що Всеслав, зморений духотою і нудьгою, спав у холодку.

Видно, не лише тривога, а й спокій передається від людини до людини без слів, без звуків, самою силою німого спілкування. Ратибор на мить зажмурився і почув мирне гудіння диких бджіл, тріскуче сюрчання коників, гугукання ніжних горличок.

Стрепенувшись від чарів, Ратибор міцними зубами відкусив горіхову гілочку і, ледь торкаючись босими ступнями землі, підійшов до Всеслава. Всеслав спав, прикривши очі широкою долонею. На волосатій руці, вп'явшись довгим носом, трудився розбухлий від крові комар. Глибоке дихання сонного пухнасто піднімало густі вуса.

Точним і м'яким рухом Ратибор запхнув гілку за ослаблий запоясник воєводи. Забув Ратибор, що душі сплячих людей бродять у снах довкола тіла і все бачать своїми очима, нехай тілесні очі й склепила втома. Мабуть, він зачепив тонку нить, що сполучала сонне Всеславове тіло з душею, і та, зітхнувши, повернулась, щоб оберегти тіло. Воєвода розплющив очі.

Випробовуючи Ратиборову воїнську здалість, Всеслав разом з іншими вартував дорогу на Рось, а молодий, багато забравши собі в голову, надумав посміятися зі старшого.

Серце в Ратибора облилося гіркотою за свій безглуздий вчинок. І — нерозумною люттю. Коли б не спокорила його звичка до послуху, він міг би зігнати гнів за свою необачність на Всеславові. Воєвода, звичний неподільно тримати владу над воїнами-слобожанами, умів читати на людських обличчях. Сорокалітній чоловік підхопився як юнак і, притягнувши до себе Ратибора, прошептав: — Іди... не бачив я тебе.

Дубовий гай на лівому березі Росі невеликий. У старого дуба, який прийняв поличчя Сварога, всього сотень до п'яти родовичів. Могутні дуби. Глянеш угору, і здається, що коряве гілля пнеться до самого неба. Ратибор пробирався не навпростець, а облісками, де були густіші зарості молодняку,

З наближенням до берега Росі дуби змінилися осокорами, їхнє листя здавалося сірим після глибокої зелені дубняка.

На вологій землі, недалеко від води, Ратибор наткнувся на чорну гадюку-козулю, що полює на мишей та на жабенят. Зламати її тендітну спину було б легко, але не час і не місце.

Ратибор поволі-поволі відвів руку, якою мало не торкнувся готової вжалити злої голівки, і обоє завмерли.

"Якщо ти не злякаєшся, злякаються тебе",— вчила сина мати Анея. Тихенько присвистуючи, Ратибор дивився в холодні очка і нашіптував у дитинстві завчену від матері зміїну замову-заклинання.

Він сказав змії, що не хоче їй зла і з родом її нічого не ділить.

Краще їй зійти з людської дороги, краще пошукати здобич посильну.

Багато здобичі в підземних кублах, багато здобичі в старих дуплах. Тож плазуй, плазуй, квапся, квапся, квапся, не барися...

Свистячий шепіт людського голосу заспокоїв змію. Вона відвела голову вбік і, переливаючись гострозубчатим ряботинням товстої спини, потекла геть.

Високі лапаті орляки, від яких ішов важкий дух пилкової прілі, розступилися перед Ратибором. З різьбленого буро-зеленого листу знялися сірі хмарки комарів та дрібної мошви. За крихкими стеблами орляків жорсткою стіною постав річковий очерет. Звиваючись, Ратибор обережно втиснувся між гримучим стеблостоєм. Мошва-тля живою пилюкою осіла на спину, груди, обличчя, заліплювала очі, ніздрі, рот. Ратибор не відмахувався, наче дерев'яний. Він був уже звичний. Ішли найважчі хвилини — тільки б не виказати себе! Забрівши якнайглибше у воду, він сів на сплетіння підводних коренів очерету, залишивши голову на поживу ненаситній мошві.

З дна, каламутячи воду, піднімалися клуби потривоженого намулу. Хижі п'явки, відчувши живе тіло, невидимо стискали і розтискали плоскі чорно-сірі лопаті своїх тіл.

Ратибор думав про великодушного Всеслава. З доброї волі воєводи Ратибору залишалося витримати останнє випробування, щоб його визнали дорослим воїном, щоб стати повноправним слобожанином. Та не так просто непоміченим пропливти відкриту річку. "Тут буде навпростець чотириста п'ядей та знесе течією на бистрині тисячі на півтори",— прикидав Ратибор.

Розглянувшись, він знайшов довгу очеретину, товсту й суху. Із шкіряної калити, намацавши, дістав уламок ножа. Шмат клинка був заточений дуже гостро. Ним Ратибор голив перші волосини на бороді. Стявши очеретину, Ратибор розколов колінчасті гудзи, вишкріб білі перетинки. Знайшлася в торбині і грудка чорної смоли. Ратибор затер розтини, а тоді стягнув їх ниткою. Вийшла трубка два лікті завдовжки, щоб через неї дихати під водою. Ніздрі й вуха плавець заткнув жовтим воском.

Десятків чотири слобожан, між якими багато ще кмітливіших і спритніших за Ратибора, повсюди шукають його, скрізь чатують на випробовуваного, щоб зловити чи хоча б поплямувати здаля тупими стрілами. Ратибор пробирався глибше й глибше, промацуючи дно ногами. Ось і те, що він шукав. Тримаючи очеретину за кінець губами, він пірнув під воду і обома руками підняв камінь завбільшки, як коров'яча голова. Обв'язавши його тонкою мотузкою, Ратибор зробив петлю для руки.

Вливаючись у широке гирло заводі, річка спочатку закручувалась у вирах, потім вгамовувалася, уласкавившись до ніжності пахучих білих лілей-купав і солодкого жовтого латаття.

Літня вода була тепла, м'який намул, заплетений корінням і стеблами плавучих рослин, ледь-ледь засмоктував ноги.

Ратибору здавалося, що він відчуває легенькі-легенькі поштовхи: як і річка, заплава була багата на рибу. Пузаті жаби пірнали і, перекинувшись углибині, спливали гострими носами до чоловіка, витріщаючи на нього дурнуваті баньки. Тут були, Ратибор знав, й інші воладарі вод. Десь у глибокій ковбані-заводі дрімав водяник, ховаючись від денного світла. А русалки і зараз, напевно, з цікавістю підглядали за людиною.

Русалчині сили прибувають з місяцем, з місяцем і зникають. Водяні чарівниці хитрі і збитошні. В місячні ночі вони можуть своїми іграми заманити людину, спокусити, закружляти в хороводі й затягти на дно.

Тримаючи голову над водою, Ратибор пробирався краєм очеретів — голову плавця видно на річці, як уночі вогонь на галявині. Пора й на чисту воду. Він знав, що тут річка неглибока, але в кам'янистому дні є ями-чорториї, там не допоможе й очеретина.

Кілька разів Ратибор глибоко вдихнув, призвичаюючи груди. Тоді, набравши повітря, пірнув. Камінь замагав силу води, що виштовхувала тіло людини. Від очеретів у річку понижувалася мулка, але тверда черепашкова обмілина. Підводний виступ, який починався положистим порогом, круто обривався вглибину. Опираючись щодалі дужчій течії, плавець ішов, закинувши назад голову. Крізь каламутнувату товщу води поверхня річки блищала, наче липка плівка. Кінець очеретини висунувся. Груди стискало. Ратибор сильно видихнув перетліле повітря і глибоко вдихнув.

Річка плинула, тягла за собою. Ратибор чіплявся ногами за дно. Дивитися він міг тільки вгору, щоб кінець очеретини не піднявся надто високо чи не пішов під воду. Поступово тіло звикало — адже він повторював неодноразово таку військову гру. Розсікаючи течію лівим плечем, Ратибор і йшов і плив у швидкій Росі.

Враз — він ледве встиг затамувати подих — камінь потяг його в донну яму. Тут вода була геть холодна і здавалася зовсім нерухомою. Ратибор, присівши, сильно відштовхнувся в бік лівого берега. Найважливіше — не губити напрямку. В річці дорогу показувала сама течія. Не відчуваючи болю, Ратибор ковзав по слизьких скелях. Злітав, опускався. Ще ривок і ще. Швидше б!

Стрибок — і тепла вода, підхопивши, понесла плавця. Лише кінчик очеретяної трубки вистромився над поверхнею. Ратибору вдалося продути довге горло і вдихнути свіжого повітря.

Починало міліти. Насовувалася тінь крутого, зарослого вербами берега. Кущі нависали над водою. Весняна Рось затоплювала їх, відходячи, залишала в розсошинах гілок билинки трави, ламаний очерет і болото, принесені з верхніх плавнів і займищ.

Поруч так сильно шубовснуло, наче людина стрибнула у воду. Ратибор зупинився. Ні, це хижий жерех гнався за плоским і жирним лящем, широко розходилися кола на воді. Біля ^самого берега, в прозорій, затіненій воді, нерухомо стояла проти течії щука, тримаючись непомітними порухами сильних плавників. І враз зникла, наче від за-кляття. їй на зміну з'явився гострорилий осетр. На цій рибині від зябер до хвостового плавника міг влягтися добрий дядько. З Росі ніхто не спроможний вибрати рибу, з озер і боліт — водоплавну птицю, з лісів та степів — звірину, з дупел — медові борті. Навіть лінивий буде ситий на багатій землі росичів.

Під шатром лозняку Ратибор непомітно виповз на берег і, вибравшись на кручу, випростався на весь зріст.

Тут, на чистому від дерев місці, стояв укопаний у землю безіменний бог, колишня надія і охоронець невідомого росичам давнього племені. Був він велетенський, десь на три людських постаті. Витесаний із твердого роського пісковику, худий, із зрослими докупи ногами, бог склав на обвислому животі руки і сліпо дивився на схід.

Мертвий бог... Та за звичаєм Ратибор обійшов велетня, остерігаючись наступити на довгу тінь. Недостойно росиче-ві взяти чуже, не можна забрати загублену чи забуту кимось річ. Ганебно позаздрити силі, спритності чи вмінню іншого. І погана ознака — потривожити сонний спокій нехай і чужого, нехай нікому не потрібного бога забутих племен.

Ратибора помітили. Десь завив ріг, другий ріг повторив, озвався третій, четвертий, п'ятий. На правому березі Росі то тут, то там показалися слобожани. Стрільці заходили в швидку воду і перепливали річку, тримаючи високо над головою луки й сагайдаки. Скісне проміння сонця робило незвичайно красивими луб'яні й шкіряні сагайдаки, вміло розписані кров'яно-багряною і жовтою барвами.

З вузького затону вискочив човен. В ньому розмістилося чоловік двадцять. Одні сиділи, інші довгими жердинами-тичками щосили гнали човен упоперек річки. Роські слобожани збиралися до свого місця.

Як у поріділому, витіпаному роками шматку лляної тканини ледве зберігається слід візерунка, так жила старовинна легенда про пагорб, на якому тепер стоїть град-слобо-да роського племені, чи росичів, як вони себе називали.

Пагорб цей був насипаний чи то дванадцять, чи то чотирнадцять поколінь тому. Весен до трьохсот минуло з того часу. Тоді гунни вперше з'явилися в степу, на південь від Рось-ріки, на березі Теплого моря. Добралися гунни і на Рось. Пагорб-могильник був насипаний, коли ховали росичів, перебитих на побоїщі з гуннами. З того роду вижили сім браті в-бога тирі в, яких нині жінки не народжують. На всьому полі вони залишилися одинокі, як рідке колосся на ниві, витовченій градом. Усі решта загинули, і все гуннське військо полягло. Сім братів і стали коренем для нинішніх росичів.

Могила-фортеця була обкопана сухим ровом. Частокіл із загостреного пакілля, чорного від смоли, що надавала тривкості дереву, закривав від ока середину слободи, манячіла одна не надійна на вигляд сторбжова вежа.

Вузькою кладкою Ратибор перебіг через рів і вибрався жердяною драбиною — тонкою балкою з врізними поперечинами — нагору.

Високий зовні, частокіл ізсередини здавався низьким — кругом була підсипана земля. Хід для стрільців у середині тину прикривався дашком із товстої кори. Начіпними плашками захищались пророблені в частоколі бійниці, вузькі й високі. Шість видовжених і низьких хат — стіна по плече — були пошиті в два прогони снопами з очерету, товсто змащеними глиною. Стояли хати напівміся-цем, відповідно до округлості частоколу. Жодна травина не пробилася на втоптаній землі двору. Посередині виступав колодязьний зруб. Глибока дучка врізалася ліктів на шістдесят, щоб дістати до водоносної ґрунтової жили. Землекопи, напевно, потривожили останки прародичів, коли копали криницю. Але хто, як не слобожани, назавжди збережуть могилу від наруги чужинців.

Чотири прямі осокорові балки, наче чотири ноги, тримали сторожову вежу. Жердяною драбиною, вкопаною між стовпами, Ратибор білкою зметнувся нагору, прошмигнув у дірку помосту, головою відкинув ляду, схожу на погрібне творило. Поміст, виплетений в кілька шарів з вербового гілля, був обгороджений таким самим плотом, досить міцним, щоб захистити від стріли. Поміст змащували глиною і вистеляли дернинами — від пожежі, Під бичачою шкурою зберігалися дрібні липові тріски для сигнального диму. Тут же запас свіжої трави і корчага з водою. Вгору стирчали жердини з готовими смоленими снопами, щоб на випадок лиха подати огненний знак тривоги.

Край заплотини сягав Ратибору по плечі. Звідси людське око озирало широко довкруж, як око птаха з вершини високого дерева. Град-слобода росичів був поставлений на кону полудневого краю родової землі. Звідси Рось-ріку видно на три сторони: на схід, на південь і на захід — тут річковий лікоть. Своїм ліктем Рось заходила в південні степи.

Правобережжя Росі Ратибор, як і всі, звик називати степом. Проте по той бік було немало лісів: у вибалках річок, річечок і ручаїв купчилися дерева, захищаючи своє коріння непролазним підліском. Навіть з вежі здавалося, що зароські ліси, зливаючись, підпирають край неба суцільною стіною, без проходу, без прогалини.

Та немає лісового захисту за Россю. Підводить і власне око. Між гайками, узліссями дібров, по гривах, які розділяють Інгул та Інгулець, а лівіше — між Дніпром та Інгульцем далекий степ тягнеться до Росі вільними пусте-лищами, доходить до неї гнучкими язиками. На тих пустках і язиках навіть трави ростуть інші, ніж на лісових галявинах. Це — степові дороги. Ними кози й степові олені забігають попити роської води. Там тури пасуть своїх сіро-голубих корів. І що далі від Рось-ріки, то степи стають ширшими. Пройди два дні — і дерева вже не заступлять полудень, а потім ліси і зовсім розбіжаться, поступившись чорною землею степовим травам. Там просторо для зору, для перегонів, і вітер свистить у вухах вершника інакше, і пахне по-іншому. Там безмежжя. Роздолля!

Зле роздолля... Звідти підступно пробирається ворог, часто зовсім безіменний, зазіхаючи нахапати безпечних людей слов'янської мови, потай пройти через Рось-ріку, пограбувати гради. Приходять і відкрито цілим військом, щоб побити чоловіків, загарбати добро, а жінок, дітей, дівчат і парубків погнати для продажу на рабських торжищах у ромейські міста на березі Теплого моря.

Міцно слобода на Рось-ріці береже кон — межу слов'янської мови. Слобідськими людьми править воєвода. У нього над воїнами-слобожанами влада навіть більша, ніж у старших родів над родовичами, хоч і звуть тих князями-старшинами.

Слово "князь" дуже давнє, означає воно — хранитель вогню — огнища, де живе начало Сварога-Дажбога. З дитинства росич звикає думати про себе як про переднього, а про інших людей слов'янської мови — як про затильних. У затильних слободи нечисленні, зброю вони менше шанують. Усі слов'янські племена сидять між людей своєї мови.

А росичі — прикордонний. У них свої позаду та з боків. А попереду — степ чужий.

Ратибор глянув на північ. Ліс і ліс... Усе в лісах ховається: і родові гради, і зорані ниви на полянах, і садиби викиднів, які пішли з родів на вільне життя.

І ліси із засіками — фортеці, і гради за частоколами та ровами — фортеці. Та основна фортеця — воїнське вміння роських мужів, основна оборона — слобода.

2

Вечірня заграва давно догоріла в безхмарній височині. Небесне склепіння з блакитного стало синім, синє почало чорніти; рясно засяяли зорі. Дивлячись на мерехтливі вогні і колір неба, Ратибор знав безпомилково, що ніч добігає до кінця першої чверті. Рух часу визначався переміщенням світил, ця наука самочинно осягалася росича-ми — через власний рух. У житті все рухається.

На даху хати, де жив воєвода Всеслав, стояв невисокий загострений стовп. У сонячні дні за рухом тіні по внутрішній частині частоколу можна було визначити час, що залишався до кінця сяяння сонця. Як і еллінський гномон, стовп у слободі був безсилий у похмурі дні та вночі. Але й без нього кожен знав, що можна зробити вночі до світанку, вдень — до настання темряви.

Цієї ночі Ратибор оберігав сон слободи. І праворуч, і ліворуч, і позаду можуть спалахнути тривожні вогні. Повсюди можуть проникнути чужинці. Де б їх не помітили — запалять багаття чи смолоскипи.

А попереду, в зароській стороні, тисяч за сорок кроків чатує передовий дозор роської слободи. Місце зветься Туровим урочищем. Хто піде із степів, той не обмине урочища.

Вежа здригнулася, заскрипіли поперечини жердяної драбини. За духом хатнього тепла, що йшло від людини, Ратибор впізнав, хто йде, і, до того як показалася голова, встиг подумати: "Чомусь воєводі не спиться?.."

Воєвода прийшов так, як звівся з постелі, в самих широких гребінних штанях, босий, не відчуваючи нічної прохолоди, від якої Ратибор накрився козиним плащем.

— Нічого не бачив? — тихим голосом спитав Всеслав.

— Ні,— відповів Ратибор.

— А мені щось каламутно на душі,— пояснив воєвода.

Скоряючись глухому спокоєві ночі, вони стишували голоси. Але ж було щось тривожне в цьому спокої, коли сам воєвода сказав.

Недовірливий і сторожкий Всеслав тримав слободу в напрузі. В слободі нині жило майже п'ять десятків справжніх воїнів, навчених ратної справи. Як і Ратибор, вони всі витримали воїнське випробування. Той, хто вміє бути невидимим, завдає удару перший. Навесні вовк втікає від людини в траві, що не сягає коліна мисливця. І жодна билинка не здригнеться там, де проповзає лукавий звір. Білка розпластається на гілці, кабан безшелесно пройде очерети. Навіть тур уміє заховати в кущах свою могутню тушу. Воїн повинен бути спритнішим і хитрішим за звіра.

Крім воїнів, у слободі жило тридцять ПІДЛІТКІВ, від дванадцяти років і до майже зрілих парубків, що вже голили перший пух на бороді. Князі-старшини родів не згоджувалися тримати в слободі більше народу, відривати багато рук від землі і ремесла. Усі чоловіки в слов'янських родах володіли зброєю, а слободи лягали нелегким тягарем на родові господарства. Щоправда, слобідські самі харчувалися м'ясом з полювання на звірину, самі вичиняли шкури, шили з них зимове вдягання. Але хліб, тканини, олію, овочі, посуд, побутовий дріб'язок постачало плем'я.

Оповідали, що в давнину не було слобід між слов'янських племен, які жили на лісових полянах. Слободи, де вільні від повсякденних господарських клопотів добірні воїни завжди готові були до бою і де кожен підліток повинен був навчитися важкої воїнської майстерності, з'явилися пізніше. Не знали, хто перший додумався до такого звичаю. Біда бути побитим навчила слов'ян тримати в кулаці нехай малий, зате надійний гурт воїнів, що отаборилися в міцному місці.

У людини дві руки, в сім'ї чоловік і жінка, світло бореться з пітьмою — кожна справа має дві сторони, а в доброму сидить і погане, із згоди може вийти і чвара. Потрібна слобода, хто скаже супроти неї слово! Та завжди сперечаються воєводи з родовими князь-старшинами. Старшини правлять своє: навчив справи і якнайшвидше поверни хлопця в рід. А воєводи намагаються так прихилити молодих до воїнської справи, щоб ті назавжди осідали в слободі. І так погано, і так недобре... Та сім'я має бути в кожного, одружують зрілого парубка якнайшвидше, чи в слободі він живе, чи вдома. Не можна чоловікові, не можна жінці залишатися безплідними.

Стояли Всеслав з Ратибором на вежі, слухали, приглядалися — немає нічого в темних володіннях ночі. "Що тривожить воєводу?" — думав Ратибор. Згадувалося, що нині увечері один із роських князь-старшин, лукавий відун Колот, Всеславів приятель, завітав до слободи. Колот — частий гість. Нібито Колот бродив у зароських місцях... Всеслав обірвав думки Ратибора. Неспокійний воєвода вирішив: бути нічному пошукові.

Тихо, але пронизливо покликав ріг: "Ту-у... ту-уу... ту-ту!" З низьких дверей навально посипалися слобожани. Після непроглядної темряви хати в дворі здавалося світло. Навпомацки зав'язували ремені взуття, обкручуючи литку до коліна. Оглядали зброю — кожен був привчений тримати своє завжди в одному місці — на дерев'яних кілках, густо понабиваних у стіни хат. Неголосно перегукувалися і, розбившись на свої десятки, шикувалися у дворі, чекаючи наказу. Почувши — заквапилися. Одні спускалися назовні драбиною. Інші, перекинувши з верху частоколу на край сухого рову довгі жердки, з'їжджали, обхопивши гладеньке дерево руками й ногами. В слободі залишилися підлітки і з ними п'ятірка старших.

Глибокий сон ночі порушився тупотом ніг, озутих у товсту м'яку шкуру: слобожани бігли до річки. Всеслав з підручними стримував тих, що набрали надмірного розгону, задаючи швидкість бігу. В темряві безмісячної ночі збитий гурт воїнів здавався дивовижним чудовиськом, яке раптом наїжачилося гострими списами.

Навпроти слободи літній спад вод відкрив брід уздовж гребенів злизаних течією скель річкового порога. Воїни наблизилися до броду. Там Всеслав звелів десятці молодиків брати коней і наздоганяти піших по дорозі до Турового урочища.

Вдень чергові пастухи із слобідки з помічниками-підліт-ками випасали табун далеко від слободи, зберігаючи на ніч траву в плавнях. Із сутінками табунники гнали коней ближче до слободи. Не просто вночі пройти до коней, хоч і об'їжджених, але звичних до вільного випасу на паші. Вночі кінь сторожко лякливий. Здалеку Ратибор рогом покликав табунників. Без поспіху, з тихим лагідним погукуванням, слобожани відбили чотири десятки коней. їх приласкували, попліскували долонями по міцних шиях, лагідно приказуючи звичні слова — поступись та пусти! — засовували залізні ховстила в непокірні морди і закидали за вуха вуздечні ремені. Кожен узяв по троє запасних коней.

Бігти до броду — гаяти час. Піші давно переправилися і відійшли далеко. Два табунники провели воїнів до човна. В нього поклали зброю, щоб не підмочити. Ратибор змусив своїх коней зайти у воду. За ним самі, без принуки пішли інші коні. Чорна Рось спінилася. Привчені до переправи плавом коні пливли без натуги, вільно поклавши голову на воду. Щоб було легше тваринам, вершники посповзали з їхніх спин і, тримаючись за конячі холки, пливли з того боку, куди відносила течія, щоб не затягло під конячий живіт.

На березі коні, обтрушуючись, форкали, провіщаючи удачу. Натягнувши поводдя, верхівці чекали умовного знаку від піхотинців. Почувся далекий крик сови: "К-оо!.." Не пора ще кричати совам осіннім голосом. А коли й настане їхній час — буде інший голос і в слобожан. Ратибор, вслу-хаючись, полічив — один, другий, третій. Разом з повільною лічбою на чотири вухо вловило інший совиний крик. Пора!

Краєм діброви, звідки дивився в степ образ Сварога, кіннотники пустилися галопом.

Ратибор сидів без сідла, камінно стиснувши коліна, на гнідому. Його Всеслав визначив старшим у десятці.

Відпустивши поводдя, слобожани скакали за головним, ковзаючи на спинах коней в такт скачці — вперед-назад, вперед-назад. По колінах шмагала трава.

Як завжди і скрізь, наче приросла до тіла зброя мчить разом із слобожанами. Справа, за плечем, сагайдак з трьома десятками стріл. До сідла приторочений лук в налучни-ку із запасними тятивами. Ліворуч меч, чи сокира, чи довга шабля. Правобіч, на зріст високого чоловіка,— дріт-спис із залізним наконечником. Груди стискає перехрестя ременів-перев'язів меча й сагайдака. Звична ноша для слобожанина така ж легка й непомітна, як для жінки сорочка, підв'язана барвистою биндою, та душогрійка, виплетена з шерстяної ниті.

Піхотинці встигли далеко випередити кінних. Вони йшли широко, по-слобідськи. За такою ступою кінь встигає лише риссю. В дні, коли світла стільки ж, як ночі, воїни можуть від світання до смерку пройти вісімдесят верстов.

Верстви за три від переправи Всеслав залишив махального, щоб той криком сови кликав кінних. Ратибор підібрав товариша, підібрав і другого. Тільки після третього махального вершники наздогнали піших.

Ніч квапилася; обертаючись в небесній тверді, зорі говорили про вічне протікання невпинного часу, в якому кожен прямує до здійснення замисленого.

Наближається і Турове урочище. Ще й ще поворот. Тут останні згини степової дороги, якими вона, вийшовши з далекого півдня, врізається в прироські діброви. Перед вершниками вигулькнув чоловік з простертими вгору руками небаченої довжини — із списом і мечем.

На Туровому урочищі постійний дозор — шість чи сім слобожан. Зустрічний вершник . квапився в слободу посильним.

Вісті важливі. Увечері, коли почало темніти, ніби завиднілися вершники, що йшли з півдня. Мало було світла, не було певності, а може, це тури чи дикі коні-тарпани.

Старший дозору послав двох розвідати. Ще не повернулися ті двоє, коли з вершини високого в'яза, що був у дозору за сторожову вежу, сам старший помітив зблиски полум'я там, де починається Солодкий ручай.

Аюди в степу... Степ не посилав нічого доброго до Рось-ріки. Ромеї припливали навесні, в повноводдя, по Дніпру на торг, а в Рось ніколи не заходили.

Віщуном виявився воєвода. Віщуном називають людину, яка вміє додати до міркувань розуму ясне проникання духу, здатну побачити здалеку невидиме для звичайного ока і особливим чуттям провістити майбутнє.

Пам'ятатимуть слобожани цю ніч, усі замисляться над чудодійним даром свого воєводи.

Минеться день тривоги, минуться літа молодості й сили. Хто доживе до старості, хто донесе до неї пам'ять і розум, той згадає минувшину і оцінить її.

Ось і кінець Турового урочища. Темрява погустішала. Узлісся останньої діброви здається берегом пустельного степу.

Дозорні жили в хитро замаскованих норах з подвійними і потрійними виходами, як у лисиць. Повернулися вивідни-ки, послані старшим дозорним. Біля Солодкого ночують люди. Коні пасуться в балці ручая, спутані, як на поході в чужому місці. Скільки зайд? Коней багато — певно, там і в'ючні і запасні. Судячи за табуном — людей буде не менше сотні.

з

Остання чверть ночі збігає до кінця, так само, як було в незліченні поминулі ночі, як буде для незліченних днів, що плинуть з вічності літ.

Світ, наче дерево весняним соком, сповнюється передчуттям сонця. Сторожовий воїн, спираючись на обридлий спис, хоче побачити синяву, що витісняє глибоку чорноту неба. Пам'ять людини, звичної спостерігати рух зірок, незабаром допоможе їй назвати яскраво-рожевим, багряним, зеленим та іншими невідтворні барви світання.

День близько. Нічний звір скорочує вигадливі, але розраховані петлі пошуку, підкорені запаху слідів живого харчу-здобичі. Пора нічним полювальникам обрати місце для останньої засідки. Вдалі чи невдалі були лови, доведеться залягти на довге, сонне і сторожке днювання.

Чотириногий денний звір розбуджується позовами голодного живота. А людина в цю коротку передсвітанкову годину спить міцніше, солодше за всю ніч. Росичі знають, що недаремно людині добре спиться під ранок: темні сили, злі духи, наче завбачливі нічні хижаки, квапляться покинути терени, відкриті для готового з'явитися на сході всепереможного світла. Чаклуни, які вселяються на ніч у тіло вовка, лиса, ласиці чи сови, натішившись нічним розбоєм, уже повертають свою душу людському тілу, що мирно лежало цілу ніч. Уся нечисть, усі перевертні в шкурах та пір ї збиваються в передранкових туманах, тягнуться в глухі лісові хащі і до входів у печери. Лихе відступає в страху перед світлом, але повільно, щоб не втрачати останньої миті скороплинної вольготності — літня ніч коротка.

Наче перевертні, вовча сім'я йшла за літучим загоном хозарів. З повеління матки-вовчиці сам вожак і троє молодих, що мали до зими наздогнати в рості старих, зачепилися за людей поблизу крутого берега Дніпра. Випередивщи інші вовчі пари, стара вовчиця ощенилася в печері на західному березі великої ріки, з допомогою самця виходила виводок. Настав час покинути лігво, засмічене пташиними, заячими і козячими кістками: Вовчиця була цікавою. Колись, відбившись у бойовому сум'ятті, сука тієї породи собак, що вдвох могли взяти в лісі ведмедя, а в степу не боялися тура, здичавіла і повернулася до своїх братів-вов-ків. Прародичка залишила далекому потомству лукавий потяг до сумнівного зближення з людиною. День за днем вовчиця вела своїх гарячими слідами, знаючи, що буде пожива. Навідуючись на кожне залишене хозарами місце ночівлі, вовки знаходили ситний наїдок. Вони розкушували мозкові кістки, набивали животи недоїденим м'ясом, тельбухами з лошат і молодих коней: як завжди, хозари гнали свій прохарчунок на ногах.

Удень вовки були обережні, вночі нахабно лізли до хозарського стану. Звірів підганяла жадоба, збуджував соковитий запах коня, хвилювало дитяче іржання молодняка, який гнали на заріз. Сміліючи, вовки лякали коней завиванням, зухвало підповзаючи з надією відбити дурне лоша від табуна, погнати в степ і потішитися на волі. Цієї ночі вовча сім'я знахабніла, і під ранок табун перестав пастися. Заступивши собою лошат і кобил, жеребці з гнівним храпом утворили кільце. П'ятеро чи шестеро сторожових хозарів спали в сідлах. Кочівники, вони звикли дрімати на коні. Кінь сам бреде, не відстаючи від череди чи табуна. Якщо прилучиться щось, кінь розбудить. Хозари довіряли своїм коням. Степовий кінь уміє не лише бити наосліп задніми ногами, а й завдати згори вниз гострим копитом передньої ноги смертельного вдару і звірові, і чужій людині.

І табун, і вовки, і сонні погоничі непомітно переміщалися вниз долиною Солодкого ручая. Відстань між ними й стоянкою хозарів збільшувалася. Ратибор і п'ятеро слобожан з його десятки прокрадалися в цей розрив.

Нічний птах бачив слобожан, звір — чув. А для людини — в степу вона народилася, в лісах чи в горах — не було й тіні. Гірка воїнська наука, та плід її дорожчий за золото — в ньому життя племені. Біда хозарам — бути їм без коней.

Лише вовки бачили і чули чужих людей. До запаху хозарів звірі звикли. Обережність пришельців, можливо, здавалася вовкам лякливістю. Вони поступались полем слобожанам неохоче, крок за кроком. Гострий нюх Ратибора вловлював сморід вовчої пащі, важкий дух вовчого тіла.

Заспокійливо перегукувалися далекі сови. Коли наслідувати крик сови, спрямовуючи голос униз і вбік, здається, що він долинає здалеку.

Хозари спали нетісно, але й не розкидано. Ось шкура чи шмат товстої тканини з вовняної пряжі, видніється кінець гостроносого чобота з м'якої шкури, голова сповзла з високого сідла, що було замість подушки. Поступово темрява розсіювалася, і сплячі здавалися купами хутра й ганчір'я.

Поруч — спис, ввіткнутий кінцем держална в землю, розмальований сагайдак, короткий, дуже вигнутий лук, крива шабля з руків'ям, сплющеним упоперек клинка.

Краї балки стояли над сонними, наче невисокі стіни, створюючи відчуття замкнутості й спокою. Кілька закіп-тюжених казанів чекали то там, то там на таганах із кованого заліза, засипаних попелом перетлілих багать. Після ситної вечері залишалося варене м'ясо, щоб уранці ковтнути шматок на ходу, перед сідланням.

Ратибор завив по-вовчому. Наслідуючи звіра, чоловік почав низькими нотами і закінчив, як звір,— пронизливим "аааа"... Він сам собі здавався вовком. Завили і товариші. Людське вухо не могло б розпізнати облуди. Коней важче обдурити. І все ж коні під поснулими табунниками стрепенулися, а сам табун схвильовано сахнувся і подався вниз долиною струмка. Скориставшись нагодою, справжні вовки відтіснили нарешті дворічного лошака, що з переляку відбився від старших, і погнали здобич у степ. Прокинувшись, табунники поскакали, щоб повернути коней до ночівника. На сході помітно сіріло.

Жоден з хозарів не встиг ні поміняти нагайку на шаблю, ні перекинути щит зі спини на груди. Вовки перетворилися на людей, замість виття брязкали тятиви. Прохромлений важкою стрілою навиліт, мертвий хозарин мовчки відкинувся назад у сідлі. Смерть на світанні така сама, як і опівдні. Не допомагає степовикові звичка вчасно скинути зі ступні глибоке стремено. Ошалілі коні волочать по степу тіла, і мертві вершники будуть скакати, поки не вирветься з чобота нога чи поки не зупиниться сам кінь, не розуміючи, що так важко тягне сідло вбік.

З табунників тільки один викрутився від стрільців, які несподівано постали між табуном і сторожами. Здибивши коня, він повернув його в повітрі на задніх ногах, ніби вони обидва були одним тілом. І вже опускався, готовий розпластатися у шаленій скачці. Аркан ліг на шию хозарина, вирвав, кинув на землю. Він не встиг опам'ятатись, оглушений падінням. Однаково, коли б і опам'ятався. Надбіг слобожанин і рубонув кінцем меча шию хозарина.

Ратибор переміг табунників. Не до того було, щоб вести рахубу здобичі чи величатися успіхом.

Слобожани ловили для себе коней. Заарканений кінь відступався, хропучи. Обдуривши, ззаду на конячу спину стрибав росич. Стиснутий ногами, кінь норовився. Та, оглушений важким ударом кулака поміж вуха, присмирнівши, падав на чотири ноги.

Світало все помітніше. Заспокоївшись, табун пасся далеко від хозарів. Ратибор послав двох відігнати коней ще далі. Від голови балки ще не долинало ні звуку. Сови мовчали.

Народжений у степу не любить лісу, остерігається заростей. Лісові хащі належать лісовим людям. Хто звик з рівного місця озирати довкола верстов на двадцять, а з горба — на цілих п'ятдесят, волею-неволею, а перебільшує небезпечність лісу. Він цінує красу оголеної землі, ліс для нього — потворне громаддя дерев. Для степовика в лісі немає прикметних знаків, немає дороги. Є річки, але степовик не вміститься в човні разом з конем.

•У степу багато прикмет і багато доріг. Степовики ходять ліченими перегонами, вночі по зірках, вдень по сонцю. Вони знають, звідки дмуть вітри і які сліди вітри залишають на пісках, куди і звідки тече вода, на що схожі обриси підвищень. І чи не знаками доріг стали залишені забутим народом кам'яні боги? Якщо зрадить пам'ять — допоможе вичинена до тонкості деревного листка, напівпрозора бараняча шкура. На ній знаки зроблені незмивною чорною фарбою із залізної окалини.

Хозарський загін не знав дороги на Рось, але у них був провідник. Він побував на Рось-ріці років двадцять тому. Пам'ять, не обтяжена надмірними знаннями, зберігає потрібне назавжди. Провідник вів загін так, наче минули місяці, а не роки...

Верховіття далеких дібров здаються, коли дивитися із степу, чередами, що завмерли під палючим сонцем. З'явившись на межі степів, вони нагадують про близькість мети. Як гори, ліси захищають інше життя. Лісові хащі тиснуть на вільний степ, наче камінні стіни. І, так само як стіна, ліс охороняє чиєсь багатство.

Провідник визначав місце перепочинку. Він привів і до цієї балки з рівчаком особливо смачної води. На півдні рідко де смачна вода. Степовик уміє обійтися гіркою і солоною водою. Що далі до півночі, то солодші джерела.

У загін пішло понад дев'ять десятків бувалих ловців за рабами. У світі багато пасовиськ, зручних для черід корів, овець та верблюдів. Багато диких птахів, диких звірів. Людей — мало. Раб не лише цінний, він — необхідний.

Уві сні хозари милувались міцними хлопчиками і ніжними дівчатками, які швидко забудуть свій народ і мову батьків, бачили вродливих жінок і дужих чоловіків — вони вірно служитимуть повелителю, у них не буде вибору. І ще над ночівником витала мрія розкошування владою, нехай короткочасною, зате безмежною владою переможця в час, коли противник зламаний і все дозволено найсильнішому. Заради одного цього варто знести тягар доріг і поневірянь, варто ризикнути своїм життям. Ощедрювання бажань, завжди скутих, ніколи не вдоволюваних і враз випущених на свободу, як звірі з клітки!

Уже вгадувалися обриси речей, майже можна було розрізняти барви, коли приспану увагу сторожів ночівника розбудив кінський тупіт. Він долинув звідкись ззаду, з півдня, із степу. Ближче й ближче б'ють копитами коні. Витончений слух степовика вгадує табун голів на три-дцять-сорок. Тупіт враз пропадає: дикі коні почули людей! Знову тупотять, наближаються, віддаляються. Напевно, дикі коні прийшли на звичайний водопій і стривожені перепоною.

День наближається, наближається. Пора будити товаришів. Дикі коні пробігають зовсім близько. І ось — з'являються вершники.

Не одразу, вражений несподіванкою, хозарський вартовий усвідомлює обман, осягає хитрість нападників. Запіз-нілі крики піднімають сплячих. Розвернувшись півмісяцем, вершники мовчки налітають на балку. Вони тут! Вершник залишає дротик у поваленому тілі.

...Лісові кінні воїни рубають твердим булат-залізом хозарів, що в жаху кидаються на всі боки. Дехто б'є одразу обома руками: в одній — меч, а в другій — сокира. Слідом за кінними налітає десяток піших слобожан. їм добивати хозарів, яких розкидають, розметають вершники.

На скаку слобожани прочесали ночовище. Повернулись — піші б'ються з хозарами, що вже прийшли до тями. Мало піших слобожан, а йдуть кулаком, колють і рубають розметаних хозарів. Один хозарин відбіг, кличе. До нього вже збирається купка. Перші хозарські стріли зміями свиснули по балці. Щільно, коліно в коліно, слобожанські вершники ринули в хозарську купу, на списи, на вереск і особливий, що лякав коней, рев хозарів. Ззаду вдарили і піхотинці. На крики прискакав Ратибор з десятком молодих.

Зламані хозари, хто ще стояв на ногах, розбіглися, розсипалися. Вірні науці, слобожани не розбрелися, переслідуючи. Вони ганялися по ночівнику, вбивали і добивали. Хозари не просили пощади. А якби й просили — не мали б. Нема і не буде пощади між лісом і степом, степом і лісом.

Росичі не тримали рабів для господарства. Інша річ, коли б попався полоненник навесні, перед поїздкою на дніпровське торжище. Можна б недовго за ним подивитися та й покласти в човен разом з іншим товаром. А нині торжище давно вже скінчилося. На Торг-острові залишилися тільки ями від шатер, вугілля в огнищах, розкладених під відкритим небом. Там, на втоптаній землі, піднявся подорожник, в ярках засохли різні нечистоти після збориська людей.

І біжить, біжить у степ, сам не знаючи чого, беззбройний уже хозарин. Щоб зайвий раз дихнути і протягти вже втрачене життя... Стріла звивається слухняною дугою. Запам'ятавши місце, щоб забрати потім стрілу, слобожанин оглядається, шукає недобитих.

Сонце, на яке ніхто не звертав уваги, підбилося високо. Помічник переможця. Ось розгойдується трава, там хтось повзе. Слобожанин скаче. Назустріч кидається у відчаї хозарин, марно намагається відбити натиск, в який вкладена сила і людини й коня...

Тихий ранок обіцяє жаркий день. Непорушне повітря дихає пахощами цвітіння трав. Але на розбитому хозарському ночівнику смердить кров'ю, розгарячілим людським тілом. Сумно дивляться очі воїнів, що почали оговтуватись, нудота ^підступає до горла в молодих слобожан, які вперше зазнали бойового похмілля. Ратибор спіткнувся об тіло, і ніби вжалила в ногу підколодна змія. Сповнений незрозумілих почуттів, в сум'ятті думок без слів, він ужахнувся чомусь ніколи не знаному. Не жаль, не сумніви — незбагненне почуття заволоділо молодим воїном.

А інші квапилися оббігти балку Солодкого ручая і не скупилися на милостивий удар, щоб навіки приспати хозарина, приреченого тяжкими ранами на повільну смерть.

І скрізь нишпорили вершники, вдивляючись у зарості трав, наче в пошуках згубленого, дорогого.

Не втекти принишклому хозаринові, не прислужитися йому провожатим, для нового набігу.

Великі криваві порахунки між Лісом і Степом. Степом і Лісом.

Зі злом прийшли хозари — знайшли зло. Не порушує справедливості той, хто на хитрість відповідає хитрістю, мечем на меч. Хто перший замислив — той винуватець. Не ходити хозарам до Рось-ріки, а на внуках Сварога нема злочину проти споконвічної правди. Так було, так і буде.

Віддавши данину душевній тривозі, Ратибор опам'ятався. Слобожани сумлінно поралися на взятому ночівнику. Збирали зброю, складали рядами стріли до стріл, луки до луків. Наче на торзі, лежали криві й прямі шаблі, мечі, одні з вузькими, інші з широкими клинками, із загнутими гострожальними кінцями. Круглі щити здавалися черепашачими черепами. Обтягнуті твердою шкурою, оковані кільцем по всьому краю, щити були всипані випуклими залізними бляхами, хитромудро набитими так, що удар, ковзнувши по одній, затупився б об другу.

Бойові довбешки-палиці були схожі на бияки від ціпів; на потовщеному кінці випиналися залізні чи мідні вигранені яблука з гостряками, на тонкому кінці була закріплена ремінна гужівка для зап'ястя. Чекани-топірці були набиті на шліфований ріг, відпарений і вирівняний, з нарубками впоперек. Саме топорище було, як і роське, двосічне: з одного боку — вузький топір, з другого — загнутий дзюбак на чверть довжини. Залізо було вороноване, щоб не виказувати блиском воїна.

Мало взяли обладунку — лише півтори дюжини. Хозарські обладунки схожі на роські: шкіряна сорочка з нашитими кінськими копитами чи залізними бляхами, довга, з прорізами, щоб прикрити і стегна вершника. Шоломи хозарські круглі, з низькою огулиною на тім'ї. Роські шоломи глибші, на тім'ї не огулина, а гостряк.

На купу кидали чорні і жовті чоботи, прості й вишиті кольоровими ремінцями й нитками, і міцні нові, й побиті залізними стременами, з халявами, потертими стременними ременями. Штани шкіряні і з незнаних тканин, пояси довжиною на десять ліктів, сорочки, плащі... З дірками від зброї, покраплені кров'ю...

Ні чний похід і гаряча битва розпалили голод. Хто раніше оговтався, той встиг похапати м'ясо з хозарських казанів. І знову слугували казани, в них варилося м'ясо нашвидку забитого хозарського лошака. Більше трьохсот коней захопили. Багата здобич!

Сімома вбитими заплатила слобода за перемогу. Поранено було до десятка чоловік — на міцному тілі швидко затягнуться порізи від мечів. Тільки один поранений був страшний.

Бій не пощадив самого Всеслава. Мудрий воєвода віщим духом дізнався про хозарський загін. Чи у воду він дивився, спостерігаючи, як крутиться Рось-ріка в заповітній заводі, чи ворожив на шумі листя і вітру, чи ловив таїну пташиних голосів і соколиного лету? Сам не скаже, спитати ніхто не наважиться. Малою кров'ю взяв воєвода хозар, переміг силою, а себе не вберіг.

Наприкінці бою остання, можливо, хозарська стріла знайшла Всеслава, впилася під лівим оком і ввійшла в голову ледь не наскрізь, як видно з кінця, що залишився назовні. Так Всеслав і завершив бій — з вистромленим перед лицем оперенням хозарської стріли.

Зі страхом поглядали слобожани на свого воєводу. Він наказав, щоб усі довершували справу — збирали здобич; біля себе звелів залишитися Крукові, своєму помічникові, і Ратибору.

Навіть з мертвого тіла непросто дістати стрілу: наконечник може залишитися, його доводиться вирізати. З живим тілом так не вчиниш.

Кров з рани насочилася Всеславові у вуса, текла по грудях. Звісивши руки, стояв Крук, досвідчений воїн з тих, хто всім серцем належав слободі. Сутулий, але з випнутими грудьми, з товстими кривими ногами від їзди на конях з дитинства, Крук був мовчазний. Коли говорив, наче каркав по-воронячи. Звідси й прізвисько, що.пристав-ши до нього, замінило ім'я. Ратибор мовчав, наслідуючи Крука. Чим він міг допомогти?

Тримаючи одною рукою стрілу, другою Всеслав обмацував ззаду шию; і пальці, й тіло відчували, що близько до шкіри сидить наконечник стріли.

— Подайте,— сказав Всеслав, показуючи на високе хозарське сідло. Він звелів Крукові міцно тримати сідло, а сам став на коліна, вниз обличчям, і вперся розщепою стріли в ямку під лукою сідла. Ратибору Всеслав наказав тримати розщепу в ямці, щоб не зісковзнула. Взявшись обома руками за потилицю, стоячи на колінах, Всеслав натиснув. Не квапився, не рвонув із силою вперед, як, холонучи від жаху, в думці підказував йому Ратибор. Ні. Поволі, поволі Всеслав устромляв у своє тіло стрілу. Він дихав глибоко — вдихне, затримає, видихне. М'язи нату-

жилися, руки поросли вузлами, і Ратибору здалося, що волосся у воєводи піднялося сторч.

Ратиборові пальці, тримаючи кінець стріли в упорі сідла, вклякли, серце наче зупинилося, а на шиї у Всеслава, під волоссям, з'явилася гулька, потім наріст загострився.

Жовто-чорний метелик, обманутий нерухомістю, сів на вигнуту Всеславову спину, склав крильця, перетворюючись на деревний листок. Ратибор не бачив його, він дивився, як вилазило тупувате чорне жало. Ось прорізалося і вістря краю наконечника. Ратибор ледве вимовив:

— Вийшов, годі...

— Зрізуйте залізо! — відповів Всеслав. Його голос видався дивно пожвавленим і спокійним.

Воєвода й далі спирався об сідло. Ратибор теж тримав кінець стріли, а Крук товстими, але вправними пальцями стрільця і вмільця-зброяра, орудуючи гострим ножем, зрізав наконечник: готово!

Всеслав розігнувся. Обличчя в нього було геть чорне, кров заливала очі. Вони, як здалося Ратибору, сяяли червоним світлом, ніби всередині, за зіницями, палало полум'я.

— Тепер тримайте стрілу попереду! — сказав воєвода. Всеслав стояв на колінах. Ратибор і Крук, упершись

ліктями в сідло, взялися за стрілу. Саме вистачило місця для чотирьох долонь. І так само повільно, як проганяв через себе стрілу, Всеслав потягнув її назад. Відштовхуючись від сідла, він усім тілом відкидався назад. Ще натужився, ще — і раптом у руках Крука й Ратибора залишилася стріла. Віднині їй судилося зберігатись у хаті воєводи разом з мечем та іншими заповітними речами, за якими роська слобода пам'ятає своїх вождів і відомих воїнів.

Підвівся Всеслав, випростався, розправився. З жахом, намагаючись не потрапляти на очі, слобожан поглядали на свого воєводу. Кожен, прикладаючи до себе подвиг, пережив, відчув і спитав: "А сам ти міг би зробити таке?" Відповісти нелегко.

Від Турового урочища, розтягнувшись довгою валкою, скакали вершники. Це слобожани везли мотики і заступи, щоб копати хозарську могилу.

Всі люди одної мови, і ті, які жили на Рось-ріці, і найві ддаленіші мешканці заприп'ятських боліт, усі слов'яни до самого Холодного моря на півночі твердо знали, що турбота про людське тіло виказується для влаштування душі. При житті душа й тіло — одне. Як вода

2 В. Іванов

33

наповнює землю, як вологою напоєний живий листок дерева, як у кремені зачаївся вогонь, що видобувається ударом твердого заліза, так душа живе в тілі. Та й після руйнації тіла зберігається таємний зв'язок останків з душею. Спалюється труп на похоронному багатті — і очищена вогнем душа легко возноситься на небесну твердь. Там мати й батько чекають дітей, там друг знаходить друга, там кінець усім розлукам і — здійснення будь-якої мрії.

Якщо покинути тіло на здобич пташині, звірові, черв'якам — то душа неприкаяно блукатиме поблизу місця, де померла людина. Залишена без обряду, вона намагатиметься мстити не лише винним у смерті тіла, а й усім людям без винятку. Душа людини, тіло якої буде кинуто у воду, піде за ним, і горе тому, хто знайде таке тіло, не покладе його на багаття чи не закопає в землю.

Закопане тіло відводить помсту душі від людей, але інакше, ніж спалене. В землі душа залишається під гнітом, не вирватись їй ні під живе світло дня, ні під колискове мерехтіння зірок. Наче сповите дитя, ніби звір у тенетах чи раб, навіки прикутий до жорен, така ж безсила, непорушна душа того, чиє тіло закопане в землі. З часом підземний холод і морок роз'їдають душу, туга й голод за денним світлом виснажують надії, і вона, розчинена, згасає, як вуглинка під попелом, забуває себе, як збайдужілий старець, і завмирає навіки В земному супокої.

Тому ворог ніколи не стане ховати ворога. Тому краще загинути в бою, ніж померти рабом і не бути похованим.

Росичі остерігалися просто кидати тіла ворогів, щоб душі, блукаючи, не мстилися, перекинувшись упирями, не висмоктували б кров роських немовлят, щоб не навіювали ворогам сни, вказуючи дорогу до Рось-ріки, спокушаючи чужих слов'янським добром.

Нечесно і піддавати беззахисний труп нарузі. Зрізавши дерн, слобожани викопали глибоку яму в недалекому від ночовиська видолинку і поклали тіла хозарів у спільну могилу. Лічили, щоб знати, скількох перемогли.

В кущ густого полину заповз поранений і там спустив дух. Витягши тіло, Ратибор почав було його розглядати — і відсахнувся. Не чоловік, а жінка в чоловічому одязі була перед ним. Жінка — воїн. І смерть зустріла грудьми: ліве плече розсічене. Смагляве обличчя ледь скривило бажання щось сказати. Очі були відкриті, великі, блакитні. Обманутий їхньою живістю, Ратибор нахилився і побачив себе

відображеним у глибині. Наче він сам дивився звідти. Він вглядався, безсилий одірватися. Зараз вона оживе!

Довга коса, чорна, як перо ворона, лежала, ховаючись у кущі полину, і здавалася безкінечною. На грудях ледь здіймалися дві маленькі напівкулі, незаймано ніжні. Вперше перед Ратибором була жінка, в його владі, та безмежно чужа — її забрала смерть. Зламане деревце. І вже летіла муха до очей, де залишився Ратибор.

Хто ж зрубав хозаринку, хто погубив таку красу?! В полі зустрічаються, не дивляться на обличчя. Чи сама ти пішла на Рось-ріку, чи тебе повіз хтось, безсилий розстатися з твоєю ласкою?

Півжиття віддав би Ратибор за пригорщу мертвої води, щоб зцілити згублене тіло, та за пригорщу живої, яка поверне душу. Що — півжиття! В пристрасному затьмаренні він віддав би все, залишивши собі день, нехай годину, з воскреслою хозаринкою.

А там уже заповнили спільну могилу, засипали землею жовті хозарські тіла. Щільно втоптують грунт — не докопаються звірі,— закладають збереженими шматками дернин, щоб могила швидко злилася зі степом і ніхто не знайшов місця, навіть ті, хто копав могилу.

А Ратибор чогось чекав у сум'ятті спраглих бажань, тужив без надії. Ріг завив. Ратибор чув, та не йшов на збір.

Непомічений підійшов Всеслав. Віщий воєвода, сорокалітній чоловік, зрозумів двадцятилітногго, що ще не знав жіночого кохання.

— Не дам її закопувати,— сказав Ратибор, закривши щитом своїм від чужих обличчя й груди хозаринки.

— Так,— глухо згодився князь-воєвода. Йому заважала рана, набухав язик, зчавлювало горло.— Поклади її на багаття разом з нашими...

Здобуток дістався багатий — будуть ділити слобідські. Отримають потрібне, не обтяжуючи себе зайвим запасом. Воєвода турбується про всіх. У слободі, як і в родах, спільне господарство, спільні речі. Є в кожного і своє власне, потрібне для життя. Зносилося, зіпсувалося — дадуть нове, якщо не маєш змоги зробити сам. Роди разом обробляють поля," розводять худобу, збирають медові борті, ловлять рибу, полюють на звірину, тчуть тканини, вичиняють шкури, виготовляють знаряддя праці. Різні справи виконують різні люди залежно від сили і вміння, кожен в роді має право на все йому потрібне. Князь-стар-

2*

35

шини, кажучи, яку робити роботу, за звичаєм думають про спільну для всіх справу, радячись зі старшими за літами.

Взяте з бою належить слобідським, але не тому, хто взяв, а всім. У цьому сила слобідських звичаїв. А то сильний стане ще сильнішим, а слабший не дотягнеться до сильного. Кожен ланцюг не міцніший за найслабше кільце.

Дико, норовисто йшов до Росі взятий з бою табун. Хозарські коні тривожились, чуючи чужу мову, чужі голоси, лякалися незнайомого запаху росичів. Звикнуть. Дехто із слобожан накинув оком на особливо привабливого йому коня, сподіваючись, що при розподілі князь-воєвода прислухається до прохання. У такого коня в гривку вплетений ремінець з вузликами чи заплетений косицями цупкий волос.

Закутавши в хозарські плащі, слобожани везли своїх мертвих. Ось і Сварога на дубі стало видно. Кожен воїн простягає богові зброю, з якою нині здобув перемогу, кожен прославляє Огненного Батька.

Всеслав не міг вітати Сварога голосом. Віщий воєвода передбачив наліт хозарів, та не міг знати, коли самому затулитися щитом. Хоч він не злазить з коня — йому недобре. Кров більше не йде, полегшуючи тіло, з присохлих ран. Набрякло обличчя, розбухло в роті. На горло лягла петля, і груди втягують повітря всіма зусиллями ребер і пліч. Не слова, а шипіння проходить через запалені губи.

За верству від слободи, поблизу околиці лісу, розкладені багаття. Шість вогнищ розкладені так, що утворюють коло. Посередині сьоме — для віщунів.

Князь-старшина Колот — Всеславів друг, відомий своєму племені знанням сили трав і таємниць небесних суцвіть-сузір'їв. Колот неабиякий умілець ворожби. Звуть його росичі Колот-відун. Позаочі дехто скаже — чаклун. Це образа. Відун знає добрі сили, а чаклун, аби шкодити людям, знається зі злими.

Сьогодні разом з матір'ю Ратибора старою Анеєю Колот варить трави в глиняному горшку. Щоб відвар був цілющим, потрібен не мідний, не бронзовий, не залізний горщик. Лише біла глина допомагаєсвиліковувати. Глину копають під молодий місяць, увечері, коли на заході ледь виступає новонароджений серпок. У такі ж дні збирають стиглі трави. Розпочинати добру справу слід з народженням місяця. Але це таємниця чаклунів. Чаклун ховається. Щоб погубити іншого, він спочатку губить самого себе. Чаклун вершить сам. Відуни ховають таємницю, щоб невіглас не зіпсував твориме, але одні одних не цураються. Мудра баба Анея знає таїни доброго зілля.

Міняючись, щоб заклинання звучали безперервно, Колот і Анея нашіптують слова: заклинання подвоює силу трав.

Нині вночі ніхто із слобідських не спить. Усі на роботі, всі вибирають у лісі сухі дерева і несуть їх, готуючи похоронне багаття. Досвід навчив, скільки треба дров, щоб спалити тіло. Скільки тіл — вдвічі більше сажнів сухих дров.

Сім тіл чекають поховання.

Ні охололе нічне повітря, ні гаряче дихання багать, ні пара від зілля, яке вариться в горшках, не дають полегшення Всеславу. Йому здається, що вузенька трубочка, наче соломинка, вставлена в затверділе горло. Обличчя воєводи синє, пухлина спотворила губи й щоки. На голих грудях і шиї вени здулися мотузками. Дихати! Неймовірні муки не болю — безсилля.

Зілля готове. Остуджуючи, Колот і Анея переливають чорну рідину з горщика в горщик. Навар змінюється в кольорі, світлішає; чи це тільки здається при нестійкому освітленні багать?

Захололе зілля зливають у турячий ріг, що служив ще батькам і дідам. Тонко вишліфувана, кам'яно-тверда кістка вже покрилася сіткою тріщинок, стерлася срібна оковка — від давності ріг став ще дорожчим.

Зріз рогу — дві чверті в обхваті, всередину може пройти кулак. З велетенського тура зняли цей ріг. Зсередини краї облямовує срібна торочка, її ворсинки загнуті вниз, щоб затримувати травинки, які плавають у цілющому відварі.

Відун і відунка куштують зілля і передають ріг воєводі.

— Випий на здоров'я, Сварогів онуку, щоб у тебе було довге життя, щоб сто пар чобіт сходив, поки вознесешся на багаття! Випий сили Сварога!

І на вухо Всеславу Колот шепче:

— Пий в ім'я Чорного Перуна!

Ні, не проходить в горло напій. Марні намагання проковтнути. Всеслав повертає ріг. Не можуть допомогти трави, не допомогло і заклинання, написане на розі химерними рисочками, кружечками, кутиками.

Всеславу мариться, що він пливе в лавині води. То опускається в зелену глибину, то піднімається, розштовхує руками сіро-брудні крижини, бачить сиво-чорне небо. Потім знову поринає в нерухому зелень глибин і знову піднімається до безрадісної поверхні, не дивуючись тому, які м'які крижини, яка тепла вода, в котрій плаває крига.

Воєвода не хоче лягти; закинувши для опори руки за спину, він дивиться в небо, якого не бачить. Свистячий хрип здається майже криком. Він приречений. Відуни перезираються: завтра на похоронне багаття підніметься восьме тіло.

"Так,— думає Колот,— і буде новий воєвода на слободі". На погості зберуться всі десять князь-старшин, прийдуть слобожани, будуть думати. Колот не бажав Всеславу смерті, вони були друзями. Колоту жаль, що не підготувався до смерті друга: він сам хоче стати вождем слободи. І він розмірковує, кого із князь-старшин, кого із слобожан підмовити, щоб сказали його ім'я.

Анея скорботно дивиться, як сірий попіл гасить вугілля непотрібного вогню. Тим краєм серця, де жінка і на старості цнотливо оберігає розуміння таємниці любові, вона гірко жаліє Всеслава. В ньому поєднуються вищі якості чоловіка, і плем'я втрачає у Всеславі кращого захисника, який ще не вчинив великого подвигу.

Неподалік, поруч зі своєю злощасною здобиччю, лежить син Анеї. Мати в клопоті про вождя слобожан забула нерозумного сина. Здобич його нікому не потрібна, ніхто не змагатиметься за неї з воїном. Ратибор не розв'язує тканини, що покрила тіло хозаринки. Смерть уже згасила очі — нехай вони залишаться такими, якими він побачив їх уперше.

Живий з живими! Всеслав розкидав мертві крижини. Ні, не померти, не померти! Нічого не здійснено із задумів, які він виношував. Страшна не смерть — гірке, як сік болиголова, усвідомлення нездійсненності бажань.

Душить усе дужче. Ні, живи! Воєвода тремтить, його морозить. Смерть — противник. Він хоче здолати смерть, схопити. Він теж душить, ламає. Чорні кігті впиваються в горло, він відриває їх. Йому здається, що під його пальцями ламаються чиїсь кості.

Він робить крок, другий, третій, наступає! Навіть холодний Колот злякано дивиться на боротьбу з невидимим. Всеслав хрипить, чуються незрозумілі слова. Здається, він зриває із себе щось. Ось він береться за голову, обома руками повертає її праворуч, ліворуч. Долоні сповзають, стискають ребра. Від чорноти тіла волосся на грудях здається золотим.

Дихає воєвода, дихає! Він спльовує чорно-смолисту кров і дихає. Він промовляє:

— Пити!

Анея подає зачарований ріг. Великий горіх ходить під шкірою горла. Воєвода п'є... П'є!

Всеслав переміг. Смерть відступила, це бачать усі. Життя належить сильному. Не гоже кричати від радості там, де лежать мертві. Вістка про перемогу воєводи передається, біжить, як огонь по траві, в глибину лісу, до найві ддалені-шого слобожанина.

— Воскрес Всеслав, воскрес! Повернувся від порогу Смерті!

Ніби й не було нічого, воєвода спитав:

— Чи готове багаття для поховання братів? Побачивши Ратибора, Всеслав згадав. Ударивши молодого воїна по плечу, він співчутливо спитав:

— Горюєш? Устань! Вони відходять.

Горять високі багаття, охороняючи тіла полеглих за плем'я. Вартівники з оголеним залізом страхають зле, відуни підкидають у полум'я пахучу свячену солому.

Вранці минулого дня піднявся над слободою стовп чорного диму. З диму в градах дізналися: в Зароссі ходять степняки. І, готуючись до оборони, князь-старшини наказали, кому з чоловіків іти на допомогу слободі, кому захищати град.

До кінця першої чверті дня дим застрибав клубами, наче його раз за разом видували міхом, таким, як ворот: слобода б'ється зі Степом! Поспішали городські дружинники, боячись запізнитися.

До кінця дня всі гради знали, що слобідські своєю силою перебили степових людей і взяли багату здобич. Називали імена убитих у бою слобожан. І почали градські збиратися до слободи.

Ближні прийшли вранці, далекі підходили й підходили. Стежки через володіння племені закрутисті, чужий не одразу зуміє проникнути крізь лісові хащі, яри, а навпростець через ліси, які відмежовують оброблювані поляни, теж немає ходу: гірше за бурелом стоять на заваді мудро влаштовані засіки повалених дерев. Вільні люди збиралися без принуки. Звичай народжений життям, він для росичів сильніший за писані закони, вигадані в ті самі роки владиками персів, римлян, готів та інших людей.

Усе живе приречене на смерть, птах і звір, риба й змія, злак і бур'ян, дерево і кущ. І людина... Знаючи неминучість смерті, осягнувши неминучість знищення всього живого, росичі не змирялись з кінечністю власних днів. Тут ні звичка, ні байдужість не усмиряли людей. Тісний любовний зв'язок сімей і поколінь, пізнання життя як вищого, ні з чим не зрівняного блага змогли породити, як меч породив лати, а стріла — щит, бажання жити після смерті. Нещадне вторгнення смерті, почуття найболючішої втрати, сердечна святість земних зв'язків, земної любові здавна породили в росичів переконання в тимчасовості розлуки. За похоронним багаттям усіх чекали зустрічі і вічне єднання.

Примирення, непроникний покров забуття на відгорілому полум'ї колишніх пристрастей... Не тільки це — померлі ставали хранителями живих і покровителями роду.

Поховальне багаття було складене з дубового дерева. Дуб — дерево чоловіків, його полум'я очищає душу воїна. На верх споруди проклали дорогу, нею несли тіла. На груди клали щит, у ноги — сагайдак зі стрілами і лук. Справа — спис, зліва — меч, як при житті, так і в небі. В головах ставили берестяні і луб'яні чаші, горшки з медом і молоком, не забували хліба й круп. На пальці надівали бронзові, мідні, срібні персні, які в кого були, з камінцями ч/я прості. На голови — шапки, ноги озували в нові чоботи. Клали аркани для ловлі коней і ремінні драбини, щоб лазити на дерева. Накривали плащами. Нічого б не забути, аби одні одних не корили за недбальство при майбутніх зустрічах.

Жінки плакали. Хто з тихим стогоном називав покійників поіменно, хто з голосними зойками доручав їм не забути на небесній тверді передати рідним звістку про живущих на землі.

Останнім Ратибор виніс на багаття тіло хозаринки, душу якої порятував для себе від загибелі в підземному мороці. Жінка тепер чекатиме його. Ратибор зарікся над нею ні з ким не кохатися до того, як надійде і його час. На твердий холодний палець молодий воїн надів мідну обручку, простої роботи, але не просту за закланням. Біля хозаринки розмістили речі, вдаровані добрими роськими жінками: веретено, прядку, клубок льону, вовни, щоб не нудилась без роботи.

В мовчанні землі насінина випускає паросток, в мовчанні розкривається брунька, мовчки зачинається життя. Люди стихли, чекаючи початку огненного чуда.

В тиші чулося ценькання кресала об кремінь. Стара Анея тримала кремінь з підкладеним трутом. По кременю гартованим залізом ударяв старий Горобій, князь-старши-на, Всеславів батько. Сухий деревний гриб, варений в лузі,— трут зайнявся. Інша бабуся роздмухала трут, поклала його під купку сухих стружок з жіночого дерева — берези. А Горобій, зробивши свою справу, відійшов.

Жінка — творівниця, благодійниця. Це вона збирає сім'я, в'яже снопи за косарем, зігріває рід, дає племені тіло. Вона як кремінь, у ній таїться полум'я. Жінка оберігає плем'я, вона зачинателька, без неї припиниться життя росичів. Тому на похоронах жінки повинні дбати про вогонь.

Чоловік оре, вкидає сім'я, роздирає земну плоть — він воїн, наділений міццю тіла. Тому чоловік має бити кресалом по кременю, а жінка повинна тримати кремінь. І чоловік, як батько, якому належать народжені жінкою діти, підпалює останнє багаття, щоб звільнити останньою розрухою душу від омертвілого тіла-кори.

За знаком Горобія слобожани розбирали заготовлені соснові лапи, брали вогонь від маленького багаття. Багаття запалало кругом в самий полудень, в найяскравішому світлі неба, аби душі не заблукали в дорозі. І завилося полум'я, несучи в небесну твердь розчинену і очищену плоть — слов'янські душі.

Вселившись в орла, віщий чоловік може піднятися крізь повітряні струми до самої межі небесної тверді. Звідти він огляне землю людей слов'янської мови від краю степів Півдня до холодних морів Півночі, як їх озирають жителі самої тверді. Найближче до межі степу лежить земля малого племені росичів. Тут він побачить покручену річечку, що часто змінює тихі заводі на стрімкий плин. Побачить лісову чорноту з темними вкрапленнями соснових борів, поляни-розчища зі смугами хлібів, з чередами корів та отарами овець, з табунами коней. Посеред деяких полян, наче сімейства груздів, збилися купками ґонтові дахи градів. Родові межі позначені стовпами високих могил, там тіні росичів — обвуглені кісточки — і тіні взятих на небо речей — іржа залізної зброї, позеленіла мідь. Ставши вічною власністю предків, речі втратили земний вигляд. Та могили живуть, вони стережуть кордони.

Коли б не було могил — чи було б плем'я? Могили росичів єднають минуле з теперішнім. Без такої єдності немає майбутнього.

Тане, тане вогненна гора. Росичі дивляться, думаючи про душі покійних. Вони там, де панує вічний, незрозумілий земній людині рух; там літають і борються небесні звірі, пасуться небесні череди, пливуть небесні човни і світяться квіти.

Душі семи воїнів, душа невідомої хозаринки разом линуть через розхвильований океан повітря, дно якого — наша Земля. Вони не бояться сполохів блискавиць і громових ударів. Ось блакитна прозора гора царства навів — предків, світ і помешкання душ. Тут сховище всього насіння, тут сонце відпочиває після дня. На небесних луках душі немовлят пасуть півників, пір'я яких виблискує зірками для очей земних людей. Душі немовлят доглядають білі легкохмарні діви до пори, поки душа матері не підніметься до них.

Охололо жаровисько. Місце підмели з країв, не ступаючи всередину багаття із шани до останків. Землю носили в щитах, у цеберках, у лозяних і луб'яних коробах, у шкурах, у плащах. Кидали зі всіх боків усередину, м'який горб наростав, осипалися грудки. Потім утоптували ногами, затовкали довбнями на ручках, поливали водою, щоб щільніше влягалася земля, а горб був крутішим.

Священні могили; велике зло перед померлими потривожити поховання. На могильний горб так треба насипати, щоб віками нікому не вдалося розкопати його чи зорати.

На багатьох возах і в'юками привезли хліби, варене і смажене м'ясо, рибу, варево на м'ясі й рибі в глибоких корчагах, каші полб'яні, пшеничні, горохляні, ячмінні, меди броджені хмільні, пива рідкі, як вода, і браги густі, наче хлібна закваска, кислі кваси... Біля горба влаштовується потрава — учта для поминання померлих. їдять, кваплячись вдовольнити спрагу й голод, славлять небіжчиків. Розморені пивом і медом, плачуть близькі.

Починається тризна — показовий бій. Слобожани шикуються двома загонами. Зближаються, вдаряють зброєю, розходяться знову; всі з гострими мечами і списами. Та уникають заподіяти хоча б подряпину: на тризні не можна показувати кров, померлі не люблять бачити братську кров.

Здалий і славний на тризні той, хто, завдавши вбивчого на вигляд удару, вміє стримати силу.

Змагаються парами — це видовище спритності, бойової краси.

Так росичі наснажувались думкою про безсмертя. їх не захищали союзи і угоди. Віра в честь, з якою буде росич прийнятий у пристанищі предків, піднімала почуття гідності особи.

Хлопчики, підлітки, присутні на мужніх обрядах тризни, всією душею тяглися до слободи. Якщо доведеться загинути — загинемо, як ці!

Тризна скінчилася, бійці розійшлися. З допомогою молодих Горобій зійшов на могильний горб. Проводячи на спочинок сонце, старий славив плем'я:

Ми звичаї підтримуєм свої,

батьків правічний спадок заповітний.

І в ріднім домі-лісі віщі сни,

і шепіт наших трав в лугах і на галявах,

і шелест ярини у борознах,

руками сіяної росів,

і біг коней,

і тлум черід,

і птаства в небі грай —

все наше тут.

Могили предків бережуть кордони,

стоять на міждоріжжях, споглядають

порядок плину літ і поколінь,

черговість в швидкозміні роду.

А в вирах позахмарних юрми душ

летять між твердю неба і землею,

де доведеться бути й нам,

коли прийде таємний час

блаженства вічності,—

ті душі посилають нам підмогу

в день болю й горювання.

Так само, як і бог, що гасне,

щовечора вмираючи,

так само, як трава і лист на древі,

світильник дихання в людині,

засявши при народженні,

погасне...

Людина ж теж — не зникне зовсім, померла — наче захід. Вона — умиротворена.

Оддалік від тризни воєвода вів мову з князь-старшина-ми родів.

Звичай... За звичаєм роди давали людей у слободу, давали скупо. Всеслав став на важку боротьбу із звичаєм, щоб старійшини погодилися відпустити в дружину племені більше молодих. Старійшини правлять своє. Важко буде стільки ротів годувати. І так у слободі живе кожен п'ятий чи шостий чоловік. Де ж їх брати? Хто в градах роботу робитиме?

Всеслав говорив про хозарський загін. Якби не взяли його "слобожани несподіваним нальотом, скільки лиха дісталося б від хозарів. Хозари — воїни, у них добротна зброя: сімох убили, десятьох поранили. Виучкою та вмінням узяла верх слобода. А коли б хозарів було сотень дві чи три, що тоді, на що пішла б уся праця? Попалили б вони гради, побили б людей.

Слобідський ватаг себе забув зарахувати до поранених. Лише щойно відбився від смерті, голови повернути не може, а гне і гне в свій бік. Нечуване вчинив Всеслав — сам із себе витяг стрілу. Нехай побив хозарів, нехай узяв багату здобич — по справедливості все тьмяніло перед мужністю воєводи. Таки домовилися наполовину. Якщо від кожного роду в слободу піде ще чоловік п'ять чи шість, але не більше семи, старійшини не будуть перечити. Проте й спонукати нікого не стануть, нехай молоді йдуть своєю волею.

Вели розмову, а кожен думав: "Звідки Всеслав дізнався про наближення хозарів?" Спитати — ніхто не спитав. Дехто із старійшин сумнівався: чи не попередив хто воєводу...

Захід згасав, пора й додому. Слобідські підлітки шанобливо піднесли гостям воду, злиту з гарячого вугілля.

Обмивши /руки й обличчя під струменем з луб'яної кінви, князь-старшини очистилися після похорону.

Для блага обох належить водою відмежовувати живого від померлого.

6

Анея йшла польовою межею. Лобода виросла вже високо, означивши стежку між пшеницею та ячменем. Жовтий пилок розцяцьковував спідницю вдови. Хліба сильно виколосилися, зерно виспіло, незабаром і тут почнуть жати.

Верстви дві впоперек, верстви дві в гонах — лісова поляна, вся вбрана в зріючі хліба, була мов озеро в лісі. Нерівний окрай дерев урізався в поляну мисами, відступав затонами, а посередині, як острів, розмістився град, князь-старшинство, в якому правив Горобій, Всеславів батько.

Кожний град намагався осісти посеред чистої місцини, щоб важче було непомічено підкрастися, щоб ніде було ворогові сховатися від стріли і пращового каменя.

Про роські гради правильно було би сказати, що не осіли вони, а вляглися за свої огороди. Рів глибокий, тин високий. За ним, всередині града,будівлі низькі, розтягнуті по землі, не через невміння вивести стіни вищими, а дахи — крутішими, а з тією ж зрозумілою без слів думкою: аби з поля чужому окові не бачити, що діється за тином.

Гради народжувалися з однаковою думкою про захист у поселенні, як у фортеці. Починали будувати їх з рову, продовжували зведенням тину. А будинками лише завершували.

Анея вийшла із свого града рано-вранці; зараз сонце вже доходило полудня. Прямою стежкою треба було б іти верстов шість, не більше. А лісом, оминаючи засіки, було, певно, втричі довше.

Анея обійшла огороджені тинами і захищені глибоким ровом градові задвір'я. Як заведено, рівчаки, яким допомогла людська рука, заповнювали рови. Тут рів був майже сухий — очевидно, ще не розчистили зарослу бур'янами канаву. Круті береги затягло малинником, місцями внизу стояла вода, покрита ряскою. Грівся на сонці товстий вуж. Він не поворухнувся, і жінка зійшла зі сліду, протоптаного людьми і худобою, щоб не зігнати змію. Добрі змії, чорні, в коронках білочревні вужі та коричнево-бурі полози часом жили під хатами. Діти гралися з ними і пили молоко з однієї чашки. Добрі змії ворогували з гадюками. Туди, де живе вуж чи полоз, гадюка не заходить.

Перед околицею через рів був перекинутий міст. Чотири прогонні балки, опираючись на козли, несли настил з пластин — розпластаних вподовж балок. Краї мосту лягали на вкопані в землю колоди. Дерево повищерблювалося під копитами, розтіпалося на лико під колісьми возів. Міст давно не міняли, не забирали, як робили при звістці про наліт степовиків.

Для проїзду в тину було залишено вузьке місце — розпростертими руками можна було дістати до обох брамних стовпів. Проїде підвода — і добре. Важке полотнище воріт було відхилене, і вхід загороджували дві жердини, щоб не зайшла заблукала худобина. Анея, зігнувшись, пролізла попід жердинами. Роки вже були не ті, щоб перескочити, як бувало.

Від воріт вузька рівна вулиця майже одразу впиралася в глуху стіну хати. Уступ був перешкодою для того, хто з розгону ввірветься у ворота. Обійшовши стіну, вулиця знову витягувалася прямо.

Тихо, безлюдно, всі за роботою. Двох жінок зустріла Анея на всій вулиці, поклонилися одна одній не за однаковим звичаєм. В десяти родах росичів набереться не більше десяти сотень дорослих, усі знають своїх в обличчя. Жінки не спитали Анею, чого прийшла із свого роду, тільки побажали здоров'я. Господар гостя не питає, Анея тут гостя усіх. Біля Горобієвих воріт Анея потягла за дерев'яне кільце. Внутрішня клямка піднялася.

Хвіртка відчинялася назовні, а колода була врубана з нахилом всередину. Важке полотнище хвіртки, зібране з дубових опілків пальців на чотири завтовшки, могло наздогнати необачного відвідувача і, чого доброго, мало не зламати хребта. Вдома в Анеї була така сама хвіртка, тому стара встигла переступити через поріг. Позаду клямка сама піднялася по скосу і заскочила в паз. Ворота, як і градські, були вузькі, ледве проїхати, зсередини міцні засуви були вставлені в ковані гнізда.

Двері й ворота завжди мають відчинятися назовні. Бий по них, будуть тримати, поки не розсунеться вся будівля. Багато клопоту й праці вимагає фортеця, багато рук відриває вона від інших, потрібних справ. Усі тини, товсті стіни, рови... Робота велика. Набагато легше і простіше живуть далекі від степу слов'яни.

На тісному''подвір'ї, кроків десять у довжину, не більше — в ширину, вибравши місце на прогрітому осонні, лежав собака. Був він завбільшки, як тримісячне теля, в сизій з сивинКою шубі. Почувши Анею, собака підняв зарослу морду — через цупку шерсть ледве зблиснули очі — і знову опустив на лапи. Звірові собаки були навчені не гарчати, тим більш не кидатися на людей у дворах, на вулиці. Якщо господар не накаже. Чужих у своєму роді немає, нема сусідів—усі свої. Кому що треба — спитай, нема нікого — візьми сам, не гаячи часу. Потім скажеш чи віддаси.

На голос Анеї вибігла дівчинка років чотирьох, в сорочечці, і задивилася на гостю. За дівчинкою вийшла росла жінка, високо несучи важкий живіт. Та й без того, з самого стомленого обличчя в темних плямах, одразу було видно, що вже близько до пологів.

З натугою молодиця поклонилася, намагаючись дістати рукою землю:

— Будьте здорові, матінко Анеє, от мені радість послали...

— Будь і ти здорова, молодице,— відповіла стара,— давно не була я тут, А батько ж це де? Чи не подався куди?

— Тут він, у сусідів. Та ви, матінко, заходьте до хати, перепочиньте, хліба-солі скуштуйте.

Гість далекий, з іншого роду, господареві не годиться його не вшанувати, а гостеві не можна відмовлятися: гребує, виходить. Зневаження звичаю може стати образою на цілі роки.

Двері до Горобієвої хати низькі, заходиш — кланяєшся. Не з гордості будують росичі низькі та вузькі двері, а для оборони. І віконця вузькі — дорослому не пролізти. В глибині хати на земляній долівці влаштовано огнище-піч з тесаного дичака. Над ним дах, по-літньому розкритий широкою продуховиною для тяги диму. Взимку продуховину закривають, дим витягує через відкриті двері. Зате коли дрова звугляться і двері зачиняться, в хаті тепло, хоч геть роздягайся.

Дах-стріп зібраний без стелі, видно балку-сволок з крок-вами-дилями. Всі росичі ставлять хати однаково. В хаті темнувато, особливо для того, хто зайшов із світлого дня. Оброслий сажею дах чорний, наче фарбований дьогтем. Чорні й стіни, в пухкій, як хутро, сажі. Сажа скрізь, де в повсякденному житті до неї не дотикаються спини й руки. До всієї сажі рука господині з мітлою і віником дотикається двічі на рік: по весні, перед ясним жіночим святом першого березового листка, і по осені, коли росичі втеплюють житло перед холодами.

Довкола стін ідуть широкі, на п'ять чвертей, лави-лежан-ки, на них і сидять, і сплять. Зимами, коли надокучливі дощі переб'ються морозами, сплять і на полу — далекий куток хати весь перекритий дощаним помостом. На полу можуть влягтися і двадцять душ. У Горобія мало народу в сім'ї, а хата велика. В лісі живуть росичі, дерева багато, будують просторо. Праворуч від входу до стіни прилаштовані перегородки, вхід завішений сірою тканиною. Там — постіль господарів. Другий такий самий кут — для жонатого сина.

З приказуванням та з припрошуванням, які язик промовляє, не замислюючись, і які, не думаючи, сприймає слух, дружина слобідського воєводи Краса всадовила Анею за довгий стіл, ніжками вкопаний у долівку. Легко відкинувши товсту ляду високої скрині, господиня витягла дерев'яну таріль з вареним стегном — шинкою дикої кози, поклала на стіл довгий ніж.

— Всеслав учора прислав із слободи дві туші. Наче свого м'яса нема дома... Треба мені! — раптом з надривом мовила молодиця.

Важко, на всю ступню тупаючи босими ногами, вона вийшла і незабаром повернулася з глиняною корчагою молока. В іншому прискринку знайшлася кругла миска з сотовим медом і малий, долоні на дві, плоский хлібець. Розламавши його руками, Краса подала гості великий шмат, собі залишила менший. На тому й завершився обряд. Нешаноба господаря образлива гостеві. Та й настирливість недоречна між вільними людьми: все перед тобою, їж від душі, неволити не будуть.

Сівши поруч, Краса надкусила свою частку хліба. Анея зголодніла, їла охоче, запиваючи молоком. Зубів у старої залишилося мало, та м'ясо було добре розварене. Господиня нарікала на хліб:

— Зерна самі витруски залишилися, в засіках послід вимітаємо. Із сміттям та мишами потрублений. Не дочекаємося, коли вже до нового доживемо.

І справді, хліб у домі князь-старшини не був добрий ні на смак, ні на вигляд. Ішов останній місяць перед жнивами, роські роди розтягували рештки зерна, ділили його жмін-ками на їдців. Достаток м'яса, молока, сиру, масла, меду — все здавалося^прісним без хліба. В градах рідко де чулося погуркування жорен.

Молоти зерно — жіноча й дитяча турбота, праця легка, але нудна. Жорна спарені, в один обхват, покладені пирогом. Всередині верхнього каменя видовбана дірка пальців на два, ближче до краю жорнового круга стирчить ручка. Каміть крутять, в дірку пригорщею підсипають зерно. Поламані і перетерті зерна висипаються кругом на підстелену ряднину. За один прогін виходять крупи на каші, за два прогони — грубе м'яке борошно. Кому захочеться хлібця білішого, той просіє борошно на густому ситі з плетеної соломи.

Погано, коли заспокійливий голос жорен стихне зимою. Після жіночих свят березового листка бездіяльність жорен уже не лякає.

Так і відповіла Анея:

— Нічого, Красунечко, скоро жатимемо.

— Скоро,— якось збайдужіло погодилася Краса.

— Бачу, ти хлопчика матимеш,— зауважила Анея, Відунка такого даремно не скаже. Видно, помітила ознаки, зазирнула в життєдійну таїну.

Щоб не завадити віщому слову, Краса, повертаючись на всі чотири сторони, в кожну мовила закляття:

— Збудься, збудься, збудься, збудься! — і призналася Анеї: — Я й сама так було думала. Але сказати вголос боялася, аби не зашкодити. А він же, голубчик мій, почав дуже штовхатися. Ох! — Краса поклала долоню на живіт.— Почув! І справді чоловічок!

— Тепер уже не бійся слова, все сталося,— заспокоїла Анея.— Буде чоловічок у тебе.

Стара лагідно погладила Красу по голові, міцно пов'язаній хусткою.

Ласка розчулює незвичне серце. Змарнілими щоками Краси покотилися непрошені сльози.

— А нащо мені себе берегти,— заголосила вона,— кому я потрібна? Якби був у мене чоловік сякий-такий, але аби був зі мною, я ж би його, голуба, доглядала. А цей? Коли раз у місяць, коли через два прискаче із слободи, як чужий. Слова не скаже, лиш йому народжуй і народжуй! Йому б тільки мечі, та списи, та дружина, сам він весь, наче кам'яний ідоляка.

— Така наша доля, виношуй та вигодовуй, вигодовуй та носи, поки стать твоя жіноча живе,— суворо заперечила Анея.— Наша утроба жіноча рід-плем'я виношує, без нашої справи жіночої росичі виведуться. Я не пригадаю, скільки породила. Нині дочка живе. Від старшого сина, якого хозари забили, двоє внучат живе, третій мій народжений — Ратибор. Решта малими перемерли. А все ж я перед родом не в боргу.

— Та хіба я перечу, матінко,— жалібно сказала Краса.— Я Всеславу народжувала, не моя вина, що діти не жили. Ось бачиш, донечка росте, другого хлопчину в собі ношу. Радуниці та нави допоможуть, вирощу хлопця.

Поклавши щоку на долоню, Краса заговорила наспівно:

Роджу, випещу, сльозою вимию, собою викуплю сина любого. Від лихого зла, від напастей всіх, від бідовиськ дня, від нічних страхіть заступлю його.

Упавши головою на стіл, Краса знову заплакала і раптом розсміялася:

— Я так його виніжу, що мій він буде, матінко Анеє, тільки мій. Другий нехай буде Всеславів, а цей — мій!

— Любонько,— переконувала Анея,— буде він свій власний, як усі сини наші. Не буде роду добра, коли наші сини дома сидітимуть, за материнський поділ будуть триматися; нема нам добра, коли нас сини покидають заради списа та меча. І так серце рветься, і так рветься. І немає з нашої гіркої долі іншого рятунку, як гамувати і гамувати серце, себе перемагати. Зрозумій.— так жили, так жити будемо. Виходить, інакше не можна.

Змовкла Анея, і така тиша в хаті запала, наче смерть явилась до живущих. Нечутно ступаючи, підійшла до столу Красина донечка, вилізла на лаву, дотяглася до миски з медом.

Жінки спохватилися.

— Дякую дому сьому і роду сьому за привіт і ласку,— проказала стара. Шепочучи звертання до вогню, вона відрізала шматочок м'яса, кинула його з крихтами хліба на попіл огнища дому. Туди ж хлюпнула молока і капнула меду — для предків.

Горобій усе не повертався. Анея вийшла на подвір'я. Сонце перемістилося, разом з ним перемістився домашній собака, наочно знаменуючи для Анеї долю людини загалом, особливо ж убогу долю старості: не маючи свого тепла — позичай в іншого.

Анея теж всілася на осонні.

Набагато легше знайти тепло для тіла, аніж для людського серця, що холоне в забутті. Серцю потрібна любов, а її не дістанеш за домовою. Це не сонячний промінь доброго Сварога, який зігріває кожного, не встановлюючи різниці між комашкою і людиною. Сварог — батько всього життя. Так було, так буде — добре знала Анея. Вона зуміла перенести неусмиренну діяльність сильної душі на спільне благо роду, як вона його розуміла.

Горобієва хата була витягнута довгою стіною вздовж вулиці. До дворової стіни хати ліпилися повітки й комори, поставлені в зруб з товстих кряжів, як і хата. Дубова будівля надійна, вічна, поки вогонь не вирветься на волю.

В коморах князь-старшини зберігалися найцінніші запаси роду: сіль у в'язових довбанках, тканина для обміну, виправлені шкури, запах яких відчувався і в дворі. Беріг рід у князь-старшини і сире залізо, яке брали ковалі за потребою, сюди ж зносився глиняний посуд, пошитий з матерії та шкур одяг, знаряддя для обробітку землі — мотики, плужні лемеші. Надійно сховані стінами, стояли обсипані піском високі глиняні корчаги. З осені в них закладали найцінніше з усього — просушене, відвіяне від кукілю, вівсюга та інших бур'янів насіння для посіву. Нині корчаги за порою року були порожні.

До комор впритул підступала інша будівля, менша. Навпроти воріт стояли хліви для зимівлі худоби. Зараз худібка вигулювалася або в лісі, або на заплавному лузі.

Сусідня садиба відмежовувалася від двору високим тином з товстих вербових гілок на дубових колах. В тину пророблена вузенька хвіртка. Анея підвелася — через хвіртку проліз довгожданий господар. Був він худий, по-старечому костистий, дебеле колись тіло зсохлося, зменшилося від старості, а ставність залишилася. Плечі не проходили, і в хвіртку Горобій протисся боком, плоский, широкий, як стіл.

Вибілені росою при місяці і на сонці сорочка і штани вільно теліпалися, наче під ними майже не залишилося тіла. Вже років десять Горобій по-дідівськи перестав голити бороду. Жовто-біла лопата лежала на грудях, оголених розстібнутою скісною манішкою. А вуса, які ніколи не голилися, спадали нижче бороди, і в них на диво ще зміїлися чорні волосини.

Вставши, Анея низько поклонилася Горобієві, старійшині подвійно: і роками і князівством. Дотримуючись своєї превелебності, Горобій відповів кивком, не згинаючись у спині. Запхнувши руки за красивий пояс, дідуган спитав лагідно:

— Чи в доброму здоров'ї, Анеєчко? Ну гаразд, гаразд, видать. А нашого хліба-солі скуштувала? Гаразд.

Старий, бадьорячись, високо ніс голову, борода виступала між довгими пасмами вусів. Він озирнувся.

— Сідай-но сюди, на колоду. В хаті мені чогось прохолодно, наче мені не дуже здоровиться нині зранку.— Погано обігрівала стара кров, у чому Горобій не любив, як і всі, признаватися.

Опустившись на колоду, князь-старшина одразу зробився меншим, кості гострими кутами виперлися на плечах, ліктях, колінах. Анея всілася поруч, зручно спершись спиною об тин.

— Справа в мене до тебе, князю, не проста,— почала Анея.

— Та знаю, не проста,— із старечою балакучістю підхопив Горобій.— Ти теж, ондечки, не молоденька, а ось прибігла в інший рід. Що у вас там, нелад?

— У нас лад.

— То чого ж ти за сім верстов пішки за витрішками йшла?

— Я до тебе самого прийшла, до Всеславового батька.

— Он як! — здивувався Горобій. Відокремивши вуса від бороди, він, звично граючись чоловічою окрасою, намотував на пальці довгі, як дівочі >коси, пасма.

— Всеслав? — роздумував Горобій.— Він сам собі голова. Він так само, як і я — князь родовий. Стріла йому горло пробила, а він сам витяг її і живе, наче й нічого не було. Чи бувало таке? Отакий він, Всеслав. У нього кров густа.

— Чуй-но,— перебила Анея батька, який не нахвалився б розумним, з добрим таланом сином,— чуй, ти от батько, а я — мати. У мене немає чоловіка, я одна розумом.

— Ну так, то й що ж?

— У мого сина розуму не стало, в Ратибора.

— Що ти кажеш? — випустив старий вуса, здивувавшись.— Я не чув про нього, а я, мати, все знаю. Він у слобідських мало не в кращих.

— Не про те я,— з досадою заперечила Анея.— Парубкові одружуватися на порі, а він відмовляється.

— Не хоче, виходить. А що мені до того? — в посмішці старий показав жовті зуби.— Своєму князь-старшині скаржся, що у вас, князя, чи що, не стало?

— Чи я не говорила! Біляй-князь до нього і по-доброму і з погрозами. Не послухався і його Ратибор.

— Он ти який,— Горобій і далі усміхався.— Дівку ту, що ти даєш, не хоче брати? Іншу знайди. Нехай сам шукає до серця. Розпалиться, то швидше за коня побіжить, птахом полетить. Не мороч хлопця. Я ось сам собі свого часу знайшов.

Ставши серйозним, Горобій звів кущисті брови над незгасними чорними очима.

— Та він же, мій Ратибор, кажу тобі, зовсім не хоче мати дружину.

— Зовсім? Це негаразд, негаразд... Що ж тоді робити з ним? А Всеслав, воєвода, що сказав?

— Сказав, не його справа сватати слобідських воїнів.

— Воно й правильно, не його це справа.

— То що ж, виходить, так нехай і буде, що хлопця зачарувала мертва дівка-хозаринка? — збуджено запитала Анея.— Щоб він перед родом був як вигнанець безрідний, щоб моє сім'я пропало в ньому. Небувала річ виходить.

— Так і я міркую, чого варті такі хлопці,— погодився Горобій.

Старі похнюпилися під вагою спільної задуми. Навесні і по осені — трясучі лихоманки, влітку — недуги живота, взимку — кашель, нариви в горлі,— малі діти не затримувались на білому світі. Дорослі рідко слабували, для дорослих відуни знали трави, що добре допомагали. Дорослі були на диво могутні, великі, а діти кволі, з десятків міг пробитися лише один. Так на бідній землі з багатьох насінин проростають і закріплюються відбірні, а слабкі, кому потрібна допомога, відмирають. Росичі не знали голоду, вистачало молока для малих дітей, хоч купайся в ньому, і ніжного пташиного м'яса, і яєць, вівсяних і пшеничних каш, ягід, яблук, грушок, малини. Молодиці народжували часто. Не жили діти, не жили. З десяти, п'ятнадцяти, а то й двадцяти залишалося ледве четверо, частіше — троє, а іноді тільки двоє.

Думка Горобія крутилася ніби по колу: угідь багато, худоби заводь скільки хочеш, ручаї і Рось-річка кишать рибою, звірини не взяв би лише дурень чи нездалий, а таких не бувало. Дорослі гребували брати дичину. Вона була дитячою здобиччю, семирічний хлопчина чи дівчинка вміли принести додому в'язанку крячок, великих куликів, стрепетів, гусей, взятих дитячим луком чи простенькими сільцями. Нальоти степовиків стали чогось нечастими, вже давно степовики не проривалися на Рось-ріку. А рід мало розростався, мало добавлялося людей.

Так, жоден парубок, жодна дівчина не повинні ходити холостяками. Дозріла дівка, в парубка закучерявилася перша борідка — пора. Трудися для роду, дай плід, не губи насіння. Не заборонялося взяти і другу жінку.

— Так,— погодився Горобій,— треба й змусити нерозумного. Я Всеславу звелю, звелю я йому. Він хоч і сам як князь, та син мій.

— А чи надійно буде? — лукаво виказала сумнів Анея.— Ратибор геть втратив голову.

— Зроблю — і надійно. Кажу тобі, стара.

Знову обоє понурилися, знаючи, що все буде залагоджено. І стало обом чогось шкода.

— А пам'ятаєш,— заговорив старий, усміхаючись, але не так, як на початку,— ти сама пам'ятаєш, як кохалася? Забула, чи що? Я не забув. Я старший за тебе весен на тридцять, мабуть, га?

— На стільки старший чи ні, звідки мені знати,— ухилилася Анея.

— Я правильно кажу,— повторив Горобій.— Тебе ще не було — у мене другий син народився. Той, що потім ходив у степ за хозарами і не повернувся. Ходив при тобі вже. Те ти пам'ятаєш?

— Те я пам'ятаю.

— А того, що раніше було, ніхто, окрім мене, не пам'ятає. Першу свою я любив, знаєш, як? Та була вона безплідна. Три літа прожили, а дітей не привела. Я душу їй свою віддавав, вона мені. Нема й нема дітей. Другу жінку взяв. Дві дружини стало в мене, а в думках, серцем, жив з одною, з першою. Друга тільки народжувала. Перша померла на своїй тридцятій весні, друга пережила її років на десять. А я все з першою, все її бачив. Так от і мої діти народжувались. І третя жона жила в моєму домі, я вже старий став, як вона відійшла. Жодної не пам'ятаю, а перша — ось вона...

— Та-ак,— сумно погодилася Анея. Можливо, і в неї береглися сердечні таємниці. Не так легко в них зізнаватися жінці, як чоловікові.

— Всеславову Красу бачила? — Горобій показав на свій дім.

— Бачила.

— Ти — сьогодні, а я щодня бачу. Чи добре їй? Живе, як незаміжня. Наче худобина для дому, а вона ж жива душа. Я її по-старечому оберігаю. Ти жінка, зрозуміти можеш: для неї моє добро — як лист торішній. Ратибору накажемо, змусимо. А далі як будеш? Не може муж жити з жоною насильно.

— А ти ж міг? — суворо спитала Анея.

— У мене в думках була інша, вона ж і в домі жила, зі мною.

— А мій син в думці хай з ким завгодно живе, аби лише мені онуки, а роду воїни та матері народжувалися,— різко мовила Анея, прямо дивлячись старому в очі.

Від цих слів Горобій, захмелілий від викликаної чарами серця молодості, потверезішав. Князь-старшина підвівся з колоди, знову став широкий, як двері, і високий. І знову із старечою сухістю він повторив Анеї:

— Сказав же я тобі — так воно й буде. Ламати хлопця не будемо, а зігнути — зігнемо.

Анея не квапилася прощатись.

— Завершили одну справу, скажу про другу, князю.

— Про що ще?

— Вислухай коротке слово. Прикро нам, матерям. І жони при живих мужах сохнуть вдовами. Нема правди на Росі: одні ми стоїмо проти Степу. Пора каничам з ілвича-ми бути під роською рукою.

Хитнувшись до Анеї, Горобій відповів:

— Важко.

— Важко,— погодилася Анея.— Але треба! Тобі, батькові, зблизька не видно. Дозрів Всеслав для справи.

Без пари не зігнеш дерево, без слова не заволодієш душею людини, не повернеш її волю.

В серце, вражене кривавим чадом першої битви, Ратибор прийняв зачарування лику й тіла хозаринки. Він прикипів до неї. Як, навіщо? Він сам не знав. Та вперто тримався мрії.

Дні після хозарського понищення йшли своїм звичаєм. На поповнення втрати у воїнах князь-старшини прислали молодих чоловіків. Підходили по завершенні весняних робіт та сінокосу підлітки. Рана у воєводи заживала, і він сам оглядав кожного нового, наче коня чи бика. Рідко кого відсилав, щоб ще трохи підріс.

Перемога славою овіяла слободу росичів, молоді самі потяглися до неї, князь-старшини легше мирилися з відходом із роду потрібних рук. У слобідських хатах ставало тіснувато. І новенькі насамперед взялися ставити нову хату.

Із слобожан віком більше двадцяти років, крім Ратибо-ра, був лише один неодружений — і то лише тому, що надто перебірливі старші не могли знайти бажану їм, а не синові наречену. Жонаті і два і три рази на місяць ночували в сім'ях. Повернувшись, дехто хвалився собою і дружиною. Тут заховувалася жагуча таємниця. ї ї не личило мужу відкривати у вільних словах. Підлітки червоніли, слухаючи чоловічі смішки та натяки. Двозначно хвалилися чоловіки м'якою та гарячою постіллю, відкрито пишалися жіночими дарунками — візерунчастим поясом, вишитим коміром та оборкою сорочки, привозили медівники і маківники з міленького борошна-сіянки.

А таїна,— знав кожен підліток,— солодка таїна не обмине їх, коли пушок на лиці, огрубівши, стане волосом.

Була в старших і інша таємниця. Іноді вухо підлітка вловлювало незрозуміле слово. В ніч повного місяця кудись ішли старші слобожани. Чого і куди ходили, де були — не питай. Не личить мужу допитуватись, вдовольняючи цікавість.

У першу ніч повного місяця після битви Ратибор прокинувся від дотику чиєїсь руки, яка лягла йому на лоб. Він схопив зап'ястя в широкому обруччі. За запахом тіла та особливому обруччі Ратибор впізнав Крука.

— Не шуми, озуйся, виходь надвір,— наказав Крук.

Ратибор сповз із низького, як хатні лави, полу. На сіні, засланому зшитими козячими шкурами, слобожани спали рядами, кожен-на своєму постійному місці. Ратибор натяг м'які чоботи, здобуті в хозар. Затягуючи вузький ремінець, Ратибор засунув у праву халяву меч. Руків'я ледве сягало коліна. Звичка носити цю зброю в чоботі дала їй назву — ножний меч, потім коротко — ніж.

Крук чекав, заступаючи світло в розчинених дверях. Слобідський двір був вибілений місяцем, тінь вежі перетинала його, ніби глибокий яр. Біля перелазу через тин метушилися люди, опускаючи драбину. Не було вогню на вежі. Над запліттям стирчали два чорні качани — голови вартових. Не було загальної тривоги. Не нападу чекав воєвода. /

Спустившись із тину серед останніх, Ратибор бачив, як хтось із тих, що залишалися в слободі, витяг нагору жердяну драбину. Озиратись часу не було. Ішли мовчки один за одним, ступаючи слід у слід, по-воїнськи, щоб хтось, полічивши відбитки, не дізнався, скільки людей торували стежку.

Передні ступали все ширше й ширше. Побігли спочатку тихо підтюпцем, потім скоріше. Звуку тупоту не було, ставали на носки, як учили в слободі бігати ночами. Заливалися сюрчанням земляні цвіркуни, не лякаючись людських тіней. Довга вервечка людей, коли бігли, була розтяглася і знову зібралася. Проминули відкриту місцину з кам'яним богом. її пробігли з місячного боку, щоб не потривожити вугільно-чорну тінь. Наближалася висока місцина берега річки. Над кручею оголялися скелясті кості землі. Протяжний свист переднього закликав до уваги, два короткі наказали: "Іти ступою".

Велике каміння складалося тут горою так до ладу, ніби наведеному людською рукою. За зубчатою стіною була плоска, наче тік, рівна місцина з білими, схожими на черепи, кругляками, з колючою травою, що зачахла на прісному грунті.

Тут веснами гадюки справляли весілля, спліталися клубками завбільшки з добрий сніп. З шипінням і смородом крутилися тупі чорні голови, виграючи довгими жалами.

Сила отрути, яку несло в собі тіло м'яке й слабке, давала гадюці підлотну владу, робила її несправедливо сильною. Проти гадюки знали п'ять заклинань. Зустрічаючи змію, росич не давав їй дороги, заважала — убивав, але ніколи не ганявся і не бив задля розваги нікого живого.

Слобожани з'юрмилися, освітлені місяцем. Воєвода вийшов із тіні скель. Він ніс в обіймах іншу людину. Ні, не людину. Всеслав підняв щось довге, пряме і з силою вдарив кінцем об землю. Щось вгрузло в грунт і залишилось стояти само.

Ще двоє людей вийшло із тіні скель, викрешуючи вогонь. Посипалися іскри, загорілись олійні світильники. Всеслав покликав Ратибора і наказав: — Дивись!

Це був Перун, бог чоловіків, війни, перемоги. Росичі бачили немало чужих богів і просто людей з м'якого каменю мармуру, з бронзи, кості, з дерева і срібла, навіть із золота. Чужі бували округло-гладенькі, гарні, на перший погляд м'які, незважаючи на твердість каменю чи металу. Не такий був Перун, і не те було йому треба. Бог слобідської дружини явився воїном, якому потрібна не краса, а сила. Не догоджати жінкам, а радити і допомагати чоловікам бажав Перун.

Під важким шоломом хмурився вузький лоб, в глибоких западинах під випуклими бровами ховалися червоні очі — коштовні лали. Рот був як рана, вуса довгі, обвислі. На притиснутих до тіла руках випиналися могутні м'язи, груди були підняті над запалим животом — ознака дужої мужності. Бог впирався в землю довгими ступнями. Він був голий, але озброєний — два мечі, сокира-топор, ножі. Дубове дерево різьблене майстерно. Пальці рук переходили в руків'я мечів, в топорище — тіло зливалося зі зброєю, не можна було сказати, де закінчується одне і розпочинається друге.

Віра в справжність зображення, усвідомлення своєї правоти і необхідності божества владали творцем образу Перуна. Бог мужів надихав і вражав. Згодом, вийшовши на майдани градів, в священні гаї на горбах, Перун полагіднішав, набрав м'якшої плоті. А тут, на межі роської мови, він був потрібен як зразок нещадної мужності вартового від Степу. Звідти, з півдня, завжди йшли війни, насильство, винищення. Нічого, крім війни, насильства, винищення, не можна було протиставити кочовикам, щоб зберегти рід людей, які обробляли лісові поляни.

Це був бог, близький, зрозумілий, земний. Втілення покровителя, зразок. У Перуна не було мрії про надхмарний світ Сварога, про вічне життя душі, про винагороду за біль, за муки, за смерть. Сварог був богом для всіх людей, для дітей, жінок і немічних старих, які вдавалися до думи про кінець життєвої дороги. Сварог допомагав воїнові надією зустріти на небі друга. Перун кликав на битву.

— Я обіцяв тобі бога і побратимство,— мовив Всеслав, звертаючись до Ратибора.— Ось твій бог і ось твої побратими. Ми — дружина Перуна, один за всіх, і всі за одного. Ми вищі роду, ми сила роської мови, меч і щит. Не воля князь-старшин править нами, а наша воля. Я князь дружини. Ти хочеш бути з нами, Ратиборе? Клянися Перуном, Ратиборе!

Промовлялися слова порозумінь та обіцянок. В ногах Перуна розпалили вугілля, роздмухали маленьким піддувалом синє полум'я. Світильники погасли, крізь вугільний чад відчувався запах розжареного заліза.

— Підніми ліву руку над головою, щоб прийняти знак побратимства,— звелів Всеслав.

Ратибор бачив, як з приску князь-воєвода витяг залізний прут на дерев'яній ручці. Кінець заліза пломенів зірочкою. Скосивши очі, Ратибор дивився, як зірочка наблизилася до лівої пахви. Опік, біль, запах паленого волосся і смаленого м'яса.

Всеслав показав новому побратиму-дружинникові кінець тавра, остудженого живим тілом. Два мечі, схрестившись, показували на чотири сторони світу, нагадуючи про довічну вірність побратимства.

Дружинники підходили, обнімали нового брата. Готувався ще один обряд — клятву скріплять змішанням братньої крові.

На слов'янській півночі, в лісах, багатих і простим, і дорогим хутряним звіром, у місцях, що дають розкішні врожаї хліба й овочів на полянах, очищених сокирою й вогнем, звичай побратимства обмежувався вузьким колом приятелів. Кілька мисливців, шукачів нових земель і багатств, браталися кров'ю, виказуючи міцність товариства і обіцяючи один одному підтримку в усіх складнощах життя в незайманих Чорних Лісах.

Не з добра войовничому Півдневі треба було більше побратимства, тут спинами підпирали один одного не двоє, тут потрібні були стіни десятків і сотень братів.

Душа людська живе в ямочці на грудях між ключиць, а її життя тече в крові. Змішання крові більше споріднює людей, аніж мужа і жону єднають шлюбні обійми. Братерство крові сильніше за братерство роду.

Надрізаючи пальці, всі дружинники спускали кров у срібну чашу, точили не щадячи. З повної чаші Всеслав помазав губи, груди, руки і ноги Перуну. Решту злив у полум'я вугілля. Запах особливого гару вражав і запам'ятовувався назавжди. Так вознісся дух нерозривного зв'язку дружини.

В слободі воєвода жив у своїй, воєводській хаті. Вона такої ж величини, як і інші, в яких можуть розміститися і тридцять, і сорок слобожан. Всеславове ложе було поблизу дверей. Поряд — скриня з запасним княжим вбранням, зброєю. Вся решта місця зайнята слобідським запасом. Тут і зброя, яку, щоб добре зберігалася, змащують жиром, тут і одяг. Щоб міль і тля не попсували сорочки, штани, шуби, плащі, чоботи, запас перебирають, провітрюють під наглядом самого воєводи.

А вогнища в княжій хаті зовсім нема. Зими на Рось-ріці не люті, а спати під шкурою солодко в будь-який мороз. Всеслав і взимку ходить з розхристаними грудьми.

Воєвода не бував дома з дня хозарського побоїща. Невдовзі після обряду Всеслав загнуздав коня і поскакав провести ніч у роді, під батьківським дахом.

Дрібно вистукували копита на ошалівці мосту через рів. Всеслав підняв коня через оринки, що закривали в'їзд від бродячої худобини. На скаку він сплигнув біля своїх воріт, вмить відхилив тяжку браму. Дружина вибігла назустріч. Всеслав мовчки кинув жінці кінець повода.

Краса розродилася, привела на світ хлопчика, як і передбачила Анея-відунка.

Батько оглянув немовля. Двотижневий хлопчик сердито кричав у грубих руках — наче має бути дужий хлопак.

Зовні шанобливо вислухав Всеслав довгу розповідь Го-робія про Анею і неслухняного Ратибора, думаючи: "Іч, балакуча старість: де треба слів п'ять, тратить десятки..."

Ніч Всеслав спав на лаві, оберігаючи дружину, стомлену недавніми пологами. А Краса, марно прождавши мужа в подружній постелі, заснула в злих сльозах. Проливалися вони нишком — жінка соромилася чоловіка, тестя, домашніх. Прокинувшись під ранок, Краса знову чекала, та знову марно.

Надворі Краса гнівно дивилася вслід чоловікові. Якби погляди були як стріли, йому б не вижити. Всеслав, як на те, їхав ступою і не озирнувся жодного разу.

В незасохлому серці старого Горобія зродилася нова ласка, і він цілий день хвалив за кожну дрібничку вродливу невістку. І справді, Краса, відійшовши від пологів, на диво погарнішала.

Жіноча доля... Та й батьківська доля нехай не така гірка, але й не проста. Щоб якось винагородити матір своїх онуків за огрубіле серце сина, Горобій зробив у своїй господі Красу повноправною господинею. Другий син Горобія з дружиною і вдова третього сина слухалися Красу, як старшу. Що ж іще міг старий!

Красі нікому віддати свою волю. Всеслав не бере. Іншому віддати — нема бажання, про іншого вона і не думає. Міцний родовий уклад. Все ж у людей на очах, все так влаштовано, ^що і в голову нічого, крім належного, не приходить. Живе мрія про когось, прекрасного. Але за мрію жінку не притягнеш до відповідальності.

Вогненний хрестик на тілі запалився, обпух. Пухлина швидко опадала. Для Ратибора така ранка — дрібниця. Звір поранить сильніше, коли виймаєш його живого з тенет. У воїнських забавах-уроках більше діставалося від меча, від палиці. Вістря списа дряпало болючіше, тупа стріла била, як камінь, і довго нило втовчене місце.

Хрестик додавав гордого усвідомлення рівності з кращими із кращих у слободі, Ратиборова кров змішалася з кров'ю Всеслава, і нині вони побратими.

І парив і гнув Всеслав упертого Ратибора.

— Не хочу я одружуватися,— впирався парубок.

— Чому?

Після хозарського побоїща настав новий місяць, один місяць умер, другий народився, іде вже на другу чверть. Охолов пал Ратибора, і йому соромно нині сказати: через хозаринку.

Незнана жінка залишилася в тому минулому, яке невгасимою жагою тримає чоловіка невидимою рукою.

Такі почуття не поясниш словами. Всеслав знав, що не з легковажною впертістю бореться він у серці нового побратима-дружинника. Повинність перед родом зобов'язувала князя.

Без грубості князь-воєвода втовкмачував Ратибору те саме, що було ясно Анеї та Горобію. Ненароджена дитина все одно що загиблий у бою слобожанин. Сім'я зачахне, рід висохне, як дерево з підточеним коренем. Не повелося ще в роському роду найменшу справу звалювати на товариша. Був сином — будеш батьком, і ніхто тебе не замінить.

Змирившись, Ратибор випросив собі:

— Буду жити в слободі все життя, як ти живеш, князю. І до жінки ходитиму не частіше, ніж ти ходиш.

Розділ другий ЩОБ ЖИЛО ПЛЕМ'Я

Кінцем списа вигодовані.

"Слово о полку Ігоревім"

1

Не пішов Ратибор сам до матері. Просив друга-дружинника, щоб той поїхав у град, поклонився старій Анеї і сказав, що син з материнської волі згоден взяти за дружину ту дівчину, яка йому визначена. Оглядин Ратибо-рові не треба, для нього будь-який вибір годиться, як мати скаже. Привіз відповідь брат Ратибору, щоб він був дома в призначений день.

У родах скрізь завершили жнива, звезли хліб. Сварог дав і пшениці, й полби, і ячменю, і вівса, і проса з горохом.

У таку пору літа росичі мелють новий урожай, печуть пироги, сидять хмільне пиво з ячменю і справляють весілля.

Росичі не шлюбилися всередині свого роду. На таку легковажність не згодяться батьки й матері, буде на те заборона князь-старшини. За свавільне одруження з роду виженуть — ізгоять. А ізгой — вигнанець, позбавлений роду, як обскубана пташка, як бур'ян на дорозі, йому ні від вітру, ні від морозу ніде заховатись, його кожна нога стопче. Так повелося здавна, від навих. На гуннському побоїщі в п'яти браті в-росичі в гунни погубили сімейства, двоє молодші були ще нежонаті. Брати пішли собі жінок добувати і силою умкнули дівчат. А щоб дівчата не повтікали, щоб їх не відпитали свої родичі, брати заходили далеко, по-вовчому. Свій вовк улітку поблизу барлога ніколи не буде брати худобину. Звідси й слово "невіста" взялося. Невість, не знає, без вісті від своїх залишилася. Далі так і повелося, за батьківським прикладом, тільки тепер дівчат не умикали силою, а брали з відома, за домовою із своїх роських родів.

Кінні і збройні чужі родовичі з Ратиборовою невістою привезли ще трьох. Кожна на своєму возі в'їхали невісти у ворота. І — ніби знову додому повернулися.

Хто бачив один роський град, той усі бачив. Такий самий рів з тином, з-за якого даху не видно, така сама вулиця, такі самі глухі огороди з вікнами-бійницями, товсті хвіртки, важкі ворота.

Невіст зустрічали всім родом, усі старі й малі — і подивитись цікаво, і честь віддати треба. Зустрічали з вигуками, зі сміхом, із повсюдною веселістю. Молоді хлопці тягли на мотузці трирічного ведмедя, смішно вирядженого під чоловіка: ось наречений, чим поганий.

Коні в підводах схарапудилися від ведмежого реву й запаху. Здоровенні ручиська схопили за голоблі: аби не вивернувся весільний поїзд на безчестя. Зустрічаючі впряглися в шлеї, прилаштовані з боків підвід, щоб у важкому місці господар міг допомогти коневі, вхопилися за посторонки, за вуздечки, потягли і підводи і коней.

Градські собаки, потривожені галасом і громом, вискакували на вулицю через дворові загорожі. Побачивши, що народ не б'ється, не чуючи господаревого кличу до бою, собаки збилися в глухий закутень вулиці і всілися мохнатими брилами, одні в усьому граді байдужно-спокійні. По

Сидіти пиво — давнє руське значення; варити пиво.

черзі весільний поїзд зупинявся перед кожним домом, куди йшла невіста. З воріт виносили домовлений викуп за дівчину: тканини чи шкури, вбрання, зброю чи ще щось. Викуп вручали поїжджанам відкрито, при всіх і за рахубою. Обілену викупом дівчину-невісту поїжджани з рук на руки передавали батькові чи матері молодого, примовляючи про те, що "наше стало ваше, а ми у вашу частку вступати не будемо".

І молода в довгій білій сорочці, у вінку з польових квітів ступала до хати, де їй доведеться вік вікувати.

Надвір виносили столи й ослони, несли наготовлений почастунок. Весь град був одною сім'єю, що вийшла з одного кореня, до весіль готувалися в кожному домі, незважаючи, в ньому урочистості чи в сусідів.

Пили, їли, гомоніли. Діти більшенькі крутилися біля столів, їх наділяли солодкими почастунками, а вони посьорбували із спільних чаш пиво і ставлений мед. Малі діти канючили свого гостинця, з кулачками нападаючи на ноги весільних.

Росичі вміли довго обходитися без їжі, без води. Мисливці, йдучи з дому на три, на чотири дні, не брали з собою ні шматка, щоб не обтяжувати себе ношею. Лінуючись відрубати шматок м'яса від здобичі і спекти його в приску, лягали спати на голу землю, з порожнім животом. Зате дома наїдалися досита.

їли багато, смачно. М'ясо звірини і вільної птиці, м'ясо домашньої худоби, мед диких бджіл, густе молоко сильних, не дуже роздоєних корів, сир і масло, цибулю, пшеничні, вівсяні, горохляні каші, печену брукву, ріпу, моркву. Дітей намагалися годувати жирніше й ситніше. Влітку малі діти вмирали, як осінні мухи, важко було дитяті перевалити через дві перші весни. Зате ті, що виживали, були на диво здорові.

За весільним бенкетом дорослий чоловік, відособлено орудуючи гострим ножем, докінчував бараняче стегенце на закуску. Перепочивши, нишпорив неситими очима і тяг ближче до себе деко з печеними на розжареному камінні окунями, линами, в'язями і м'якою соминою, щоб легким наїдком побалувати зуби. Дерев'яною ложкою зачерпував рідку студенисту горохляну кашу, щедро присолоджену цідженим медом. І тут, ще на тобі, в ніздрі вдаряло нестримною спокусою свинини. Із чийогось двору господарі, самі впрягшись у воза, везли новий, з жару гарячий, щойно домлілий наїдок: свинячі туші, нашпиговані цибулею, цілими запечені в ямі, викладеній камінням.

Весело вигупували бубони з натягнутої на вирізку в'язового чи вербового дупла жовто-палевої обшмуляної шкури. Свистіли-пищали сопілки — очеретяні дудочки на п'ять і на сім дірочок. І вибухувало-рявкало шкуратяне било, великий бубон. Його чути верстов на п'ять, в тиху погоду — на добрих десять. Це липове на два обхвати цебро. Било є в кожному граді, його гуд скликає родовичів на випадок лиха. А тепер, скориставшись святковою свободою, любитель реву натягнутої шкури то дрібно вибивав дерев'яними билами, то гув протягло: вдарить зі всієї сили і припаде вухом до цебра, п'яніючи від звуку, що дивовижно відбивався в кістках власного черепа.

Величаючи ошлюблених, родовичі славили Ратибора, вихваляли слобожан. Як же не вшанувати їх! Таких стрільців та їздців на конях нема ніде: і воїни вони розумні, і воєвода в них віщун, сам у всьому перший з перших, хай живе він два віки!

Раптом, мов забута в мотку вовни голка, з добрих слів висунулося жало: а слобода на наших харчах обороняє ж усю Рось-ріку.

Згадалося те, що не забувається. Всі знають, чому росичі бідніші за сусідів. —І Павно, Ратиборів сусід по граду, в хмелю гнівно кидав погрози:

— Було за дідів, тузалися ми з захланними ілвичами-лежнями за заплавні угіддя. Пора їх отак, отак! — і Павно показував, як загнуздують норовистого коня.— І каничів отак, отак!..

Ось і сонце опустилося на півдерева — закінчувався довгий день. Уже втоптали чобітьми і босими п'ятами вулицю. Не лише молодь повеселилася в швидкому танку, і старші потрусили натоптаними животами так, що хоч знову сідай за стіл. І сідали, доїдали, що ще залишилося.

Сонця не стало. Всевидяще око Сварога змінилося мерехтінням зірочок-цвяшків, набитих на небесну твердь. Людям пора на спокій, молодим — на чесну справу.

Поважно, без галасу розводять молодих до постелей. Гострий на язик, здалий навіки приліпити дотепне прізвисько, росич, який не проґавить найменшої нагоди посміятися, пожартувати, багато в чому й обмежений. Права роду, влада старших і батьківсько-материнська, предки, могили, боги, жіноча честь, чоловіча доблесть — з ними не жарту-

ють. Над шлюбним єднанням сміятися вважають соромно, безчесно. За нерозумне слово одразу ж покарають. І боляче, не скоро забудеш.

Замикають ворота. За тин уже пішли двоє чергових сторожів, озброєних мечами і списами. Не в зброї сила охорони. З ними два десятки градських псів роської породи, пара з яких бере ведмедя і зупиняє тура. Розумні пси привчені німо бродити околицями. Тривогу вони зчинять недарма, а за справжньої небезпеки захистять вартових, дадуть їм відійти до града. Так гради охороняються щоліта, поки мовчазна осінь не закриє степову дорогу.

В далеких кутках клуні засіками засипано зерно перших обмолоті в. Блимає глиняний світильник на дощечці над корчагою з водою.

Ті, що проводили молоду й молодого, залишилися на дворі. Мати зайшла з молодими до клуні. Шепочучи заклинання, Анея чотири рази обсипала мужа й жону зерном пшениці. Буває, пшеничне зерно одне дає три колоски, а в кожному ж колосі десятки зерен.

Відступаючись, Анея з порога кинула останню жменю. Зачинила двері і одразу стало тихо. Нові пари були влаштовані.

Широка постіль розміщена посеред клуні — лягай з будь-якого боку. Снопи намолоченого хліба вкладені туго, вперев'язь, в три ряди — майже на висоті пояса. На них — Ратибор відчув по запаху — мати настелила добрих трав, їхні сухі пучки висіли в клітях, вистоюючись у тіні й не втрачаючи сили.

На снопи натягнута тканина, покладено ковдру із спинок диких кіз. Коричнева при денному світлі, вона здавалася зараз чорною, збільшуючи і так широке шлюбне ложе. Смутно біліли заячі шубки, кинуті в головах.

Між Ратибором і Млавою ще не було мовлено й слова. Вони й не потрібні на весільному святі, мовчанка молодих доречна, як ознака скромності й ніяковості. Ще наговоряться, залишившись самі.

Ратибор сів, снопи зашаруділи, зминаючись під вагою тіла. Млава підійшла, опустилась на коліна. Дівчина знала обов'язки дружини, наказані їй перед весіллям запопадливими в усіх дрібницях старими жінками, охоронницями звичаїв і правил роду.

Чоловік дозволив дружині стягнути з нього м'які чоботи. Він дивився на голову, покриту тонкою хусткою. Ще вдома

З В. Іванов

65

рідні розплели дівочі коси і невіста оплакала свою дівочу свободу. Млава пішла вимити руки в корчазі з водою під світильником. Вона, боячись неминучого, розказаного їй жінками, таємничого, як і все незвідане, барилася, хлюпаючи водою. Кволий вогник світильника коливався від подихів і рухів дівчини. В тінях погляд Ратибора вгадував довге жіноче вбрання, одягнуте вперше. На дівочому тілі має бути довга сорочка, яку кожній дівчині шиють перед шлюбом, раз у житті. У ній же спалюють тіло, коли жінка завершить своє життя.

Млава повернулася — Ратибор згадав, що не знає її обличчя. Він не дивився на молоду за весіллям, не зміг би сказати, якого кольору в неї очі. Тепер, мимохідь глянувши, він устиг помітити дуже світлі коси. І ще, маючи дуже тонке чуття, Ратибор уже знав, уже запам'ятав запах Мла-ви, її запах, не такий, як в інших.

Очі й коси в хозаринки були чорні... Десятки днів минули, і відійшло чаклунське зачарування мертвої. Відійшовши в день вчорашній, чари втратили владу, не пекли, не гнітили розум, не мучили серця. "Можливо,— думав Ратибор,— так рука звикає до обруччя, підборіддя — до шоломового ременя, а тіло — до паркої обтяжливості лат. І серце — до втрати". А втратити, ніколи не мавши,— чаклунська таїна, неосяжна для розуму.

Невидима, Млава ступила до постелі і зупинилася, ніяковіючи. І враз зважилася. Ратибор чув, як дівчина за його спиною роздягалася. Зашаруділи, ворухнулися снопи.

. /

Було зовсім темно, світильник ледве блимав, на нагорілому вуглику ґнота витанцьовувала синенька стрілка. Ратибор прокинувся, наче від поштовху, отямився від сну, як завжди, враз, свіжий, готовий діяти і знаючи, де він і що з ним. Так собака встигає проснутись, тілом почувши здригання землі, нюхом — запах дьогтю і шкури і встигає відскочити, відчувши шерстю дотик колеса воза.

Ратибор сів. Якби не дах, а відкрите небо, він одразу визначив би, скільки часу залишилося до світанку. Зараз він знав тільки, що ніч іще тягнеться.

Ніч іще тривала, і Ратибор прокинувся не даремно. Мати стояла перед ним. її присутність розбудила сина. Стара підняла руку і вдарила Ратибора по тім'ю, не сильно, сухим коротким ударом, як вона його карала в дитинстві. Вона тільки рукою била сина.

Піднявши опущену синову голову за підборіддя, Анея другою рукою показала за його спину, на Млаву.

— Я не можу. Не хочу,— сказав Ратибор. У поєднанні цих слів була неправда, яку він відчув сам.

Вхопивши сина за плече, Анея змусила його встати. Вони вийшли. В темноті чулося хропіння: в соломі й сіні, в розпряжених возах повсюди спали люди,— декому довелося лягти після весілля.

"Як вона дізналася?" — думав Ратибор. Він був певен, що Млава нічого не могла сказати Анеї. Анея дізналася сама.

З гірким докором мати шептала синові:

— Ти набрехав мені, погодившись, ти зганьбиш рід. Ти знаєш, що її відвезуть додому. Ти хотів поглумитися над нами?

Поблизу проспівав півень, його підтримали інші. Півняча перекличка прокотилася дерев'яним градом, повернулася, зробила ще коло і змовкла.

— Ти чуєш? Останні,— сказала Анея.

Мати не спала цілу ніч, зрозумів Ратибор, цілу ніч вона вглядалася душею і ось прийшла, вимагає.

Ратибор не помилявся: Анея, добившись свого, чекала. Вона знала підступність життя. Зараз вона шкодувала, що не дала синові любовного привороту. Це була настоянка висушених тілець жучків золотисто-зеленого забарвлення. В першу половину літа їх збирають ранками з гілок кущів до схід сонця. Це напій і смерті. Якщо дати випити багато, людина помирає у страшних муках. Анея знала міру, вона зберегла б сина. Напій кохання збуджує пристрасть і надає сили навіть слабкому.

Коли жінки скаржилися Анеї на любовний холод чоловіків, їхньому лихові зараджував таїнний напій. А в своєму домі Анея не зуміла допомогти.

На град хмарою насунулася передсвітанкова тиша. У цей час вухо людини не почує нічого. Нічна тиша сповнена звуків, а передранкова — глуха.

— Іди, сину, іди,— сказала Анея. В її голосі не стало ні злості, ні повеління. Вона ніби нічого не вимагала, навіть не просила. А Ратибор чув: "Верши!" І згадав свою обіцянку Всеславу.

Він пішов. Позаду м'яко грюкнуло, тручись, дерево ворітець клуні.

Олія у відкритій чашечці глиняного світильника майже вигоріла. Вогник відійшов з довгого носика до чашечки.

З*

67

Олія нагрілася, ось вона спалахне вся. Клуня на мить освітилася. За стіною по втовченій долівці тупо бив копитом кінь; щось тривожило і його.

Вогник ще ступнув. Ось він перейде в чашку, і олія дасть полум'я. Пахло чадом від вигорілого ґноту.

Ратибор змочив пальці в корчазі і безжально вбив трепетну душу вогню.

Торкнувшись у темноті коліном гострого гузиря снопа, Ратибор розпустив поясі стягнув із себе широку сорочку з вишитим скісним коміром. Цю сорочку за звичаєм Млава прислала нареченому після того, як відбулися заручини і домова про викуп.

2

Видно, не лише від гуннів дуже потерпіли росичі. Від батьків дітям, від дідів до внуків передавались оповіді про інших розорителів. І, оповідаючи давні перекази, часом вступали між собою в суперечки: ніби й побоїще, після якого тільки сім братів залишилося, не гунни вчинили, а якісь інші степовики.

Чи гунни, чи хтось інший, чи про різні набіги Степу говорили оповідачі, чи про одні й ті ж, але розпочинали однаково.

Та зима була люта, сніг у лісах залежався надовго. Новий місяць народжувався червоний, ніби в муках поки-даючи небесне лоно. Із степу вовки підступали небаченою силою, їхнє виття здавалося людям дивним і незвичайним. Лихо прийшло в пору, коли молода трава вже покриває кінське копито до путового суглоба, в кращу пору для степу. Корми соковиті, налиті весняними силами трави ситні й життєдайні. Мошва, ґедзь, комар тільки народжуються і не мучать. Дні довгі, а спеки ще немає, сонце не виснажує коня і вершника. Весняні води зійшли, броди доступні.

Тут і повалили з полудня тури степовою дорогою. Стадами, бики першими, тури заходили в річку, пливли щільно одне біля одного, і людям доводилося бачити, як туриці підштовхували рогами туренят, піднімаючи теляток над збитою в піну водою. Розмісили тури береги і пішли. Куди? В прип'ятські ліси, де живе п'ятнадцять великих рік, малим річкам та рівчакам і ліку нема. Так багато родить воду земля, що буває пора, коли ріки там спиняються і повертають течію назад, як Рось у повінь.

Проходячи, тури спасали хліба, а росичі, вражені таким напливом звіра, не зважувалися проганяти їх нібито...

Втікали із степу кози, втікали лисиці-огнівки і маленькі собачки-корсаки. Журавлі летіли на північ, дрохви плутались на узліссях. За ними навалилося степове військо.

Далі оповідачі розходилися в переказі, сперечаючись між собою. У декого виходило, що за тих часів багато слов'ян жило по той бік Росі, на Туровому урочищі, і ще далі на південь. Одні відступили слідом за турами у водяну прип'ятську фортецю і там поселилися навіки. Інші залишились битися за могили батьків. З них не більше сімдесяти вціліло після побоїща. Залишилися живими вони тільки тому, що йшли разом, вміли вдаряти враз, наче одною рукою, вміли відбитися разом, наче одним щитом.

Що сталося раніше? З ким билися росичі? З десяти роських родів сім вважали, що пішли вони від семи братів, а три називали себе потомками Скіфа, або скіфами, хоча ні мовою, ні ликом, ні звичаєм не різнилися одні від одних. Ні в кого не спитаєш, нікому розсудити суперечку між оповідниками. Одне лише видно, як сонце на небі: сила потрібна, і не проста, а відкована воїнським умінням і загартована, як тверде булат-залізо.

У росичів за слободою на рівному місці поставлені щити з м'якої липи, кожен на сажень висотою, три — шириною. На щитах сажею, розведеною в конопляній олії, намальовані вершники.

Стрільцеві потрібна метка рука. Аби була такою рука — не пропускай дня, щоб не натягнув тятиву. Перед липовими розмальованими щитами немало сліз ковтають підлітки, починаючи слобідське життя. Вся трава довкола стріль-биськ витоптана в пошуках загублених стріл. Тільки розвидниться — стріляй і стріляй. Міняються тятиви з жил, зношуються рукавички на лівій руці, побиті ударами. З часом звикає рука, розвивається око. Далі, на третій рубіж, на три сотні кроків відходять стрільці. Звідси в намальовані тіла треба влучити так, щоб із п'яти стріл чотири летіли в повітрі, коли впивається перша. Тоді ти справжній стрілець. Сам, пишаючись досконалістю, намагатимешся дня не пропустити без стріли.

Кожен слов'яно-роський підліток (дівчатка теж балуються з луками) саморобними стрілами б'є дрібного звіра і пташину. Кожен дорослий уміє натягнути бойову тятиву. В руках слобожан лук стає страшною зброєю далекого бою, а зблизька, кроків за сто, слобожанин прониже козу, а в тура чи в тарпана — дикого коня — зажене стрілу по оперення.

На північ від Рось-ріки земля поділена між братськими родами: на півдні, за річкою, земля нічия. Туди слобожани інших родів споряджались на возах ламати бджолині борті, ловити по рівчаках та річках рудих бобрів-гаткобудів.

У ілвичів-сусідів теж багато полювали на звіра, збирали запаси, на товар вичиняли шкури й хутра. Такі слободи були вигідні родовичам.

Роські слобожани не тяглися в дике поле по борті і шкури. В латах-обладунку, лускатих від нашитих на товсту шкуру кінських копит, з мечем чи сокирою на перев'язі, зі щитом на лівій руці, зі списом у правій, сагайдак і лук за спиною, а ніж за халявою, вони вчилися ходити купно, не розриваючись. Училися бігати одною стіною, повертатися, як один. Зупинившись за наказом воєводи, передні одразу метали списи, за ними задні кидали свої. І, затулившись щитами, оголювали мечі і бігом нападали всі разом, усі одразу, ніби накочувалося єдине багатоголове, многожаль-не чудо. В інших слободах життя минало вольготніше.

Кожне, і чоловік і жінка, вміли їздити верхи, триматися на коні в сідлі і без сідла, правити вуздечкою. Воїн повинен уміти правити тільки самими ногами, вивільнивши руки для бою. Ще від Всеслава Старого в роській слободі повелося вміння розвивати силу ніг. Дають камінь з пуд, обшитий шку/рою. Його треба тримати коліньми стоячи. Швидко стомлюються ноги, камінь падає. Підніми і тримай. Дають усе більший і більший камінь, доводять вагу до чотирьох пудів. Зате слобожанинові не треба триматися за поводдя, кінь іде з одного наказу ніг. Стисне слобожанин ноги, щоб провчити коня, тьмяніє від муки в кінських очах, тріщать ребра, і, коли переборщити, кінь падає на землю.

З коня, як з тверді, били стрілами, метали списи. Скакали одним строєм, коліно в коліно, ішли вервечкою в потилицю і суцільною лавою кінських грудей і бойових щитів. Коней навчали лягати і мертво лежати, притиснувши до землі голову.

Важка воїнська наука для новеньких. їх змушують бігати з мішком на спині: мішок на лямках, у мішку — пісок. Тягар каменя між колінами, як і вантаж піску на спині, доводять до чотирьох пудів. У річці плавають довго, незважаючи на крижану навесні і восени воду. Непокірних немає.

Воєвода Всеслав опирався на кровних побратимів. Таємне побратимство повелося нібито ще до Всеслава Старого, попередника Всеслава нинішнього. В кожному роді можна знайти чоловіка із слідами розпеченого заліза в таємному місці під пахвою. Коли весь рід росичів, зібравшись на погості всім миром радити про справи, побратими, умовившись раніше, дружною підтримкою можуть досягти свого.

Дерев'яний град ще не прокинувся після весільної гульні. Заспали пастухи, в хлівах ревла худоба. Ратибор не став чекати вранішніх обрядів, не захотів сісти за стіл зі всіма. Тільки засвітало, він вивів коня, слова не мовив Млаві, що потяглась було до нього, не попрощався з матір'ю.

Загрюкотіли ошалівки містка через рів. І полетів вершник, не торкаючись поводдя, без вуздечки — на коні був лише стайняний наголовник. Скакав, наче одне тіло мчало. В порожній слід посміялися нічні вартівники мужу, що так квапився від молодої жони, наче від осиного рою, і, пустивши на волю собачню, самі бігом кинулися до града. Підганяв їх не голод, не бажання якнайраніше скористатися залишками смачної трапези, а цікавість: чи не сталося чогось непригожого під дахом відунки Анеї в першу шлюбну ніч сина?

Та цікавість була марна: Млава та інші молоді вийшли чесними перед мужами і своїм новим родом. А чоловікові, чи сидіти йому, прилипши до солодкої жіночої сорочки, чи скакати полями й лісами — знати самому.

Стягнувши наголовник, Ратибор пустив коня в слобідський табун і поліз через тин до себе додому, в рідне, улюблене місце. А п'ять чи шість весен тому було не так. Суворість слобожан, вимоглива, без поблажок, воїнська наука, кпини, на які підліток не вмів і не смів відповідати,— життя було гірке, як полин. Кліткою була для нього слобода, і в цій клітці він ходив лютий, мов тхір на припоні. Окрик, навантага, смертельна втома до ночі. І мало було ночі, щоб виспатися. Бувало, дехто з підлітків так і згорав без хвороби, ніким не помічений, ніким не пригрітий.

Якщо тепер Ратибор і згадував нелегкі роки, то тільки з гордістю. Рідна домівка — слобода, і не треба іншої. У слободі, як завжди вранці, порожньо, всі зайняті.

Двері до Всеславової хати були розчинені. Ратибор заглянув і почув дружелюбний вигук: "Е-гей!"

Воєвода сидів на широкому ослоні, покритому шкурою. Ратибор сів на порозі.

Всеслав розглядав кривий хозарський меч. Клинок тьмяно освітився в променях сонця і кинув світлячок у темний закут. Голова воєводи була в тіні, зі світла Ратибор бачив тільки ноги, озуті легко, в постоли-калиги. Шмат шкури, вичиненої мокрим дубленням, був витиснутий на колодці за формою ступні. Чотири ремінці, два спереду, два на заднику, втримували калигу і, обвиваючи ногу до коліна, притискали до голінки широку холошу.

Хоча Ратибор не бачив обличчя воєводи, він знав, що той дивиться, читає по ньому. Приховувати нічого, воля роду-племені, воля воєводи поконана чесно, без обману.

Всеслав порушив мовчанку:

— Ходімо побрязкаємо мечами.

Скинувши сорочки, обидва вийшли на двір голі до пояса, кожен з двома мечами. Обидворукі воїни. Не кожен був вмілий на таке. Помітивши в Ратибора добрі здібності до зброї, Всеслав сам навчив його.

Воєвода був тілом могутніший, Ратибор ще не ввійшов у повну силу чоловіка.

В одну руку Всеслав узяв роський меч, прямий, тяжкий, загострений з обох боків, завдовжки півтора ліктя разом з руків'ям. В другу — хозарський меч, криву шаблю, тонку, на чверть довшу за меч. Ратибор вийшов з двома хозарськими мечами.

Зустрівшись поглядами, вони стали за чотири кроки груди від грудей. І обидва все забули для манливо-небезпечної гри. Першим Всеслав зробив крок, прикривши груди мечем і відвівши шаблю для вдару.

Кинувши тіло вперед з шаблею, Всеслав, здавалося, проб'є Ратибора. Але той, відхиливши лівим мечем клинок, правим змахнув над плечем Всеслава. Відбите залізо сплеснуло вгору. І тут же знову й знову брязнуло, покриваючи обох миготінням ламано-гнутих клинків.

Сторожові на вежі забулися, спостерігаючи красу бою. Якби біля рову показалися хозари, їх би не помітили. Самі воїни, вони, затамувавши подих, були готові побачити, як раптом, обидва понівечені, порубані, прохромлені, впадуть дворучні бійці. В метанні тіл і заліза було притягально-страшне, наче чаклунство, заклинання сили.

Не розходячись, не перепочиваючи, на дворі слободи крутилося чотирируке чудовисько, виблискувало, видзенькувало.

Пролунав дзвінкий спреньк заліза, і над вежею щось свиснуло. Воєвода і його улюблений воїн зупинилися. В правій руці Ратибора залишилося саме руків'я. Пересічений відбивом меча, хозарський клинок зламався і відлетів, мало не влучивши в сторожових.

Залиті потом, тіла бійців волого блистіли. На Всеславо-вому плечі сочилася кров від довгого порізу.

— Славно битися ти став, славно,— похвалив воєвода.

Ратибор підійшов, висмоктав ранку. Кров не виплюнув — братня кров свята.

Всеслав розвів руки, обплетені товстими м'язами; темне, як земля, тіло здулося вузлами й горбами. Воєвода глибоко зітхнув. Піт щипав ранку, треба прикласти пожованого листя болотного сухоцвіту. Ратибор рвав у хаті ліки із заготовлених пучків.

Так, б'ється хлопець, як муж. Круто йому далося немиле весілля, та не повинна ним одним скінчитися така сила, потрібна вона родові і братству.

Один з вартових збіг з вежі, дістав і приніс клинок. Віддати ковалям, нехай зварять залізо міцніше.

Ратибор приклав листя сухоцвіту до порізу, вправно прикріпив його тонким ликом. Вперше змагаючись з воєводою в дворучному бою, він позначив супротивника. Досі було інакше. Він не знав, що Всеслав зумисне піддався. У кого багато ніжності, у кого — мало. Кожен дає, скільки може і як може.

Так минулася коротка Ратиборова молодість. Та й дитинство в тих людей було набагато коротше, ніж у їхніх далеких нащадків. Не в одного Ратибора роки протікали зло, сповнені суворого життя. І інших гнули багато, били, кували. Під нещадно-наполегливим боєм тягуче залізо твердло, а глина розліталася порошнечею.

З

Ще вчора на легких павутинках літали маленькі павучки, чіплялися за підсохле бадилля, за гілки, за вуса, за брови і, пробігши по обличчю, пускали нову нитку: щоб летіти далі...

Дощ пішов, як сказали сторожові, з ранньої ночі. Ніби сіяли його на густому ситі, на землю сипалися дрібненькі бризки-краплинки. Від них сивиною пробивало коричневу шерсть козячих плащів і внизу, з обрізу, з довгих космиськ стікали струмки.

На втоптаному щебенем слобідському дворищі болота немає. Вода, не встигнувши наситити брущатий грунт, просякає всередину кургану, як в губку. І в глибині криниці ще не помутніла вода, як мутніє взимку. Перехоплюючи одубілу, цупку від води линву, слобожанин витягує цеберку кришталево-прозорої вологи. Вода свіжа, холодна, ледь пахне коноплями. Поставивши цеберку на край зрубу, слобожанин п'є і поступається місцем іншому.

Супиться день. Між небесною твердю і землею попливли вологі випари — оболока землі. Тепер згори не побачиш, що діється внизу. І знизу вгору теж не видно. Чуєш, як тихо дихає земля, засинаючи. В її диханні, як і в людському, рухається душа. Засне — і дихання майже не стане.

Ні в похмурий ранок, ні в зимові ночі нема спокою людині. Вона несе в собі колючий клубок неспокійних бажань, не знає, навіть після здійснення кращого із замисленого, тихого спокою землі.

Нині роський воєвода віддався одному — мати найдосконалішу оруду своєї сили: мати воїнів найхоробріших, най-вправніших, підвладно йому відданих, як пальці руки.

Дрібна мжичка сіється на довге Всеславове волосся, дрібні краплинки збираються на довгих вусах. Піднімаючи цеберку, він п'є, тримаючи на руці двопудовий тягар, наче берестяний ківш.

Напившись,/слобожани артілями їдять кашу з молодої крупи. Каша крута, холодна — варили вчора ввечері,— і ложок не треба. Ковтають твердий, варений з телячим шлуночком сир, ріжуть шматками м'ясо. Споживають швидко, як попало: хто сидячи, хто і навстоячки.

Кваплячись, виходили з хат озброєні по-мисливськи — спис, ніж за халявою, сагайдак з двома десятками стріл і лук. Від дощу лук захований в чохлі зі шкури, промасленої кістковим жиром.

Насичене мрякою повітря пахло мокрою землею, зів'ялою травою, кіньми, міцним чоловічим тілом, видубленою і сировичною шкурою. Для Ратибора це був ні з чим не зрівнянний запах слободи — без задухи хліва, димно-хатнього чаду та смороду градських нечистот.

У декого із слобожан були свої улюблені коні, а більшість ловили і брали, який трапиться під руку. Виграючи

. вдаючи, що лякається вуздечки, молодий жеребець храпа-нув, відступився назад, тиснучи інших коней. Хотів було рвонути на диби, та спізнився: в ніздрі кліщами впилася рука. І, слухняно шкірячи зуби, жеребець узяв залізне ховстило, покосився на чоловіка, лебедем вивернувши шию, викочуючи око в кров'яних прожилках на яблуці, але вкусити не посмів. Він добре пам'ятав науку, пам'ятав скільки моторної, нещадно-повелительської сили захову ється в тілі двоногого.

Снуючи в прирученому, але завжди збудженому табуні, слобожани сідлали коней і верхи виїжджали до Рось-ріки. Коні, ковзаючись на ніби салом змащеному схилі берега, опирались на задні ноги. їм услід чулося іржання — залишені прощалися зі своїми.

За літо річка відкрила брід — поріг. Вершники згуртовано ввійшли у воду, яка ледве діставала путового суглоба коня. Дно було встелене галькою з намитим піском. Вуха сповнилися особливим плескотом річкової течії під копитами. Рось волого пахла рибою, водоростями, із степового боку дубовий гай слав пахощі своїх чарів. Сила коня і твоя, кругом побратими, і попереду день полювання — всім було вольготно і щасливо.

Слідом за вершниками через Рось переправлялися шість підвід. Васаги довгі, колеса високі, майже на зріст людини. На таких тільки й їздять лісовими полянами, лугами, дрібноліссям та степом. Підводи йшли по мисливську здобич.

Від річки слобожани, розминаючи коней, пішли широкою ступою, потім перейшли на галоп, а далі знову ступою. В ті часи коні виїжджались на ступу і скачку, іншої ходи в них не було. Вершники за звичкою їхали похідно, по два в ряд, і тісно, на хвості. Чергуючи ступу і скачку, добралися до Турового урочища. Тут нині немає дозору, порожні землянки. Набігів не чекали, незабаром зима, степові люди з місця не зрушаться, і росичі їздять у степ вільно.

Від Турового урочища взяли правіше, на захід. Місцями були помітні сліди колій від підвід. Вони закінчувалися біля пагорба. Тут були підкопи, виднілася жовтувато-сіра земля. Сюди росичі і всі їхні сусіди їздили за славною білою глиною на корчаги, горшки, тарелі, миски, келихи, дитячі ляльки та різні свистунці. На лівому березі Росі, в лісі, ніде не було такої доброї для гончарства глини. І доводилося ходити по неї в дикий степ.

Недалеко за білоглинними копальнями, в глибокій балці, густо порослій лісом, тік ручай Тікич. Вершники не стали пробиватися в балку, а поїхали узліссям на південь, з правої руки тримаючись Тікича. А ліворуч розкинулася височинна, рівна місцина. До самого краю по степу були розкидані дуби, рідкі, кряжисті, коряві, якою буває деревина, що росте самотньо. Вона розростається більше в ширину, аніж вгору. Дубовий степ — ніби тут хтось сіяв дуби, рідко розкидаючи жолуддя на волю степового вітру. В спекотну посуху із сухими грозами Сварог блискавицями побив ліс. Багато було тут купин від пнів, зарослих землею. Тут восени полюбляли пастися дикі бики і корови. Нікого не боїться степовий тур — ні сотенних тічок вовків, ні лісового ведмедя. Восени тури перебиралися ближче до лісів, покидаючи випалений, витоптаний степ і побоюючись єдиного ворога — ожеледиці.

Росичі бережно і немарнотратно брали турів, тури багато давали слов'янинові. З рогів робили луки, руків'я зброї, гребінці для волосся, для чесання прядива і вовни, виточували і вирізали застібки для сорочок, каптанів, кожухів. Товста шкура йшла на підошви, а охребтина була незамінно добротна для обладунку. Товщиною на півтора пальця, з нашитими копитними накладками чи залізними бляхами, лати з охребтини відбивали меч і стрілу.

З турячої шкури витискали шоломи і підшоломні шапки, робили постоли-калиги. М'ясо засолювали і коптили на запас. Турячі пошлямовані кишки начиняли вареним м'ясом із салом, зберігаючи таким чином їжу надовго. Туша вбитого тура вся використовувалася.

Вітер дув з півночі і з полуночі. Слобожани зробили довгий об'їзд, щоб обійти турів з полудня. Між турячими чередами паслися дикі коні-тарпани різної масті, різної статі. Одні на вигляд нічим не різнилися від роських, але інші — з довгими сідлистими спинами, з головами великими, важкими, як у корів. Вважали, що тарпани пішли від коней, які відбилися і здичавіли. Із споконвіків ходили по степах різних мов люди, споконвіків билися в степах і на пристепових землях. І завжди розбігалися коні, втративши господарів. Розповідали ж, що на Прип'ять-ріці, по островах серед боліт і озер живуть дикі люди-сироїди, які кутаються в невичинені шкури і забули, як добувати вогонь. Теж втікали колись від біди і забилися так далеко, що не знайшли дороги назад, здичавівши на безлюдді. Тарпанів росичі охоче полювали на м'ясо: воно смачніше, ніж м'ясо з дворового коня.

Тури паслися і паслися, а тарпани, відчувши вершників, затривожились. Ось табунець голів на десять кинувся за вітром у балку Тікича. І вже з того боку почулося іржання жеребця-хазяїна, що скликав своїх. То там, то там утікали тарпани, а тури, зі своєю силою не такі обережні, дивилися на вершників і знову опускали голови, далі пасучись.

Вранішня сіро-попеляста запона небес позначилася обрисами летучих гір, дощ вщухав, вияснювалося. Стало видно могутнього бика на горбку. Він, втупившись поглядом у людей, байдуже ремиґав.

Від місця, на яке виїхали зараз слобожани, до балки струмка Солодкого, де побили хозарів, відстань була верстов вісім, якщо йти прямо на схід сонця. Далі, якщо відійти на верстов дванадцять, починалася дніпровська заплава порослими очеретом болотами і драговинами та глибокими старицями від давніх русел Дніпра.

За спиною слобожан Тікич повертав прямо на південь і верстов через шістдесят вливався в Синь-ріку. Між Тікичем і дніпровською заплавою сухими плоскими гривами, які розмежовували безіменні балки безіменних ручаїв, пролягав шлях із степу на Рось. Тури, коні і люди з возами — була дорога всім і всьому. Звідти влітку віяло лихом. А восени приходили дикі табуни наче викупом за сподіювані степом злощастя.

Вершники їхали ступою поміж турячими стадами. Наближалися люди — і корови з телятами неквапом відходили праворуч, ліворуч, куди доводилося. Бики позирали скоса і теж відсторонялися. Не від страху. Присутність чужого заважала вільному звірові.

Небо випогоджувалося, вітерець сушив степ. Слобожани розштовхали турів. Під мовчазним натиском вершників голів до сорока турів відступили на північ, до узлісся, де влітку жив дозор.

Вершники рухались зігнутою лінією, краї йшли швидше а середина відставала, ніби натягнута тятива. Тури перестали пастися, телята притискались до матерів. Бики — їх було шестеро — почали сердитися. Два видивилися на вершників, наче вперше їх помітили. Задній, менший, опустив голову і неголосно заревів. Другий мовчки і поволі йшов на людей. Враз він ревнув голосніше, дужче, ніж перший. Кілька туриць з телятами стрибками прибігли на клич.

Розпалюючись, бики били копитами землю. Потім, пона хилявши голови, погрожуючи рогами на півтора ліктя, бики поскакали на вершників. Корови поспішали слідом.

Слобожани кинулися врізнобіч, відкриваючи в своєму цепу широкий прохід. Тури вже розбіглися до швидкості, з якою може позмагатися не кожен кінь. Вони не шукали бою, йшли прямо, стрілою.

Пропустивши їх, вершники замкнули ряди. А тури, прорвавшись, сповільнили біг. Бики тепер ішли позаду, оберігаючи корів.

Між лісом і мисливцями залишалося чотири бики, з десяток корів, голів п ятнадцять молодняку.

Думаючи про звіра, Ратибор розумів, що і звір набирається мудрості від життєвого досвіду, чинить самотужки. Чого лишень не зустрінеться стадові, яке бродить у степу від Теплого моря до самих дрімучих пороських лісів! А ці, видно, ще ніколи не стикалися з людиною віч-на-віч. Можливо, тільки в їхній крові, як і в крові Ратибора, живе голос спогадань, переданих від предків. Ніщо не допоможе диким бикам.

За півверстви від крайлісу звірі зупинилися. У биків заклекотало в здавлених горлянках, довгі хвости з темними мітелками шерсті на кінцях били по ребрах. Молодняк тулився до старших.

Як воїни, вишикувалися бики, і було видно, жоден не відступиться назад. Настав час викупу за владу над самкою, над стадом, за могуть тіла, схожого на брилу дикого каменю, за віру в себе. Пора розплачуватися собою, розставатися з волуготністю життя, із зазнаними хвилюваннями любові, зі степовими просторами. Було, було все, і нема нічого, крім битви.

Вершники наближалися. Розуміючи найменший потиск ноги, непомітний для ока нахил тіла вершника, коні ступали крок за кроком, спокійні, слухняні, впокорені колись, але назавжди з пам'яттю про силу колін свого приборкувача, про удар його кулака поміж вуха і басаман пекучого болю від нагайки.

Зближаючись з Всеславом, Ратибор щось попросив, і воєвода закричав:

— Не бити заднього!

Найбільший бик вичікував бою трохи позаду трьох інших.

Поштовхом одної ноги вершник розвертає коня, другою ногою стримує. На стиснутих колінах чоловік піднімається над сідлом, щоб дати свободу нижньому вусові лука. Прикинувши силу вітру і звідки він тягне, стрілець розтягує тятиву до вуха і цілиться в лівий пах бика. Відтягнута середнім і вказівним пальцями тятива зривається ніби сама і ляскає по шкіряній рукавичці, яка захищає ліву руку.

Від пренькоту тятиви, від джмелиного гудіння випущеної стріли кінь смикає головою. Можливо, він може бачити в леті проріз стріли в перехресті оперення?

Кінь стоїть, підібравши задні ноги під круп, зібравшись, готовий відповісти новому повелінню вершника. Нема спонукання, і кінь все дивиться.

Стрілець повинен знати, як вітер знесе стрілу. Він цілиться в пах, але стріла входить під ліву лопатку тура. Здалеку оснащений навхрест сіро-білим гусячим пером кінець стріли здається маленькою пташкою, куличком-го-робчиком, що причепився до турового боку.

Від уколу бик скидається вгору важким передом, скаче і падає. Нехай пошлють Сварог, нави і роданиці, які опікають людину, кожному воїнові таку смерть. Не гнити в ганебній старості, не валятися на полі бою без ніг з перебитими крижами, не вичахати на рабському ланці, стліваючи в безсилій злобі під палицею наглядача. Вкол у серце — добрий укол.

Аетіли стріли слобожан, навчених влучати в бичаче око чи в середину грудей людини за три сотні кроків. Не минуло часу, потрібного доброму бігунові, щоб пробігти ці сотні, як на ногах залишилося тільки п'ять-шість молодих і старих турів, збережених за наказом воєводи.

Кілька слобожан гналися за чималим бичком-одноліт-ком. Він спочатку кинувся втікати, та, отямившись, хоробро виставив уперед уже помітні роги, щоб побитися, як він грався в стаді з однолітками.

Слобожани не мали наміру гратися. Два аркани захопили шию хороброго бичка, засмикнули: він упав, висолопивши довгого язика, широкого на кінці. Його відтягли до лісу, щоб міцно прив'язати до дерева, а потім, коли приїдуть свої, до заденка воза.

Не гуляти йому більше в степу, але бугаєм він буде. Спиляють страшні роги, в ніздрі засилять, щоб смирявся руці людини, залізне кільце. Буде він рости, лякаючи і нестрахополохів страшним риком, і довкола ходитимуть з настовбурченою шерстю велетенські роські пси, готові допомогти пастухові, якщо бугай зірветься.

Стодвадцятипудовий звір з підгорлям майже до землі віддасть хитрій людині найдорожче, що в ньому є,— своє плем'я. Отому такі сильні сіро-бурі роські воли, такі молочні і м'ясисті корови, що господар не дає їм здрібніти, плодячись між собою, а вміє влити в свої череди вільну кров, не виніжену готовими кормами і теплим хлівом.

З гейкотом і свистом закружляли слобожани перед залишеним живим биком. Звір важко бився, заміряючись підчепити надокучливих противників гострим рогом. Вершники викручувались, виманюючи бика від бойні, спокушаючи надією завдати удару.

Гнів позбавляє розуму однаково людину і звіра,— навчали старші. Ошалілий тур уже без розрахунку кидався за вершниками. Виснажившись, він зупинився. Боки здіймалися, чорні від поту. Роздуті ніздрі втягували запах недосяжних ворогів. Ратибор бачив, як крутилися карі яблука очей, сліпих від люті.

Спішившись, Ратибор кинув повід товаришеві і побіг до бика. З різних боків кинулися до нього ж ще п'ятеро чи шестеро слобожан. Те, що високі переслідувачі перетворилися на короткі двоногі істоти, здивувало тура. Йому ніколи не доводилося бачити піших людей. Сьогодні для нього вигляд і запах людини поєднувався з конем, а з конем він ніколи не ворогував. І ці маленькі тваринки здавалися йому не страшнішими за вовків, яких він ніколи не боявся.

Всеслав випередив Ратибора. Підбігли до бика майже впритул, воєвода свиснув і ляснув у долоні. Тур відповів точним і смертоносним ударом рогів. Та Всеслав устиг високо підстрибнути. Промайнувши над рогами, воєвода вгрів бика кулаком по гулкому боку. Тур хотів повернутися. Всеслав, випередивши, схопив його за задню ногу, смикнув. Тяжка туша м'язів і кісток гепнула на землю.

Перекотившись на спину, тур люто вдарив задніми ногами. Всеслав відскочив, уважний і спокійний. Бик перевернувся на живіт, оперся, рвонувся. Із сизих губів текла слина. Тур ревів не так, як досі. Скривджений, він кричав про убивство. Почувши такий рев і далеко в полі, кожен мимоволі озирався, вибираючи захисток.

Двоногий знову перед ним! Кривдник чи інший, тур більше не розрізняв. Нагнувши голову, він ударив не мірячись. Дістати рогами чи кам'яним лобом — все одно.

Ратибор не ухилився від удару. Він обома руками вперся в лоб і, допомагаючи собі розмахом турячої голови, перекинувся над спиною бика і став на ноги позаду.

Порожньо перед туром. Усе зрадило від гніву: і нюх, і очі, і швидка сила. І знову перед ним двоногі, знову він б'є— все марно.

Коноводи, знаючи, що піші товариші не пустять до них бика, із захопленням стежили за грою.

Товариші здаються їм тонкими і хирлявенькими поруч із биком. Бик метається, метаються люди. Тур шукає, кого вдарити, люди не чекають, роги б'ють мимо, мимо, знову мимо! Ось дістане? Ні, Всеслав ловить бика за хвіст, рве назад, убік.

Ратибор повторює свій стрибок, але інакше. З розгону вдаривши ногою в бичачий бік, він летить через нього, як камінь із пращі. Всеслав пригнувся. Ратибор пролетів над ним, а воєвода скочив верхи на тура, осідлавши, стис ногами. Бик заметався під незрозумілим тягарем.

Кінь, якщо вовк скочив йому на спину, вміє впасти, підім'яти звіра. Тур не знає конячої науки. Він стрибав, злітав угору передом, підкидав зад. Слабкі, невмілі спроби звільнитися від чоловіка, який може стисканням ніг зламати конячі ребра. Відчуваючи страшенний тиск, тур зупинився і закинув голову, намагаючись дістати рогом спину. На нього накинулися зі всіх боків, тягли за хвоста, хапали за роги. Могутнім порухом шиї тур вивільнив голову. Тепер ось він нарешті вдарить, уб'є!

І раптом усе скінчилося. Новий слобожанин, тримаючи в обох руках гнучке пруття, включився в гру. Він шмагає бика по очах. Тур стискає повіки, відмахуючись наосліп, але пруття шмагає, шмагає. Бик задкує, уже жалібно ревучи. Він забув про чоловіка, що осідлав його, не відчуває, що тягнуть за хвіст. Він осліп.

Такого ніколи не бувало. В густому мороці нічного степу, в непроглядній імлі лісових пущ очі все-таки бачать. Під градом коротких ударів тур ще дужче заплющує повіки. Хоче відкрити очі і не може. Вперше його ніздрі сповнені запаху людини, вперше вуха чують голос людини, а назавжди цей запах і ці звуки будуть поєднані із спогадом про сліпоту.

Бик відступав, переможений. Так хлопчина-пастушок усмиряє буйство домашнього бика, так усмирився і тур. У його реві звучала скарга на лихо темряви, викликане всесильністю двоногих. Як людина, так і тур не знав своєї години, не знав, що вирішувалось: жити йому чи загинути. Крук забажав не гри, а бою. Один на один, і меч проти рогів. Інші заперечували: тур заплатив своє грою, він стомився. Воєвода вирішив, що м'яса нині взяли достатньо.

Коноводи подали коней спішеним товаришам. Останнім скочив у сідло слобожанин, що кинув на землю збите на лико пруття.

Тур розплющив очі. Он там стоїть купка вершників. Якщо він кинеться, за півсотні стрибків він зможе напасти.

Роські вірили: Сварог турбується про живих і про мертвих, нави допомагають своїм, роданиці голублять немовлят, але свій шлях і свою долю обирає людина сама, своєю волею. То нехай і тур вибирає. Нападе — його зустріне меч у чесному двобої. Піде собі — нехай іде з миром. Бойова гра зблизила людей і звіра. Він здавався не таким, як інші тури.

Він стояв, думав, звісивши важку голову. Широколобий — між рогами добрих дві з половиною п'яді,— можна сісти. Важке підгруддя діставало до низької трави. Спина здавалася горбатою, так круто спадав гострий хребет до вузького крупа. Від розгарячілого бичачого тіла йшла пара.

Ні, з нього годі. Ніби не бачачи людей, тур повернувся на полудень, де верстов за десять, можливо, і ближче, між рідких дубів та горбів, паслися його родичі. Вони нічого не знали, не відчували жаху осліплення. Тур пішов до них.

Слідом за ним слобожани погнали кількох телят, малих, пощаджених у бойні. Тур не обернувся на людський свист і тюкання. Побачивши бика, телята самі ринулися до нього. Схожий на матку, оточену приплодом, тур, переваливши через гриву, зник.

Здобич розробляли на місці, здираючи теплу шкуру. Туші вантажились на підводи, в запасні посторонки припрягали верхових коней. Інакше не вивезеш здобич і по рівному, як хатня долівка, лузі.

4

І літо давно вмерло, і осінь відійшла непомітно. Від днів осіннього сонцестояння іде третій місяць, і Морена-зима лягла в усій своїй холодній мертвості. То сніг, то крижаний дощ впаде ще холодніший за сніг.

Голі буки, в'язи, осокори, вільха. Кущі стирчать мітлис-тим пруттям. По чорній корі сочаться струмини холодної води. Візьме мороз, і дерева оскляться льодом, у ламких гілках по-розбійницьки свистить північний вітер.

А потягне з полудня, і, як з лазні, застилаючи небо з краю в край, парою накочуються низькі хмари, чіпляються за дерева, сповзають на землю. Стає тихо, і голос глухне в тумані. На слобідському дворі стоїш ніби в полі, найближчих хат не видно, не видно і сторожової вежі.

Взимку вежа не потрібна і служить випадковим кишлом для злодійкуватих ворон і знахабнілих сорок. Коли хтось і вилізе нагору, .чіпляючись закоцюблими пальцями за ослизлі щаблі драбини, що він побачить зверху! Хіба що доведеться йому подивитися на невеселе зимове диво, як наповзає роською низовиною низька хмара, гнана лінивим вітром. Вона сунеться, затоплює дерева, заповнює яри. Заславши всю околицю, хмара підпливе до слободи, переллється через тин. Утонули дахи низьких хат, немає нічого. Щось схоже до води, повільно і м'яко хвилюючись, затопило весь світ. Залишився ти на вежі сам. Правобіч ще мріє крізь дим гостра голова кам'яного бога. І вона пірнула. Тільки вдалині чорними островами маячать на горбах верхи соснових борів. Стомлений невідомо чим слобожанин злазить униз.

У дібровах уперті дуби нізащо не хочуть розстатися цілком з літнім убранням. Тут вітрові відповідає залізне шелестіння коричневого листя. Внизу риються табуни кабанів, підхарчовуючись жолудем, ласуючи корінцями, соковитими і взимку.

А образ Сварога дивиться невідривно в степ. Незмінного Сварога взимку видно ясніше, поки в мороз не покриється його лик крижаною личиною.

У заводях Рось-ріки, в озерах і в болотиськах, що напів-висохли за літо, прибуває вода від дощів і талих снігів. Повсюди в мертвих жовто-сірих очеретах проламані кабанячі стежки, скрізь натоптано гострими ратицями. Білі очеретяні корінці солодкі не лише для звіра, а й для людини.

В слободі підлітки орудують мечами тупими, щоб з першої невправності не порубати товариша до каліцтва. Сховавши ліву руку під щит, вимахують ще важкими для них клинками. Ще і ще. Удар, відбив... Удар, відбив... Гупають щити, брязкає залізо. На тілі синяки, темні плями від побоїв. Нехай. Молоді менше боятимуться заліза.

Світлішає день — ідуть стріляти. В безпечну від набігів зимову пору легка жердяна драбина замінена нахиленими пластинами з тесовими сходинами.

Навпереміну бігають із заплічними мішками з піском.

Земля ковзька, сніг чи болото. Біжи! Чим тяжче, тим кращу науку матиме воїн.

Метають списи і поодинці, і рядами. Кожен повинен влучити в свою ціль. Кидають аркани, ловлять петлею один одного, розвивають силу ніг каменем. Літом молодий слобожанин, сівши верхи, дивується своєю новою, великою силою. Взимку верхи майже не їздять, бережуть коней. Слобідський табун великий — у ньому чотириста голів без лошат. Усе живе вихудає зимою на бідній паші. У табуні овес і ячмінь засипають тільки жеребним кобилам.

Вечорами, збираючись біля закопчених огниськ, слобожани їдять пожадливо і багато. Ситна вечеря розморює. На низьких полах, на м'яких ведмежих, козячих, овечих, лисячих, вовчих шкурах тепло і вольготно. Продуховину над огнищем затулено на ніч для тепла, пахне димом, смаженим і вареним м'ясом, мокрою шерстю від одягу, розвішаного, щоб сушився. Знадвору чується вітер, дощ шумить на пологому даху. Хтось із старших, з умілих до слова, починає оповідь. Переказує, що сам чув, додасть, якщо сам бачив. Уже темно, хоч око виколи, а слова ллються й ллються.

— Якщо звідси йти човном униз по Рось-ріці, то до гирла, де наша річка впадає в Дніпро, буде верстов за шістдесят. Навіть на завантаженому човні чи лодії можна за день пропливти. А назад, проти течії, пливти довше, і гребти треба* натужніше і тичками підштовхуватися.

Сама Рось не прямо тече. Недалеко від нас вона робить коліно верстов на двадцять довжиною і все на північ та на північ. А від кінця того коліна і до Дніпра рукою подати. Навпроти нашої річки на Дніпрі великий острів піщаний та високий, його в повінь вода ніколи не затоплює. Називають його Торжок-острів, на ньому й відбувається здавна весняний торг з купцями.

Хто ж того не знає! А слухати приємно. Слухають.

— У Рось-ріці вода прозора, чорнувата. В Дніпрі-ріці вода мутна, жовтувата. Прийнявши Рось-ріку, Дніпро-ріка тече нібито верстов триста між сходом і полуднем. Островів багато. І що нижче, то більше води в Дніпрі. Він зліва приймає в себе багато річок. Основні з них будуть Супій, Сула, Ворскла та Оріль. І все це річки великі, кожна більша за Рось-ріку. А з правого боку, з нашого, річок нема і нема на всі триста верстов. Тому що степ воду погано родить, у ньому гайки, та струмки, та струмочки... А на лівому березі ліси й ліси. Що далі до сходу й півночі, то вони густіші. Доріг там нема ніяких по суші, тільки по воді. І лівий берег Дніпра низький, берегом заплави заливні в болотах та озерах. Ні пішому, ні кінному немає там ніякої дороги. М'яким берегом — трясовина, твердим — хащі лісів...

От і ходять степові люди правим берегом до нас на Рось-ріку, іншої із степу до нашої землі немає дороги...

Цей Дніпро-ріка, який протікає на триста верстов між сходом і північчю, закінчується великим озером-розливом. Верстов на двадцять п'ять те озеро-ільмень розливається, щоб Дніпро зійшовся з повноводою Самарою-річкою.

Від Самарського Ільменю Дніпро повертає прямо на полудень. Верстов через сімдесят набігає на лісистий острів. І тут його стискають кам'яні береги. Із дна випирають-ся великі, як хата й більші, каміння, і впоперек стоять кам'яні стіни — перегати. Течія така, що ніякий плавець не здолає, ніякі гребці не витягнуть човна проти неї. Навесні каміння-пороги йдуть під воду, в звуженнях можна пройти. І піднятися, і спуститися можна. А влітку та восени витягують човни на берег і волочать волоком верстов десять. Отут степовики й нападають на проїжджих.

Після звуження Дніпро стає ще ширший, на ньому острів великий, порослий лісом, Хортиця, а вздовж лівого берега заводь верстов сорок, в заводі очерети, як ліс. То гирло Кінь-ріки розділяється незчисленними руслами, як у болоті. Місцина погана, нею не ходять уночі, а тільки вдень і тримаються правого берега. Звідси Дніпро тече на захід. І між заходом і полуднем верстов на шістдесят. Правий берег низький, острови великі, і Базавлук-ріка тут впадає через просторі болота. Далі ще верстов сто тридцять плисти до гирла Інгулець-ріки. Дніпро тут широкий, і п'ять, і шість верстов, і островів багато. А дна не те що тичкою, не дістанеш і каменем на довгому аркані. Між островами дорогу треба знати, течія її тобі не покаже. Тут Дніпро плине тихо. Далі—Дніпро-Кінець. Це розлив перед Морем, шириною верстов на п'ятнадцять, і там правобіч Буг-ріка входить. Від неї верстов через двадцять Кінець звужується верстов до семи. І вже Море видно. Що за Море? В Кінці вода солодка, пити можна. Ближче до Моря вода стає гіркішою. В Морі вода гірка. Пити не можна. Спраги не згасиш, а розуму позбудешся.

Там є кам'яне місто з кам'яними ж стінами. Ромейське місто, називається воно Карикінтія. Є там ще місто Ольвія. Ромеї живуть на березі моря, по-їхньому Море — Понт Євксінос. Багато ромеїв живе в міцних містах по Морю, є там Корсунь-місто, Пантікапея, Фанагорія. Мешкають вони лише по Морю та по гирлах річок, далеко в глиб землі не заходять. Хто в тих містах живе, той ромейському закону скоряється. А довкола міст живуть різних мов різні люди...

...А на схід та на північ від Рось-ріки і Дніпра живуть люди нашої мови — вятичі. А по сей бік Дніпра живуть теж люди нашої мови. Звуться вони за своїми родами — каничами, ілвичами, росавичами, ростовичами, хвастичами, ірпічами та багато-багато інших...

Усі ми люди одної мови слов'янської. Даждьбожі внуки, пішли від прадавніх рідних братів Словена, Скіфа, від Роса, споконвічно ми тут жили, і тут ми зародилися од віку...

Згасає голос оповідача. Далеке завивання тривожить спокій ночі. Чи не вовкулака бродить? Або душі своїх чи чужих, чиї тіла залишилися не поховані, тужать над своєю нещасною долею?

Зі свистом і стогоном рветься з холодних небесних полів злий вітер, б'ється об мерзлу землю. Спить слобода.

Дні схожі один на одного. Увечері знову тече-жебонить оповідь:

— Воїн-ромей іде в бій з грудьми й ногами в лусці кованій, в залізних або мідних латах-обладунку. Сагайдак носить на правому боці, меч — на лівому. Ромейський меч коротший за роський, зате міцний, на кінці широкий, до руків'я звужений, щоб удар важчий був, коле він чи рубає, однаково. А стрільці погані і тятиву не вміють натягти туго.

Жінок ромеї не шанують, і ходять ті, наче заморені коні: все в нескінченній роботі. Іде кудись, на спині несе дитя, чи хмиз, чи ще якийсь вантаж, а руки зайняті: плете. Та є і красуні, стрункі, мов кленок молодий, косами різні, русяві, огнистоволосі. Є і чорні, очі — вуглини, а тіло біле, як лебединий пух... Багато, багато в ромеїв ярого золота, дзвінкого срібла, червоної та жовтої міді. Вина в них солодкі з виноград-ягоди. Не злічиш каміння-само-цвітів, вбрання ошатного, зброї, оздоб. Хто ромеїв побивав, той здобичі винести не міг...

У низових приморських степах ще є гунни, сили колишньої в них уже зовсім нема. А хозари живуть і ходять з табунами на схід від Дніпра. їхня степова земля на багато днів дороги буде. За ними на південь живуть алани, яси, косоги. Від них на схід і на полудень стоять гори круті і високі. Гори зарослі непролазним колючим лісом і підходять просто до моря. Такі там обриви, що коли людина полетить, то помре в повітрі раніше, ніж розіб'ється об морський бережок. В горах є потаємні стежини. Хто їх не знає, той, забрівши в гори, навіки там залишається. Дороги через гори сто днів та ще сто. Ромеї морем ходять, у гори не піднімаються. Хто із слобожан бачив гори? Нема таких. Наче урок, повторює оповідач науку про світ, завчену з уст інших таких самих.

— За горами живуть перси. Моляться вони вогневі невгасимому та двом богам, чорному й білому, нічному й денному. В їхніх богів рівна сила. Білий — добрий до людини, чорний — злий. Мертвих вони не спалюють, а кидають тіла у високі порожні башти на розтерзання хижим птахам. У персів немає князів, а є один князь-хан великий, ним він буває від батька до сина, чи хто сам владу захопить силою через військо. Хтозна відколи перси воюють з ромеями і ромеї з персами. Не ті ромеї, що живуть коло Дніпра по Морю, інші. Ромейська земля лежить за Морем. Поморські ромеї звідти вихідці. Якщо від Дніпра-Кінця йти на захід берегом Моря, за верстов двісті буде велика ріка Дністер, звідти берег моря повертає на південь, а через триста верстов буде Дунай-ріка, найбільша за всі ріки, що є на світі, більша за Дніпро. Краєм Моря Кінець Дунайський на двісті верстов. Берегом немає дороги, болота і багато гирлиськ. Треба обійти на тверду землю верстов на двісті теж і переправитися через Прут-ріку. Від неї на полудень же буде Серет-ріка. Від тої річки ще верстов понад триста ідуть на південь і тоді лише перепливають Дунай. І по Дністру і далі живуть володарі уголичі, тиверці, в'язунтичі з мовою росичам зрозумілою. А за Дунаєм усі мови у владі ромеїв. Після Дунаю берег Моря повертає на схід. Там довга кам'яна стіна, її охороняє військо. На один день дороги від стіни стоїть велике місто Візантія. Там живе князь усіх ромеїв, він зветься бази-левс — імператор романорум. Ромеї найбагатші між усіх мов. Якщо війною не можуть замогти, то відкупляються золотом і дорогими товарами. Військо вони посилають велике: і двадцять тисяч воїнів, і сто тисяч. Служать у них воїни за плату та за здобич. У землі ромеїв багато кам'яних міст.

Усе було зрозуміло: і воїнська сила, і шляхи по землі, і різні мови. Та як передати, щоб слобожани уявили стіни, викладені з тесаного каменю на багато ліктів заввишки! Ніхто з росичів не бачив інших будівель, крім хат у зруб і тину, не бачив інших будівель і оповідач, але, захоплений небаченим, вів далі:

— Будинки в ромеїв з білого каменю. Всередині двір, каменем вимощений, затінений. Там вода б'є струменем угору і освіжає в денну спеку. Високі храми, милозвучний спів. Майдани, яскраві тканини і речі, які невідомо навіщо зроблені. Посудини з прозорого, як вода, скла. І статуї — чоловіки, жінки — кам'яно-тверді, а з вигляду такі живі, що тіло богині вводить у спокусу...

Стомлюється увага. Незвична робота розуму діє, наче снодійне зілля.

Сон сповнюється видіннями. Сонний прокидається чи то з криком ляку, чи то бажання. Він сам не знає.

Прокинувшись уранці, слобожанин пам'ятає, як його душа, злетівши, піднялася над землею. І він, такий самий, як насправді, витав високо. Без крил, схрестивши руки, стиснувши ноги, він самою лише волею мчав себе швидше яструба, який переслідує голуба в невидимому громадді повітряних хвиль.

Унизу, далеко, йому бачились поблиски річок на зелені степів. Несказанно, як стіна, здіймалося лазурове чудо Теплих морів, не даючи пройти в білокам'яне місто. Стискалися груди, і він бачив себе ніби збоку і боявся: впаде. Та не падав. І більше не лякався польоту.

Піднімався вище, зачарований видінням безмежного світу. Він за Морем. Пора опуститися і заволодіти великим містом. Але тягне і тягне невидима ниточка, приторочена до залишеного тіла. Він ковзає вниз. Рухи уповільнюються, він стає важчим. І враз — страшне падіння з високої гори, безпам'ятство. Удар! Він чує голоси товаришів. У розчинені двері снується мороз. Пора вставати і братися за воїнську науку. А ввечері знову:

— Скажи, а що за люди ті ромеї?

Зрозумівши суть запитання, оповідач підбирає слова. Нелегко йому.

— З усіх людей найкрутіші вони: такі за породою і від їхнього бога... Не самі, а рабами купленими і рабами з бою орють землю... Ремество ведуть не самі, а теж раби. Караючи своїх і рабів, мордують залізом, вогнем печуть до смерті... Мовою брехливі: не одна мова в ромея — десять... Чому такі? Жадібні вони, ненаситні споконвіку. Від жадібності й багаті: себе не люблять, все за золотом ганяються. Не віриться, ні, повірити неможливо. Запитують:

— Чому ж раби не втечуть? Чому ж самі ромеї не розбіжаться?

Цього й оповідач не розуміє. І відповідає просто:

— Нікуди їм утікати...

5

У першій половині імлистого дня четверо вершників пробиралися мимо полян на північ від Рось-ріки. Після зимового сонцеобігу минув другий місяць. Осоружна всьому живому Морена-зима дотягувала останні скупі деньочки.

Завершувалася зима, звична для пороської місцевості, з нечастими морозяними днями, зі сніговими бурями, які раптом змінювали насуплену похмурість димних туманів та сірих дощів. У лісах ще лежали низенькі купи з'їденого снігу, брудного від опалих лусочок кори, до землі притоптаного стежинами звіриних слідів. На розораних полянах мертве коріння стерні і кволі корінці озимих зовсім не тримали розбухлу землю, що здавалася вугільно-чорною. Нога глибоко зав'язала в ріллі. Так і пробиралися вершники,— кружляючи по дернових узліссях.

Роські угіддя повсюди перемежовувалися суцільним лісом, збереженим від порубки. Аіс зводили з мудрою засте-режливістю: коли б не продовжити степову дорогу. Дикий, острашливий вигляд мали грізні вали лісових засік, непрохідних для людини, а не лише для степового коня. Дерева рубали з розрахунком, вершини їжачились на всі боки — одразу не розтягнеш, не прорубаєш. Четверо вершників робили об'їзди, кружляли, щоб добратися до прихованих місць, де в порубах були хитромудрі проходи. Крізь лазівки можна було пробратися, спішившись, ведучи коня за повід. Лише звичка тримати в голові павутину кривих шляхів, звичка пам'ятати найдрібніші ознаки рідних місць допомагала росичам знаходити потрібну дорогу. А чужак, скільки б ти йому не розтовкмачував, безнадійно плутався б, як муха в павутині, об закрутисті засіки, блукав би поміж хащ і зав'язав би в рівчаках, захованих заростями ожини, калини, смородини, ліщини, колючого глоду.

Вершники натрапляли на череди, що паслися на бідних залишках мертвих трав на узліссях і в глибині лісу. До кінця зимової пори пилками позагострювалися хребти, обручами повипиналися ребра. Бики, впокорені голодом, стали смирними, як воли. В роських чередах багато турячої крові — в зимову надголодь домашня худобина, обростаючи клаптями сизої шерсті, набирає дикого, тривожного вигляду. З появою вершників поволі поверталися рогаті сірі голови, осмислено дивилися прекрасні очі. Ніби подадуть допомогу нові люди...

З'їдено сіно в стіжках, поставлених на зиму. Вибраних тільних корів забрали в хліви. Бики, воли, холостий молодняк нехай перебиваються самі. Сильний тілом і розумом виживає, слабший та неповороткий пропадає.

Піші, в шапках вовною догори, в довгих киреях, вивернутих від дощу, пастухи самі були схожі на дужих і страшних звірів. Луки, сагайдаки й мечі розпирали киреї, списи стирчали, ніби довгі бивні однорогі в. Побачивши вершників, пастухи поверталися ще повільніше, ніж корови. Дехто ліниво махне рукою: в слобідських он коні ще ходять під верхом.

На краю невеликої розораної поляни слобожани спинилися. За оринками стояла рублена хатина, з сіней якої, коротко загарчавши, наче на звіра, вискочили два пси роської породи. Волохаті захисники, грізно наїжачивши хребти, вищирилися на чужих. За псами з темних, як челюсті огниська, сіней виставились руки, що тримали туго натягнутий лук. Незабаром показався і лучник, готовий пустити тятиву. Побачивши людей, чоловік ослабив тятиву і спритно підхопив важку стрілу. Одягнутий він був у вузьку сорочку з виправленої шкури, пошиту за хозарським кроєм, і в хозарські штани. Ступаючи босими ногами по грудках застиглої землі, наче по рівній долівці, господар підійшов до огорожі.

— Здоровий будь, князю,— звеличав він Всеслава не належним воєводі титулом.— Помилився я, ніби звір підійшов. Вони,— пожартував чоловік, кивнувши на псів,— на тебе загарчали, як на ведмедя. Це на добро. Успіх тобі буде.

Занудьгувавши в тісному градському житті під орудою князь-старшин, дехто з росичів, ілвичів, каничів пускався на вільне життя. Почало давати тріщину міцне життя в міцних родах. Земель вистачало. Забравши своїх, вихі-дець влаштовувався на вільному угідді. На відміну від вигнанців за порушення законів тих, що добровільно покидали роди, називали викиднями з родовичів. Викидневі доводилося покладатися тільки на себе, слабкому легше за рід триматись. Із сильних був і Hey года, коло хати якого спинився Всеслав. Умілий рудокоп на болотах та знаний коваль, Неугода доводився родовичем воєводі. З роду він пішов весен п'ятнадцять тому, посварившись з Горобієм.

— Готові ? — спитав воєвода майстра.

— У мене готові завжди,— відповів Неугода.— Зараз забереш чи пришлеш?

Неугода порівняно з іншими роськими умільцями чудово виплавляв крицеве булат-залізо. Покладаючись на майстерність слобожан у стрільбі, Всеслав запасався і запасався стрілами. Найкращими наконечниками вважалися виготовлені Неугодою. За роботу слобода розплачувалася за домовою. Давались крупи, зерно, яких воєвода вділяв з отримуваних на харч слобожанам. Узявши на убитих хозарах багато хутряного вбрання, Всеслав підкинув Неугоді одягу.

Викидні трималися слободи. Утискуваний котримсь із князів, викидень зважувався просити заступу у воєводи. Як і родовичі, викидні посилали синів у слободу. Всеслав їх приймав.

— їдеш погостити? До богів та старших зібрався? — спитав Неугода.

Всеслав кивнув. Викидень поклав на коліно вершника чорну від вугілля і заліза не руку — ведмежу лапу і, дивлячись знизу, сказав:

— Меч ти наточив, стріли нагострив. Що ж тобі! Перун за тебе. Дій, князю!

Здолавши останню, хто зна вже котру засіку, вершники вибралися на круглу поляну. Дерево обрамляло місцину рівною стіною, одразу виказуючи руку людини. Впоперек поляна була кроків на триста. Трава тут росла буйно, як у місцях, де не косять і не пасуть худоби.

На західному краю поляни здіймався пагорок, круто і напівмісяцем зрізаний з південного свого боку, відкритого до поляни. До зрізу пагорба було прибудоване нешироке накриття, що спиралося спереду на круглякуваті стовпи. Дернова покрівля, продовжуючи верхів'я горба, зрослася з ним, і висохлі стебла бур'яну звисали з иеї, як мертве волосся. Всередині стояли низькі лави і були поприлаштовувані огнища. Подекуди лежали невеликі полінця сухих дров, заготовлені з осені останніми відвідувачами погосту.

Ця особлива споруда, без передньої стіни, вузька і довга, вигнута, що ніби ввійшла під пагорб, могла бути для людей тільки тимчасовим притулком, бо люди тут не господарі, а тільки гості. Отому й називалися священні місця слов'ян, влаштовані в усіх племен за одним зразком, погостами. А господарі, і владики тут — боги, спільні для всіх людей слов'янської мови на Росі і на північ від неї, по всьому Дніпру.

Повелителі слов'янської небесної тверді стояли напівко-лом, спиною до горба і ликом на схід. Вони не бажають тісноти, їм не потрібні дахи, вони полюбляють вільне повітря. Посередині — Сварог-Дажбог заввишки на три сажні, поруч нього — Хоре. Праворуч від них — сім навів — пращурів слов'янських, ліворуч — сім жінок — прабабок. Це радуниці-роданиці, боги-душі води, лісів, легкого повітря.

Всі боги дивляться на схід сонця, і всі вони добрі, злих між ними немає і не було. Не лише очима — росич бачить кожен образ своїх богів внутрішнім зором. Боги росичі в добрі і дивнопрекрасні. Майстри, які творили видимий образ богів, уміли знайти таїну краси, властиву лише росичам.

Слобожани спішились, кожен поклонився богам, як кланялися батькові, матері, князеві — низько-низько, дістаючи пальцями правої руки матінку землю, яка знає правду людського серця.

В шанобі до погосту воїни тихою ступою провели коней краєм, до нижнього кінця накриття, де була конов'язь. Кінь чистий, гощення його на погості разом з людьми не заважає богам.

Зимами росичі навідують погост тільки в особливих, як сьогодні, випадках. Зимовий сонцебіг святкувався кожним родом окремо в своєму граді. Бурі намели снігу, який, підбившись у затишні місця, лежав зернистими смугами там, куди не діставало сонце. В чорних, голих верховіттях буків, в'язів і лип свистів вітер і, завихруючись на поляні, нагинав високі бадилини.

Для Всеслава боги були німі, але уважні друзі. Він знав: ні Сварог, ні Хоре, ні нави не могли сказати йому слова, не могли зрушитися з місця. Та й не треба було цього. Владики погосту зримо означили душу слов'янської мови.

Вони, говорячи із сумлінням роського воєводи, пов'язували його душу з його справою і були йому потрібні, як згодом прапор став потрібним бійцеві.

Не заважаючи замисленому воєводі, його провожаті розклали в найближчому огниську маленьке багаття, викресали вогню. Дим, повагавшись, метнувся праворуч, ліворуч, наче людина, що не знаходить виходу. Потім потягся під дах, заструменів назовні і вгору, де з краю дернової покрівлі зривав його вітер.

Пахло рідним запахом дому. Огнище з його запахом, з теплом, з верхом, темним від кіптяви, було священним для росича, в ньому здійснювалася добра таїна вогню. Коли огнище розжариться, а внизу зберуться жахтливі жарини, добре смажити смачне м'ясо. Радісно чути буркотіння казана з варевом. Палянички і хлібини спече вміла рука в приску. А потім під золою, дрімаючи, вогонь буде чекати цілу довгу ніч, поки на світанні його розколошкає дихання міха в руках господині.

Ратибор ліг перед огнищем. Добре лежати перед огненним чолом печі, милуючись мінливо-чарівним трепетанням вогню. Незабаром Ратиборова голова опустилася на руки. Побігли, поскакали чоловічки, піші й кінні. Застрибали маленькі огненні звірята. І текли, вилися живою річкою по відунівському чолі огнища. Знайоме все. Так у дитинстві ставалися огненні чуда, так вершаться вони й тепер однаково і для важкого, могутнього тілом, твердого душею Крука, і для не менш могутнього тілом і ніжного душею Ратибора. А впіймати б чоловічків, наловити б звірків чи краще податися разом з ними сяйнистими дорогами вогнів, полетіти, не відчуваючи тіла. І вже стають такими легкими, такими простими порухи рук, ніг — без ніяких зусиль. Не забути б, як літають... І розривається завіса між сном і явою, нема ні вогню, ні чоловічків, що живуть у ньому.

Щерб набрав оберемок вогкого бадилля, кинув у вогнище. Став густішим і почорнів дим. Марна праця, здавалося б. Вітер приб'є і розвіє дим ще до того, як він дійде до верхів'я дерев. А звичай непорушний: перший, хто прибув на погост, повинен пустити дим, щоб знали — в святилищі є люди. Влігшись, Щерб одразу заснув поруч з товаришами.

Коні понуро дрімали на прив'язі, забувши погризти поперечину конов'язі. Всеслав сидів на кинутому коло огнища сідлі. Схрестивши ноги, воєвода дивився, не бачачи, на чорні від дощу спини богів.

"Одною мовою говорять усі слов'яни,— думав Всеслав,— живе одним звичаєм уся слов'янська мова від Росі до Прип'яті і далі — до самого Холодного моря. Що ж тоді таке рід, у чому ж тоді родова особливість, навіщо вона? Між росичами сім родів зачинають себе від семи братів, а три, будучи в усьому росичі, своїм предком вважають Скіфа. А живуть разом з росичами, не з канича-ми, хоч каничі всі називають себе скіфами. А чи є між росичами і каничами, між усіма різнозваними племенами Поросся хоча б у чомусь маленька різниця? Ні. То навіщо одні від одних відділяються? Повсюди відходять викидні, розриваючи родинність. А роди між собою сваряться за покоси в спільній для всього племені заплаві Росі. В кого багато дівчат, хочуть до себе зятів брати. У кого мало дівчат — правлять великі викупи. В чому ж запорука роської єдності?" — питав себе Всеслав, наснажуючи розум до зустрічі з князь-старшинами. І відповідав: "Тільки в слободі. Тільки в братстві чоловіків десяти родів. Із слободи йдуть зв'язки через давніх побратимів, які дали клятву Чорному Перунові роських воїнів..."

Стліла димна трава в огнищі, від купи роз'ярілих вуглин пашить жаром. Темне обличчя князя здається залізним. Поснулі слобожани марять, як малі діти. Молодим усе відомо, все просто.

Високо несучи честь-гідність роду, кожен князь-старши-на не першим хотів прибути на раду про справу спільну, зумисне гаявся, запізнюючись на домовлений час. Але ж день один для всіх, ще до ночі дотягнеш. Так усі виважили свої дороги, що до погосту вийшли мало не всі десятеро водночас.

Усе ж першим приїхав Всеславів друг, Колот,— верхи і сам. Кінно і теж без проводжатих з'явилися Дубун і Чамота. І той і другий князь-старшини віком хоч і літні, років під п'ятдесят, але свіжі, сильні. І ці —друзі. Будучи слобожанами, вони перед Чорним Перуном скріпляли побратимство. Всеслав знає їхні мислі, вони знають бажання воєводи.

Надаючи перевагу досвіду довгого життя, росичі не завжди обирали старших правити родом. Буде все гаразд, і Колот, як і Дубун з Чамотою, постаріються не в ряду, а в княженні.

Прибували до погосту і старійшини. Стомленого старого Келагаста проводжаті зсадили з коня і під руки провели до місця. Всеславів батько, Горобій, сам зліз з коня, але йшов, розкарячивши натруджені їздою ноги. На возах їздити б старцям, та по зимовому бездоріжжі не пройдуть колеса.

Тому зло поглядав Велимудр, у нього нили всі кості. Біляй і Могута приховували досаду, а Тиудемир сердито бурчав, нарікаючи, що його потурбували: почекати не могли, поки протряхне земля, хіба так довго чекати?.. А Плавик сприкрено хмурився, ховаючи очі під сивими кущами брів.

Старійшини... Вони вже перебороли страх земного швидкоплинного буття. Аюбов до життя згасала: жила викликана цією любов'ю віра в безсмертя духу.

"Але ж ні жоден не поступиться князюванням молодшому, дужчому тілом, бадьорому духом,— думав Всеслав.— Багато обізнаності в старості, хто ж піде проти права старшого? Розуму багато, але ж розум усушений, як підсічене дерево. Звичаєм, пам'яттю тримається роське плем'я. А новому немає місця в звичаї".

Князь-старшини підходили, вклонялися один одному до пояса. Кожен брався обома руками за гарячі челюсті огнища в знак шани до вогню-сварожича. Всі разом князі наблизилися до богів. Перед Сварогом поклали на землю зброю: князівські сокири-чекани на рогових рукоятях, насічених золотом і сріблом. Проводжаті з'юрмилися позад князів. Келагаст, чий рід вважався від старшого із семи братів, проказав молитву до Сварога. Без клятв, без словесних прикрас, не обурюючи бога возвеличуваннями, не ображаючи себе приниженнями, Келагаст говорив Сварогу про вічну дружбу тверді земної і тверді небесної. Згадав про душі предків, які спілкуються з богами на роському небі.

За правом старійшин, яким уже видно межу земного буття, Келагаст казав Сварогу про близьку з ним зустріч в позахмарному житті. А просив Сварога лише про одне: щоб він разом з іншими богами побув на погості, де нині зібралися князі з турботою про роське плем'я.

Тільки скінчив Келагаст, як його проводжаті прибігли з головешками з огнища. Келагасту подали білого півня, ноги й крила в якого були зв'язані ликом. Гострим ножем Келагаст одрубав голову завмерлій пташині. Скропивши півнячою кров'ю ноги Сварога, старий кинув у вогонь жертву. Затамувавши подих, усі вслухались. І Колот упевнено мовив:

— Я чую, чую!

І всім почувся в шумі вітру новий звук, ніби далеко загуркотіло. Сварог прийняв жертву.

Князі повсідались біля огнища за старшинством родів. Вище всіх, тобто навпроти чола печі, дали місце Келагасто-ві, праворуч від нього — Горобію, рід якого вважався від другого брата. Третім сів Велимудр. Тиудемир, Чамота і Могута опинилися в кінці — їхні роди вийшли від Скіфа. По ліву руку Келагаста сидів Всеслав, на знак підлягання слободи спільній волі всіх десяти князь-старшин.

Місцями на погості і більше нічим не рахувалися між собою роські роди. А зібратися для спільної справи племені не на погості не згодився б жоден.

"Влада..." — думав Всеслав. Троє його слобожан спостерігали здалеку. Не можна спати при старійшинах під час ради. І Крук, і Щерб, і Ратибор однаково знають наміри свого князь-воєводи.

Князь-старшини величаво-спокійні. Обличчя старійшин темно-коричневі і взимку: стара шкіра навічно видублена сонцем і вітром. Усі барви мокрого снігу опускаються на груди. Волосся на голові підстрижене рівно і під кінцями пасем видно шиї, худі, потяті борознами зморщок. Пальці — як коріння.

"Кого боги люблять, той помирає молодим",— згадує Всеслав ромейську приказку. Не про довгі роки життя лукаво-мудрі ромеї вигадали приказку. Злинялість душі, сутінь розуму, темнота серця — ось справжня старість.

Погляд у К.елагаста світлий, розумний. Всеслав знає, що і Горобій зрозуміє воєводу не самою батьківською прихильністю до сина.

6

Молодим не належить радити про великі справи, молоді чекають віддалік, не чують мови старшин. Тлінні образи нетлінних богів-покровителів терпеливо стоять на погості.

— Все на нас та на нас лягає тягар із Степу. Думайте, князі! Не витримає слобода, погибель буде росичам. А задніх, можливо, наситившись нами, степовик не зачепить.

Всеслав роз'ятрює, твердить своє. На те й слобода, щоб не пускати степовиків. Адже не зміниш нічого. Так було, так буде. Не покидати ж споконвічну дідизну та лізти на глухий берег Дніпра. Правда, там степовики не ходять. Там

від розливу-озера дніпровського, від Кінського лугу дрімучі ліси, в лісах великі річки, набагато повноводіші за Рось. Від Кінського лугу — Самара, через півдня — Ворскла, через день — Псьол, потім Сула, Супій. А між річками драговина, болота, трясовинні мочарі. Проходу там немає. Шлях з півдня на північ іде між Інгульцем та Інгулом. Тут рівчаки з добрими перебродами допомагають водопоями, лісових нетрів немає, тут можна переїхати возами на високих колесах. Дорога із степу виходить просто до росичів, на слободу.

На князівських зібраннях не заведено перебивати. Говори скільки бажаєш. Але не нарікай, коли недоречне слово твоє тобі ж прямо в око повернуть, мов стрілу. Терпеливі слухачі у Всеслава. Недарма, треба сподіватися, нині воєвода нагадує загальновідоме. До чого він хоче підвести?

Зліва від росичів живуть каничі. їхні поляни з півдня відмежовуються Россю, зі сходу — Дніпром, із заходу — землею росавичів. Правіше по Росі до річки Роставиці живуть ілвичі. Вони кількістю сильні, в їхньому племені двадцять три роди проти роських десяти. А воїнського порядку в ілвичі в мало, слобода в них слабка. Ні для чого їм тримати багато слобожан. Навпроти ілвичів Рось тече болотисто, той берег густо лісом заріс, у лісі яри, гори, кручі. Там прохід лише для мисливця, та й той намучиться. Ведучи коня під в'юком у руках, він навряд чи продереться від галявинки до галявинки. Там ручаї у наставлених бобрами загатах і влітку розбухають у повенях.

Ілвичі живуть, як за стіною. Для них степовики стануть небезпечними, тільки коли підімнуть росичів, не раніше. Про задні племена роської мови і казати нічого. До самої Прип'яті вони тримають слобідки більше для чвар, аніж для спільної оборони від Степу.

Слова воєводи збуджують тривогу. Велимудр поправляється на місці, розчісує вуса пальцями з довгими нігтями. В пам'яті ворушаться образи, розбуджуються бажання, такі ж неясні, як і образи. Наче він сам колись про щось мріяв. Як жінка, що шукає кінець заплутаної нитки, старий ловить неслухняну думку. Вітер не дістає під накриття, в затишку пахне гарячим камінням огнища. Келагаст уважно слухає, забуваючи втому, що зібралася за довгі роки. Д.авно вже він без страху й жалю думає про день, коли прокинеться в іншому житті. Старому хочеться спокою. Та поки живе людина, вона мусить трудитися.

Не покладаючись на пам'ять, Всеслав розправляє вузь-

4 В. Іванов

97

кий згорток шкури-пергаменту і читає: дорослих чоловіків в ілвичів дванадцять сотень і сорок три чоловіки, а в каничів — п'ять сотень і сімдесят вісім чоловіків. "Ти диви,— кумекають князі,— всіх полічив воєвода. Посилав полічити, напевно..."

Князь-старшина Дубун сказав:

— Виходить, ілвичі будуть числом сильніші і за нас і за каничів.

— Зате у них слобода мала, у них і слобідські не так навчені стріляти, мечем битися,— відповів Колот.

Стрепенувшись, Келагаст спитав:

— Що? Свару з ілвичами хочете затіяти? Кривди від них не було нам, чи, може, я не знаю?

В часи Келагастової юності сталася в росичів свара з ілвичами. Билися, кістки ламали, пускаючи кров одні одним, палили дозрілі хліба.

Ніби знаючи, що за Рось-рікою нелад, налетів із степу малий загін якихось не бачених до того людей і наробив багато біди і росичам і ілвичам. Нещастя допомогло — спинили бійку між собою, щоб прогнати степовиків.

— Прошу я, князі,— казав далі Келагаст,— допоки живемо, не дозволимо бути сварам-злощастю між роською мовою.

— Не до розбрату я закликаю,— заперечив Всеслав,— інше в мене на думці. Допоки нами буде володіти несправедливий уклад?! Із усієї роської мови найбільший тягар несуть росичі. Перший удар — нам. Найбільшу дружину в слободі утримувати кому? Нам. Минулого літа до кого підкрадалися хозари? Нинішнього літа на кого націляться? Хіба винні росичі, що живуть на межі роської мови!

— Комусь і на кону жити доводиться,— сказав Колот.— Твоя слобода, воєводо, стоїть на самому краю, за те тебе плем'я й годує. Зате й більше, ніж в усіх інших слободах, у тебе живе слобожан...

— Ми, росичі, украйні,— знову заговорив Дубун, кваплячись, щоб ніхто з князів не встиг вчепитися за лукаве зовні слово Колота.— Самі несемо ми вагу кормління слободи і намагаємося послати воєводі людей щонайбільше. А для задніх та для наших сусідів — все роське плем'я, наче їхня слобода. Але однак вони нам кормління не дають, і ми про все повинні самі промишляти,— скінчив Дубун промовляти про те, про що було заздалегідь домовлено між ним, Всеславом і Колотом.

Переваливши на другу половину, день холоднішав. Небо світлішало, стало видно низькі хмари, брудні, рвані. Прозорі звірі повітря, які невидимо живуть між твердю земною і твердю небесною, не люблячи зимових завірюх, піднялися вище, ближче до сонця. З-за полуночі виповзла важка хмара, сіро-синя, наче холонуче залізо. Влітку в таких хмарах ховається громокипучий Перун, узимку — народжується сніг. У передчутті нили кості старечих ніг, не допомагали хутряні чоботи.

На конов'язі тривожилися померзлі коні. Чи звіра почули в лісі, чи боги, послухавшись людей, щось сказали?

— Домову нам треба скласти з ілвичами за всією справедливістю, зробивши полегкість собі,— казав воєвода.— Нехай би ілвичі в нашу слободу дали десятків п'ятнадцять чи двадцять, ми легше себе обережем. Себе обережем — їх порятуємо від розору. З такою ж мовою звернемося до каничів. Далі думатимемо про інші роської мови роди-племена. Знаю, справа велика. А велика справа не одразу робиться, тому й розпочинати треба негайно.

Всеслав замислив нечуване. Ніколи племена, які жили по Росі, не змішували слобод. Бувало, разом оборонялися, але слободи і в бій ходили очолені своїми воєводами.

— А хто кормитиме слобожан із чужаків? — спитав Велимудр.

Роські роди давали в свою слободу хліба, вилічуючи слобожан на голови, в місяць по пуду, меду — відро, крупи — половину пуда, городнього овочу — скільки могли. Взуття і вдяганку давали за потребою. Несправедливо буде кормити прийшлих.

Почавши з малого, Велимудр знайшов нить думок, загублену ним:

— Головне воно ось що. Рука вище голови не вважається, воєвода не князь. Набравши багато хлопців від ілвичів та від каничів, чи не задумуєш ти, воєводо, волю взяти велику? За війська великого чи не маєш ти помислу стати вище родів, вище нас, князів? Ми знаємо, ти з викиднями дружбу водиш! Ти за них перед нами, князями, заступаєшся несправедливо. А наші родовичі, побувавши в тебе в слободі, більше тебе слухають, аніж князів. Ратибор

головусий вийшов із волі князя Біляя. А ти йому звелів-

і він узяв жону...

— Ні, князю Велимудре,— заперечив воєвода.— Ніде не бачу того, що тобі здається. Ні! —Всеслав указав на богів, що дивилися на Рось із священних образів.— Он

4*

99

вони бачать мою душу. Для себе я нічого не шукаю. Хочу, щоб нашій Росі кров'ю не забарвлюватися. Не шкіра на моєму тілі — броня жива для мови нашої. Ви, князі-стар-шини, віри в мені не маєте? Я у волі вашій. Скажіть — буду слобожанином. Воїнів нехай поведе, хто вам любі ший, я його слухатимусь. І ще слово про викиднів скажу: адже вони росичі, не хозари, не ромеї, не гунни. Викидні своїми синами додають нам сили.

Мовчали князь-старшини, обтяжені думами, як зимове небо — хмарами. Ніхто не шукав погляду сусіда. Врешті старий Біляй, здавалося, скривджений воєводою, заговорив так, ніби не було ні злого промовляння Велимудра, ні сприкреної відповіді Всеслава.

Тихим голосом Біляй ніби сам собі пояснював, що треба, ой же треба допомогти слободі, адже все одно — для Росі... Адже лиха не станеться, ні, не станеться, якщо ще більше житиме в слободі воїнів, свої ж вони, свої. Нехай же навчаються справи воїнської під мудрою волею Всеслава. Добрий воєвода Всеслав. Нема йому рівного ні в каничів, ні в ілвичів, немає такого в росавичів, в ростови-чів нема такого. Тому ж. то Всеслав для князів — як син єдиний, син улюблений...

Слухаючи розмірену, наче плин води, мову Біляя, Вели-мудр мучився безсиллям. Наче він не людина був, а дерево, неспроможне піти з берега, хоча й бачить воно нагальне, неминуче прибування води в річці. Підмиває течія, оголюється коріння, і не жити більше дереву. Згасаючи, Вели-мудр відчував, що своєю вольницею можуть розплатитися росичі за бойову могуть. Князь-старшини управляли родами, не маючи сили примусу, крім змисливого розуму та спільної волі родовичів. Викидні йдуть з родів, ніким їх утримати. Хіба що притиснеш такого, коли він прийде просити позику — купу насіння. Нема щастя в образі, що чиниться викидневі, лише злобу ворушиш. Правду каже воєвода. Що спокійніші були літа, то ближчим ставало лихе літо. Нікуди йти — Степ нависає. Буде не чуже ярмо — все ж ярмо. Добре, що не жити Велимудру в ті, грядущі літа.

Тому й мовчав найстаріший із князь-старшин, коли решта згодилися просити допомогу в сусідів. Не перечачи спільній ухвалі, Велимудр тільки сказав, що надто він старий, аби вирушати до сусідів за кон свого племені та кланятися.

"Отож-бо,— думав Всеслав,— ясніше сонця показав князь-старшина Біляй, що тільки одним страхом перед Степом тримається нинішній воєвода росичів. Адже прав був Велимудр у своїх підозрах,— і цього Всеслав не заховував перед своєю совістю. Однак і він, Всеслав, заперечуючи найстарішому з князів, не покривив душею. Адже для себе нічого не треба Всеславові: ні почестей, ні солодкого життя, яке має сусід, ілвицький воєвода Мужило. Ніщо для Всеслава поклони, ніщо м'яке ложе і ласка жінки. Воля людям потрібна? Воля, щоб змінити її на хозарську неволю? Та все ж, якби не було страху перед Степом, сьогодні ж князі зробили б Всеслава простим слобожанином. З десяти князів лише троє могли подати йому допомогу — побратими по Перуну: Дубун, Чамота і Колот. Горобій пішов би грудьми, але кволий голос у батька, коли в такій справі він за сина.

Та й чим би кінчив Колот, коли 6 князі зі всією крутістю повернули б проти Всеслава? Колот міг забажати сам стати воєводою. А Всеслав служив би йому, аби хоч цим послужити родові. І служив би так, як Колот,— за слобідську силу.

Чорна хмара в багряних підсвітах пізнього заходу спадала з піднебесся на землю. Недобрим словом згадуючи впертість Морени-зими, князь-старшини поспішали з погосту по домівках. Воєвода покликав гостей у слободу, з ним поїхали Колот, Чамота і Дубун.

Квапилися, та не встигли втекти. На останній засіці буря шпурнула густим снігом, оповилася мороком, із завиванням накинулася на землю.

В таку годину ліс рятує людину. Як і степового, ліс не пускає небесного кочівника — вітру.

Лише на відкритому місці під самою слободою, на високому березі річки, пізня хуртеча вдарила всіма силами своїх полків.

Солодке Літо легко, ліниво поступається жаркому Літові. Втомлене Літо, переситившись, в дрімоті віддається Осені. Несмілива Осінь, лякаючись перших погроз Морени-зими, втікає до полудня і тоді лише нишком, коли заґавиться Зима, вдаровує холонучій землі свої останні ласки. А Зима ніколи не поступиться без бою. Так накидається старе на молоде, намагаючись швидко задушити, поки в юному тілі ще мало сили, в старому не витратилась люта потуга.

Росичі вели на поводах коней, зляканих чаклунською війною. За півверстви від слободи пастухи заховали від хуртовини в затишок слобідський табун. Пустивши коней у табун, господарі й гості нарешті добралися до слободи.

У воєводській хаті Всеслав викресав вогню і засвітив ґноти, заправлені в світильники з опаленої глини. Вогняні квіточки, широкі посередині, гострі, мов стріли на кінцях, розпуклися над довгими носиками.

Двері до хати зачинялися щільно, стіни і покрівля були надійні.

Від подихів ішла пара. У виямках усю зиму не мащеної глиняної долівки дзеркальцями поблискував лід. Всеслав усі вся на своїй широкій постелі, поруч з ним на шкурах повмощувалися князь-старшини, молоді слобожани готували почастунок.

Лише вільна передня частина воєводської хати, де стояли ліжко, лави і стіл, була освітлена. Далі йшло неспівмірне ширині й висоті хати темне приміщення, наче печера. Скрині з рівних дощок, збитих у захват і скріплених дерев'яними кілочками, високі й низькі кошики, луб'яні та берестяні короби, залишали вузькі проходи. Слабке світло не проникало в них, і нори в слобідському багатстві здавалися нескінченними. Під дахом, товстий сволок якого був обтиканий цвяхами, висіли тюки запасного одягу, в'язки клинків для прямих мечів і кривих шабель, пуки стріл, круглі і видовжені щити.

Воєвода скинув високу шапку, пошиту з рисячого хутра і облямовану бобром. Голова з довгим оселедцем на тім'ї була давно не голена, чуприна, що відросла на пальців три, прим'ята шапкою, здавалася світло-русявим мохом. З плечей сама спала м'яка кирея з козячої вовни. Сорочка з гудзкуватої тканини, товста, груба, була недбало зав'язана біля коміра шнурком. У розрізі виднілися груди, молочно-білі в порівнянні з темною шиєю і коричнево-червоним обличчям.

Воєводі тісно в слободі. Повільно тече час. Гіркота і невдоволення опускали кутики рота, кривили губи, зводили брови в глибокій складці. Досягнуте бажане викликало нові жадання. Надто багато застиглого спокою жило в справах росичів.

Поправляючи вуса, Всеслав торкнувся ямки на шиї, пам'ятки від хозарської стріли. Минуле не втішає навіть старого... Невдоволеність роз'їдала душу Всеслава, точила черв'яком, муляла, як камінь, потрапивши в чобіт. У нього минула пора пристрасних захоплень воїнською справою. Хлопчиною він заздрив дорослим, умілості рук, силі тіла.

Потім він схилявся перед рішучістю суворих мужів, їхнім знанням таємниць життя. Дорослі, зразком яких виступав для Всеслава батько, були всезнаючими, всеможними. Він наслідував наполегливо, вперто, привчаючись нещадно вимагати від себе. На руках у Всеслава були сліди опіків розжареним залізом — він на самоті випробовував свою волю.

Посланий у слободу, Всеслав знайшов там зразок, ще досконаліший, ніж Горобій. Не було випробувань, яких Всеслав не шукав би. У нього ледве пробивалася борода, а він уже міг змусити коня лягти від муки, завданої стисканням колін вершника. Лише в найлютіші холоди молодий слобожанин накидав хутряну кирею. Плавати він міг цілий день, не перепочиваючи, і спускався вниз по Росі на тридцять верстов. В умінні володіти луком, мечем і списом Всеслав зрівнявся з найвидатнішими слобожанами.

Від Всеслава Старого він навчився мовчати. Сам від себе він вимагав, не знаючи спину, і навчився вгадувати думки інших, ламаючи опір чужого розуму, чужих бажань.

Всеслав не захотів повернутися в рід і зумів переконати батька. Одружуватися він погодився холодно, з обов'язку перед родом.

Десять весен тому помер Всеслав Старий. Його наступник не мав суперників, ухвала князь-старшин за заповітом Всеслава Старого була винесена всіма, як щось таке саме очевидне, як світло дня. І життя Всеслава спинилося, нічого було бажати.

Його дитячі уявлення зруйнувалися: зрілість не наділяла чоловіків мудрістю і могутністю. Він спостерігав нерозумність учинків, випадковість вирішень, упертість у помилці, непослідовність бажань, слабкодухість. Майже всі, кого знав Всеслав, були для нього перерослими дітьми. Гірше, ніж діти: від дорослих нічого було чекати. їх треба вести, ними треба управляти.

7

— А що, воєводо,— казав Колот ніби зовсім байдуже,— думаю, на початок ми візьмемо та привабимо ілвицьких хлопців, а тоді прикинемо, як узяти данину. Спочатку — потроху... Потроху, та почати, з чого б нога не починала, та лиш би ступала, на місці не стояла, крокувала та крокувала, земельку топтала. Адже вся справа в початку... Вони невід як почнуть чалити й чалити, то бути сомові в сітях, а потім знову почати б спочатку, багато можна натягати. Хе-хе, от і еге...

Відун-князь Колот умів вити слово. Всеслав не відгукнувся на просту, та не з простою хитринкою мову. Всесла-вів задум Колот бачив — відверта мова не скаже ясніше, ніж балачка з химерною примовкою. Колот бачить далі за всіх.

Не відповідаючи Колотові, Всеслав байдуже дивився, як Ратибор підніс стола для почастунку. Молоді слобожани несли копчену шинку з вепра, липову довбанку з солодким медом, другу — із ставленим, в'язки в'яленої на сонці і копченої в холодному диму риби, пшеничні паляниці, печені в приску, схожі на плоске річкове каміння.

Бджолиний мед, розведений водою, зброджений хлібною закваскою з хмелем, саме доспів. Мутнуватий, зі шматочками вощини і лусочками закваски, хмільний напій пах, як диня, що, доспівши, лопнула під сонцем,— і солодко, і різкувато. По колу пішов ківш з ручкою, зроблений під лебедину голову. Всеслав довгим ножем батував двопудову шинку. Вепрятина вистоювалася в розсолі разом з гадючою цибулею, коптилася в диму вільшаних, горіхових гілок і дубового прілого листя, в'ялилася на сонці і була гостра на смак, соковита і м'яка на зуб, наче варена дичина. Спинки стерляді і севрюжки просвічувались на вогонь. Паляниці, замішені на молоці, маслі й меду, ситні й важкі, були оманливі — вагою наче камінь, а вкуси — і розсиплеться в роті^

Від одягу, що просихав на гарячих тілах, від дихання в хаті стоїть туман, тьмяніють язики світильників.

Відкинувшись від столу, Чамота й Дубун зарилися в шкури, як у сіно, і нема їх. Хутряне ложе вимостили і Колоту. Виходячи з воєводської хати, молоді слобожани розчинили двері. Вдарило хуртовинним вітром, світильники блимнули, і вогники відлетіли в імлу.

— Ти сили набереш, брате, коли ілвичів прибуде. Сильної силоньки-сили. Наші старці, дубові голови, не розуміють. Ніхто не розуміє. Велимудр зрозумів було, але старий,— раптом заперечив собі Колот і додав: — Біляй розуміє, та Степу боїться...

Всеслав лежав на ведмежій шкурі, посланій на липових дошках ліжка. Він відчував теплу вологість ніг у широких чоботях, пружність і кислуватий запах овечих шкур, якими накривався від нічної холоднечі. Нехай Колот говорить.

Надворі ще лютіше Морена накидалася на Весну, свистіла, сичала, а Колот нашіптував:

— Ілвичів набереш. Наші звикли. Не ти почав, ще до Старого почалося. Нашим ярмо не намулює карк, затовчений. Ті — ненавчені. Круто повернеш — почнуть втікати від тебе. Поблажку даси, щоб байдики били,— свої від них розбестяться. Про це думай, брате, я буду тобі вірним помічником. Хочеш, відмовлюся від княження, прийду до тебе правою рукою?

Всеслав мовчав. Не вимагаючи відповіді, знаючи, що жодне слово не пропаде, Колот плів сітку:

— Малий камінь, впору потрапивши під воза, велике колесо поламає. Найбільша завада нам — сусідський воєвода. Ситий пес, погравшись, покине кістку, але іншому не дасть. Так і воєвода ілвичів, жадібний Мужило. А великий камінь — це хозари. Якщо вони нинішнім літом не прийдуть? Думай, брате воєводо...

Дубун і Чамота сплять під теплим хутром спина до спини, як і належить побратимам. Колот шепче у вухо Всеславу. І з прихованим побоюванням воєвода слухає кня-зя-брата.

Тіло наситити легко, не душу. Душа була повна, коли Всеслав, нечувано владаючи собою, тягнув стрілу, що пробила голову. Він не віддасть пам'ятної години. Пишався він від великої сили, перемагаючи смерть, яка вп'ялася в горло. Щастя живе в гнівній борні. Колот правильно розмірковував: ілвичів доведеться парити і гнути залізною лапою в хутряній рукавиці. А Мужило заважатиме. Мудрий візниця відкине камінь, аби зберегти колесо. Коли коня ведуть через засіку, мудрий вершник шукає, де збити мертвий сук ще до того, як він пропоре конячого бока. Що ж станеться, якщо влітку не буде хозарів?..

Перед світанком на небо висипали зорі. Відчувши мороз, Всеслав прокинувся. Двері довелося відчиняти плечем, зовні сніг діставав хатньої призьби. Зайшовши в третю хату, Всеслав розбудив Щерба з Ратибором. Перша стежка на чистому снігу лягла від їхніх ніг. Вони ковзнули вниз затинною драбиною, наче рисі зіскочили і помчали до табуна. Молодість веселила незайману силоньку.

Колот лежав на спині з відкритим обличчям. Дихання не було чути, за ніч на вусах намерз лід. Хтозна, де бродила його відунська душа. Можливо, вона, скориставшись останньою імлою і стежачи за воєводою, зараз невидимо летіла за Щербом і Ратибором.

Уночі табун стояв на кінному дворі. Обгороджуючи малу лісову галявину, між деревами з одного на друге покладені часті ворини, наглухо заплетені тинами, щоб не пройшов вовк. До середини зими тічки вихудлих вовків лізуть із степу ближче до людського житла і до домашньої худобини. Темними ночами вони можуть накоїти багато лиха. Коні, тісно збившись від холоду, марили весною. Табунники спали в хатинці на узліссі.

Послані відібрали шестеро міцних коней, напоїли з обмерзлого цебра. Насипали ячменю. Жеребці, нашорошивши вуха, з несамовитою злістю, жадібно хапали зерно, а люди стояли, поляскуючи нагайками. А то накинеться весь голодний табун, і кілька сот коней, озвірівши, зчинять смертельну бійку. З допомогою табунників насилу сідлали коней, які не переставали рватися і повискувати.

Заіскрився сніг під рожевою загравою, над лісом піднімалися ворони і ворони, сороки пішли тріпотливим летом. Ратибор і Щерб вискочили з воріт, кожен ведучи на поводі по два пристяжних коня. За ними, напираючи на ворітні стовпи, наче вода у вузькому руслі, повалив увесь табун. Викрикуючи, ляскаючи довгими гарапугами, не шкодуючи потягнути пекучим кінцем, що протинав шкіру, кінні табунники збили коней зі сліду верхових і погнали до річки. Туди ж потяглися ворони, сорочача зграя сторожко пішла за табуном. Стерв'ятники чекали не одного прісного посліду, могли поживитися і падлом.

Відірвавшись від табуна, слобожани перевели коней з бігу на ступу. Дорога пролягала над Рось-рікою, яка в цьому місці робила коліно на північ. Біля нового повороту вершники спішилися, поміняли коней. Ще верстов через п'ять скачки зустрівся їм високий горб-могила. На ньому бовванів Кінь-камінь — плита на зріст людини, поставлена руба. Це була стародавня могила предків, що оберігала кон-кордон між росичами та ілвичами. На північ кон простягався засікою, яка йшла до Матері-зорі. Засіку рубали ілвичі — росичам вона не потрібна,— через ілвичів степовики не підуть, нехай же ті самі мають клопіт відгороджувати свій кон. Ілвичі, як видно, більше покладали надію на росичів. Кордон підтримувався погано, дерево було повалене давно — Ратибор завжди пам'ятав засіку такою. Стовбури навалилися на перетрухле гілля, сучки, пообточувані черв'яками, пообламувалися. Заросла мохами та грибами засіка розповзалася, припадала до землі, губилася в кущах.

Кабани прорвали проходи. А там, де один кабан пролізе, інші за ним розчистять і вулиці.

Близька ілвицька слобода закривалася з одної сторони кам'яним яром, з другої — рівчаком, який пробурив глибоке ложе перед впадінням у Рось. З третьої сторони ілвичі відсікли себе ровом і тином, за якими сховали чотири хати. В порівнянні з роською ілвицька слобода здавалася низькою, погано вкритою. Тільки сторожовий поміст був набагато вищий: місцина низинна, довкола ліс.

Воєвода Мужило коротав передвесняні дні не більше, ніж з десятком слобожан з головусих, неодружених хлопців та зі своїм другом — повірником Дубком.

Ілвицькі слобожани славилися вмінням ставити сильця, бобру вати, вичиняти шкурки і шкури, виду блювати шкіри. Зате зброєю і конем вони не вміли володіти, як росичі. Одною рукою дві справи воднораз не роблять. Мужило був жадібний, наживався. Одне його загризало: не міг він сам їздити на весняний торг з ромеями — за звичаєм, з самої весни воєводи сидять у слободах. Посилаючи на торг друга Дубка, Мужило, порушуючи спільність, намагався діставати для себе красиві вироби ромеїв.

Гості застали Мужила за роботою — він переглядав хутра, відбираючи головку для торгу. Слобожани вклонилися:

— Воєвода Всеслав та князь-старшини Чамота, Дубун і Колот з ним просять, аби завітав ти на мед, на знатний почастунок. А там би й розважилися загонами-ловами. За Россю тури ходять, кози багато, кабанів багато. Звірина присмирніла, ми вже давно її не ганяли.

Мужило любив солодко їсти, міцно пити. Не набагато старший за Всеслава, ілвицький воєвода обважнів, побрезк. Почувши про призначену гульню, він пожвавішав. У Всеслава гостює троє князів, буде знатна учта.

Чоботи з червоної шкіри з жовтими розводами подолали довгу дорогу з нижньодніпровської Карикінтії, коли не із самої Візантії, щоб опинитися на ногах в ілвицького воєводи. Червона шовкова сорочка під легкою шубкою з ніжного козячого хутра, розшита золотими шнурками, кирея вшита з тонкого сукна. Тільки боброва шапка з соболиною облямівкою була свого, роського виробу. Таким вийшов Мужило, зібравшись у своїй хаті. Сам зросту високого, князь князем, а не воєвода тільки.

Кінь подався назад, натягнувши вуздечку. Упокорений окриком, він витягнув морду, обнюхав вершника. Думаючи про погану, за повір'ям, прикмету, Ратибор притримав стремено. Важко впавши в сідло, Мужило розібрав по-воддя.

Відкинувшись у сідлах, мало не дістаючи головами крупа, вершники спустилися в рів. Звичні коні самі вибирали, де ставити ногу. Прихопивши гривку, вткнувшись у шиї коней, люди дозволили винести себе на рівне місце. Мужило пустив коня вскач і гнав до засіки. Там йому перемінили коня, і знову ілвицький воєвода скакав наче в погоні. Чого жаліти жеребця — не свій. Загониш — інший іде на поводі в проводжатого. Хотів Ратибор спитати воєводу, чому не підновлять його ілвичі засіку, та за скачкою не було нагоди.

Нічна буря, як чорна корова біле телятко, народила чистий деньок. Від скачки людям було душно. Пригрітий сонцем, мокро падав долі нічний сніг з гілок. Пташки перепорхували парочками, чорні птахи ворони, повіривши у весну, кружляли над полянами хороводами.

Роські князі зустрічали гостя обіймами, день провели, п'ючи-гуляючи. Найніжнішим другом Мужилі став князь-старшина Колот.

Нічний морозець надув дзвінкий льодок на калюжках, під крихким склом застоялися білі бульбашки. І^олі гілки покрилися ожеледдю. Та ринуло світле тепло Сварога — народився перший день весни.

В крижаних прибережних намерзах ліниво текла чорна Рось. Річка обміліла за зиму, на броді відкривалося облизане водою каміння. В підводних печерах на постелях з водяного льону ще дрімали водяні й водяниці. В зелених сутінках лежали в спокої червоні лали, прозорі алабанди-ни, низки перлів, оманливо-золоті зап'ястя, намиста, наче із срібла. Над сонними дзвеніли весняним пір'ям незвичайної краси рибки. На сторожі в холодній воді висіли соми-велети та гігантські щуки, оброслі мохом, сиві од давнини. Ледь струменіючи на поверхні, річка ще спала.

Князі і воєводи гуляли, співали пісень і осушували ковші до пізньої нічної сторожі. Вранці похмелилися, запізнюючись з виїздом. Загонщики-слобожани зануди-лись, стоячи в облозі.

Лови мають бути за Россю. Розумні коні бережно перевезли людей через брід. Мужило був напідпитку і веселий. Заспівав би, та пам'ятав — на полювання ідуть без голосу. Кінь спіткнувся. Мало Мужило не викупався в крижаній купелі, міг і голову розвалити собі об камінь. Та кінь втримався на ногах, вийшов на берег.

До болота недалеко. До осені, покрившись молодим очеретом і вдвічі, і втричі вищим за людину, воно майже висихає. Такі місця найлюбіші вепрам, є харч — солодке коріння очерету, є зручні, теплі лігвиська. Вранці вепри йдуть з болота, ввечері повертаються додому.

Справжнє полювання на вепра пішки, з рогатиною, з сокирою за поясом, з важким ножним мечем за халявою.

Треба квапитися, незабаром загонщики сполохають звіра зі степу. Від їхнього галасу й гейкоту, від трубіння рогів вепри підуть у болота, наче люди, які в тривозі втікають за тин рідного града.

Ловчі позаймали місця в мертвих очеретах, біля кабанячих стежок, перевірили, чи не помітить вепр. Оченята в нього маленькі, а бачить добре. А ще краще чує цей звір. Справа мисливців так гнати облогою, щоб вепр ішов за вітром.

Незабаром прийдуть, побіжать у глиб болота. Мисливцеві треба вибирати на проході, кого колоти: самця-сікача чи підсвинка з ніжним м'ясом. Що більший кабан, то грубіше м'ясо. Та після полювання туші витягнуть кіньми, покладуть поряд, виміряють від кінця ніздрюватого рила до початку короткого хвоста. Чия здобич довша, тому й слава. От і вибирай: мисливець ти чи тільки балуєшся в мисливство.

Вітерець шелестить бурими язиками мертвого листя на сухих палицях очерету. Пурхнувши, пташка повисла на стеблі, гойдається. Поспішив довгохвостий дрізд прилетіти на місця гніздування, аж воно порожньо кругом, нема кормів на землі. Розумна пташина знає, як багато черв'ячків та яєчок знайдеться на першу голодну пору в мітлицях очерету. Внизу заморозки, нагорі тепло, волохаті волотки кишать живим наїдком.

Гостеві перший ківш усього, що п'ють за столом, гостеві кращий шмат, гостеві краще місце на полюванні. Першим Всеслав поставив Мужилу, за ним три кращих місця розібрали троє князь-старшин. Замість жереба вимірялись на рогатині. Чия рука покрила, той перший вибирав, чия під ним — другим, третій узяв останнє місце.

Чуються далекі згуки рогів, загонщики підняли звіра. Мужило знав: йому виполохають славно, тільки вибирай. "А інші, певно, непокояться",— думав Мужило. І без здобичі погано, та якщо дістанеться худюща свиня — теж не знатимеш, де дітися від кпин, що даремно бруднив залізо, гнув держално.

Мужило прислухався. Свіже повітря вивіяло хміль із голови, ілвицький воєвода бадьорий, сила по жилах живчиком переливається. Звір не йде. Жди тут...

Трублять, трублять. Мужило наче бачить: загонщики, охопивши косяк довгим ланцюгом, відтісняють вепра до болота. Роги чути близько. "Еге, косяк подався, пішло, покотилося! Ну, молодці, натискай, напирай же! Мені б вигнали кабанчика — старичка зі щетиною на хребті хоч на дві долоні та з іклами на дві п'яді, візьму!"

Колот вибрав для гостя рогатину, що підходила до чималої ваги мисливця та добрячої його сили. Ясенове держално завтовшки як зап'ястя руки, насадка завдовжки три п'яді, вістря чотиригранне, лезо завтовшки з долоню. Чи на кабана, чи на ведмедя, чи на тура — на всіх дуже годиться. Немало крові вилило зручне для бою залізо. За халявою в Мужила стирчить руків'я з турячого рогу — його власний ножний меч.

Всеслав велів Ратиборові залишитися з гостем, щоб на всяк випадок подати запасну рогатину. Буває так, що зі старшим стоїть у засідці молодший. Мужило не помітив би такої опіки, якби Колот не сказав Ратиборові :

— Ти ж гляди, ти ж бережи дорогого гостя. Ти відповідатимеш — не жарт, можеш оганьбитися навіки, якщо не додивишся, і

Не одразу втямив Мужило. Вже було пішли, як образа кольнула в серце ілвицького воєводи. Він брутально прогнав непрошеного захисника:

— Я не головусий, не баба, сам собі дам раду, перебрав кабанів, що й ліку їм нема. Іди геть, не заважай!

Вткнувши запасну рогатину в землю, Мужило, стежачи за голосами рогів, забув кривду. Ось у сусіда різонув гострий вереск і — тихо. Там, за півсотні кроків, стояв Колот. Узяв, будь ти неладен, першого звіра. Е,х, невже посміються над гостем? З крику видно, Колот узяв льоху. Гаразд, ми тобі відповімо вепром...

Мужило почув шурхіт, тріск очерету. Зачавкали гострі ратиці в розм'яклому до полудня болоті. Похрюкування та сопіння ближче й ближче. До ілвицького воєводи вузькою стежиною накочувалося мисливське щастя, до його коня йшов старий вепр.

Першим крізь очерет пробився Колот. Побачив і подав знак рогом, трубив протяжно, з низьким завиванням, тримаючи ріг униз. Так не кличуть на веселий збір до взятої дорогої здобичі.

Зійшлися мисливці. Що тут гадати, не витримало держално рогатини, тріснуло поздовж, зламалося біля самої насадки. Видно, воєвода вдарив у кістку. В кістку — нічого, буває. Не так пішло лезо рогатини, не ребром по ходу звіра, а плазом. Лезо вперлося в кістку, вепр розвернувся. Коли б лезо було краєм поздовж, звір сам собі розпоров би м'ясо, а залізо зійшло б з кістки. Тут би вепрові й був кінець. Так ні, держално лопнуло від страшенної сили, і насадку висмикнуло з рани.

Видно, Мужило встиг вхопити запасну рогатину, та розвернути її не було часу. Вепр, не вміючи задирати голову, першого вдару завдає в ноги. Мужило лежав на спині, затоптані в багнюку і червоні чоботи, і шовкова сорочка ромейської роботи, і козина ошатна шубка. Збивши, сікач пройшовся по тілу, риючись у ньому кривими іклами, вириваючи ребра, наче леміш плуга, який трощить коріння і витягує їх назовні. Немає Мужила. Тіло можна впізнати тільки за клаптями одягу. Моторошно й дивитися. Оглядали, ходили довкола, дізнаючись, як сталася біда, і скоро накинули плащ на людські останки.

На списи, рогатини, стріли вибирають прямий чистий ясен чи клен. Перший рік зберігають з необдертою корою колоди підвішені під дахом, але не в хаті, а в клуні. Від верхнього хатнього тепла свіже дерево починає тріскатися навіть у корі. Наступного року з колоди здирають кору — щоб не завівся черв'як, смолять і підвішують у хаті. Закоптившись у диму, деревина твердне. На третій рік колоду колять кілочком, а не розпускають пилою. Вибирають рівні бруски, без запливлих сучків, на яких може статись перелом, стругають стругом, чистять каменем. Таке держално, можна бути певним, надійне. Аби око не підвело, рука тверда, а роське дерево не зрадить.

Не порушила гостинності роська слобода. Добряче держално було. А з убивці треба взяти викуп смертю.

Темною кров'ю покропив вепр стежку, залишив слід на очереті. По гарячому сліду пішов Всеслав, за ним як свідки — Дубун і Ратибор.

У заростях заплетених кущів по руслах ручаїв, річок, ярів усе Поросся, все Подніпров'я дало притулок вепрам. Низький, товстошкурий вепр пройде там, да немає ходу іншому великому звіреві. Сам прокладе дорогу, розсовуючи колючки гострим рилом, яке не боїться навіть укусу змії. Хід вепра в непролазних кущах як нора. Туди може пройти лише вовк, але вовки бояться вепрів. Вепр любить болота. Чутливий, обережний, він ніколи не ступить на чарусу — болотне вікно, обійде нурт-вікно, залишене для дурних хитрою драговиною.

В сікача-переможця рана горіла, серце лютувало. Йому мало одної людини, він не втік, не забився в очерет, як учинив би кожен інший звір. Відійшовши від місця поєдинку, він повернувся і ліг на свій слід, рилом до ходу. Чи не прийде ще хтось під ікла? Вепр чув людські голоси, лягаючи боком, студив холодною землею рану. Вітер шелестить очеретом. Потріскують сухі стебла, ламаються гострі очеретяні корінки. Це не вітер. В очеретищі, в мертвих осоках струмить дихання повітря, тече над сніжком, що не зійшов у затінених прогалинах, несе людський дух.

Вепр підводиться. Маленькі очиці під великими віями насторожені. Він безшелесно несе багатопудову тушу назустріч переслідувачеві чи переслідувачам, йому однаково. Не він вибирав, він міг би виждати коло першого тіла, напасти на людей. Він пішов. Вони хочуть ще?

Біля згину стежки вепр зупинився, підняв рило як міг, роздув глибокі ніздрі, нашорошив лопушисті вуха. Людина близько...

Вепр, налаштувавшись, трохи скривив шию. Він ударить, як завжди, правим іклом і — як завжди б'є вся порода вепрів — знизу вгору. Задні ноги підійшли під черево.

Спрямовуючи лівою рукою, Всеслав правою вдарив рогатиною назустріч чорній брилі. Залізо зайшло в звіра.

Честь послала Всеслава на поєдинок з убивцею гостя. Та нема в росича до звіра зла і зневаги. Розум у воєводи холодний, він знає: вепр тягне пудів вісімнадцять, а чоловік лише сім. Вепр — боєць від природи, а то інші давно винищили б вепрове плем'я. Чоловік теж воїн. Хіба не боєм захистив він своє місце? Та на відміну від звіра чоловік сам учив себе битися, сам учив своє тіло бути слухняним, як крило слухається птаха.

Ноги роського воєводи вгрузли в м'який грунт до півко-ліна, та він зумів зупинити вепра. Намагаючись звільнитися від рогатини, вепр натиснув убік. Всеслав не дав себе ошукати. Вепр зустрів не Мужила, який обважнів від смачних наїдків та розміняв на користолюбство силу розуму.

Незвично для мисливця ставати просто перед вепром. Намагаються бити збоку, міряться під ліву лопатку. Щось змусило Всеслава викликати убивцю Мужила на рівне змагання, наче рівного суперника в поєдинку перед військом.

Наче в пень уперся вепр. Звір подався назад, щоб вирватися від рогатини, відступитися для розгону. Всеслав не пустив. Осівши на задні ноги, вепр смикнув тугою шиєю, щоб дістати, зрізати іклом держално. Було пізно. Він сидів не в болоті, а в озері власної крові. Здригання-дрижаки струсонули тіло, стали каламутними очі, з ніздрів пішла кров. Наситилася помстою відплати Мужилова душа.

Минали миті. Дивно дивився Всеслав на мертвого вепра. Потім покликав своїх, у них на очах одрубав голову вепра і легко підняв за криве ікло трипудовий обрубок.

Свою ношу Всеслав кинув біля Мужилового тіла, щоб остаточно вдовольнилася душа ілвицького воєводи.

Скинувши шапку, князь-старшина Колот рукавом витер піт. Йому одному стало душно, хоч він чекав, як інші, і, як усі, був одягнений легко, по-мисливськи. Зустрівшись поглядом з воєводою, Колот відвернувся, наче жінка, яка боїться виказати потаємну думку.

Останки Мужила закутали в плащі, обв'язали арканом. Обнявши тіло, Ратибор за наказом Всеслава повіз його в слободу.

В слободі зроблять довгі мари з жердок, навісять на пару коней. Ступою, зі скорботною обережністю повезуть до ілвичів тіло воєводи, який загинув не в бою, а від своєї нерозумної сміливості. Відмовився взяти товариша, сам став на кабанячій стежці і загинув даремно.

Сам загинув... Не Долею погублений. Люди роської мови не вірили в незнано могутню Долю, що принижує волю людини,— вирок від великих богів. На погостах у дерев'яних личинах різні боги. Але не було жодного, схожого на тих, які в інших уособлювали безмежну силу Року, Фатуму, Неминучості. Добрі роданиці-роджаниці, даючи напуття новонародженому росичеві, клали в його колиску придане добрих побажань. Що він з тим добром зробить — воля його... Будь мудрий!

Сам себе погубив немудрий Мужило.

Колот і Всеслав поверталися в хвості кінних і піших. Біля броду, на правому березі Росі, вони залишилися останніми. Ніби вже забувши своє хвилювання, Колот усміхаючись, як полюбляв, мовив:

— Іч як вчасно тріснуло держално! Скажи, Всеславе-брате, чи снилося тобі таке? Отож сон, виходить, в руку...

Всеслав не квапився з відповіддю. Колот йому вірний друг і помічник, думки в них однакові. Не було б кращого росича, якби не точила серце Колота чорна заздрість. Всеслав знає— в бою тілом своїм Колот затулить брата, життя свого не пошкодує. Але й інше знає Всеслав: якби сьогодні вепр убив його слідом за Мужилом, Колот швидко втішився б щастям стати роським воєводою.

Наче з каменю обличчя роського воєводи, очі — темна вода річкова:

— Не мені снилося — тобі. На те ти й відвів Ратибора, Колоте-брате, що тобі приснилося, а не мені,— і Всеслав підігнав коня в річку. А на другому березі, діждавшись Колота, обняв брата, і, зрозумівши, князь-старшина усміхнувся: легше нести поділену ношу.

8

Ілвичі спалили тіло свого воєводи. На страві-поминках з'їли і вепра-убивцю. Нового горба-могилища не насипали. Зібрали вони рештки кісток та зброї, яких несила було, виявилося, винести вогневі, і заховали в старому кургані, в могилі, що стояла на кону-межівниці між ілвичами і росичами. Для воєводи непогане місце. Похований Мужило міг би сказати про себе: "І по смерті я є межа-кордон мого племені".

Роські князь-старшини, покинувши на цей час роди, гостювали в ілвицьких братів, умовляючи, щоб ті не відмовили своїх людей послати в роську слободу: "Браття ми, єдинокровні, одної ми мови роської, усі ми слов'янські люди, які живуть, споживаючи хліб, від Рось-ріки і до Прип'яті, від Прип'яті по всіх лісах до Холодного моря".

Умовляли, а самі квапилися: весна прийшла. Від сонячної ласки пара валує над чорною ріллею. Густо, соковито пахла кисла земля, щедро напившись води. Бубнявіли, розпукалися бруньки. Оживала стара трава. Під ще голими від листя кущами бульбочки весняної пшінки викинули стрілки, гнали листки, повні їдкого соку, розкривали жовті зірочки скромних, але любих окові квітів. Зажовтів і жовтець, малий, але їдючо-гіркий на смак первоцвіт. Найніжніша біла анемона, яка від найменшого повіву хитається, цвіла незаймано-біла, спираючись слабкими стеблами на могутнє кореневище. Вона — мов жінка, слабка на вигляд, сильна душею, яка в квітки живе в корені. І плавушник квапився розпустити на гладенькому квітконосі китиці довгих квіточок, тяглася до світла фіалка — все оживало в теплій землі.

Гуси, лебеді прийшли ключами, качки випліскувались у кожній калюжі, пищали кулики. Над мочарками в лугах, наче за мертвими дітками, жалібно квилили чайки-кигиці. Любов у них гірка, отож, мабуть, і плачуть наперед. Така вже сумна пташина...

Набухали рівчаки, Рось-ріка рушила першим скресанням, опала на якийсь час і знову почала виповзати на береги вище і вище. Течія помітно сповільнилася. Присмак у води став земляний — з лісів полилася густа вода, земляна, а виходу в Росі не стало, Дніпро підпер Рось, як, треба гадати, і всі інші річки. Уже й тепер було видно по сповільненій течії перед слободою, що Дніпро спромігся спинити Рось від гирла і до самого входу у велике коліно. Наче по стоячій воді, по Росі стелиться сірий бруд-павути-на, ледве рухається знесений хмиз, вирваний з корінням сухий бур'ян. Вітер гонить бруд, збираючи його в зморшки під берегом, руху вод немає зовсім.

То там, то тут враз ніби закипить річка, зірветься вгору потривожений на перепочинку табунець гусей, ситих гаг, закрякають качки, засичить хоробрий селезень, втікаючи від страшного місця. В усі боки, наче бризки, метнуться гострі спини риб. То низом іде гострорила білуга, завдовжки на добрий човен, розлякує круглого лосося, міцного судака, плоского ляща, широкотілого сазана. А може, й колючий осетр промацує дно грудним плавником. Чи бага-топудова щука, мучачись від тиску ікри, шукає місцину, де вода мілка та багато трави. За нею, як телята за коровою, ідуть два щупаки на зріст разів у два коротші. Знайде щука місце, стане, видушуватиме із себе живе просо, а самці, в турботі за рід, поллють ікру молоком.

Стиснута весняним безумством, риба забила гирла всіх ручаїв, майже на берег іде. Росичі риби ще не ловлять, так, підбирають діти потроху, на спільну потребу. В градах вибирають свіжу ікру, трохи присолять і їдять, поки не обридне. Сіль бережуть, весняна риба нетривка. Сонця ще мало, щоб в'ялити. Влітку риба набиватиметься у верші-ятери, йтиме в сітки — лише бери.

Собаки, з голоду понабивавши утроби, розжирівши за кілька днів, уже вернуть морди від риби. Ворони нарешті понакладали ненаситні вола. Білохвостий орел ліниво хапає легку здобич. Ситий світ тих, що живуть на сухій землі, байдужий до весняної рибної сутолоки. Холодна річкова живність вільно творить свої справи.

До каничів — через Росаву — не пройти, не проїхати без човна. До ілвичів ще можна добратися кіньми, та довгі обходи-об їзди розливів і озер, які поутворювались на низинках, де влітку лише мочарки-калуги, а восени сухо зовсім.

І все ж вісті, що доходили до росичів, перелітали і до сусідів: у цьому літі ждіть із степу лиха.

Переконуючи князь-старшину ілвичів Сита, старий Келагаст причепурював чисельними словами думку, як причепурюється дерево листям. А суть була одна, проста, проти неї не заперечиш: єдність. Давно, споконвіків іде заклик бути разом; скільки разів повторений, він залишався без відповіді. Видно, справа проста, очевидна — найтрудніша. А воно ж легше куль зерна підняти вдвох, ніж одному; легше колоду нести шістьом, ніж двом.

Разом наші й ваші слобожани стримають хозарів, залишимося ми живі, садиби — цілі. Нарізно не заможемо. Розтечуться вони через Рось, нас і вас поб'ють, поженуть у раби.

Сит частує Келагаста. Сухе старече горло, не лізе їжа. А на слово /щедре. І ті з роських князь-старшин, які неохоче погоджувалися з Всеславом і на погості не сперечалися, аби тільки не виступати супроти більшості, розпалилися, переконуючи. Від незвичної справи, замисленої росичами, від віщих провидінь Всеслава та Колота нинішню весну засмутило бачення майбутніх нещасть. Коли б то степ ніколи не просихав, а ріки ніколи не спадали!..

Для всіх весна красна, і всім вона люба, та — не тим, хто живе на Рось-ріці. Весна забирає спокій, спокій приходить тільки восени.

Поляни вже протряхають. Сохне і степ. Скоро почне спадати повінь. У заплавах першими відкриються сідловини між горбами, потім вийдуть гриви, що розділяють затоплені озера і болота. Звірина, яка рятується від повені на висотках, наробить слідів на осілому річковому намулі. Чорний першого дня, масний покрив посіріє, потріскається, в розколинах проріжуться блідо-зелені паростки лопуха, щавлю, лободи. Вода спаде, степ покриється травою в коліно. І прийдуть хозари, яких остерігаються щороку. Цього літа, напевне, прийдуть.

Не вийшло згоди між ілвичами. Зі страху перед Степом дванадцять родів урадили послати до росичів людей із своїх слобідських. Правильно виважили-розмислили князь-старшини зі своїми родами: "Будуть наші відбивати хозарів на роських полянах — нашим збитку не буде. Будуть у нас відбиватись — нам збиток". Так урадили в ближніх до роських родах. Решта одинадцять ілвицьких родів теж правильно ухвалили: "Краще нині ж укріпити засіку між собою і росичами, чекати за нею. Роська слобода сильна. А ми будемо напоготові, коли хозари прийдуть. Гляди — наша сила хозарів поконає, здобич з хозарських тіл і з обозу теж наша".

Ще одне лежало в душі тих князь-старшин, які згодилися злити сили слобід: після смерті Мужила не стало в них справжнього воїна. Дубка наставили вони воєводою лише тому, що кращого не знайшлося. Та в цьому з гонору ніхто не признався б.

Так і залагодили справу — наполовину. Князь-старшини квапилися додому. За прикметами — пора орати, сіяти. Що раніше насіння вмре в землі, то хліба буде більше. Раннім посівам не страшна посуха. Степ від сонця горить, на лісових полянах колос наливається. Князь-старшина повинен вказати, де розпочинать, куди та кому з орачів переходити. Насіння треба вимацати, обнюхати, спробувати на смак, аби зрозуміти, чи жива душа в зерні, чи спить зародок великого творення чи вмер.

Пора! Пора! Росичі ходять своїми полянами за дубовим брусом, на брусі кований різак з відводами — леміш. Позаду два правила, щоб тримати плуг у борозні, спереду ремінні лямки для волового ярма чи для кінської упряжки. Зайняті руки в орача. Він погукує-підганяє худобину. Розуміє безсловесний віл, розуміє і мовчазник кінь. Знає, де право, а де ліво, спиниться на погукування, поверне. Переорюють поляну поздовж, переорюють впоперек. Борозни мають бути глибокі й рівні, плуг тримай прямо. З огріхів дика пташина виклює зерно, дикі бур'яни заглушать добрі сходи раніше прополки.

За орачами йдуть сівачі з козубами. Це робота старих, багато сили не треба, потрібне вміння. Зерно сиплеться, як осінній дощик, рівно, без плішів, але й не густо, щоб одне одному не заважало. Попокидай — і зрозумієш...

Головні сівачі — самі князі. Келагаст лише другу весну перестав ходити по ріллі, а Велимудр ще топчеться, і ось — диво дивне! — під руки водять, ледве не несуть князь-старшину, але в роду з ним ніхто не може зрівнятися чистотою і рівністю засіву. Горобій, Всеславів батько, не віддає сівалку-козуб, Тиудемир і Біляй натужно бродять полянами. Наче вони хочуть померти за святим діянням. Старійшини не осилять підняти в козубі цілу мірку, за ними підлітки несуть запасні козуби і жменями добавляють зерна, змішаного із сухою сіяною земелькою. За сівачами тягнуть борони із зубцями з твердого в'яза. В борону запрягають одного коня, хлопчина стоїть на бороні, закриває насіння вологою землею.

Довкола полів на кожному дереві чекають граки й ворони, в повітрі з квилінням літають чайки. Брали б за орачем черв'яки, ніхто й слова не скаже. Так ні, крадуть насіння. Поки не піднімуться сходи, діти з луками й пращами стережуть поля від світання до смеркання. Коли ж піднімуться сходи, ночами дорослі оберігають їх від потрави дикими звірами. На великих давніх полянах масна земля чиста, плуг ріже легко. На малих полянах і на нових розчистах, де був ліс, плуг не годиться. Зачіплюючись за коріння, плуг рве упряж, вимучує коня. Перенесеш через корінь — плуг ковзає, не оре. Тут землю рихлять сохою. Вона схожа на перекинуту козячу голову. Орач несе соху на руках, не даючи глибоко врізатися вигнутими вперед рога-ми-лемешамиуВільні орачі на своїх малих полянах орють переважно сохами: через коріння.

Цієї весни, як і завжди, спочатку оборали кругом града, випускаючи на волю земляну силу. Нетямущі та дівчата раділи весні. Старші не хмурилися, але можна було бачити плугатаря, який спинився в кінці гонів: замислився над чимось, поки самі не ввійдуть у ярмо застояні воли.

Прийдуть хозари чи не прийдуть, ори та сій. Хто ж то збиратиме урожай! Не чоловік оре — надія. Свята, велика здатність душі — вірити в краще, чекати не смерті, а життя. Без надії давно запустіли б поляни, а господарі збилися б під захист прип'ятьських трясовин і вироджувались би там від безхліб'я, від злої лихоманки, ніким не знані і всіма забуті. Росич пишався силою тіла, вмінням пустити стрілу, орудувати мечем. Пишався урожаями хлібів, кіньми, худобою, багатими ловами. Та великий він був іншим — невгасимою Надією хороброго серця.

Розділ третій ІМПЕРІЯ ТЕПЛИХ МОРІВ

...Це буде оповідь бездушних і кривавих справ, безвинних кар, негаданих убивств, смертей, в біді замислених лукаво, кривавих підступів...

Шскспір

1

За часів, про які сам Геродот не міг що-небудь дізнатися, і, звичайно, задовго до Троянської війни, вже була пробита стежина-доріжка понад Пропонтидою, нині Мармуровим морем, і закінчувалася вона на східному березі півострова. І якщо вже так треба уявити собі першу, найпершу людину, що торувала перший шлях пішки в Азію, то безумовне одне: вона, ідучи з півдня чи із заходу, ступила на півострів саме там, де згодом було споруджено Золоті Ворота Візантії, які нині називаються Єдикулек. А друга людина, теж найперша, яка йшла з півночі, забрела на півострів у місці візантійських воріт Харісія, тепер — Єдирнек. Було це саме так, іншого шляху не було і бути не могло, бо не воля людей, а складки земної поверхні визначали дороги. Так само природно обидві стежини зустрілися за тисячі дві кроків від кінця півострова. Згодом у місці зустрічі утворився майдан Тавра, за чотириста кроків на схід — майдан Костянтина, а обидві давні стежини були названі вулицею Меса — Середня.

Тут тисячоліттями ходили люди з Еллади, Епіру, Македонії, Фессалії, Дарданії, Паннонії, Італії, Кімерії, зі всіх країн південних, західних, північних, назви яких багато разів змінювалися. Неможливо дізнатись, як називали їх люди певних епох. Але твердо відомо найважливіше — ті, хто жив сотні поколінь до нас, мали таке саме тіло, як і ми, і стільки ж найдорожчої речовини вміщали їхні черепи. Вони мислили; вони сміялися і плакали, віддаючись тим самим почуттям, які й нині викликають радість і горе їхніх віддалених потомків.

Якими б поєднаннями звуків не поіменовували себе народи, що населяли Європу, і в дні перших подорожан і в уже далеко пізніші, кожен, ступивши на півострів, відчував тут близькість Сходу.

Ось пагорб, порослий кипарисами. Дерева велетенські, таких ніхто не бачив. У чорну тінь лісу можна ввійти, наче в печеру, і відпочити від спеки. Ні, мабуть, тут пристанище богів. Безпечніше не наближатися до незнаного.

Стародавній подорожанин мав гостропроникний зір. Йому вдавалося бачити дріаду в зеленій сутіні гаю. На м'якому піску бухти він не раз знаходив сліди перетинчастих лап хитрого тритона, а якось весло його галери зачепило гребінчасту спину істоти, яка нічим, крім оманливої зовнішності, не різнилася від нього самого. У хвилях він помічав лиця з високим лобом людини над пащею риби. Він чув тупіт кентавра, сміх фавнів. Він знав напевно, що в піні моря біля берегів, порізаних затоками, народжуються тіла богинь, доньок Океану.

Цей чоловік нічого не знав лише про чудеса. Все було природно і просто — земля населена живими істотами, як небо зорями. Бик міг виявитися богом, якому просто забаг-лося явитися в личині тріумфуючої плоті. Найрозумніше тут було відвернутися, щоб не виказати погану цікавість. Товстий вуж, що ліниво відповз за каміння, міг повернутися старцем у доброзичливих зморшках усмішки — вдай, що не здогадався, не вловив таїну метаморфози. В крикові ворона звучала пересторога, а політ шуліки заховував у собі пророцтво для доль не одного смертного, а цілого народу.

Рідна гавань пришельця, гори звичних йому обрисів, долину, пагорби населяли, крім звичайних, і особливі єства. Тут, у новому місці, теж, напевно, жили свої боги, герої, видива. Треба бути уважним та обережним, аби не образити одних, не скривдити інших.

Десь мирно, по-домашньому, гавкає собака. А ось в гаю вічнозелених дубів кам'яниці з двома колонами. Легко здогадатися — одна на честь Європи, друга — її сестри. З крутого берега видно воду, що нагадує велике розповня великої ріки. А за нею — земля, що має ім'я жінки — Азія. Тут закінчилась країна Європи. Внизу біля моря чекає човен.

Пора принести жертву місцевим богам, і подорожанин, зайшовши в скромний храм Босфора, схиляється перед олтарем. Жрець чи рибалка приносить півня, голуба, можливо,— рибу. Полум'я відносить із собою запах жертви, яким втішаються боги і насичуються тіні героїв. Господар і гість по-братському ділять між собою жертовне м'ясо, бо за тих часів войовничий палестинський бог, обмежуючись владою над єдиним нечисленним народом, ще не встиг викликати нетерпимість в інших. Інші боги, між котрими деякі були далеко кровожерніші за Єдиного Всевишнього, менше за нього боялися суперників.

У дарунок храмові подорожанин приносив срібне кружальце, шматок бронзи чи заліза або ще щось. Боги беруть данину від достатку людей, а речі міняють ціну. Змінюються і боги в плині ріки часу. Здається тільки, що ніколи не змінювалися імена двох жінок-сестер —Європи й Азії. Кілька звуків у незгасній пам'яті про єдність людей-потом-ків. Імена померлих не можна змінити.

Рідко хто покидає огнище і богів огнища через саму тільки цікавість.

Жрець і подорожанин, віддавши належне покровителям, обмінюються корисними відомостями. Звучали слова, що означали льон, шкури, олію, зерно, амбру, сало... Тривожна радість мандрівника поєднувалася з думками про вигоду торгівлі.

В світі, населеному видіннями та богами, так само треба знати ціни речей і вигоди обміну.

Коли елліни попрохали Аполлона Дельфійського вказати місце для нової колонії, бог відповів:

— Навпроти помешкання сліпців.

Тоді на азійському березі вже осіли в містечку Халкедо-ні вихідці з Мегари. Вони "прогледіли" прекрасну бухту на протилежному європейському березі, згодом названу Золотим Рогом.

Не будемо піддавати сумнівові оповіді далеких днів...

Вдало сівши на торгових шляхах, Візантія, володарка природного порту, заслужено названого Золотим, швидко затьмарила Халкедон. Гаєві священних кипарисів на пагорбі довелося поступитися своїм місцем акрополю-фортеці, схрону монет, товарів і — богів.

Далекосяжно обравши краще місто Сходу для нової столиці, імператор Костянтин, наслідуючи Ромула, сам визначив лінію нової міської стіни. Визначив не плугом, як, за переказом, Ромул визначив кордон майбутнього Рима, а списом, на відстані сорока стадій від кінця півострова. Незабаром стіні довелося відступити ще на шість стадій.

Не стало ходу випадковим мандрівникам —Європу розлучили з Азією. Сто сорок бойових веж захищали стіну, що оперезала перешийок. Вісімдесят веж охороняли стіну, яка закривала місто від моря. Ці вежі були поставлені не так тісно, як на суходолі,— лише там, де, на думку стратегів, можлива висадка ворога. Хочеш миру — готуйся до війни. Моря води витекли з того дня, коли хтось перший сказав ці слова. Багато років було й іншим словам: "людина людині — вовк",— коли зводилися візантійські мури.

Ставши Другим Римом, стара Візантія перебудовувалася. Споруджувалися арки для нових акведуків, що мали поїти нові цистерни, які вступали в суперництво з мандра-кіями 1 нових портів. На кінці півострова стала фортеця Влади — Священний Палатій базилевсів. Зібрання палаців і храмів, з'єднаних критими переходами, будинків сторожових військ, жител вибраних сановників, складів, садів. Також помешкань прислуги й челядників, грубих і тісних, як осині щільники, кухонь, спалень для гостей, стаєнь простих і стаєнь розкішних, сховищ явної і прихованої скарбниць, льохів і в'язниць поряд з льохами та під льохами — всього, що потрібне Священному Палатію, щоб діяти, їсти, пити і спати на користь імперії і за етикетом, який личив Божественним і Єдиним владикам імперії.

Костянтин і перші базилевси зобов'язували знатних людей переселятися в Другий Рим. Простим людям було наобіцяно дармовий хліб, легке життя, щоденні розваги іподрому і театрів. На час бализевса Юстиніана Візантія вміщала до ста міріадів жителів — майже один мільйон підданих, ра&ом з рабами.

Особливо багато зусиль було докладено, щоб прикрасити Другий Рим. Уся імперія цілком добровільно, як це буває в імперіях, виконувала суворі едикти улюблених базилевсів. У Візантію з Італії, Еллади, Єгипту та інших провінцій пливли колони, ошліфовані плити порфирів, сиєнітів, базальту, мармуру всіх кольорів. А що й казати про статуї, їхня краса, іноді уникнувши сокир фанатиків-християн, зваблювала християнських владик. Громадська думка знешкодила мармур. Зайшло й далі: християнки, легковажні в спілкуванні з чоловіками, остерігалися цнотливої статуї язичниці Венери. Кожен візантієць знав, що якось вітер грубо зірвав сукню з розбещеної родички однієї

1 Мандракій — буквально: загін для овець, кошара. Це слово було вжито для визначення закритих портів, для замкнутих штучними молами акваторій.

з базилис, яка необачно пройшла на небезпечно близькій відстані від колишньої богині кохання.

Та — при всій стійкості традицій — люди забудькуваті. Тезей і Геркулеси перейменовувалися в Георгія, переможця дракона. Нерозлучні Кастор і Поллукс — у святих лікарів Кузьму та Даміана, а Діоніс — у святого Діонісія. Явився святий Вакхій, тезко веселого бога вина. Аполлон на колісниці Зари підійшов для пророка Іллі, живим узятого на небо.

Відбувалися необхідні переробки статуй, зрізались атрибути богів, усі ці нечистиві грона винограду, ліри, дрючки... Підпсуті місця на мармурі, як і старі легенди, відшліфовувалися по-новому. Дещо перероблялося на залізних кріпленнях. І коли штифти, розбухнувши від іржі, скидали добавки, звичка була вже створена.

2

У перші дні правління базилевса Лева Першого троє молодих людей разом з багатьма іншими прийшли у Візантію по щастя. За місцем народження були вони іллірійці, що ж до племені, то вони цим і самі не цікавилися, як дрібницею, що не мала ніякого значення в імперії. Говорили вони діалектом, поширеним між зовсім далекими від освіти землеробами, смішним, та все ж зрозумілим для основного населення багатомовної Візантії, де панувала мова і писемність еллінів.

Старшому з них, Юстину, було, як він сам вважав, років двадцять два, двоє інших вважали себе молодшими. Всім їм в однаковій мірі стало осоружним життя в праці та безпросвітних злиднях. Юстину вдалося прихопити з собою кожушину з кислих овечих шкур, запасся він і дрючком на випадок зустрічі із звіром — людина жебракові не страшна — та вкрав з батьківської комори трохи хліба, щоб було хоч на перші дні. Та й хліб був землистий, колючий від невідвіяної полови, перероблений з розмочених сухарів з домішком жмені свіжого борошна для в'язкості. Не благословення — прокляття батьків супроводжувало сина в дорогу. Силачем виріс, спина пряма, руками вола скрутить, та обдурив, покинув старих беззахисними перед нещасною немічністю, під різкою здирника податків. Не сподіватись йому на щастя. Сам Христос сказав, що лише і ому, хто шанує батька й матір своїх, бог пошле благо земне і довговічне життя.

В гірських місцях не тільки люди — і звірі ходять не там, де бажалось би, і звичайно, не прямо, а раз назавжди скоряючись горам. Стежиною, яка й сьогодні веде людину з одного хребта на другий, ходили люди тисячоліття тому. І так само, як і тоді, дорога чудова для того, для кого вона новина і — якщо попереду світить надія. Двадцять п'ять днів ходи для людини без ноші відмежовували Юстина від Візантії. Потреба добувати харч робила дорогу довшою. Для невибагливих людей усе годилося. Вкрадена вівця чи коза були сущим благословенням божим. Найнявшись на три-чотири дні вергати каміння, бродяги убезпечували себе на тиждень.

Шукачі удачі знали велику різницю між військами пала-тійськйми, розташованими в Другому Римі, та військами провінційними, що охороняли кордони імперії. Щоб найнятися в провінційний загін, не треба було плуганитися так далеко. Але на кордоні гірше платили. А випадків утратити руку чи ногу траплялося більше, ніж бажано для розумного чоловіка.

Візантія приголомшила пришельців. Вони боязко бродили побіля Палатія, не зважуючись наблизитися, вони страждали, відчуваючи свою убогість, їх мучило незрозуміле розчарування. В страшному місті вони не ризикували красти, хоча для того, здавалось, варто було тільки простягнути руку. На третій день вкрай зголоднілий Юстин, вкравшись у'почет якогось патрикія, зважився влізти в Палатій.

Юстин повернувся уже в сутінках, коли товариші встигли в думках поховати його. Юстин не лише був ситий, а й благодійницьки повелів товаришам рушати за ним. З цього часу про дальшу долю його супутників нічого не відомо, що зовсім не означає, ніби з ними прилучилося лихо. Просто з багатьох існувань збереглися описи тільки видатних.

Високий на зріст, із статурою і могутньою, і красивою, з приємним обличчям, Юстин був зарахований до пала-тійського війська. Згодом базилевс Зенон, прозваний Ісав-рянином, включив Юстина до складу своїх вибраних солдатів. Вони називалися іпаспистами, тобто списоносцями, щитоносцями,— гвардією базилевса або його полководців. З цих людей, які були відомі поіменно, здібності яких виявлялися на очах в їхнього повелителя, обиралися начальники загонів і командуючі арміями.

Після смерті Ісаврянина його співвітчизники завдали чималого клопоту імперії і новому базилевсові Анастасію. Юстин опинився між командуючими у війску ромеїв, які вторглися в Ісаврію—-гори Малоазійського Тавра.

У цьому поході Юстин був звинувачений командувачем Іоанном Кіртом-Горбачем в розкраданні здобичі, посаджений до в'язниці, та скоро виправданий цілком. Випадок був відомий свого часу малій кількості осіб. Далі ніщо не заважало росту Юстина на службі в Палати.

Непорозуміння між командувачем та підлеглим через багато років стало багатозначною легендою, в яку люди зуміли вкласти свій погляд на бога і владу, втіливши його в символи часу. Незважаючи на загрозу звинувачення в образі базилевса — шпигунами кишіло,— піддані розповідали:

— Не просто Іоанн Кірт помилував винного Юстина, а, скоряючись привидові, який повелів повернути свободу і не переслідувати людину, обрану вмістилищем для виконання волі божої...— І додавали: — Страшне видовисько погрожувало Кірту карами в цьому житті і в тому за опирання волі божій, а то бог, розгнівившись на імперію, хоче використати Юстина та його близьких як зброю покари людей.

Після Ісаврійського походу базилевс Анастасій поставив Юстина префектом усіх палатійських військ, кінних і піхоти. На високоштильному говорі Палаті я ця посада іменувалася "комес доместікорум мілітум еквітум ет педітум". З греко-латинського слова "комес" згодом франки утворили слово "конт" —"граф". Анастасій довіряв Юстинові — влада і можливості палатійського префекта були великі. Як у Першому Римі префект преторіанців, візантійський комес доместікорум, вдавшись до заколоту, міг би розпорядитися й престолом. Уже старий, Юстин навчився плавати в каламуті двірцевих заводей, вугрем вислизаючи від інтриг підступних фаворитів, вічно озлоблених євнухів, уникав втручатися в чвари духовенства, приправлені фанатичними суперечками про сутність бога та про взаємовідносини сил всередині християнської трійці.

Суперечки про тонкощі віросповідувальних догм відбувалися не лише в дні Юстина. В перші століття християнської імперії і далі дискусії про віру коштували життя багатьом мільйонам підданих Другого Риму.

Церковники підозрювали базилевса Анастасія в єресі монофізитства, поширеній в азійських володіннях імперії і між візантійським плебсом. Монофізити сповідували, що в особі Христа злилося і божеське, й людське. Правляча Церква визнала правильною ускладнену догму Нікейського і Халкедонського соборів, яка вимагала вірувати, що ці два начала поєднані в Христі неподільно, але незлитно. На користь спритності Юстина говорить те, що він був відомий Візантії як запеклий кафолік, прибічник Правлячої Церкви.

В масах християн була поширена певність у тому, що від правильності сповідування залежить, у пеклі чи в раї минатиме життя вічне. При загальному віруванні в загробне життя тільки окремі одиниці вміли викрутитися від питання про догму. Через догми стався заколот в Алек-сандрії. Населення перебило гарнізон. Патріарх Протерій був розшматований:

— Через твоє неправильне сповідування ми всі підемо в пекло!

У рік смерті базилевса Анастасія Юстинові виповнилося сімдесят вісім літ. Старий префект давно вже викликав родичів з іллірійської глухомані, і його небіж Юстиніан не тільки отримав добру освіту, а й здолав певну дорогу на державній службі.

У Візантії родова спадкоємність престолу не передбачалась законом і не закарбувалась у свідомості підданих. Захоплював владу той, хто брав гору. Та самодержавство як таке ніколи не заперечувалося. За винятком деяких дуже малих числом своїм і впливом освічених людей, кому ще примарно бачилися віджилі привиди олігархічних республік колишньої Еллади і старого Риму, а масами підданих одновладдя вважалося природним станом держави. Добрий чи поганий базилевс? Таке питання ще могло постати в підданих імперії. Але ніхто й ніде не протиставив самодержавству іншу систему урядування.

Біля смертного ложа Анастасія євнух Амантій, який мав звання охоронця священної опочивальні — міністр внутрішніх справ пізніших часів,— назвав наступника і вручив збайдужілому старому префекту Юстину кільканадцять тисяч фунтів золотої монети, щоб підкупити добру волю придворних військ. У скарбниці базилевса лежало триста тисяч фунтів коштовного металу: Анастасій був ощадливий.

У супроводі сорока чоловік, кожен з яких ніс мішок з кентінарієм — стома фунтами золота, Юстин влаштував огляд палатійських загонів і купив їх задля своєї користі. Потім різали небезпечних для нового базилевса сановників, ніби з доброчинних намірів викликали з провінцій ненадійних полководців, яких спочатку марнославили, а потім убивали. Відбувалося звичайнісіньке очищення серед сановників, як сотні разів було до Юстина, як повторювалося після нього і протягом багатьох віків.

У самій Візантії новий базилевс був прийнятий з благо-словінням кафолічного духовенства. Провінції так само прийняли нового базилевса, і різанина не вийшла за межі Палатія. Своя людина, небіж базилевса Юстиніан, був оголошений полководцем Сходу. Він не водив військ — базилевс був старий і не варто покидати місто. Юстиніан вибрав кількох начальників, яким довірялися воєнні дії; обережний і далекоглядний, небіж вважав би за краще програти війну, ніж зосередити небезпечне головнокомандування в одних руках. З тих років стають особливо очевидними зусилля автократорів підтримувати в арміях незгоди, рятівні для міцності престолів.

Базилевс Юстин, користуючись вірнопідданською допомогою квестора Прокла, підписував пурпурною фарбою едикти, обводячи вирізи в золотій — обов'язково золотій — дощечці. Вирізи зображували латинське слово "л е г і", що означає": "я прочитав". Неписьменний базилевс нічого не міг прочитати, традиційна формула брехала, що, загалом, бувало в тій чи тій формі частіше, ніж звикли думати піддані. Квестор Прокл славився в Палатії бездоганною чесністю, яка простіша за звичайну, бо полягає лише в беззаперечному виконанні наказів та у відсутності своєї думки. До того ж інтереси неписьменного дядька пильно охороняв досить освічений небіж — Співправитель.

На іподромі візантійців розважали пишними і захоплюючими змаганнями, іграми, виставами.

Впереміш з кінними перегонами піддані отримували насолоду від цькування ведмедів, африканських левів, пантер, диких нубійських биків. Щедро роздавались хліб і гроші. Візантія щасливо вшановувала нового правителя, який змінив скупердяя Анастасія, що заповнив скарбницю для непрошених наступників.

Суєта суєт і всіляка суєта, як сказав стародавній повелитель Палестини, один з найбагатших владик свого часу.

з

Влада зміцнилася. Саме тоді, в перші місяці насолоди захоплення нею, що лише з перебігом років стає звичним, під час богослужіння в старій базиліці Софії Премудрості, в павутинно-сірих пасмах ладану, в співзвучних співах хору, Співправителеві явилося обличчя жінки. У Візантії було багато красунь, але це обличчя, особливе, здалося Юстиніану квіткою водяної лілеї, що піднялася в тумані над болотом. Співправитель розпитав, хто це. Історія Фео-дори, викладена в заокруглених фразах євнуха, не вдовольнила цікавості Юстиніана. Подальші дії Співправителя були потаємні, як хід черв'яка під землею. Про них нічого не відомо.

Зате детально, дуже точно, з днів раннього дитинства відоме життя жінки, яка назавжди полонила базилевса Юстиніана.

В християнській імперії кінські перегони замінили бій гладіаторів, і арена 1 витяглась в овал іподрому. Візантійський іподром своїми розмірами перевершив римський Колізей Колосальний. Під амфітеатром кам'яних лав-три-бун заховувалось маленьке містечко: клітки для диких звірів, цькуванням яких глядачі-християни так само захоплювались, як їхні язичницькі попередники, стайні, склади, житло для прислуги. В цьому пропахлому гноями обмеженому світі й народилася Феодора, та це не її вина.

Акакій, батько майбутньої базилиси, служив доглядачем звірів прасинів — зелених, одної з "партій іподрому". Акакій і прибирав іподром.

Кошики на сміття заповнювалися не самими тільки об'їдками, придатними для годівлі звірів та особистого споживання прибиральників. Траплялися цілі фрукти, печиво, буханці, шматки смаженого і в'яленого м'яса, сала, що могли йти на продаж2. У смітті попадалися і монети, коштовності, гребені, флакони з ароматами — все, що можуть загубити люди, ошалілі від бігу квадриг. Часті бійки між прихильниками учасників змагань теж залишали не лише самі трупи і кров на камінні трибун.

Коли Акакій безнадійно захворів, його майбутня вдова обрала одного з багатьох бажаючих одруженням успадкува-

1 Арена — пісок (латин.).

2 Ще в XIX і XX століттях придворна прислуга торгувала рештками з царських столів, і небезкорисні були посади прибиральників цирків, іподромів — місць, де глядачі надто захоплюються видовищем.

ти надзвичайно вигідну посаду. Та головний розпорядник господарства прасинів мім Астерій, підкуплений знехтуваним удовою претендентом, вирішив інакше. Залишилася остання надія — виблагати змилування в глядачів.

І от перед початком видовиська заплакана жінка і троє дівчаток зустріли візантійців, які квапилися зайняти свої місця. Жінка стояла в скорботній позі, ніби просила милос-тину, а дівчатка, ловлячи перехожих за одяг, кричали:

— Згляньтесь і пожалійте дітей богом забраного Ака-кія! Дайте хліб і притулок нещасним сиротам. Пожалійте!

На головах у прохачок були вінки із зів'ялих квітів, у руках — вим'яті гірлянди зелені: знак тих, хто звертається до глядачів по допомогу.

Наймолодшій, Анастасії, було сім років, Феодорі — дев'ять, старшій, Коміто,— тринадцять. Феодора не забула рук, які відштовхували її ніби перешкоду, запам'ятала лайки, стусани. Прасини зневажили благання дітей. Узяли чужі, венети, сині. У них теж помер доглядач, і його місце отримав вітчим сиріт. За все це не можна ганити Феодору.

Дівчатка, які звикли дихати їдким смородом хижих звірів, у порівнянні з чим запах скакових коней здавався фіміамом, дівчатка, які вмивалися з брудного відра, якщо взагалі вони вмивалися, дівчатка, які звикли гамувати голод підібраними рештками на трибунах, зі слідами підошов і плювків,— розквітали красунями, ніби півонії і гіацинти на гною. Мати скоро прилаштувала старшу, Коміто, в трупу мімів. Дівчина мала успіх у заможних покровителів. Феодора повсюдно Супроводжувала старшу сестру як рабиня — в хітоні з довгими рукавами, прислужуючи і приглядаючись.

У християнській імперії театр виявився потрібним, як і в язичницькій. Світила християнства прокляли лицедійство, та не змогли його викорінити. В язичницькому світі акторка могла зберегти повагу до себе і мати шану в суспільності. В християнському вона була оголошена блудницею і блудницею стала, прокляття збулося. Гріх виявився сильнішим Проповіді, його терпіли; мирянин впадав у блуд з блудницею, очищався сповіддю і причастям, знову грішив, знову отримував прощення. Але дівчині, яка прилучилася до театру, прощення не було.

Саме тому, будучи ще незрілим підлітком, Феодора вважала природним за гроші віддавати себе. Вона заробляла на прожиття, як інші, такі самі, як вона, і чогось іншого

5 В. Іванов

129

вона не знала в столиці імперії, багатої на храми святих та пристанища ченців.

У неї було могутнє здоров'я, дивовижна витримка і терпеливість. Інші, як і її сестри, швидко згорали, а Феодора ставала все вродливішою і вродливішою. В шістнадцять років вона здавалася ангелом, яких витворювала уява віруючих, а іноді й пензель живописця. Вона була певна в своїй звабі і не бажала, як інші, вчитися співати, танцювати, свистіти на флейті чи грати на струнних інструментах. Адже це все вело тільки до одного — владарювати над пристрастями чоловіків. Вона вчилася цьому мистецтву, головному. І досягла мети: хто наблизився до неї раз — шукав і шукав нових зустрічей.

Виступаючи з мімами на естраді, Феодора привертала до себе загальну увагу: вона завжди була несподівано дотепна і не соромилася нічого. Коли за ходом п єси били її по щоках, вона смішила. І враз змушувала глядачів завмирати від якогось несподівано безсоромного руху чи натяку. В ній по-справжньому вражало виявлення цноти в поєднанні з витонченою сміливістю, що обіцяло всім і кожному зокрема щось незвично гріховне. В ній проявлялося бісівське, вона здавалася донькою Ліліт, а не земної жінки, їй було дозволено те, що в інших було просто паскудством.

Феодора не знала втоми, під чистою й ніжною, без єдиної вади шкірою приховувалися м'язи з бронзи, серце носильника гранітних плит, шлунок вовка і легені дельфіна. Жодна хвороба не приставала до цього тіла.

Закони християнської імперії забороняли виступи на арені зовсім голих жінок. Проте у Візантії діяв театр під відвертою назвою — Порнай. Проклятий служителями церкви, театр і далі існував, і однією з його опор стала Феодора. Закон закінчувався на порозі Порнаю.

Молода жінка завоювала чорну славу безслав'я. Випадковий дотик до її одягу вже оскверняв. Випадкова зустріч з Феодорою вранці вважалася поганою прикметою на цілий день. Співпартнерки, яким менше таланило, аніж Феодорі, ненавиділи актрису: тонка спостережливість Феодори нагороджувала їх образливими прізвиськами, які приставали на все життя.

Патрикій Гекебол, чоловік немолодий, але пройнятий вірою в силу християнського покаяння, закохався в Феодо-ру. За прикладом багатьох закоханих він вселив в актрису Порнаю євангельську Марію Магдалину. Патрикій

виїздив. Базилевс Юстин призначив його префектом Лівійського Пентаполісу, області п'яти міст Лівії.

Патрикій марно плекав надії поєднати пориви пізньої пристрасті з порятунком двох душ. І на те, і на друге він виявився нездатен. Постарілий за кілька місяців на роки, виснажений, хтиво пересичений, Гекебол помстився за своє жалюгідне безсилля невдатній Магдалині.

Префект — він указом вигнав блудницю з Лівії. Феодора дісталася до Александры на купецькому судні, платячи сірійцеві-хазяїну своїм тілом.

Поневіряючись по Малій Азії, Феодора опустилася до останнього розряду, ціна якому два мідні оболи. Тоді в золотому статері ще рахували двісті десять оболів.

Коло замкнулося. Феодора повернулася у Візантію, де надто багато пізнали її і де всі чули про неї. Інші повертаються невпізнаваними. А Феодора залишилася собою — вважали, що перлина, забута на роки в клоаці, не втрачає блиску. Феодора зуміла принести трошки статерів у поясі-калитці, який надягала на голе тіло, і переконаність у безглузді, в ганебності свого життя: хоч і запізно, але пригода з префектом Лівійського Пентаполісу навчила її багато чому. Чимало було передумано і в тяжких поневіряннях по старих греко-римських містах Малої Азії.

Як і в Римі італійському, у Візантії було багато чотири-і п'ятиповерхових будинків, поставлених багатими, щоб наживатися, здаючи в найм житло. Феодора найняла кімнату, схожу на стійло чи на монастирську келію.

Дошка на двох ковбицях, заслана грубою шматиною матерії, яку виробляють сарацини-араби, скриня, на якій можна сидіти і де можна сховати злиденне майно, дві глиняні чашки та збан на воду — такі були статки, в яких розпочалося нове життя.

В хітоні з невибіленого полотна, зі схрещеними руками, з опущеною головою — на самоті їй доводилося займатися гімнастикою, щоб зберегти статурність,— Феодора не пропускала жодної служби в Софії Премудрості, яка поруч з Палатієм. Жінку надто добре знали у Візантії, і довгі місяці над нею глумилися, від неї бридливо сторонилися священики, відмовляючи в причасті. Феодора терпіла. Єв-тихій, пресвітер Софії, зглянувшись, наклав на жінку, що покаянно вистоювала служби, тяжку епітимію. Хліб і вода та десятки тисяч поклонів перед образом Марії Магдали-ни, яка настирливо нагадувала Феодорі про Гекебола. Так

5*

131

багато очей стежило за Феодорою, що епітимія була невда-ваною, а спокуси, безповоротно відкинуті нею, стали відомими.

Грішниця в каятті вихудла, та здоров'я не підвело, і Феодора стала ще вродливішою, ніж була. Закон був суворий, скільки б не каялася блудниця, для неї не було повернення, кара полегшувалася в справжньому житті, вічному, але не в цьому земному, тимчасовому.

Євтихій милостиво потурбувався про чесну працю для грішниці. її оскверненим рукам не можна було довірити облачения кліру: вона шила хітони для загонів палатій-ських військ, та й то не всіх, а лише навербованих між племенами варварів.

Врешті її допустили до причастя.

Феодорі був потрібен другий Гекебол, багатий, всемож-ний. З ним вона не повторить помилок, допущених з першим. Вона зуміє заволодіти його почутями і розумом через почуття. Іншої дороги для неї нема.

Вперше Юстиніан і Феодора зустрілися на заміській віллі. Жінку ввели сюди довірені євнухи Палатія. Вона не впиралася, знаючи, що відмова буде зламана насильством.

Задовго до зустрічі майбутнього базилевса, тоді ще Співправителя свого дядька Юстина, і колишньої актриси Порнаю схололі серцем мудреці Леванта, намагаючись пояснити потяг чоловіка до жінки і жінки до чоловіка, вигадали раціональну, на їхній погляд, теорію з половинами душ, вкладених богом у тіла людей. Кохання — це пошук своєї половини, помилки кохання — помилки пошуку. Так просто, так усе виправдано для всіх, назавжди...

Через кілька місяців після першої зустрічі Юстиніана і Феодори базилевс Юстин накреслив л е г і під едиктом про присвоєння Феодорі звання патрикії. Новій патрикії належав будинок у Візантії і та сама вілла, де відбулася перша зустріч. Десятки кентинаріїв державної скарбниці перетворилися на позолочену шкаралупу коханої Юстиніана. Гроші й розкіш коханець може дати, може і забрати. Закохані замислили пов'язати себе шлюбом. Кафолічна церква не визнавала розлучення.

Закон забороняв віруючим християнам брати шлюб з жінками розпутної поведінки. Юстинова дружина, базили-са Євфим]я, страшенно розгнівалася, почувши про намір чоловікового небожа. Сам Юстин колись зробив полонянку Євфимію своєю наложницею, а згодом одружився з нею. Тоді вона мала ім'я Луппіцини. З уродженою варварською впертістю Євфимія-Луппіцина змусила Юстиніана діждатися її смерті. Вдівець Юстин затвердив новий едикт. Віднині, не забуваючи заповіти Христа і милосердя боже, імперія повертала всі права блудницям, коли вони доводили зразковою цнотливістю відмову від гріховного життя. На голову Феодори піднялася діадема базилис.

Юстин ще жив, його ім'я ще стояло на едиктах, ще тривало володарювання Юстина: візантійці лічили роки за базилевсами і податковими періодами. Та Юстиніан правив сам. Душа повільно, неохоче розставалася з тілом старого базилевса.

Не ворушачись, він лежав на спині, страхітливо великий скелет під імператорським пурпуром. Його довге волосся бережно розкладали на подушці, щоб воно утворювало німб-сяяння, як на іконах святого Юстина-мученика, автора благочестивої праці "Возвеличення віри Христової". Пам'ять про того Юстина, замордованого язичниками (року шістдесят сьомого від народження Христа, а від сотво-ріння світу року п'ять тисяч шістсот шістдесятого), вславлялася церквою тринадцятого квітня. Цей день відзначався особливо, як тезоіменитство правлячого базилевса. Та сам базилевс уже не пам'ятав імені свого святого.

В різну пору і не один раз на день Юстиніан провідував свого дядька-Соправителя.

Він дивився у висхле обличчя з проваллям беззубого рота — підборіддя відвисало, як у мертвого, і рот здавався чорним проваллям усередину тіла. Юстиніан вловлював погляд тьмяних, налитих водою очей. Зіниці нагадували погано поліроване скло, зморшки були ніби залізні, хоча обличчя і тіло базилевса мили запахущим оцтом, умащували ніжними мастилами з кашалотового воску, води і трояндової олії.

— Як твоя душа, божественний? — запитував Юстиніан.

Голосне дихання перепинялося, базилевс силкувався щось сказати. Юстиніан нахилявся, прислухався. Якось він уловив:

— ...Раніше відійшов би... коли б знав... хочу піти... Але піти з цього світу не давали. Кілька разів на день

двоє лікарів обережно відкидали імператорський пурпур, піднімали білосніжні простирадла. І враз крізь заможені пахощі троянд грубо, як меч, пробився тяжкий сморід. Дужі раби повільно, щоб не відчув старий, підсовували руки в рукавицях з ніжного хутра і, не дихаючи, узгодженими зусиллями, не піднімали — возносили величезний кістяк. Та все ж Юстин жалібно кричав:

Юстиніан розумів, що старець кричить не від болю. З відчаю скаржилося тіло, яке так довго зажилося на цьому світі. Юстин не хотів, щоб його чіпали. В нерухомості він, можливо, ще вибудовував собі сон-мрію. Покладений на чисте полотно базилевс хапав повітря кистями рук, щось намацував. Зустрівши простягнуту руку небожа, старий відтягував свою, наче равлик, який, відчувши жар вуглини, стискує і ховає в мушлі рогату голову з тремтливими щупальцями сліпих очей.

Так, ніхто не міг сказати, що молодий базилевс забув старого, доручивши доглядати його найманцям. Хто шанує батьків своїх, матиме благо, і довговічний він буде на землі.

І життя в Юстині ще тліло.

Тричі на день священики і раз на тиждень сам патріарх вчиняли відправу біля ложа базилевса Юстина, щоденно його причащали тіла й крові Христових. По-справжньому він був щасливий, звільнений від тягара гріховності. А те, що він не міг померти, стосувалося його, а не Юстиніана.

Іноді, здригнувшись, Юстиніан від ложа старця квапився прямо в Священну Опочивальню Феодори-базилиси.

Мовчки його вітала сторожа, мовчки, схрестивши руки на грудях, схилялися євнухи у вітальні базилиси, схилялися сенатори, патрикії, воєначальники, які годинами пріли у

чя базилиси.

За вітальнею починалася святая святих, при вході стояли чорні і білі колоси-спафарії випробуваної сили і перевіреної відданості. Дальші зали, крім базилевса, були доступні тільки вибраним євнухам, відбірним рабиням, наближеним повірницям та сліпим масажистам. Тут на стінах дзеркала в формі дисків, прямокутників, багатокутих зірок, грандіозних квітів чудодійно розширювали простір. Поліроване срібло помножувало сяяння рубінових і сапфірових лампад, повторюючи і передаючи лики святих на іконах, постать самого базилевса, оковані золоченими смугами заліза шафи, рундучки, скрині зі статками базилиси та її скарбницею, багатою новенькими статерами, що знали дотик тільки монетного майстра і скарбі я.

Рука базилевса відкидала останню завісу.

— Ай-ай-ай!..

вузькому

надією побачити облич-

Імперія, особливо Візантія, кишіла шпигунами базилев-са, виказувачами міських префектів, нишпорками пала-тійського префекта й інших сановників. Не варто було розмірковувати про щось таке, що виходило за межі особистих справ співрозмовника.

Із слабості людської, що запалює і запалювала цікавість чи допитливість, народ балакав про таємниці влади, про магічні сили Феодори, яка зачарувала Юстиніана. Поговорив — і забув. Беззаперечно одне: так звана "вся" Візантія бачила Феодору на театрах учасницею сцен, ганебних для жіночої скромності; багато хто користався її "милостями". А нині всі схилялися перед базилисою. За етикетом її вітали цілуванням ніг.

Ховаючись навіть від найближчих, очевидець писав:

"Ніхто із сенаторів, бачачи ганьбу імперії, не зважувався висловити осуд і обуритися: всі поклонялися Феодорі, мов божеству. Жоден із священнослужителів не протестував відверто і голосно, і вони всі беззаперечно були готові проголошувати її володаркою. А той народ, який бачив її виступи на театрі, одразу і до непристойності просто вважав справедливим стати її рабом і поклонятися їй. Жоден воїн не вибухнув гнівом від думки, що він помирає в бою тільки заради благоденства Феодори. Всі, кого я знаю, схилилися перед волею зверху, і кожен, я бачив, сприяв всезагальному оскверненню держави..."

Деякі пізніші письменники, наївно дивлячись на події минулого з точки зору свого часу, доводили, що Феодора не була куртизанкою, бо в такому разі Юстиніан не зважився б зі страху перед громадською думкою зробити її базилисою. Ці історики не знали, що немає неможливого для самодержавної влади і що бували епохи, коли так звана громадська думка була відсутня цілком.

Очевидно, коханню не вчаться за книжками. І звичайно ж, не зустріч заблукалих половинок душ, не магічні чари та приворотні напої зробили найдосвідченішу куртизанку Феодору дружиною базилевса і його співправителькою. Надзвичайно мудра, вона вміла дати своєму чоловікові відчуття великої сили мужності.

Базилиса, за порадами досвідчених лікарів, харчувалася особливою їжею і багато спала. А для базилевса вона завжди була свіжа. Розумно і непомітно вона давала добрі поради, доречні і сподівані. Юстиніан покидав Феодору, знаючи: він сам великий і лише від його волі залежить продовжувати і продовжувати щастя життя навіть наднад-звичайної людської долі.

4

Базилевс Юстиніан, Божественний, Єдиний, Незрівнянний спав дуже мало. Діяльний, рухливий, він справді мав надлюдську витривалість.

Базилевс з надзвичайною увагою ставився до законів, у кожному разі з не меншою, ніж до справ релігії чи до справ війни. Закони убезпечували поступання податків, золото є кров'ю імперії. Уже здійснювалася єдина в історії праця, збиралися, перевірялися, виправлялися старі закони для єдиного зводу — кодексу Юстиніана. Видавали нові закони, трактування, уточнення. Квестор Палатія легіст Трибоніан виступав основною орудою законодавчої діяльності Юстиніана.

— Уже важко встановити різницю між сервом і приписним. Обидва однаково належать власникові землі чи мені, якщо вони сидять у моїх володіннях. Хіба що одне: іноді серв може отримати відпускну, а приписний — ні. Приписний відходить від володаря разом зі шматком землі, яка може бути проданою. Для нього тільки змінюється особа повелителя,— казав Юстиніан квестору Трибоніану.

Квестор, людина вишуканого виховання, вмів не витріщатись на базилевса, як це робили неотесані солдати. Короткий злет повік, уважний, але не надокучливий вираз обличчя, усмішка скромна, шаноблива, яка не кривила губи лише з потреби етикету, а ніби вторила думці автократо-ра,— все це легко давалося Трибоніану. Він без внутрішнього фальшу обожнював Превеликого.

Юстиніан любив себе. Його сильний, гнучкий розум був зміцнений безумовною вірою у власну досконалість, у непогрішимість. Кидаючи погляд на всіх ніби з вершини, досяжної лише йому, базилевс не мав потреби ні в позі, ні в різкості. Він як бог, усі решта слабкі і грішні. Тому базилевс міг бути невимушено м'який, міг витримувати чиюсь тупість, повільність. Насправді! Адже ці, вони, яких він мусить використовувати, такі за своєю ницою природою. Так пояснювалася сила особистої виняткової привабливості Юстиніана, що здавалася здалеку чаклунською. Адже Божественний навіть прощав, і прощав багато. Крім одного: святотатственного замаху на його діадему. Нехай краще загине сто невинних, ніж вирятується один винний.

Трибоніан вважав, що Божественний геніально розумів дух законів. Зараз Юстиніан зачепив одну з найосновні-ших справ — відношення людини до землі. "Точніше,— сам себе виправив квестор, одшліфовуючи вираз,— зв'язку між полем і робітником. Основне джерело прибутків імперії — нива".

Трибоніан знав, що в давнину вільний землероб-ко-лон — римський громадянин був членом пошановуваного стану республіки і його опорою. Сила Риму жила у війську, сила війська — у вільних від народження легіонерах, із землеробів-колонів, здатних пограбувати будь-яку державу заради власного збагачення. Ще при республіці в законах почали з'являтися особливості. За імператорів, подібно до шарів річкового намулу, назбирувалися зміни дрібні, малопомітні кожна зокрема, частішали обмовки, посилання, змовчування. З навальністю води закони розчиняли і забирали права вільних землеробів. Закони спрацьовували не іклами безчинств, а зубами дрібними, як піщинки. Вони перетирали, а не гризли, вони від'їдали потроху, і кожен укус окремо не спричиняв болю.

Вільний землероб-колон переставав згадуватися в настановленнях, якими визначали права підданих під час вступу в шлюб і спадкування майна, права на володіння власністю, укладати угоди. Раніше колон користувався необмеженою спадкоємною свободою. Далі якось так мимоволі виходило, що особисто вільний колон уже не передавав_стану вільної людини синові. Мимохідь згадувалося, що колон не може вважатися стороною на суді, не може укладати угоди на постачання матеріалів, товарів. Окрім колонів, з'явилися нові землероби — приписні. На приписного перетворювалася раніше вільна людина,*закріплена без обмеження терміну на землі того власника, де її застав закон. Приписний ніби зайняв середнє становище, втиснувшись між рабом і колоном. Та між самим колоном і приписним залишалося не більше різниці, ніж між приписним і сервом-рабом, що "сидів на полі", на відміну від раба в домі, якого використовував власник для ремесла чи особистого обслуговування.

Рабство ніби само засмоктувало підданих імперії, і сором'язливий закон умів не називати речі своїми іменами. Все — для спільного блага. Закони вдавали, що лише визнають форми, які природно склалися, не більше. Піддані платили десятки податей різних видів, а влада розуміла, що саме оброблена земля виступає джерелом усіх прибутків, тому не можна було покидати землю, як би не називався сам податок. Все одно ловили і повертали назад і колона, і приписного, і серва. Хто бажав одружитися з жінкою із стану колонів, повинен був для початку засвідчити перед властями свою згоду прикріпитися до землі: перед шлюбом з жінкою вступали в шлюб з полем.

— Так, Божественний,— казав Трибоніан,— тільки нива володіє землеробом. Легіст, пам'ятаючи про це, легко застосовує закон. Нехай же невіглас впадає в самовтіху, серв нехай заздрить приписному, приписний — колону. Всі люди тішаться званнями.

— Бог навіки благословив землю і працю землероба,— розмірковував вголос Юстиніан.— Мої закони повинні завжди захищати право землі бути обробленою. Це не суперечить свободі людей, встановленій Христом. Не суперечить, кажу я! Виражай це в законах!

— А звичайно, Божественний! — вигукнув Трибоніан.— Борг землі є споконвічним законом бога, даним Адамові. Бог здійснив нерозривний шлюб ниви з працею людини.

— Благо імперії є благом людей, яке розуміється через благо імперії,— вдоволено промовляв Юстиніан.— Добробут підданого залежить від виконання його обов'язків стосовно імперії, визначених моєю волею через закони. Я, ти знаєш, дозволяю багато що... тим, хто корисний імперії. Запиши: хто прийме втеклого колона — поверне його і заплатить два фунти золота попередньому хазяїнові як власникові землі.

— Єдинонаймудріший, я розумію. Хазяїн отримає колона назад не як власник його особи — особисто колон вільний,— а як представник землі, ниви.

— І,— повів далі Юстиніан,— не можна давати право випадковому, розумієш, випадковому власникові земельних угідь говорити про втрати від втечі колонів. Два фунти золота! Нехай шукає втікачів. Та нехай не сміє просити про зниження податку. Я не допущу, щоб власники зазнавались. Вони піддані, як і всі.

— Незрівнянний, ти можеш перетворити кожного власника на колона, в тебе є велике право конфіскації.

Юстиніан міг лягти, сказавши собі: "Я прокинуся через чверть години",— засинав вмить і вставав свіжим, ніби спав цілу ніч. Базилевс лежав на боці, поклавши щоку на долоню.

Оберігаючи сон владики, Трибоніан розглядав стінний живопис. Його зміст багато говорив чоловікові, який по праву славився як такий, що йому не було рівних у знанні законів імперії, починаючи з перших ухвал Італійської республіки, записаних згодом з усних переказів. На одній стіні полководці приводять до базилевса переможених володарів і переможені племена; на другій — велет базилевс, як єгипетський фараон, тримає за волосся маленьких полонених. Але найзначнішою для Трибоніана була ікона святого Георгія; у переможця дракона були риси обличчя Юстиніана.

"Так, імперія розвивалася послідовно,— думав Трибоніан.— Ще Юлій Цезар, побувавши в Єгипті, зрозумів, що треба імператорові: він зробив себе Понтіфексом Максиму-сом, Великим Жерцем, і оголосив народу про божественність свого походження. По матері Цезар вважав себе потомком Нуми, а по батькові — Венери. Цеза^ правильно розпочав. Забувши про охорону, він упав, давши наступникам науку про необхідність пильності. Та кинджали убивць не довели їхньої правоти..."

"Як же було далі?—запитував себе Трибоніан.— Наступні імператори оголосили себе богами. Та наступник скидав статую попереднього бога. Чому? Не було справжньої опори на небі. Останній з них, Діоклетіан, оголосив себе сином Юпітера, спробував через усиновлення створити коло богів. Він навчився цього теж у Єгипту, розмірковуючи про старих фараонів. Та і Діоклетіан потерпів невдачу. Хоча він особливо чітко розумів, що народи потребують твердої влади, а тверда лише обожнена..."

Покладена на Трибоніана робота по збиранню, перевірці, відбору законів зробила з нього історика. Краще, ніж хто, Трибоніан розумом легіста-законника усвідомлював витончені ходи, якими прокладав свій шлях до влади перший імператор-християнин Костянтин. У своїй боротьбі з іншими претендентами Костянтин оголосив себе поклонником Сонця. Адже його опора — галльські легіони — мала в своїх рядах велику кількість поклонників цього культу, їм пояснили, що Костянтин походить з роду найдавніших поклонників Сонця, як його знаменитий предок Клав-дій Тіберій Друз. Та все ж це була стара дорога. "Геніальність,— думав Трибоніан,— полягає у віднайденні нового". Костянтин, принісши у Візантію Сонце, помітив, що в розумах людей очевидно згасають язичницькі вірування. Не можна було не помічати християнства, що заволоділо почуттями більшості підданих. І ось сяяння Сонця затьмарилося Христом Пантократором. Костянтин знайшов нову опору для імператорів. Так ніби просто? Ні, Трибоніан розумів, як усе це важко, як багато треба праці й часу, щоб слово стало справді ділом.

І для Трибоніана єдиним з усіх імператорів і першим здатним зробити владу базилевса справді божественною був Юстиніан.

Юстиніан розплющив очі, такі ясні, наче він і не спав. Трибоніан бережно обняв ноги базилевса і з дрожем захоплення мовив:

— Я боявся, Превеликий, що бог зараз візьме тебе живим у своє лоно. Мені, смертному, вже бачилося розкрите небо. Ти прокинувся, Найсвятіший, ти з нами. Прости мені нікчемство.

Трибоніан плакав:

— Знаю, за досконалістю твоєї природи ти рівний величністю божеству, ти подібний до Христа. Піднявшись у вишину над безоднею людського моря, ти пізнав, що прекрасне в небі; будучи ще в плоті, ти ведеш бесіду з безплотними. Ти досяг престола, бачачи, наскільки Всесвіт потребує твоєї влади.

Юстиніан встав, квестор відступився. Його сльози висохли, але екстаз не спадав:

— Коли ти скориш Всесвіт, лише тоді, звільнившись від підвладного стражданням тіла, ти вознесешся на сонцесяйній колісниці і в бурхливих вихрах досягнеш рідної обителі ефірного світла, звідки ти, ніби заблукавши, зійшов у людське тіло, щоб порятувати імперію і весь світ...

Базилевс простягнув руку. Ніби ікони, Трибоніан торкнувся губами пальців Божественного. Юстиніан погладив голову вірного слуги.

— Ти розумієш мене. Де мій Каппадокієць?

— Він чекає, Божественний.

Усі знали, що базилевс, перервавши справу, відновлює її там, де зупинився. Він усе пам'ятав, нічого не забував.

Начальник палацу префект Іоанн, прозваний Каппадо-кійцем за місцем народження, щоб відрізнявся від багатьох інших Іоаннів, був людиною іншого походження та іншої зовнішності, ніж худорлявий, елегантний патрикій Трибоніан.

Іоанн Каппадокієць писав розгонисто, не замислюючись над граматикою,— аби було зрозуміло. Рахувати він умів з надзвичайною швидкістю, а точністю міг позмагатися з кожним хранителем державних складів, з будь-яким апографом, керуючим збором податків, і навіть з сірійським купцем. Всяка інша наука в його очах була безглуздим сміттям. Грубий тілом, ротатий, з великою бородавкою на кінчику товстого носа — ненависники прозвали його Рино-керасом — Носорогом,— Іоанн Каппадокієць любив казати:

— Немає добра, немає зла. Є користь Божественного чи шкода. Базилевс є явленням бога на землі. Чого тобі ще треба?

Трибоніан відкинув засув з кованої міді, у вигляді людської руки, і пальцем пробіг по краю стіни, шукаючи потаємні виступи. Секретні замки, непомітні для непосвя-чених, були влаштовані в деяких залах і кубікулах пала-тійських палаців. У Єгипті ще збереглося подекуди рідкісне вміння заховувати в стінах замки, які спрацьовують під легким натиском руки, але надзвичайно міцні. Щедро винагороджених єгипетських майстрів погубила буря біля гирла Нілу.

Впустивши Каппадокійця, квестор відійшов убік і витяг таблички для записів. Навіть коли пощастить створити систему законів, струнку, як небесна ієрархія, законодавець не може спинитися: застосування потребує нових і нових визначень, роз'яснень. Найскладніше питання про власність. Приватна власність, природно, служить і повинна служити основою всіх взаємин між людьми. Власність потребує неперервного захисту, і разом з тим власники вступають у постійну суперечність з Владою. З певного погляду, вважав Трибоніан, історія Першого Риму є історією боротьби імператорів із власниками. Тут приховувалася надзвичайно цікава проблема.

Слова Каппадокійця перервали роздуми квестора. Іоанн говорив низьким голосом, що відповідав його опасистій фігурі:

— Найясніший! Великодушно милувать винних — така властивість людської природи. Але не милувати невинних — ось справжня богоподібність. Незвичайність покари є засобом: піддані утримуються страхом. Чи не все одно, на кого падають удари? Важливо, щоб усі боялися. Місто? Та воно сповнене поганню. Нехай же вона вихлюпується назовні.

Прислухаючись, Трибоніан схвально кивав. Так, так, покарання є пострахом, тому корисні навіть помилки. Закон є ідеальним цілим, схожим на святу трійцю, в сутності своїй нероздільну. Але застосування закону є втіленням духу в грубість плоті, необхідність замінює закон тимчасовими заходами. Базилевс руками вірних людей здійснює благодійну сваволю, а сваволя — це божественна прерогатива єдиновладдя. Базилевс стоїть над законом, його непогрішиме вирішення завжди законне. Бо його чин або виправляє закон, або вводить новий. Отже, базилевс ніколи не буває порушником закону — ось і доведення його непогрішимості! А право на нещадність до невинних? Трибоніан пам'ятав урок Книги Буття: розгніваний бог потопив усе людство, що надзвичайно розмножилося, крім Ноя з родиною. Дуже досвідчений легіст Трибоніан пам'ятав, що між міріадів міріадів затонулих більшість було ні в чому не винних, бо злочинство нахабне, а доброчесність скромна. Священне писання дає багато й інших прикладів винищення невинних з волі бога. Так! Каппадокієць правильно каже! Саме нещадність до невинних і є ознакою божественності, що підтверджується незаперечним свідченням Церкви.

5

Візантійскі купці торгували по кавказькому узбережжю, допливаючи до Пітіунта, маленького півострова під високим хребтом, знаменитого особливими соснами, які від сотворення світу росли тільки там і вважалися недоторканими. Інші кораблі після Босфору повертали ліворуч. На одному з них підданий імператора Малх зайняв місце гребця.

Щиколотку ноги Малха тримало кільце, обмотане рудою від іржі шматиною, щоб залізо не гризло шкіру: навіщо господареві мучити корисну худобину? Гребців, і вільних і прикованих, годували досита. Вода, як завжди в плаваннях, була теплою, затхлою, але іншої не було ні для кого.

"Я живий,— утішав себе гребець.— Мене могли спалити. І — не спалили! — Розхитуючись у ритмі спільної роботи, Малх допомагав собі словами власної команди: — Зігнись, розігнись, тягни, натискай, вниз, уперед..." Він старанно вчився нової роботи, щоб позбутися необхідності думати про неї. Незабаром гребець почав утішатись розмірковуваннями: владики, щиро впевнені в справедливості божественного свавілля, що вознесло їх над людом, усе ж мучаться від підрзр, що всі хочуть вчинити замах на їхнє життя та на їхню владу.

Років тридцять п'ять тому хрещені батьки дитяти, названого Малхом, біля святої купелі відреклися за нього від Диявола, після чого новонароджений став підданим християнської імперії. У розваллях Афін будинок батьків Малха здавався ще придатним для мешкання лише тому, що його обступали цілковиті вже руїни. Хлопчик звик думати, що світ такий взагалі. Потім він дізнався, що раніше людей було багато, та вони розучилися народжуватися. І справді, він не бачив сімей, де було б більше двох живих дітей. Частіше — одне.

Місто утримувало кількох філософів, які примиряли християнство з мудрістю Арістотеля й Платона. Утримувало місто і вчителів грамоти, скромні обов'язки одного з яких ніс і батько Малха. Платня за працю була невелика. Академія давала йому лише тридцять фунтуів зерна на місяць. Батько розповідав, що і в колишній Елладі не вистачало свого хліба. Нині в Афінах чи й жила десята частина колишнього населення, а хліб був такою ж рідкістю: така Доля. Борошно змішували з маслиновою макухою, коржі жували повільно, щоб не поламати зуби об кісточки.

Батько, мати й син обробляли мотиками сусідній пустир, вирощували овочі. Три десятки корявих маслин давали олію. Сім'я жила в тяжких злиднях, що Малху пояснювало тільки читання,— сам він був щасливий, не спробувавши іншого життя. Море урізноманітнювало бідну їжу. Його плоди — риби, краби і черепашки — були численні і майже всі їстівні.

Малх дуже рано навчився крутити жорна і читати. У років десять він уже міг переписати який-небудь напис на камені, що наполовину погруз у червону землю Еллади. Батько пояснював зміст, якщо сам розумів.

В Академії зберігалися книги Гомера й Геродота, Есхі-ла, Софокла, Евріпіда та багатьох інших. Користуватись ними було дозволено Малховому батькові. Дещо було і дома: цілі списки, благенькі від давності обривки без початку й кінця, чиїсь думки, як написи на камінні й пам'ятниках.

Згодом, коли закінчилась юність і Малх був далеко від батьківських могил, він зрозумів душевні муки батька, якого згризало бажання дати освіту синові й страх за долю освіченого. Духовенство лютувало на Академію, називаючи її спадщиною язичництва, притулком фальшивої мудрості. На тих, що мали з нею зв'язок, доносили як на таємних єретиків, котрі приховано справляли обряди засудженої богом релігії еллінів.

Філософи виправдовувалися: коли в глухих місцях імперії ще міг дотримуватися язичницький ритуал, то ніхто з освічених еллінів не допускав можливим повернення до минулого.

Через певний час Малх визнав не правоту, а правильність чуття темного духовенства. Справді, залишки мислячих людей протиставили основи стародавньої демократії імперським безчинствам. Наодинці — зі страху перед шпигунами та ще небезпечнішими добровільними нашіптувачами — батько обережно довіряв синові думки про злу переміну християнства, яке стало імперською релігією. Істина видавалась старому в поєднанні християнства з колишньою демократією. Та хто міг виправити їх, вилучивши з обох насильство? Нездійсненність завдання розуміли самі філософи, які шепталися на розваллях Еллади, виконуючи в примарній дійсності свого життя всі обряди правлячої церкви.

Батько боявся життя. Знаючи, що звички, уподобання суть найслабше місце найсильнішого серця, він в турботі про Малха не обтяжував його ніжністю до батьків: синів-ний обов'язок, не більше. Люди не варті любові. До того ж близьких у тебе можуть одібрати, як землю, одяг, гроші. Тільки думка твоя належить тобі назавжди. Вчися!

Книжки показали Малхові давню Елладу, населену героями, письменниками, мислителями, художниками. Чому ж йому не пощастило народитися тоді?! Тверезий батьків розум позбавив сина ілюзій:

— Ти схожий на людину, що розглядається лежачи,— її зір впирається в стіну колосся. Встань, і ти побачиш пустелю з ріденькими паростями від жменьки насіння, розвіяного бурею.

Намалювавши щось на кшталт карти, де відстані позначали століття, батько розмістив імена, і Малх побачив, що вся спадщина думки і генія була створена небагатьма, які нечасто народжувалися в маленьких містечках-республіках, котрі не переставали ворогувати між собою. Мучеництвом було життя кожного творця, і ніхто не отримав винагороди.

— А нині,— казав батько,— їхня спадщина як ця стара урна на старому стовпі. Ми любимо її, вона скрашає наше помешкання, але вона, кажуть, непотрібна. Що нинішні ромеї взяли від Еллади? Мистецтво торгувати, створене не філософами, а шукачами наживи.

— То навіщо мені вчитися? — запитував Малх.

— Щоб знати,— відповідав батько,— бо тільки думкою людина різниться від тварини.

Час для печальних відкриттів було обрано правильно. Думки в сина розбудилися, а на цьому шляху нема місця для повернення назад.

За п'ять поколінь до народження Малха готи напали на Елладу, зраджену імперією. З кожних десяти еллінів не стало дев'яти: одних убили, інших погнали з собою, і вони пропали в чужій стихії, як вода на розпеченому камені. Перед вестготами і після них Елладу грабували вандали-пі-рати. Ще раніше римляни, до римлян — македонці, перси...

— Еллінів немає більше,— повторював старий учитель грамоти.— Пустка Еллади заповнюється зайшлими варварами. Сонце палить нашу землю, щоб останки героїв не перетворювались на болото. Ми, елліни, живемо в нашому мармурі, в наших будівлях, у наших книгах, у нашій мові, яка багатша за інші, котрими спілкується імперія, що нас зневажає. Квапся вчитися, сину. Ми останні, ми дихаємо під лавиною, і кожен день наближає обвал.

Лавина зірвалася. За наказом базилевса Юстиніана візантійський легіон замінив місцеве ополчення, яке — привид старої Еллади — охороняло Фермопільський прохід. Водночас останні міста Еллади, що ще зберігали залишки самоврядування, отримали призначених Візантією префектів. Не стало афінського самоврядування, не стало і грошей на утримання Академії. її закрили як непотрібну, а префект увів нові податки.

Малхів батько не лише позбувся хлібної видачі, а й віддав за податі всі овочі" і всю олію. Залишилася макуха. Старі позлягали від особливої хвороби, сутність якої була у відразі до життя. Сухість серця завадила синові помітити, що батько й мати за прикладом стародавніх стоїків умертвили себе голодом.

Малх залишився самотній, але аж ніяк не вільний. Спадкоємець, він тепер повинен був платити податки за клаптик виснаженої землі і за старий маслинник, за дім, нехай і руїну, за вікна без віконниць, за двері, від яких залишилися тільки дірки косяків, за огнище, за хмиз, збирав його Малх чи ні, за домашню птицю й тварин, яких не було, за утримування легіону, що ніби-то охороняв Фермопіли, за дороги в провінції і за вулиці Афін, хоча ніхто не доглядав бруку, за сіль, за видовища — хоч цирк був закритий... Не можна відмовити і храмовим збирачам, а то лінощі в справах благочестивих засвідчували уникання істинної Церкви, що було державним злочином, як і несплата будь-якого податку.

Тенета, які задушили батьків, опускалися на сина. Мал-ху пощастило. Бродячі міми прийняли його в своє товариство за вміння читати, і він втік, покинувши на волю Долі дім, землю, дерева, бо за обтяжливе нерухоме майно йому ніхто не захотів дати й трьох оболів.

Два осли тягли візки із злиденними манатками: грубі маски, що були наслідуванням ликів з барельєфів, лахміття для ролей і розпотрошені книжки, до яких Малх приклав свою спадщину. Десяток чоловіків розважали глядачів виставами, де грубі жарти, що замінювали гумор, чергувалися з діалогами із трагедій та фокусами жонглерів.

Мандрівні комедіанти сміливо бродили по всій імперії. Добуте ділили порівну, крім монет. Гроші складалися на побори, від яких не можна було ухилятися. Імперія не ставила перешкод у пересуванні лише немічним старцям і явним, ні на що не придатним калікам.

Дорожні застави хапали тих, хто не мав прохідних листів. Кожен бродяга міг виявитися втеклим рабом, колоном, що покинув земельну ділянку, злочинцем, підданим, який ховався від податків. Бродяг запроторювали до в'язниць і розправлялися швидко: якщо ув'язненого не розшукували як утікача, його продавали в рабство як такого, що намагався ухилитися від виконання обов'язків перед імперією.

Сильний, спритний, Малх став чудовим жонглером. Він добре виконував ролі. Начепивши маску, він викликав приємне хвилювання в глядачів, що полюбляли бути настраханими до міри свого вдоволення.

Ватажок мімів знав справжні й вигадані імена всіх мімів, починаючи від Каїна. Дехто з них своєю знаменитістю затьмарював римських імператорів: самим рухом тіла й рук вони вміли ліпити з повітря одразу кілька фігур і перевтілюватися, як стародавні боги. Боячись бути звинуваченими у чаклунстві, ватажок зважувався показувати образки померлого мистецтва тільки перед своїми. Він починав метатися, наче вкушений тарантулом. Та от ніби дивацькі рухи набували ритму. Видіння двоїлися, троїлися, до двох голосів діалогу долучався третій.

Потім мім чесно розкривав таємниці свого мистецтва, але повторити не вдавалося нікому.

— Зі мною все умре, я останній,— з сумом казав ватаг. Малх вірив легенді про якогось афінського міма, який утік в Азію перед приїздом Нерона через страх перед ревнивством імператора-лицедія. В сірійському містечку втікач захотів показати "Антігону" Софокла, всі ролі в якій він виконував сам. Коли на арені маленького цирку почалося перевтілення одного в багатьох, глядачі, які не бачили раніше великого мистецтва, повтікали з жаху. Весь

наступний' день мім ходив по місту, переконуючи городян не боятися. Врешті глядачі зібралися на повторну виставу. Побачивши "Антігону", вони покидали всі справи. Кожен намагався відтворити видовище, всі забули про їжу. Підкинулася дивна хвороба, що загнала населення в могилу, а мім загинув від убивць, посланих заздрісним імператором. /

Жебрацьке, але безхмарне Малхове життя обірвалось, як перегнила мотузка. В Александрії Нільській Малхові приятелі спокусилися, здавалося, на зовсім безпечну можливість проникнути в комору торговця коштовностями. Всіх схопили, Малх порятувався випадково.

Ставши справжнім бродягою, колишній мім міг стати легкою здобиччю першого, хто має право спитати: де ти живеш, чим живеш і чи заплатив ти податки? Найнебезпеч-ніше становище. До того ж ні мідного обола. Як жити, як вижити? Малх вирішив стати легіонером.

Еллінів вважали небажаними для служби у військах, та Александрія, зобов'язана здати солдатів за набором імперії, не цікавилася минулим добровольців. Малх приховав своє походження. Жонглер що й гімнаст — з Малха легше зробити солдата, ніж з ратая.

Ішла війна з персами, котра вже, бо з персами воювали завжди, принаймні з часів вавілонського стовпотворіння, коли бог перемішав мови людей. Можливо, один Малх в усій армії міг більш-менш до ладу розповісти про століття ворожнечі, яка всупереч загальній думці тих, що його оточували, була викликана спочатку нальотами еллінів на Азію, а далі наполегливо підтримувалася хижацьким натиском на Схід Римської імперії, яка не переставала шукати жертву для чергового пограбування. Тепер полководець

Велізарій вів три легіони та кілька тисяч кінноти з дружніх імперій сарацинів та інших найманців-варварів. Обидві сторони уникали рішучих побоїщ. Зимові дощі, захопивши армії поблизу руїн Вавілона, позбавили противників рухливості. Після кількох сутичок було укладено перемир я. Для Малха настали два роки коротких переходів і довгих стоянок, що переривалися не дуже кривавими зіткненнями. Малху не доводилося брати участі в захопленні міст, але він зібрав невелику здобич з трупів персів і своїх.

Життя легіонера надокучило Малху. Він захворів: не розгинався поперек, він тягнув ногу, мучачись від невідступного болю. Колишній мім легко вдавав поширену солдатську хворобу. Вислужившись, солдати здобували право на певне забезпечення по старості. Важка Юстиніа-нова п'ята наступила і на цей привілей. Та недовга служба не дала б Малху права на пенсію. Але він отримав свідоцтво, що захищало його від пильності дорожніх застав.

Малха приваблювала Александрія — горло Нілу і голова Єгипту. Потрапивши туди вдруге, він зустрівся з людьми, які володіли наукою чарування поглядом. Та пошуки смислу буття здавалися Малху цікавішими за магію.

Дане в дитинстві дано назавжди. Думки в Малха не відберуть, як і вміння жити скромно. Малх існував на три оболи в день, солдатського роздобутку мало б вистачити надовго. І знову, як казав Малх новим друзям, він наче той горобець, замкнутий у приміщенні, б'ється об одні й ті ж стіни. Еллін — він не міг не бачити в Римі, який розчавив Елладу, тільки погане. В цьому приховувалася, Малх сам це розумів, шкідлива для істини упередженість, хоча він зрозумів і неминучість краху Еллади, розтерзаної взаємною ворожнечею міст-республік і підступами демагогів.

Читаючи письменника Девскіппа-афінянина Малх згоджувався з ним: усе нове в Афінах ішло від потреб громадян, вони були республікою, владою. Зібравшись разом, на одному майдані, вони вміли, кидаючи в урни мушлі, прогнати зрадника, обрати розумних законодавців, чесних скарбничих, вірних послів, талановитих стратегів.

Але ж де, запитував себе Малх, зійдеться сто міріадів

1 Д е в с к і п п-а ф і н я н и н — стародавній письменник; збереглися уривки творів. У них з великою силою і переконливістю прославляється державний лад старої Афінської республіки. Девскіпп відіграв роль у пізнішій ідеалізації рабовласницьких республік Стародавньої Греції.

населення прибосфорського Риму? А знайдеться такий майдан — хто ж стане обранцем наброду? На один день демагоги заволодіють натовпом, а завтра і вони, і республі-ка-ефемера зникнуть у хаосі особистих пристрастей. Три міріади афінян знали одне одного по-сусідськи, тому тверезо оцінювали здібності й характери. Так усе й пояснилось.

А раби? Для Малха раб був людиною. Хоча б тільки тому, що сам він, як не наділений власністю, був відмежований від рабів малопомітною лінією. Рабів у прославленій Девскіппом Афінській республіці було більше, ніж громадян. Хіба необхідність гнобити їх, хіба небезпечність рабів не викликала згуртування громадян? Ти про щось промовчав, Девскіппе!

Усвідомивши неможливість республіки, Малх розумом допустив єдиновладдя базилевсів як неминучість. Але — злу. Небезпечний стан розуму, посміхався Малх, бо бази-левси вимагають не лише покори, а й любові підданих.

Християнські базилевси доручили Церкві, яка кращого й не бажала, винищувати зарозумілість думки/Від бронзово-дзвінких гекзаметрів Гомера до слів, незрозумілих невігласові, все було єрессю для духовенства. Але вже в республіканському Римі ремесло літератора ставало небезпечним. З років першого імператора Августа починаються переслідування. Тіберій, другий імператор, сам далекий від письменництва, добре розумів неблагонадійність письменників і охоче знищував їх. Останній імператор-язич-ник, Діоклетіан, в марнославних замірах створити сім'ю імператорів-богів, наказував повсюдно хапати письменників і страчувати їх як таких, що вдаються в розмисли про державні справи.

Не краще виходило в Малха і з релігією. Він згоджувався з правилами християнської моралі, але суперечки про сутність Христа здавалися йому безплідними. "Вчення про триєдиність божества викладено ще в єгипетських міфах",— думав Малх. Щодо таїни неминучого існування доброго і злого, світла й пітьми, божественного стверджень ня і бісівського заперечення, то тут, на думку Малха, нічого не розв'язано. До вже наявних суперечностей послідовники Христа додали ще одну, свою: добрі правила і нелюдяність дій.

Колишній мім, відставний легіонер і самочинний філо-оф безжурно існував у шумній Александрії, ситий розду-лами і бесідою, мов Діоген.

Злодій повинен уміти мовчати, змовникові потрібні співучасники. А для мислителя німота просто неможлива. На Малха донесли. Через своє невігластво шпигун не міг хоч як-небудь до ладу переказати слова Малха, але вистежив, що незрозумілі розмови веде чоловік, який відмовився від м'яса і сім'ї. На три оболи в день Малх мимохіть жив аскетом, як того вимагає вчення Мані. А Маніхейство — найтяжча схизма!

Єретика відправили у Візантію, де було зібрано багатьох маніхейців, що чекали слідства й розправи. Маніхейські єресіархи відкинули запропоноване їм покаяння. В ті дні, як і в інші, виявлялося багато людей, які не боялися мучеництва. Малх познайомився з церковною в'язницею Другого Риму, яка мала назву іп расе, що означає: перебування в мирі, в тиші, в спокої. Ув'язненого на мотузці опускають у темну вузьку горловину кам яного мішка на глибину кількох зростів людини.

Патріарх Мена вважав богоугодною справою винищення єретиків, але тяжким гріхом суддів помилку у вирокові. Малх, захищаючись, заперечував звинувачення, висповідався, прийняв причастя, і Мена "смиренно указав":

— У цьому християнинові вбачаємо не брехню диявольської єресі, тільки сум'яття мислі від неповного знання церковних канонів. Міста, що киплять спокусою, небезпечні його душі. То нехай піддадуть його покаянню в гордині мислі і нехай відправлять у далеке місце.

Від світання й до смеркання віруючі, заходячи й виходячи з храму, плювали на прикованого до стовпа грішника, щоб допомогти його смиренню. Після того Малх став гребцем. Купець, якому доручили вигнанця, не повинен був поводитися з ним, наче з тюком дорогоцінного вантажу, і прикував до лави. Та все ж з купцями, як переконався Малх, було легше мати справу, аніж із владою.

Через веслову дірку в борту було частіше видно берег, ніж відкрите море: кораблі, зі страху заблудитися в пустелі Понту, боялися надовго втрачати з поля зору сушу. Коли попутній вітер надимав вітрила, гребці спали. Бували й дні тяжкого змагання з вітром. Спочатку Малх рахував дні, потім усе потонуло в одноманітності. Наказ покласти весла по борту Малх сприйняв як чергову зупинку, щоб човни ще раз могли податися до гирла одної з річок по воду і дрова. Несподівано йому звеліли підняти ногу. Спритний удар розклепав кільце!

Вільний! Стояча вода в порту була тепла, наче підігріта. Малх пірнув. Довге волосся злиплося від солі.

Карикінтія стала для Малха місцем мешкання. Як і інші міста ромеїв на північному березі Євксінського Понту, вона здавалася закам'янілим на суші кораблем. Стіна і рів захищали місто з трьох сторін, кінці фортечного пояса занурювалися в море. Бурі розкидали каміння — люди відновлювали розруйноване. Ворота порту замикалися ланцюгами. Будинки, високі через тісноту, були споруджені з ніздрюватого каменю, тому навіть нові будівлі здавалися старовинними.

Якось один із александрійських співрозмовників Малха висловив здивування особливою властивістю жителів Візантії. Цю властивість він назвав зневагою до смерті. "Може, до життя",— думав Малх. Часом йому хотілося вити, не від голоду й горя, не від страху чи відчаю, а просто так. Подеколи Малх дозволяв собі таку радість, забившись десь за муром у яру, який пах спекотною безплідністю посухи, полином і морем. /

Податися було нікуди, степ обіцяв голодну смерть чи полон у варварів, можливо, ще гірший, ніж полон імперії. Вигнанець мав час для роздумів — перевага злиденства й самотності, яку цінують далеко не всі філософи і тільки дехто з проповідників ^— відречення від земних благ.

Раніше Малх бачив правителів імперії на відстані, рятівній для підданих і для величі влади. Карикінтійська тіснота додала йому нових суперечностей. Префект, суддя-квезитор і логофет-скарбій були людьми особисто нікчемними і неуками, а їхня влада — необмежена. Єдиною метою правителів Карикінтії було вибивання грошей з підданих; надійним засобом виступали солдати, в'язниці, катування, страти.

Самі карикінтійські сановники, раз заплативши за посади, повинні були нагадувати про себе щорічними подарун-ками-донатіями імперській казні, покровителям і самому базилевсу.

Церква теж вимагала данину від благочестя віруючих. Забудькуватим нагадували тільки раз.

У Малха не вистачало пальців, щоб перерахувати нові суперечності. Його поривало писати історію. На чому, для кого?..

Не пропускаючи богослужіння, він намагався якнайчастіше потрапляти на очі Деметрію, суворому пресвітерові Карикінтії.

Подорожування зробило Малха поліглотом, тепер він побіжно навчився говорити по-слов'янськи чи по-скіфськи; карикінтійці байдуже вживали і ту й другу назви мови дніпровських варварів, багато слів яких дивували Малха своєю спорідненістю з еллінськими.

Минуло вже сорок поколінь відтоді, як бродячі море-плавці-мілетці першими зачепилися за північне узбережжя Євксінського Понту. Вони незабаром дізналися, що Борис-феном-Дніпром легко дістатися до областей старовинного землеробства, де власники добре оброблених полів охоче продають зерно, шкури, віск, хутро. Еллада звикла до пшениці, полби, жита, гороху, які прибували найдешевшим шляхом — по воді. Припинення понтійського привозу змушувало гордих афінян постити, поки купці довезуть зерно з інших земель.

У Карикінтії всі були в роботі; траплялося, що вкладений в діло капітал потроювався за один рік: торгівля з варварами обіцяла швидке збагачення, що пояснювало беручку силу приморських міст.

Малх підхарчовувався роботою у сріблоковаля і — письменні траплялися дуже рідко — іноді допомагав купцеві Репартію вести торгові записи. Важка лічба літерами-циф-рами висушувала мізки, а купцям доводилося приховувати прибутки, в іншому разі лихва, стягувана градоправителями понад податі, могла забрати будь-який зиск. Купці прикидалися бідняками. Але ж які події час від часу відбувалися на півночі? Чому іноді зникав дніпровський хліб? Малх переконався, що купці дивовижно мало знали про Дніпро і землі, які до нього прилягали.

Наступного року Репартій узяв із собою Малха на дніпровський торг.

Розділ четвертий ТОРЖОК-ОСТРІВ

Брехали купці, але настільки, наскільки треба було для справи. Брехали святителі більше,

аніж брехали купці. Бо святість більше за торг вірить собі та красивому слову

З давніх авторів

1

Рось геть спинила течію під слободою — ознака, що пора пливти на Торжок-острів. Товари для торгу поступово звезли на березі. Ціджений мед ішов у липових довбанках і в збитих теж з липових шалівок цеберках. Мед густий, а гірш води, через будь-яке дерево просякає, т/льки м'яка липа тримає його. Мита, переплавлена вощина збита в круги завтовшки як жорнове каміння. Шкурки хутрових звірів збиралися тючками по чотири десятки: темно-бурі бобри, сірі білки-вивірки, білі горностаї, темно-руді норки, огненні куни й лисиці, водяні видри-рибалки. Вичинені шкіри турів, волів, корів, кіз і баранів скручувались, як колоди, великі — по десятку, дрібні — по двадцять шкур. Дорогий товар — зерно — насипали в пошиті з овечих шкур мішки. В кожному шість пудів та ще й з торговим надлишком, щоб не втратити честь. Копчене м'ясо домашньої худоби, турів, вепрів заготували, знявши з кісток і витримавши під гнітом.

Десять роських родів навантажили сорок сім човнів. Кожен рід посилав на торг свої човни. В кого виявилося більше товару, той і більше човнів відправив.

На човні вісім веслярів, дев'ятий із стерновим веслом та двоє-троє старших. Всеслав для охорони дав три десятки молодих слобожан, більше задля честі, задля того більше, аби молоді побачили інших людей.

Рось-річкою пливти у повінь все одно що озером. Відчаливши вранці, човни ще до полудня дістали початку великого коліна. Тут Рось тече навпроти Дніпру, він — на південь, вона — на північ.

З правого берега — заплава. Влітку зорові відкривається низький берег, поритий старими руслами та озерами.

Пагорби заросли деревом, яке любить воду,— сірою топ>> лею, осокором, вербою. Заплава майже непроходима, тут мисливські угіддя каничів. Східні сусіди росичів беруть незліченну данину пуху з дикої птиці, зі старих русел черпають дурну рибу, що набивається туди в повінь. Хіба її вибереш усю? До осені в сотнях озер і озерець не видно води, не ряска — дохла риба перетворює водойми на кашу. Здаля таке озеро здається білим, наче там сніг. Вітер доносить сморід, бридкий для людини, але заманливий для багатьох диких звірів. Вони йдуть поласувати тухлятиною. Каничі поживляються звіриною шкуркою.

Мало хто з росичів бачив цю заплаву. Влітку їм нічого робити в гирлі. А тепер заплави немає, є неозорий простір без берегів. Де-не-де стирчить очеретина — верхівки затоплених дерев, удалині видно, як голови в кудлатих шапках, вершини лісистих пагорбів, що поставали зараз островами. Молоді дивляться не надивляться: ось воно море яке! Такого сяяння, блиску, гри не буває на Росі.

Пливти б та пливти весь час до невидимого берега, який, напевне, як у казці про заморські країни.

Дай волю молодим, вони й пустилися б у плавання. Але старші знають, що заплавний розлив схожий на життя. Тут зверху і рівно, і гладенько. А знизу коряги, затонулі дерева. В каламутній воді не видно — заїдеш у затоплений ліс, на мілину потрапиш. Намокне товар і зовсім пропаде. Човни йшли вірною дорогою, вздовж високого лівого берега, основним руслом.

Росичів наздоганяли ілвичі. Ці були багатші за своїх сусідів не лише чисельністю родів і душ. Мала кількістю воїнів ілвицька слобода залишала на господарстві руки. Гнали ілвичі сто сорок чотири човни, повних дванадцять дюжин. Понад шість човнів з товаром припадало в них на рід, а в росичів не було й по п'ять. Навіть ілвицька слобода послала на торг два човни. Довірений наступника Мужила віз товар, надбаний промисливими слобожанами.

З гирла Росави, ніби домовившись із сусідами про зустріч, випливали каничі. Вони не бідніші за ілвичів: на шість родів — тридцять дев'ять човнів.

Човни в усіх людей роської мови однакові: однодеревки. З осокориної колоди чи з дуба роблять довбанку кроків на тридцять завдовжки, борти розшивають шалівкою внакладку, кріплять дошку кленовими кілками. Човни неширокі, всередині десь до трьох ліктів — з такою довжиною не скрізь розвернешся.

Разом з каницькими зібралося двісті тридцять човнів. Якби не розлив, тіснувато стало б на річці. А якби зачепити всі човни один за одного, вийшла б в'язанка довжиною на чотири з половиною верстви: роська верства — п'ятсот сажнів. В сажні косовому — міра від пальців лівої ноги навскоси до пальців піднятої вгору правої руки.

Пливли, перегукуючись. Молоді забули про море, вдивлялися в нові обличчя братів по мові. А вдалині, на сході, в поблисках могуті безкрайньо розлитого Дніпра, уже виднівся острів. Був він низький, верстов на чотири завдовжки. В правому краю острова за течією, здіймаються високі стрілки щогл над високобортими кораблями. Ромеї вже тут.

Гребці налягають на весла, роські човни пускаються на перегони з ілвицькими, каницькими. А східного берега Дніпра нема й нема, за островом без межі розливаються води, і знову молоді думають про море.

Великий Дніпро сповільнив течію. Він затиснутий звуженнями, які починаються нижче Самари-річки./Звуження прорізані хребтистими скелями. Навесні Дніпро топить скелі, вільно тече, захопивши береги верстов на п'ять. Нижче звужень він знову розливається в море, до сходу рівне, а до заходу, де берег високий, Дніпро займає тільки низини і перетворює степ на прекрасну країну островів.

У цю пору року небезпечні бурі. Зручний його простір для розгону вітрів! Трохи потягне свіжістю — квапся до берега, ховайся, якщо встигнеш, і чекай терпляче, якщо тобі дороге життя. Але більше небезпек немає.

Веснами мир владарює над дніпровськими водами. Повінь відігнала степовиків, сиднем сидить зголоднілий хозарин. Знизу від Євксінського Понту — Теплого моря безбоязно піднімаються ромеї. Згори, використовуючи рівну дорогу кожного рівчака, що ^перетворився на річку, із своїх лісів спливаються люди слов'янської мови. Пливуть на торги слов'яни прип'ятьські, вехньодніпровські, сожські сіверяни, деснянські, сеймські...

Торгів кілька. Перший великий весняний торг живе на острові, навпроти Рось-ріки. Піщаний Торжок-острів крутий, його підмиває вода. Низ острова — хвостовина — витягується у вузьку косу. Старі пам'ятають, що раніше острів був ніби трохи далі. Рось свій пісок кидає до острова і відтягує його до себе. У посушливе літо дно між островом і Россю можна дістати довгою жердиною. З того боку Дніпро риє вировиська, там — русло, тут — затонно.

Торгують ромеї і нижче, одним-двома кораблями вони заходять у Сулу, в Супій. Там торг малий, а зиск великий. Слов'яни, які живуть на тих річках, бідні на хліб, але за товари дають купцям багато воску, меду, хутра, шкур. Це дороге для ромеїв угіддя. Позавідомо від хазяїв продають купці один одному право плавати туди. Всі попливуть, ціни зіб'ють.

Другий весняний торг стає за верстов півтораста вище роського гирла, під гористим берегом Дніпра, верстов на п'ятнадцять нижче злиття Десни з Дніпром. Під горою Дніпро поглибшав, причали до берега зручні.

Каламутна вода випліскувала димчасту піну на піщане погостя берега. Звиваючись, збігали низенькі східці, позначені зламаною хворостинкою, мертвою стеблинкою, шматком деревної кори, злиплою мітелкою очерету, в якій ранній дрізд шукав собі харч.

Ілвичі, росичі й каничі гнали човни до західного берега острова. На мілкому гребці зіскакували у воду, затягували човен якнайдалі на пісок. Людей багато, треба — то й на руках піднімуть.

Племена приставали табунцями, як птахи. Кожен ставив свої човни тісно і прямо, щоб зайняти менше місця. Так легше дивитися за порядком, швидше покажеш товар.

Усі, хто їздив на Торжок-острів, мали тут свій причал. З року в рік човни розміщувалися за незмінним порядком: біля самої голови острова ставали росавичі, які жили на правому березі Росави, від витоку до самої середини течії;

нижче них — славичі, які жили між верхів'ям Росі та Роставицею;

потім — ростовичі з лівого берега Ростовиці;

за ними — бердичі з верхів'я Ростовиці;

далі — ілвичі й росичі;

останніми з Поросся причалюють каничі.

Всіх їх сім племен, які іменують себе по-різному. А для інших слов'ян вони, що живуть по Рось-ріці та її притоках,— росичі, чи русичі, як кому легше вимовляти. Решта придніпровських слов'ян, ратаї лісових полян, плавають на верхній торг, під гору. Там їм зручніше, ближче. Ірпичі та хвастичі спускаються Ірпінь-рікою, здвижичі—Здвижем, сквиричі, лазоричі, ромодани, жуляни, житомичі, бердичі — Тетерів-рікою та Іршенню, ужичі з жеричами — Уж-рікою, Горинь-рікою; Случ і сама Прип'ять приносять глевтичів, казатичів, жмеричів, біличів, чаповичів, олеви-чів. В'ятичі спускаються на верхній торг Остром, Сеймом, Десною і Сновом. Тільки невелика частина в'ятичів, які живуть на Супій-річці, прибуває на Торжок-острів.

Ромеї теж з року в ріку наїздять одні на Торжок-острів, інші — на верхній торг.

Поїздка на торг для росичів, як і для всіх слов'ян,— люба розвага, радісніша за солодке ласування. Вже вбиті в пісок перед човнами рогаті кілки. Горять дрова, привезені з собою,— на острові росте тільки чахлий лозняк. Зачерпнувши мутної річкової води, вкинули в котли захоплену з дому свіжину — і, забувши голод, почали роззиратися.

Ромейські кораблі стояли за островом біля коси на причальних канатах. Найбільший корабель ромеїв буде трохи довший за слов'янський човен, але значно ширший. А за висотою борту здається будинком у порівнянні з бурдеєм. А ще краще сказати: слов'янський човен як вовк у порівнянні з ромейським биком-кораблем. /

Ніби зумисне, щоб показати себе на плаву, до острова тяглися ще чотири кораблі. Вітер дув не в корму, а в бік, скісне вітрило надимало зліва, але кораблі правували прямо до острова. Ратибор зрозумів: вітрило тягне в один бік, стерно впирається в другий, а корабель між ними рухається прямо! Розумно плавають ромеї... На передньому кораблі раптом впустили зі щогли вітрило. З-за корми вискочив човничок з двома гребцями, за ним тягнеться канат, тоне, поляскує на воді. Ромеї вигребли на мілину, вистрибнули у воду і намагаються перевернути посудину. Навіщо? А, там якір. Теж правильно роблять, його над човном незручно піднімати.

Ще трохи зусиль — і човник перекинуто. На кораблі підтягли канат, корабель понесло, але ні, якір зачепився під водою. Подекуди на мілині показувалися якори інших кораблів. Один — як тризуба острога, але зуби розігнуті в різні боки, інший схожий на жорно. Цей, очевидно, бере своєю вагою — свинцевий.

Ромеї тим часом відвернули човника, веслом вихлюпали воду. Один ромей, геть голий, в чому мати спородила, другий в (коротких, здаля видно, брудних штанях. Шкіра смаглява, голови чорні, на плечах і на грудях теж чорне волосся. Ратибор жадібно вдивлявся в перших побачених ромеїв. Ті вже повлазили в човник і швидко наближаються до корабля.

Носи в корабля високі, вигнуті. В одного стирчить залізний кіл. Наїде — копане, як тур, прохромить, як кабан. У синє, жовте і червоне розмальовані випуклі борти. Корма нижче носа, але теж висока. До середини борти знижуються, та однак до води залишається добрий людський зріст. З такої високої палуби гребти не будеш, в бортах попродовбувані діри для весел.

Он стоїть воїн у блискучому, мов золото, мідному обла-дунку. На голові шолом з гребенем від лоба до потилиці.

Он ромей, білявий, як сам Ратибор, у білому чистому одязі, пола закинута на ліве плече, права рука і груди голі. Ромей зробив долонями щиток, кричить. Диви, по-роськи бажає здоров'я.

Що ж, Ратибор та інші з молодих тут уперше, а ромеї Дніпром піднімаються щовесни. От і знають слов'янську мову, як кожний острівець, кожен поворот великої ріки. У них, у ромеїв, таких річок немає.

День був хоч і весняний, але душний. На високому місці острова, де сипучий пісок зв'язаний корінням лозняка, купці розкидали шатра з чорної і сірої повсті. Для прохолоди краї шатер були трохи підняті, виднілися рундуки з товарами, високі вузькі корчаги, які ромеї називали амфорами, постелі з ремінних сіток на легких рамках. На сітках повстяні підстилки й мішечки, набиті пухом. їх ромеї люблять класти собі під вухо, коли сплять.

Біля шатер у пісок укопані високі, сажнів на чотири, тички. Не дерев'яні, а з особливого очерету. Він такий самий колінчастий, як і роський, але твердий, наче кістка, і в нижніх колінах товстий, як рука. На тичках великі корогви, розмальовані тканини. Вітер грався шматинами, одразу не роздивишся. Приглядаючись, Ратибор розпізнав орла, побачив старця з великою бородою і з сяянням довкола голови, жінку в червоному вбранні з дитиною. Були просто хрести: білі на червоній тканині, сині — на жовтій.

З десятком слобожан Ратибор супроводив старших у гості до ромеїв. Господарі чекали перед наметами. Не встигли роські поклонитися, як ромеї зігнулися ще нижче. Усміхаються, раді. Знайомі! Чамота називає кількох ромеїв на ймення, вони йому відповідають. Новенькі з цікавістю спостерігають за незнайомим їм обрядом. Один ромей вийшов уперед, простяг гостям руки і сказав по-роськи:

— Торг між нами нехай буде мирний, незлобливий і чистий від неправди.

— Таким торг нехай і буде,— відповів Чамота і руками торкнувся відкритих долонь купця.

— Ми в тому обіцяємось богом святим, вседержителем, Христом,— спасителем світу,— вів далі ромей. Говорив він по-роськи, але не всі слова Ратибор зрозумів одразу. Що за вседержитель, який це бог і хто світ рятував, навіщо рятував, від кого?

— Ми всі обіцяємося,— різноголосо повторила решта купців, вимовляючи одні чисто, інші потворячи роську мову. І кожен зробив дивний жест: стуливши в пучку три пальці правої руки, підігнувши підмізинний і мізинець, ромеї спочатку торкалися лоба, потім живота, правого плеча і завершували на лівому. Навіщо це було?

— І ми вам обіцяємося Сварогом, Перуном, нашою зброєю,— сказав Чамота.

— Хто клятву порушить, на того нехай впаде/ кара божа, а ми покараємо за законом,— суворо сказав ромей.

— Якщо хто з наших учинить свару чи образить ваших, ми розправимося з ним по-своєму,— підтвердив Чамота.

Слуги ромеїв чи раби — Ратибор не знав — бігом несли з наметів легкі сидіння, сплетені з очерету. Ромеї запросили гостей сісти, потім усілися самі. Ратибор помітив, що почесті віддавались тільки старшим, для нього й інших проводжатих сидінь не знайшлося. Йому й не хотілося сидіти. Двоє принесли високу корчагу. Наливши велику чашу по вінця, один з ромеїв підніс вино гостям, навіщось пригубивши першим. Був цей ромей зростом низенький. Чи один він такий? Ратиборові ромеї здавалися дрібнуватими тілом проти росичів. Руки в ромея були смагляві, порослі волоссям, наче лапи земляного павука, що риє круглі ямки і отруйно кусається. Звали цього ромея Репартієм.

Тисячі ніг стовкли пісок — чоботи й постоли-калиги втопають у сипучому грунті. Розім'ято соковите пагіння лопуха та матері-й-мачухи, що не в пору зраділи теплу. Обчухраний, поламаний податливий лозняк, пахне димом від багать, на яких кипить, умліває варево. Тут і свіже м'ясо, і в'ялене із старих запасів, і дика птиця, і риба, яку ловлять і з потреби, і з нудьги. Торжище почалося в ходіннях ромеїв, у розмовах зі старшими. Молодим робити ніби й нічого. От і займаються полюванням, неводами.

Лишнє вдаровують ромеям як гостям. Торжок-острів — земля роська.

Страва спокусливо пахне цибулею; цибулю для кольору і смаку кладуть цілою, з цибулинням. Додають стебла молодої лободи, ріпи, капусти; моркви і брукви вже немає. Немає борошна для заправи і крупи на кашу. В градах залишилося небагато зерна для малих дітей, весь хліб привезли на Торжок продавати.

На роських полянах немає солі. В ромеїв мало хліба. Десятками поколінь ромеї плавають Дніпром по хліб. Перший торг з ромеями іде за хліб. Перший торг роські ведуть за сіль.

Сіль дорога. Самі ромеї, як вони розповідають кожному, хто бажає слухати, їздять по сіль неблизькою дорогою. З дніпровського звуження-горловини вони пливуть морем на південь. Пливуть уздовж берега, потім, між берегом і довгим островом Тендрою, повертають на схід. Вода в морі солона, але не дуже. Пливуть, пливуть і заходять у тупий кінець. Там море мілке, пливти небезпечно. Якщо корабель наткнеться на мілину, хвилі поб'ють його на тріски. В тупому закутні моря — гірко-солоні озера. В них вода така густа від солі, що людину тримає високо і втонути неможливо. А ще більше солі там лежить на дні, а береги чорні, багнисті. Треба черпаком загрібати сіль, брати в кошик і нести на корабель. Робота тяжка, доступна тільки найдужчим.

То ще не лихо. По сіль доводиться їздити з військом, біля озер підстерігають хозари, гунни, дикі готи. Одні ромеї відбиваються, а інші квапляться вантажити сіль.

Ромеї завжди хвалилися, що їхня сіль полита їхньою кров'ю. Дехто з купців показував рубці на тілі від мечів і стріл. Ратибору та іншим молодим усе цікаво, все нове. З ромеями говорити легко, вони люблять слова і майже всі вміють спілкуватися з росичами. "Річ проста; і діди їхні і пращури торгували із слов'янами",— думали росичі.

Ромеї присягаються богом-вседержителем, і Ісусом Христом, і Дівою Марією, і роським Сварогом, що кажуть правду і нізащо не можуть спустити сіль дешевше, ніж мішок за десять мішків пшениці чи за п'ятнадцять — вівса, за сім — гороху, за дванадцять — ячменю.

Найбільше ромеї ганяються за хлібом, намагаються дізнатися, скільки в котрого роду є хліба. Завершивши з хлібом, беруть хутро, шкури, віск, мед, в'ялене і копчене

м'ясо, суху рибу. За бобра платять п'ять жмень солі, за куницю — три, за видру — дві, за дев'ять білок — одну.

Привозять ромеї й залізо в крицях, схожих з вигляду на низькі хлібини. Залізо, щоб не іржавіло, густо змащене салом. У росичів вистачає і свого заліза. Не відмовляються вони і від ромейського, купуючи за доступну ціну.

2

Для молодих тривало свято. Ратибор хотів би побувати на ромейському кораблі, але купці до себе не запрошують і старшин, а напрошуватися в гості — не честь. Самі купці вже не штовхалися в натовпі, а натовп був чималий. Десятки сотень людей з'їхалося зі всієї Рось-ріки з притоками і з того берега Дніпра. Найдальші за всіх, росавичі і славичі, першими завершили торг. Набравши солі, взяли вони срібла, жовтої і червоної міді, з якої свої умільці нароблять браслетів, сережок, перснів, застібок, узяли гарно розфарбованих тонких жіночих полотен; накупили скляних і кам'яних намист, тонких ромейських ножів, залізних і кістяних голок, ґудзиків, м яких чобіт, штанів, сорочок, які ромеї по-своєму називають туніками або хітонами.

Слов'янські товари важкі і громіздкі — всього на кораблях купцям не вивезти. Росавичі і славичі продали ромеям частину човнів. У них своя вигода. Верхів'я швидко міліють, уже й тепер до далеких родів плаву немає, доведеться від води куплене перевозити в'юками і тягти волокушами. Дерева багато, до наступного року нові човни легко вибудувати.

Відпливли верхні, вільніше стало на Торжку-острові.

До котлів росичів ходив ромей не такий, як інші. Був він босий, одягнений у довгий-непідрублений хітон з чорного полотна і без кольорової облямівки. Підперезаний не червоним шнурком чи ременем, як купці, а вірьовкою. Його звали Деметрієм. У Деметрія була одна прикраса, і носив він її не як люди, а під одягом на грудях. Але не ховав. Розмовляючи, Деметрій іноді витягував важкий срібний хрест з випуклим розп'ятим чоловіком і цілував його на підтвердження правдивості своїх слів. А говорив він по-роськи зрозуміло.

Того ранку, зібравши незайнятих росичів, Деметрій їм щось розповідав. Ратибор підійшов, ліг на пісок, слухав. Ромей говорив, майже співаючи, чітким голосом:

6 В. Іванов

161

— ...Відпустивши народ, він зійшов на гору помолитися і на ніч залишився сам. А човен був уже посеред моря, і його било хвилею, вітер був сильний. У четверту нічну варту пішов до них Ісус, ступаючи по хвилях. А його учні побачивши його з човна, казали: "Це привид",— і зі страху закричали.

"Боягуз кричить зі страху",— подумав Ратибор. Демет-рієва оповідь захопила його. Що ж буде далі?

— Ісус сказав: "Опам'ятайтеся, це я",— вів далі Демет-рій.— Петро сказав йому: "Господи, якщо це ти, звели мені йти до тебе по воді". Бог сказав: "Іди". І, вийшовши з човна, Петро пішов по воді назустріч Ісусові. Та злякався, і вода перестала тримати його, розступилася, він провалився і почав тонути. Ісус тут же підтримав його і сказав "Маловірний, чому ти засумнівався?" І тоді вони обидва зайшли в човен...

Не чекаючи продовження, Ратибор підвівся. Дніпро плинув вільно й широко. Старий крутий берег був одягнутий у зелень квітучого лісу. Досі Ратибор думав, що людина у воді може тільки плавати, відштовхуючись руками й ногами. Бігають водяні павуки, озерні курочки на широких лапах. Отже, можуть ходити й люди?! Ратибор просто не знав цього.

Він ступив на пологий бережок, на твердий і рівний від вологи пісок. Зараз вода здалася йому щільною, єдиною, наче земля. По ній можна ходити!

Ратибор згадав сни — він літав, зробивши зусилля, яке забував уранці. Літати важче, ніж ходити по воді. Він відчув себе і легким, і сильним. Прямо до того берега, над водою. Силою і спритністю він ні перед ким не поступиться. Він не слабший за того Ісуса. Просто, так просто — поривайся вгору і прямо до того берега!

Непомітно для себе піднімаючись на носках, Ратибор ступнув крок, другий. Тільки ввійшовши до половини халяв, він опам'ятався. За його спробою, як він побачив, стежило багато очей. Напевно, і в інших думки були такі самі. Якби йому вдалося — одразу ж знайшлися б наслідувачі !

Ратибор приховав гнів, затамував розчарування, як бувало при невдалій стрільбі, при безуспішних змаганнях на мечах чи шаблях. Ромей зирив на нього дивно; якби Ратибор був старшим, він прочитав би на обличчі Деметрія розчарування. Ромей чекав чуда, молився за Ратибора. Яке навернення в істинну віру обіцяла удача варвара!..

Завладавши собою, ромей вів далі проповідь. Ратибор більше не слухав. На мокрі чоботи налип пісок... Але ж він, Ратибор, не боягуз, як той ромей Петро Вода! Він ніколи її не лякався, він міг плавати від світанку до заходу, не перепочиваючи. Може, він не зумів на річці, адже ромей казав про море? Розчарування пригнічувало. Ратибор не зважився спитати ромея про причину невдачі

Подумати, що ромей розпускає лжу, Ратибор не міг. Він знав жарти, байки, загадки. Знав хитрощі бою, обман ворога, обман суперників у змаганні. Це були не слова, а дії, спритність тіла, раптовість нападу, кидок не звідти, звідки тебе чекають. Ратибор умів обдурити звіра сильцем і засідкою, умів підкрастися до кіз, коли вони пасуться, чи до серн, надівши на голову шкуру козла з рогами. Все було хитрим умінням, не облудою.

В тінях листя, що тріпоче на вітрі, росич міг розгледіти рух, можливо, чиєїсь душі, яка не знайшла свого пристанища. Він міг зустрітися з вовкулакою, чув якісь голоси, що називали його ім'я. Йому доводилося помічати/на коротку мить кудлатого польовика, духа степу, що вистрибував над травою. В іржанні коня, в реві тура розрізнялися хоч і незрозумілі, але слова.

Іноді Ратибор помічав під водою миттєве звивання білого тіла русалки-водяниці, зляканої пірнальником. У темних хащах лісу він не раз встигав уловити бистрий блиск ока і коряву спину потайного лісовика — витонченість чуття і швидкість сприймання давали предметність злетам уяви.

Не було дивовижного в світі, було те, щоденне, і те, що зустрічається рідко. Все, включаючи небесну твердь, помешкання душ росичів, існувало для росича відчутно і просто, як весло в руці, як тятива на пальцях. Та місця для облуди, місця для вигадки небувалого не було.

Голос Деметрія настирливо ліз у вухо. Цей чоловік був зараз неприємний, але піти геть Ратиборові не хотілося Ромей розповідав:

— Почувши про хворобу свого друга Лазара, через два дні Ісус сказав своїм учням: "Лазар, наш друг, заснув, але я йду розбудити його". Ісус говорив про смерть, але вони думали, що він говорить про звичайний сон. Тоді Ісус сказав прямо: "Лазар помер. І радію, що мене там не було, аби ви увірували. А тепер ходімо до нього". І вони, прийшовши, виявили, що Лазар уже чотири дні в могилі...

"Вони не спалюють тіла, а позбавляють душу неба,

6*

163

закопуючи тіло під землю,— з відразою подумав Ратибор.— Погано помирати в такій країні".

— І багато хто втішав двох його сестер,— лився голос Деметрія.— Ісус прийшов до могили, це була печера, і камінь лежав на ній. Ісус сказав: "Заберіть камінь" І Лазарева сестра просила не відкривати, бо вже минуло чотири дні і могила смерділа..

Ратибор здригнувся: огидно тривожити могили і ритися в гнилі тіл, що не знайшли чистого поховання. Навіщо цей ромей розповідає про осквернення могил! Та що він скаже ще?

— І Ісус заперечив Лазаревій сестрі Марфі: "Ти будеш вірувати, побачивши славу бога". Відкотили камінь від печери. Ісус, звернувшись до небес, сказав: "Отче, дякую тобі, що ти почув мене". І голосно погукав: "Лазаре, виходь геть!" І померлий вийшов, як був, обвитий покривалами, обличчя його було обв'язане хустиною. Ісус сказав: "Розв'яжіть його, він живий",— скінчив оповідь Деметрій

Уперше Ратибор зрозумів, що людина може брехати. Роські відуни уміли іноді перемогти хворобу. Всеслав переміг смерть. Але ніхто не міг воскресити мертвого. І навіщо? Хіба так погано йому на небесній тверді??

Ратибор не помітив, як до Деметрія, ступаючи через росичів, які тісно лежали і сиділи довкола, підійшов Чамо-та і сів навпочіпки перед ромеєм. Ратибор почув голос Чамоти. Князь-старшина спитав ромея:

— Я давно бачу: ти, добрий чоловіче, вчиш. Ти знаєш, видно, багато. Ти мені скажи: там, думаєш, що у нас? — і Чамота показав угору.

— Там перебуває єдиний господь бог-вседержитель, якого я сповідую, там воїнство його, там рай, а в раю душі праведників,— відповів Деметрій.

— А ця земля чия? — знову спитав Чамота, роблячи коло рукою.

— Земля ваша,— була відповідь.

— То й твердь над нашою землею — наша ж,— сказав Чамота очевидну для нього істину.— В нашій тверді твоєму богові робити нічого. У вас, у ромеїв, є своя твердь над головою. У нас — наша. Ми у вашу частину не входимо.

Священний пал оживив Деметрія.

— Я, недостойний пресвітер 1 істинної церкви, кажу

' Пресвітер — старійшина. Спочатку його влада дорівнювалась єпископській, згодом зменшилася. Тепер — священик.

тобі,— суворо почав він,— бог є любов, бог є добро несущий світу. Він творець усього сущого і отець людей, який створив їх за своїм образом і подобою. Він отець, син і дух святий, трійця єдиносуща, що споконвік існувала, не маючи ні начала, ні кінця. Єдино наша віра істинна, вона нам дана самим сином божим в Євангеліях від святих апостолів. Той, хто прийме істинну віру, спасен у сьому житті, а в іншому буде в раю в бога. Той, хто відкине істинну віру, піде в пекло.

Приваблені Чамотою, підходили росичі: одні спинялися за колом, інші протискувалися ближче, розштовхуючи передніх. Деметрій бачив, що настав його час. Але сатана сильний, він заступає вухо грішника, а слово істини нудне для грубих умів. В думці Деметрій просив допомоги в бога.

— Скажи, що це за рай? —спитав Чамота.

— Рай — місце на небесній тверді, де віруючі перебувають у вічному блаженстві, без турбот і тягот, без жалів, без прикрощів...— Деметрій намагався якнайпростіше і як-найпривабливіше змалювати картину раю.— В раю вони співають хвалу богу, перебуваючи в спокої, без спокус, без труда.

— Скажи про пекло! У нас і слова такого нема.

— То лихе місце під землею, царство сатани у вічній пітьмі. Там дияволи без спочину мучать душі грішників, які не знали істинної віри, смажать їх в незгасному вогні, варять у смолі, мордують гаками...— бажаючи вразити уяву простодушних слов'ян, Деметрій перелічував страшні і несусвітні катування, прийняті в Римі і Візантії.

— Ти сказав,— мовив Чамота, діждавшись кінця довгого переліку мук,— якщо я прийму твою віру, твій бог візьме мене в рай?

— Так. Хрестись, і ти врятований.

— А ті? —Чамота знову показав на небо.

— Хто? — не зрозумів Деметрій.

— Нави. Батьки й діди наші,— пояснив князь-старши-на.— Вони на нашій тверді.

— Ти помиляєшся,— заперечив Деметрій,— вони не на небі з праведниками, вони там,— він показав на землю,— вони горять у пеклі. Будуть вічно горіти.— Читаючи тривогу на обличчях, Деметрій ще пристрасніше переконував: — Поспішай же звернутись до бога істини, поспішайте всі. Ніхто не знає свого часу, кваптеся! Сам бог говорить з вами через мене, в іншому разі пекло, вогонь, вогонь!

— Що ж! — Чамота встав, потягнувся.— Не до вподоби мені твій рай. Сиди та сиди, склавши руки... За один день нудьга черв'яком серце висмокче! Та ще похвальбу твоєму богові вигукувати, славити його. Це справа не чоловіча У нас як? У нас молодий, нетямущий, зустрівши старого князя, вшанує його поклоном, і годі. Ні, і чоловік той поганий, і бог той нікудишній, якщо любить хвалу собі слухати і похваляннями втішатися хоче, як неситий кабан напихає своє черево жолудем без міри. Тьху! Такий бог для рабів годиться. А ми люди вільні. Та й від навів наших я не бажаю відриватися. Так у нас не ведеться — товариша зрадити, дружину покинути. Ех, ти!..— Чамота вдруге сплюнув і повів далі: —Ти ось немолодий. Ти ж подумай, чого навчаєш! Ні! Сам ти сказав, чули всі, що наші нави в пеклі сидять.— Чамота не приховував глуму.— І я — теж туди. Мені без своїх нудно буде. Вогню твого не боюся. Поховального вогнища не поминути жодному росичеві. І —добре так для нас буде.

Завершивши справу, Чамота пішов. Розбрелися, не загаявшись, і інші. Залишившись наодинці, Деметрій покаянно вдарив себе в груди раз, другий. Ромей зумисне ранив тіло гострими гранями хреста. Він шептав:

— Моя вина, о боже, моя велика провина, забув я святе писання, що й брехня буває для спасіння, що треба бути покірним, як вівця, мудрим, як змія.

Під тунікою з глибоких поранень сочилася кров. Немає місця для усамітнення, а то Деметрій скарав би себе канчуком, трійчатий хвіст якого враз просікає шкіру. Нехай простить йому бог незумисний гріх спокуси язичників.

"Воістину я забув,— сповідався сам перед собою Деметрій,— що треба остерігатися оголеної істини. Так, передчасне одкровення є диявольським спокушанням, бо диявол володіє мистецтвом перетворювати добро на зло. Не розсипайте бісер перед свиньми, вчіть, але не спокушайте. Той, кого ведуть через пустелі, не повинен передчасно знати, чи довгі муки досягнення оазису. Воістину, боже, твоєю волею Мойсей сорок років водив вибраний народ у пустелі, а пряму дорогу в Ханаан навіть люди з вантажем проходять за тридцять днів. Хто пішов би за Мойсеєм, коли б він сказав людям істину про твою волю, за якою приречено було євреїв на сорокалітнє поневіряння!.."

А Ратибор пояснював і собі, й товаришам:

— Видно, ромейська твердь дуже погана, не така, як наша. От і мріють вони довше на землі пожити. От і випрошують собі в своїх богів воскресіння: смерті вони дуже бояться. З переляку вони, як малі, розповідають небилиці собі й іншим. Ні по воді ходити, ні мертвих воскрешати нікому несила. Та й ні для чого...

Вода спадала, стало видно східний берег Дніпра, розливи в гирлах Росі й Супою перестали здаватися безмежними морями. Нові й нові сходинки набивали на Торжку-острові, відступаючи, хвилі. Тут залишилися ближні — каничі з ілвичами, росичі та супійські в'ятичі. їм квапитися нічого, найменшою водою вони допливуть додому.

Знялася і половина ромейських кораблів. Вони відпливали, ловлячи попутний вітер. На куплені слов'янські човни ромеї садовили по двоє, по троє людей не стільки гребти, скільки правити навантаженим човном. Кожен корабель тягнув за собою по кілька човнів, наче нанизаних на канат. Довгі в'язанки! За поворотом високого берега зникло крило вітрильника, а човни все тяглися.

Ніхто із слов'ян, що ще залишалися, і не думав тягти до себе купців, пропонувати своє, перебивати сусідам. Ромеї, стомившись, ліниво сперечалися з Чамотою та іншими старшинами. Ті стійко трималися, знаючи, що не буде прибутку купцям, якщо вони повезуть свої товари назад Молодшим, як і досі, робити було нічого.

Ратибор, нудьгуючи, спинився біля купецького шатра. Охорони тут не було. Здавна повелося — на торзі ніхто не візьме, не вимінявши, ніякої речі, що вподобалася йому, без згоди хазяїна.

— Егей, чого шукає твоє серце, воїне?

Високий ромей у довгій туніці, підперезаній довгим поясом, торкнув Ратибора за плече. Довга гола рука ромея була золотисто-смаглява, кучеряве темно-русяве волосся лягало великими завитками, чорні очі сміялися. Випуклі м'язи мотуззям обвивали' широкі кості — він був дивно худий, цей чоловік, суха шкіра голених щік прилипала до вилиць, до гострого підборіддя.

— Ходімо, ти будеш моїм гостем,— запропонував ромей.

Вказуючи на вхід до шатра, він простяг руку, наче кинув щось таке, що живе окремо від тіла. Просковзнувши, ніби пливучи, ромей відкинув запону, повсть так і залишилася відкинутою, ніби прилипла до стіни.

— Заходь, заходь!

У шатрі ромей, міцно і спритно натиснувши на плечі

Ратибора, посадив його на ліжко. Після денного світла тут здавалося темнувато. Ратибор відчув чужі, незнайомі запахи. Ромей, сівши навпочіпки, витягував дерев'яний корок з шийки глиняної корчаги. Висока посудина підстрибнула і вилетіла на коліна ромеєві — він уже сидів поруч з Ратибором!.. Худий, як зимовий вовк, ромей сильний, наче той же вовк!

Ратибор не вгледів, як ромей торкнувся до чаші. А! І корчага знову долі! Ромей підкинув порожню чашу і запропонував гостеві:

— Пий! Вино! Добре! Пить!

Його сірі губи стали яскраві, як вишня. Пальці, можливо й товсті, були такі довгі, що здавалися тонкими, нігті випуклі, темні, тверді. Груди й руки безволосі, як у хлопчини. Глибока чаша раптом запурхала, як пташка, над руками ромея, не порожня — повна по вінця. Не проливши й краплини, ромей схлюпнув собі в рот струмину, і чаша ніби сама попросилася до рук Ратибора.

Голос ромея звучав м'яко:

— Пий, добре. Кров землі, вона теж червона. Тут усе: і гроно, і зерно, і шкіра, і сік винограду. Воїн любить кров.

Вино було і терпке, і, нагадуючи смак ягід терну, кислувате, й солодке водночас, і ледь гіркувате. Дивний напій. "Напевно,— думав Ратибор,— це запах Теплого моря, на берегах якого росте виноград". Він чув про дивовижну рослину. Казали, вона схожа на плющ, хміль.

Спорожнивши чашу, Ратибор з поклоном повернув її господареві.

— Ти, варвар, скіф ти, слов'янин чи дитя багатьох народів, не знаю,— ти чемний.— Ромей перемішував свої слова з роськими. Ратибор усміхнувся у відповідь на усмішку нового друга.

Ромей усміхнувся, але його очі були серйозні. Зіниці в карій облямівці розширилися і знову звузилися. Ратибор відчув, що в нього легко пішла обертом голова. Опора намету, темна повсть у брижах, як шкура, сам ромей, що, не змигаючи, вп'явся в очі росича,— все, все відійшло, все зникло, крім чорної глибини настирливих очей. Ратибор не поступався. Мимоволі вступивши в дивну боротьбу мовчання й погляду, він, чомусь упираючись, відштовхував невідоме.

Обидва не знали, як довго мірялися вони силою душі й волі. Ратибор знову почув далекі й близькі звуки голосів, побачив не одні очі, а все суворе, ще більше змарніле обличчя ромея. Той засміявся, тричі ляснув у долоні, сплів руки за потилицею, потягнувся, хруснув суглобами.

— Ти — сильний муж, молодий син лісу й степу,— сказав ромей,— мистецтво магів Персії й Єгипту не може тебе перемогти! Я — твій друг. Скажи мені, що ти бажаєш?

Криваве вино ромея було слабше від роського меду, ставленого на хлібній заквасці, вибродженого в теплі, витриманого в холоді ями. Мед веселив, вино навіювало смуток. Від меду живчики грали в тілі, від вина ставали важкими ноги. Що попросити в ромея? Ратибор не знав.

Росич не помітив, звідки в руці ромея з'явилася темна фігурка — голий чоловік тримав у правій руці короткий, широкий меч донизу, в лівій — круглий щит.

— Ось хто тобі потрібен! Бог війни — Арей-Марс. Він син Зевса, батько Ромула. Дивись, дивись, ти схожий на нього.

Ромейський бог війни? Який же це бог? У і нього була кучерява голова, ледь скошений назад лоб, рівний ніс, що продовжувався лінією лоба. Руки, ноги, груди — все м'яке, округле. Ні, Перун — справжній бог війни. Його руки могутні, схожі на коріння, його шкіра не боїться подряпин, як кора дуба. Лик Перуна грізний, очі — зіркі. Цей бог сліпий, меч і щит у нього як для дітей. Ратибор не встиг відмовитися, як до намету зайшов чорноризець Деметрій.

— Що ти робиш тут, Малх, із цим варваром? — суворо спитав пресвітер. Мистецтво жонглера зрадило Малху, чи воно годилося тільки для чужих. Він не встиг сховати статуетку Арея-Марса.

Деметрій узяв бронзу, гидливо кинув.

— Я, недостойний, намагаюся настановляти язичників слову божому, ти, єретик, баламутиш їхні душі сатанинськими образами,— гнівно говорив Деметрій.— Що мені робити з тобою! Ти каявся в своїм нечистивстві, відбув епітимію, був прощений від нас, слабких служителів добра. Та бачу, ти не забув проклятого ремесла міма, облудника людей. У Візантії ти сидів у темницях, справедливо звинувачений у гріху; в Єгипті ти мало не впав у сатанинську єресь маніхеїв. Кафолійські базилевси заборонили зображення диявола. Навіщо ти баламутиш варвара, відповідай!

Ромеї говорили своєю мовою — Ратибор не розумів їх. Він бачив, як Малх кланявся, часто-часто прикладав три пальці до лоба, живота, плечей. У голосі Малха звучав страх, він благав. Ось ві.н на колінах, цілує руку Деметрія. Обличчя старого чоловіка, підперезаного мотузкою, ніби пом'якло. Він поклав руку на опущену голову Малха. "Чорний ромей — хазяїн Малха?" — спитав себе Ратибор, жаліючи нового знайомого. Для Ратибора Деметрій був брехуном, дурнем, який розповідає нездійсненне і сам тому вірить.

Малх підняв фігурку, знову кинув її, плюнув. Так, він раб. Жоден з росичів так не принизиться і перед князями.

Ромеї, не звертаючи уваги на росича, пішли геть. На березі Малх розмахнувся, божок булькнув у Дніпро. Зігнувши плечі, Малх поплентався за Деметрієм. Ратибор дивився на воду. Тут, до гирла Росі, не так глибоко. Визначаючи течію, він кинув тріску. Тоді роздягнувся і пішов у воду.

У весняній річковій каламуті очі погано бачили, течія зносила. Довелося запливати і пірнати чотири рази В світлі сонця м'які форми ромейського бога війни здалися Ратибору зовсім невиразними для вираження чоловічої доблесті. Цей Арей — жінка в порівнянні з Перуном. Ратибор впустив бронзу на пісок так само недбало, як Деметрій. І тут же підібрав. Ромеї самі втопили своє добро. Роські ковалі зуміють викувати з міді щось путяще.

З

Згори спливали човни. Допомагаючи собі течією, вони розумно трималися правого берега, щоб не згубити русла в лівобережних розливах. Йшли не роські човни і не ромейські кораблі. В цих човнів носи були високі, гострі, задрані круто, тупа корма з палубою. Добре осмолене дерево блищало на сонці. Наблизившись до Торжка-острова, щойно прибулі розвернулися проти течії, біля гирла Росі, і взяли до берега. Гребці, видно звичні до плавання, вправно і чітко вдаряли веслами. На мілководді головний човен кинув у воду рогатий брус на канаті, сплетеному з реміння. Точно наслідуючи першому, всі решта витяглися вздовж берега.

Подекуди над високими бортами випиналися шкіряні мішки. Виднілися лиця бородаті й безбороді, з вусами і без вусів. Гребці, піднімаючи весла, вкладали їх вздовж бортів. Багато хто був майже голий — тільки в коротких штанях. На спітнілому тілі, червоному від весняної засмаги, туго сиділи браслети й намиста; жовті й світлі, гладенькі, виті, лускоподібні, ковані з кілець.

Жилаві руки підтягували до бортів легкі човники, які тяглися на причалках за основними човнами.

На острові всі, хто не спав, збіглися подивитись.

— Далекі, далекі люди,— казав Чамота.— Чи не пруси? Дивись, он у того намисто з жовтого бурштину. Вони й є. На їхньому Холодному морі взимку дня майже не буває, а влітку — самий тільки день. Диви, як їх нашим сонечком напекло. Блищать, наче мідь начищена.

Човники приставали до берега. Прибулі вискакували на пісок, піднімали вгору руки з відкритими долонями на знак миру й дружби.

— Ніби й ільменці є,— все приглядався Чамота. Росичі знали, що далеко-далеко, якщо пливти річками

і перетягуватись волоком на північ, є край землі. Там Зоря-Матка стоїть у небі значно вище, ніж на Рось-ріці. Там пустка, темінь, лід і сніг. Туди ховається на літо Морена-зима і чекає своєї пори, поки перелітні птиці, подаючись на південь до Теплого моря, не закриють небо для тепла. Коло цього краю, на березі Холодного моря, живуть люди слов'янської мови, які називаються прусами. А ближче до них, за дніпровським верхів'ям, є озеро-море Ільмень. Біля нього теж живуть слов'яни.

Висадившись, пруси й ільменці розминали ноги, натомле-ні довгим сидінням. Кілька чоловік, привітавшись до Ча-моти, пішли разом з ним до ромейських шатер, інші збилися в гурти, як, не замислюючись, роблять усі при першій зустрічі з незнайомими.

Чуже притягує до себе. Росичі, не нітячись, напирали на прусів, розпитували. Пришельці теж не соромились. Один з них, трохи старший за Ратибора, стійко розставив ноги, чіпляючись за пісок горбатими пальцями босих ступнів. Примружившись, він докорив Ратибору жартівливою примовкою:

— За дивоглядь платять, друже! Що мені даси за роз-каз?

Його звали Голубом, не прус, а ільменський житель. Не чекаючи відповіді, Голуб заговорив знову:

— Далеко до Ільмень-батечка. Звідси, скажімо, пливти туди по Дніпру, поки той не зміліє до рівчака. Тоді човни тягнуть плоскою гривою, там дорога пробита через ліси, називається — Волок. Від неї водою йдуть до Ільмень-озе-ра Мойського. Там, на річках Порусся і Полисть, наш град

Руса, а заснував його брат Славена, сам на ймення Рус. Град великий, чоловіків у ньому набереться більше, ніж на твоєму острові, друже Ратибор. А жінкам та дівчатам у нас ліку нема. Одне в дорозі погано, дуже важко тягти човни волокушею через Волок. Там дужі люди потрібні, слабким там смерть, черево лопає. А ти човни по суходолу тягав?

Граючись, Голуб узяв Ратибора за руку, стис пальці, ніби по дружбі. Дружба дружбою, але тверда Голубова п'ятірня стискувала обценьками. Тут не дати б маху: не подужаєш — або просися, або пальці зламають. Непомітно для інших обидва схопилися на повну силу. Голуб посміхався, а Ратибор бачив, як міцні жовті зуби ільменського слов'янина недобре шкірилися в русявій бороді. Чужий хотів зло посміятися над молодим росичем. Не вийшло... Відчуваючи, як слабне захват, Ратибор випустив Голубову руку. Навіщо його кривдити, гість же. Струснувши головою, Голуб поправив довге волосся — збився ремінець, що тримав його. І засміявся:

— А добре у вас годують, сили в тебе стачить, щоб волочити човен через Волок!

Біля котлів закричали, загаласували чергові куховари:

— Егей, гей, ось варево вмліло, м'ясо від кісток відстало!

Розібравши прибулих хто кого, росичі повели їх до казанів. Казани великі, місткі, не страшно, що зверху чорні, обсмалені, ти в чашку дивися, чи там добре. Навар на вигляд жирний і міцний. М'яса покладено без міри й ваги: їж досхочу.

Пруси причалили до Торжка-острова не для випадкового перепочинку. Минулого літа, зібравшись громадою з двісті чоловік, вони піднялися від свого Холодного моря. Пруси називали його Вовчим. Пливли вони річкою Болотистою, вона ж Нево, до озера Нево. Звідти, проти течії ріки Мутної-Волхова, добралися до великого града ільменських слов'ян, своїх родичів. У граді Русі, на березі прісного моря-озера Ільменю, пруси торгували добротним залізом і чудовим бурштином-алатирем. Залізо пруси брали і набігами і торгівлею в Скандії — гірській країні, на північному березі Вовчого моря. А бурштин власний. Вовче море викидає його на пологий берег прусів.

Про це розповідав ромеям головний далеких слов'ян, обраний ватагом на час дороги. При згадці про бурштин ромеї заворушилися. Камінь-електрон високо, наче золото, ціниться на Середземному морі і в усій Азії. Прус витяг із суми майже прозорий шматок, обточений у формі яйця, і підніс дарунок старшині ромейських купців. Електрон пішов по руках, всі милувалися дивиною. Всередині сидів, наче живий, великий шершень.

Поки ромеї подумки прикидали ціну коштовного електрона, прус вирішив не згадувати про виміняні в Русі чорні соболі, які називали головкою всіх хутр. А дорогу приховувати не варто. З Руси подорожани пливли через Ільмень, піднімалися проти течії Ловать-ріки. Чи то вони спізнилися, чи то залягла рання зима, але дніпровські верхів'я скувало кригою. От чому пруси вийшли на Дніпро не в літі, а навесні.

Зимували пруси в граді кривичів. Жили без кривди господарям. Могли б побити чоловіків, забрати собі жінок та добро. Але це злий чин.

Прус згадав про мирне проживання серед кривичів без ніякого заміру. Купці ж сприйняли його слова похвальбою. Тих, що живуть на волоках, не кривдить, щоб не розплатитися на зворотньому шляху.

З першою водою пруси спустили човни. На Великому Торзі, під високим берегом Дніпра, тісно, і чекати там нічого. Пруси пливуть у Візантію. Чи не візьмуть їх ромеї попутниками?

З дня в день, з літа в літо, з покоління в покоління карикінтійці зі страхом поглядали на небо варварів і на дикі химери Євксінського Понту. На батьківщині люди з року в рік обживаються ознаками — в ромеїв давно-давно не було батьківщини. Піддані імперії були потомками людей, які часто переміщалися забаганками володарів та випадковостями війн. Уже їхні пращури — міди, ассірійці, еламіти, аравітяни, іудеї, італійці, македоняни, елліни та скільки інших — становили мішанину мов. А ромеї були сплавом, творінням імперії, посиленої за останні десять поколінь впливом християнства: базилевси і церква однаково не рахувалися з племенами.

Світ — у руці божій. Лише бурям відомо, скільки води назбирали слов'янські ліси, де ніхто не бував від створення світу. Бог знає, коли відкриються дніпровські пороги, а господні діяння не сповідимі для смертних. Прусів не так багато, щоб розбити караван, а в біді вони можуть допомогти.

Та якщо в імперському місті пруси почнуть чинити зло, відповість і той, хто показав розбійникам дорогу. Чого хочуть пруси пливти до Візантії? Ще при Костянтині протоколарії записали закони про зустріч посланників і всіх чужих, які прибувають в імперію. В кордони Візантії — Другого Риму б'є хвиля хижих варварів. Тому закони велять: люди, приставлені до чужих, мусять остерігатись сказати їм те, про що чужі питають. Нічого не говорити, нічого не розкривати! Посланцям можна показувати тільки три речі: чисельність підданих імперії, благоустрій сильних військ і міць міських мурів.

Хто відкривав таємниці імперії чужоземцеві, страчувався за законом у страшних тортурах, про які не хотілося й згадувати.

Проте ті ж самі закони дозволяли бути менш обережними із слабкими сусідами імперії чи з людьми, які прибувають з віддалених земель. Пруси — жителі північного краю землі. Це бадьорило купців. Карикінтійські власті допитають прусів. А зараз купці намислили скласти запис пруських розмов, щоб префект міг звинуватити пришельців в обмані, якщо ті перемінять слова.

— Ми хочемо продати візантійцям товари,— пояснив ватаг.

— Продай тут, продай нам і повертайся до себе.

— У вас є добре золото? — спитав прус.

— Але чому ти бажаєш пливти так далеко? — ухилився ромей від відповіді.— Далекий шлях дорогий...

У Середземному морі елліни колись поступалися торговою першістю лише фінікійцям. Потім архіпелаг відступився перед італійським Римом. Однак у східному закутті Середземного моря елліни втримали торгівлю в своїх руках. А тут, на Дніпрі, в еллінів не було суперників. З початку життя еллінських міст на північних берегах Євксінського Понту минула тисяча років. Усе змінилося, нема еллінів.

Ще живе їхня мова, багата, чудова для висловлення і для приховання будь-якої думки. Та й вона вже змінюється, і все помітніше й помітніше розходяться слова написані і слова сказані. А мистецтва? З них збереглося одне нині єдино потрібне — велике мистецтво торгівлі. Воно не просте.

Торгівля вишколює розум у хитрощах, вчить язик приховувати думки, сушить серце щоденністю брехні. Обдурює в однаковій мірі і багач, і дрібний торгаш на рознос. Бреше погляд, рука, рухи тіла. Обдурює слухняний голос, бреше хода і навіть бреше вухо, яке вміє вслухатися, вловлювати прихований смисл і там, де його немає. Ромеї могли б нескінченно довго грати словами з прусами. Та в меті прусів не було нічого таємного. Те, що вони вирішили на березі Вовчого моря, не піддавалось сумнівам навіть у ті нудні місяці зимівлі в курних хатах гостинних кривичів.

— Клянуся мечем і списом,— сказав прус.— Наше серце відкрите, наші бажання прості. Продавши товар, ми поступимо на службу до базилевса. Якщо правда, що він воїнам дає добру плату.

Малх слухав, помічаючи потрібне стилосом на вощеній дощечці. Він розумів, що варвари були завжди обмануті та обібрані кари'КІнтійськими купцями. Але гроші поверталися до варварів, якщо не до тих, кого ошукали купці, то до інших.

Базилевси весь час відкуплялись від своїх войовничих сусідів, обдаровуючи їх, щоб утримати від /вторгнення. Імперія платила союзникам-федератам, зміцнюючи нетривкі союзи. Імперія викупляла втрачені під час війн землі, підтримувала мир щорічними внесками. Товари, золото, срібло ходили по колу. Сприяти цьому обертанню, самі того не підозрюючи, намірялися далекі кімерійці-пруси. Багато варварів за високу плату служили імперії. Базилевс Юстиніан любить тримати воїнів-чужоземців. Репартій вихваляв щедрість базилевса:

— Крім платні, за кожен день в році базилевс дає своїм найманцям-солдатам усе і відновлює втрачене. За втраченого коня дає коня, за стрілу — стрілу, за меч — меч. Навіть за зламане стремено, за розірвану вуздечку, за зношений чобіт базилевс платить, не торгуючись. Тому солдати базилевса не бояться втрат. За хоробрість у битві полководці нагороджуються срібними і золотими намистами, браслетами, перснями. Тут же, на полі,— солдат ще не встигне витерти піт. У чужій країні солдати беруть усе, що забажається. Захоплене місто віддається солдатам на день, два, навіть на три дні.

"Цього можна не записувати,— з іронією думав Малх, скромно зігнувшись над восковою дощечкою.— І того, що скаже далі Репартій".

— Але,— говорив Репартій,— базилевс бере на службу тих, за кого поручаться надійні люди. Поручительство коштує грошей. Ми знайдемо вам поручителів...

Свіжий вітер безуспішно намагався зрівняти перетоптаний пісок, брижі на Дніпрі перейшли в низькі гряди білих баранців. Перелітна хмара пролила поквапні струмені.

З байдужо-уважним обличчям Малх дозволяв своїм думкам витати за їхньою волею.

Пресвітер Деметрій уважніше за Малха вслухався в бесіду купців з прусами. Гріховні справи базилевса, якщо він думає про мирське і користується мечами варварів! Все лжа, все спокуса сатани, суєта суєт і всіляка суєта. Імперія повинна вдаватися не до союзів з язичниками, а до євангельської проповіді. Вогнем треба придушувати єресі і в самій імперії і підняти священний лабарум Костянтина для освіти і порятування варварів. Хто приймає святе хрещення — рятується, неподатливий — гине. В поході за Христа бог, ангели і святі зміцнять воїнство базилевса невидимою зброєю, і Другий Рим зацарствує навіки, не як перший, з їдений гріхами, язичницький Рим.

Звівши погляд, Малх не зміг одразу відірвати його від суворого профілю Деметрія. Страх охопив Малха, він здригнувся, згадавши пригоду з росичем Ратибором. Малх боявся собі признатися, що неуспіх проповіді пресвітера нічого доброго йому самому не обіцяв. Чи простив його Деметрій? Якщо Деметрій поскаржиться префекту на Малха, який спокушав варварів, що з ним зроблять? І ще — Малх по-дитячому жалів втрачену фігурку Арея, уламок великого мистецтва стародавньої Еллади.

4

Гамірно й весело браталися господарі росичі з гостями — прусами— й ільменцями. Вільні мисливці з росичів вирушили понишпорити в затонах і побродити по березі за свіжим м'ясом. Повернулися в завантажених вщерть човнах. Туші серн, вепрів, диких корів були завалені сотнями й сотнями битої птиці — гусей, лебедів, качок, водяних озерних курочок. Не човни пливли, а чудовиська пернаті Самі мисливці, обліплені пухом, були схожі на птахів.

Поблизу острова вільні рибалки, розважаючись широко-вічковим неводом, за канати тягли на мілину улов. Відбирали для себе напівсаженних стерлядей, осетрів на зріст людини, лящів не менших п'яти чвертей від хвостового плавника до зябрів, сазанів, товстих, як поросята.

Дріб'язок відпускали на свободу: не потрібний, нехай доростає. На Росі від голоду ще ніхто не, вмирав.

Гості насиділись на копченій та в'яленій сухом'ятині Кваплячись, вони в дорозі не поповнювали запасів, набраних зимовим полюванням, і зараз, як вовки, хмеліли від свіжого м'яса. Птицю скубли-патрали сяк-так, п'ятірнею, пух летів по всьому острову. Соковита, смачна дика птиця з прильоту, поки ще не виснажилася весняним коханням. А риба, смажена на розпеченому камінні, приправлена густим медом, солодша за будь-які лакітки.

В товаристві з Ратибором трималися ільменець Голуб та троє прусів, між якими молодого росича приваблював ровесник на ймення Індульф.

Індульф сподобався Ратибору сміливим обличчям, вільним поглядом, спритною силою, яка сама просилася назовні в кожному русі. За роським звичаєм личить виявляти турботу про гостя в міру, без надокуки. Одне — звичай, інше, коли дружба йде від душі.

— Спасибі тобі за ласку,— мовив Індулцф.

— Прийшов би ти до нас у слободу, там би я тебе почастував,— відповів Ратибор.— Але скажи, ти нашої мови, хоч і говориш не цілком по-нашому, то чому ж у тебе ім'я не наше?

— Було в мене ім'я інше,— відповів Індульф.— Мати й батько нарекли мене Лютиком, від квітки, потім мене називали Лютобором — за силу. Потім... Життя посилає нам несподіване... Ми ходили на човнах у Скандію, країну озер. У бою я зіткнувся із скандійцем, ми виявились рівними силою, рівними умінням. Інші скандійці відступили, він залишився сам. Ми дали йому відійти. Пруси не люблять нападати гуртом на одного. Через день я відстав від своїх. Скандійці оточили мене, я залишився б трупом на їхньому березі. Той чоловік не дав убити мене. Холодне Вовче море було нашим свідком, ми змішали нашу кров і помінялися іменами. Тепер його звуть Лютобором, мене — Індульфом. Я не хочу більше нападати на скандійців. Тому я сьогодні тут, а завтра хочу бути на берегах Теплого моря...

Розмові завадив Голуб. Він запропонував молодому ро-сичеві:

— Ми з тобою спробували було силу. Давай ще поборемося, розімнемось.

У заповзятливого ільменця залишилася в серці колючка, що не здужав він перетиснути руку Ратибора.

Улюблена розвага для чоловіків — боротьба. Чи самому поборотись, чи подивитися,— однаково відрадно. Всі, хто почув виклик, стали в коло.

Свари не було, то боротьба піде лише на випробування сили. Борцям нічого ділити між собою, крім честі. Тому не можна хапати за ноги і бити ногами, заборонено рвати тіло і робити підніжку. За шию братися можна, але не душити.

В суперників розпалилися серця. Тут же зголосилися судді, аби, захопившись, ніхто не порушив чесних правил

Голуб, голий до пояса, притупував ногами, розминав руки, глибоко вдихав, наче принюхувався, як пахне дніпровське повітря і що принесе молодецька забава в новому місці.

Як і всі діти в Русі, голопупенком хлопченям Голуб витряскував босими ногами по весняних калюжах, коли під тинами і в затінку ще лежали зернисті кучугури, чорні від попелу огнищ, з дірками, попробиваними викинутими кістками. Була й інша забава — розбивати твердими, як копитця, голими п'ятами крижинки на застиглих за ніч калюжах. Малий рано привчився до різної роботи і в дворі, і на полі Чергуючи роботу з байдикуванням, хлопченята плавали на ільменських мілинах — хто далі, пірнали з причалів під човни — хто глибше, хто кого пересидить під водою. Билися палицями, ніби мечами, стріляли з саморобних лучків пташину де тільки попадеться, метали тички-списи. Хлопчаки боронували, косили сіно, жали хліб, рано привчались тримати соху-матінку, прирублювати вози, їздити верхи, ганяючи худобу й табуни, рубали ліс, переносили балки на собі і перетягували волокушами. Під наглядом суворих старших училися працювати сокирою, могли зібрати зруб на хату, скласти огнище, зробити і наставити сильця-пастки на птицю та різного звіра. Голуб учився і робив усе, що робили інші хлопчаки, підлітки і парубки у великій слов'янській сім'ї, де кілька десятків дорослих чоловіків і жінок скорялися розумно-необхідній волі старшого в роду.

Захищене ріками й болотами, закрите дубовими гаями, сосновими і чорними лісами, північнослов'янське гніздо не зазнало набігів чужорідних полчищ. Приільменцям не загрожували орди степових народів, які висіли над Россю. Вони не знали війн, які загрожують племені винищенням. Бували нелади між собою ж, лайки і свари з близькими сусідами — морянами, чудинами, вессю. Після кількох десятків побитих голів сутички завершувалися мировою В найлютіший час чвари жодна із сторін не замислювала поголовного знищення чи поработіння сусіда, що став тимчасовим недругом. Основною зброєю в ільменців був не меч, а робоча сокира.

Сокирою ільменський слов'янин учився володіти не як воїн, а з потреби необхідної роботи, так само як ковальським молотом, що теж годився для бійки. І на коні ільменець їздив з робочої потреби. Ліси кишіли дичиною — слов'янин володів луком, рогатиною. Багата природа свої скарби сама не віддавала. А працювати було варт. Праця винагороджувала. Взявши одне, рука тяглася по друге, діяльність скрізь знаходила собі застосування — тільки вмій. До зрілості виковувалися і сила тіла, і твердість духу.

Такою доріжкою ступав і Голуб, з тією різницею від інших, що його підштовхував неспокій непосиди. Подорослішавши, він не завів сім'ї — нетягами таких називали Доводилося Голубові блукати неходженими льодиною лісами з ватагою товаришів у пошуках хутряного звіра, не боявся і сам пошукати щастя. Він розживався, але не беріг нажите, воно весело пливло поміж пальцями. Доходжуючи третій десяток, Голуб пізнав Північ і почав мріяти про нове. На Ільмені немало чули про чудовий Південь, про ріки вина, солодкі плоди на березі Теплого моря, про вродливих жінок. А пруси були не проти взяти сильних чоловіків на допомогу в далекій дорозі.

На боротьбу з Ратибором Голуб вийшов з силою, нарощеною на широких міцних кістках. Спина в нього не ламалася і груди не задихалися під ношею більшої ваги, ніж він сам. Ноги вміли носити хазяїна з шестипудовим мішком за плечима по купинах, крізь бурелом, по хистких трясовинах мохових боліт цілий довгий літній день.

Так само, як Голуб, виростав і Ратибор. Ті ж забави, така сама праця, від яких не просять пощади і куди слабкому краще не потикайся. Так само життя випробовувало тіло холодом, мерзлою сльотою, грубою їжею. Воно само визначало — чи бути й далі хлопчакові чи піти слідом за багатьма хлопченятами та юнаками, надто кволими, щоб дожити до змужніння і служити роду-племені.

Та була й різниця. Суворі діти Рось-ріки ледве чи не з першим куснем хліба на молочних зубах пізнавали себе майбутніми воїнами. Бажання й мрії найсміливіших зверталися до слободи. Тільки там Ратибор знайшов собі зразок мужності — воєводу Всеслава. Видимою, відчутною умовою мужності була тілесна сила. До першої сили, створеної працею, слобода вміла додати свою другу — важкими воїнськими вправляннями, в порядок яких був вкладений тривалий досвід.

Судді поставили супротивників за три кроки один від одного і відійшли: починайте!

Борці з опущеними руками, щоб не розкрити прийому, стежили один за одним: хто схопить перший, той може одразу побороти, хто помилиться, той і ляже.

На Голубових руках м'язи надулися гулями, напружені пальці підігнулися, наче випущені кігті. На спині здулися дві подушки, розділені борозною хребта. М'язи на ребрах відстовбурчували руки вбоки. Голуб втягнув голову в плечі, зробив короткий крок, ще крочок.

Ратибор чекав, розставивши прямі ноги. Рівний торс з випуклими над втягнутим животом грудьми не виказував напруження, грудні м'язи з цятками сосків були ніби плоскі перевернуті чаші.

Голубові залишався ще один крок. Він не зважувався. Спробувавши силу пальців росича, ільменець остерігався. "Обхопити б одразу, груди в груди, тут я тебе й зламаю",— міркував Голуб. Ступнувши назад, ще назад, Ратибор змусив Голуба спочатку широко ступнути, а тоді кинутися вперед.

Для росича боротьба з другом служила підходом до бою. Слобода вчила воїна вмінню примусити суперника розкритися. Розрахунок повинен був поєднуватися із силою і спритністю вдару. А ільменець надіявся на силу, на натиск, а там будь що буде. Він не був вихований для боротьби з невідомим ворогом.

Промахнувшись, Голуб не встиг вхопити Ратибора впоперек тіла, а Ратибор зловив обидва зап'ястя Голуба. Впершись плече в плече, вони тиснули один на одного. Голуб був важчий, але йому не доводилося годинами тримати між колінами двопудовий камінь. Він не міг так стиснути ногами ребра коня, щоб той, хропучи, лягав під вершником.

Обом заважав пісок, надто сипучий. Чіпкі пальці босих ніг не знаходили тривкої опори.

Ратибор хотів вдатися до прийому, який вживали в боротьбі з биками. Щоб повалити бика, гнуть уперто всією вагою в один бік, змушуючи звіра налягати з усієї сили в інший. Бик не рветься, як, буває, інший звір. Певний у собі, він намагається збороти чоловіка, щоб вирвати з його рук роги і вдарити. За натугою шиї бика, за вагою, що дедалі дужче й дужче навалюється, чоловік вловлює потрібну мить і враз, міняючи руку, робить ривок туди ж, куди змусив тиснути бика. Втративши рівновагу, бик подається і падає на бік. Часом на смерть тріщать його хребці.

Ратибор і Голуб здавалися достойними один одного суперниками. Вже сотні людей мимовільно стискали коло, і добровільні судді відштовхували назад надто захоплених глядачів.

Малх вертко протисся в перший ряд. Він побачив не просто змагання двох чоловіків, а боротьбу двох різних сил. Голуб — це втілення землі, грубої, важкої. Він схожий на деякі зображення Геракла-Геркулеса, в яких напівбог здається втомленим власним тілом. А Ратибор видався Малху подобою сонячного Аполлона. В його тілі сила не мета, а причина краси, вмістилище духу.

Ратибор не бачив захопленого погляду ромея, вся його увага була поглинута Голубом. /

Чулося, як тяжко, з натугою дихав ільменець. Краплини поту котилися по його обличчю. Ратибор відчув, як змокріла під його пальцями Голубова шкіра.

Він не намагався повалити Голуба, а, несподівано випустивши його, встиг обхопити ільменця і підняти вгору, до того як той пустив у хід руки.

Судді закричали:

— На силу, на силу! — Вони нагадували про те, що Голуб не мав права відбиватися ногами.

Притиснуті до тіла руки робили ільменця ще ширшим. Ратибор не зміг сплести пальці на спині Голуба і все-таки тримав його в повітрі, не даючи вирватися.

Для Малха це була скульптурна група, він згадував міф про Антея і Геракла.

Ратибор відчув, що Голуб перестав опиратись. Росич не повалив супротивника, щоб переможно притиснути плечі до піску, а просто поставив його на ноги і відпустив.

Голуб не ризикнув вести далі боротьбу, не захотів ганьбитися і похвальбою.

— Та й дужий же ти,— признався він,— а міцних людей народжує ваш Дніпро.

"Молодий слов'янин не лише сильний, він благородний,— думав Малх.— Він міг би грубо скористатись перемогою — не забажав. Яку дорогу проклали б жінки такому атлетові при дворі базилевса! За часів імператриці Пульхерії він устав би всемогутнім з її ложа. Та й нині жінки багато важать йри дворі, вони змусили б заплатити за твою силу..."

Неспокійний розум Малха, що знав успіхи в театрі і клоаку церковної тюрми, нашіптував про свіжу кров варварів, про нові джерела, від яких могла б відродитися велич простого життя. Та християнин нагадував філософові безнадійну істину: не наливають молоде вино в старі міхи. Роз'ятрений сумнів говорив Малху — він сам цей старий міх, який уже зносився, втратив минуле, залишився без надії на майбутнє.

Коло, що утворилося біля бійців, розпалося, тільки Малх замислено дивився на Ратибора, який розтирав собі руки й ноги.

— Ти справжній боєць.— Слова пруса Індульфа, звернені до Ратибора, вивели Малха із задуми.— А ти хочеш позмагатись зі мною?

— Так, якщо ти бажаєш. Будемо боротись? — відповів Ратибор.

— Ні, я борюся зі своїми, щоб тіло стало дужчим. Справжня боротьба чоловіків тільки зі зброєю в руках і коли чигає смерть. Чоловіка пізнають не лише в боротьбі — і в стихіях. Ми не саламандри, щоб ввійти в огонь, і вміємо літати тільки уві сні. Залишається вода. Ти хочеш змагатися у воді?

Не лише Малх, а й інші ромеї на цьому безіменному для них острові вміли зрозуміти красу тіла молодих варварів. Глядачі, що вже ліниво розходилися, спинилися. Росич був трошки вищий за пруса, його ноги й шия були ледь довші. В поясі були обидва однаково тонкі і стрункі, без краплі жиру. Можливо, ноги в росича були зайве м'язисті для суворого канону; напевне, вправи з каменем і конем не входили в програму еллінської атлетики. Плечі в Індульфа були більше похилі, що вважалося красивим. Кисті рук Ратибора були грубіші, ніж в Індульфа,— росичі більше працювали руками. Та довжиною пальців він чи й не переважав пруса... Важко було б зробити вибір.

Малх думав про те, що вже задовго до настання нових часів ніхто не дивувався пастухам, які вільно вибирались на вершину Олімпу в пошуках каверзної кози. Могутня і плотська релігія стародавньої Еллади змінилася порожніми для мислячої людини обрядами, ніби потрібними для простолюду. Авгури ще, як у старовину, прочитували долю, яка чекає імперію, за польотом шулік, а наступні імператори вже оголошувались богами, безглуздо збільшуючи населення неіснуючого Олімпу. Відшліфована в софізмах думка, багата література, чудова архітектура і скульптура замінили доброчесність предків. Та Імперія рано почала побоюватись вільнодумства. Співати хвалу імператорові, а найкраще — мовчати 1 коритися. Нині минуло понад двісті років від дня проголошення міланського едикту імператора Костянтина. Небезпечна релігія рабів і пригноблених приборкана, перетворена на надійну опору влади, яку колись була готова знищити. Святкуючи перемогу, церковники добили літературу. Два століття християни знищували сатанинські мармури, але скульптура ще жива. Мистецтво зображення зберігалося. Адже статуя злочинця могла бути таким же прекрасним творінням, як Діана, Лаокоон чи Зевс. Комусь же треба було витісувати імператорів та імператриць, зводити будівлі і оздоблювати їх, щоб засвідчувати велич імперії. Ще зберігався погляд на тіло чоловіка як досконаліше в порівнянні з обтяженим зайвою плоттю тілом жінки. Християнство з/ майже безплотними образами святих, прихованих одягом, нічого не могло протиставити заповітам колишніх естетів.

Дочекавшись, коли суперники ввійшли у воду, ромеї взялися за свої справи.

Тільки росичі залишалися нині на острові; пора купцям завершувати торг і повертатися. Чамота і старші виявилися терплячими. Вони отримають більше за інших, але не набагато. Правда, залишилася на кораблях зайва сіль, але ромеям не можна збавляти ціну, слов'яни пам'ятливі, один рік зіпсує багато майбутніх. Потім, уже на зворотній дорозі, купці висиплять її у воду, щоб полегшити вантаж. В озерах біля Меотійського болота солі безмежно багато. І дістається вона зовсім не з такими труднощами і з такими небезпеками, про які хитрі купці люблять розповідати довірливим покупцям.

В останні три дні Дніпро помітно спадав, але сьогодні вода спинилася. Це була ознака того, що в верхових лісах линули дощі.

Впадаючи в Дніпро, Рось утворила на його правому березі довгий мис — ним вона прикривалась від старшого брата. Від цього мису до острова було з верству. Голова Торжка відкидала Дніпро до його лівого берега.

Хто раніше торкнеться мису, хто випередить суперника, повернувшись на острів? Каламутна вода була така холодна, що тіло стискувалось, забиваючи дихання. В перші миті плавці мимоволі наддали з усіх сил. Коли шкіра вбулася в холоді, вони стали робити рухи розміреніше.

Діставшись мису, плавці мали право вийти на берег зігрітися. Природні умови робили змагання жорстокішим, ніж здавалося з першого погляду. Хто відстане, звичайно, не захоче гаяти час на перепочинок і може закоцюбнути на зворотному шляху.

Біля берега острова течії майже не відчувалося. Ближче до середини ріка, прориваючи русло в наносах піску й намулу, підхопила плавців. Стало ще холодніше. Спочатку, біля берега, Ратибор випередив Індульфа. Тепер він зрозумів, на що розраховує прус. У стержні-потоці Індульф поплив щосили. Він робив часті змахи, зариваючи під себе зігнуті в ліктях руки. Голову він тримав під водою, піднімаючи обличчя для нечастих вдихів. Ратибор не вмів так плавати і втратив перевагу першого ривка.

Течія зносила. Якісь великі рибини раптом заметалися під Ратибором. Йому здалося, що твердий плавник уколов його в груди.

Перегнавши, Індульф став віддалятися. Прус вчинив правильно, він швидше переплив важке місце. Тут вода йшла тихіше, суперника майже не зносило. Він був ближче до мису, ніж Ратибор.

Скрізь, як у бою, є своя хитрість, свій розрахунок — перемагають мудрі. Ратибор допустився помилки.

Росич не розумів складності боротьби з прусом, який виріс біля моря. З раннього дитинства пруса вимогливо привчали до холодної води крижаного моря, він знав не просте струмування річкової течії, а зрадливу гру прибережних вирів. Індульф заманив Ратибора на поле, де сам він був дужчий і вміліший.

Втоми Ратибор не відчував, тіло було слухняним. Змирившись з думкою про повернення без перепочинку, він стежив за Індульфом. Чи змерз він, чи зважиться вийти на берег, розтерти ноги на сонці?

Ні... Ратибору залишалося ще півсотні кроків чи помахів, коли Індульф досяг мілини. Прус став, йому тут було по пояс. Розбризкуючи воду, він вибіг на пісок, підняв руку на знак першого успіху і знову кинувся в Дніпро.

Діставшись берега, Ратибор вчинив інакше. Гладенький бережок, який залишив, відступаючи, Дніпро, був твердий і рівний, наче викладена шалівками підлога. Ратибор побіг угору проти течії. Бігти голим тому, хто вмів бігати з важким мішком за плечима верстви, не переходячи на крок, було все одно що літати на крилах. Він пробіг зо три сотні кроків, не помітивши того. Умови не заперечували такого прийому.

Індульф встиг подолати майже третину відстані, плив прямо проти течії. Ратибор плив навскіс униз. їхні доріжки повинні були зустрітися на острові, де плавців уже чекали.

Ратибор не помітив різниці в теплі берегової води — тіло застигало. Плавець непомітно для себе дубів. Його і пруса розділяло кроків тридцять-сорок. Зараз течія допомагала Ратибору і протистояла Індульфу.

Втрачаючи швидкість, Індульф плив не так, як спочатку, голову він не занурював, плечі піднімав вище, ніж треба. Обличчя в пруса скривилося від болю й досади. Ратибор подумав про судому, яка могла схопити суперника. Якось таке було з ним. Улітку на дні холодної ковбані його хапонув незрозумілий, як прокляття, біль, що вп'явся ззаду в гомілку. і

Ратибор дав течії знести себе ближче до Індульфа. Ще трохи, і обидва відчули мілину. Для глядачів ніхто не переміг. Посинілі суперники повернулися на берег пліч-о-пліч. Індульф тримався прямо, але Ратибор знав, що це дається нелегко: на лівій литці пруса здулася гуля.

Накинувши плащі, вони обігрівалися під променями сонця, розминаючи задерев'янілі пальці. Повторити змагання ніхто інший не зважився.

Байдикування змінилося поквапливою роботою. Купці домовилися з прусами, завершили торг з росичами. Пора, пора вниз, поки не відкрилися пороги.

Ромейські кораблі підтяглися ближче до берега. Човни росичів утворили мости між берегом і кораблями. З кораблів зносили мішки з сіллю, короби з сушеними солодощами — коричневими абрикосами без кісточок, поморщеними чорними сливами із пахощами диму, виноградом, засушеним цілими гронами. Розкочувались, перемірювались яскраві тканини з вималюваними квітами, птахами, звірами. Розгиналися і теж вимірювались джгути для браслетів та намист, сплетені з міді, гнучкої бронзи, білого срібла.

Прикраси передавалися покупцям у маленьких коробочках з кедрових дощечок, що робило ще привабливішими вигадливі вироби з олова та мідних сплавів. Ножі з тонкими лезами перевірялись на гнучкість клинка.

Сухі, майже невагомі стручки червоного перцю продавалися десятками. Залишки лому і насіння віддавалися покупцеві безплатно. Старші куштували, чи не згіркла оливкова олія, запускаючи довгі палички у вузькі горла високих глиняних фляг.

Розвантажившись, купецькі кораблі піднялися над водою і знову осіли під вагою зерна. Росичі носили шкіряні мішки із зерном на спині, притримуючи їх обома руками за роги, схожі на свинячі вуха. Ромеї допомагали і стежили за рівномірністю укладки. Переглянуті грубі й тонкі шкури скочувались і сильно стягувались ремінням — так вони займали менше місця. Круги воску забивали вниз, ховаючи від сонячного проміння. Ромеї натягували поверх товару зшиті вичинені товсті шкури, щоб оберегти від дощу і роси. Один за одним, прийнявши вантаж, кораблі відходили від берега на довжину якірних канатів. Побоювалися, що Дніпро обміліє за ніч ще більше.

Пруси й ільменці не брали участі в чужому ділі Розпитавши росичів, вони на всіх СЕОЇХ човнах вирушили до лівого берега Дніпра пошукати свіжого м'яса і риби Невід у них був свій і не один. Не забувши привезти дров, удачливі мисливці покликали росичів до своїх казанів, відповідаючи на гостинність.

Світлий захід змінився місяцем — срібним щитом росичів, похмурою Гекатою колишньої Еллади, Сонцем Мертвих персидських магів, Нічним Сонцем злодійських банд Візантії. Місяць вибілив печаллю стоптаний пісок, коротенькі тіні від вибоїн розцяткували Торжок-острів. Завтра люди підуть звідси, дощі змиють сліди, поламані кущі дадуть нову зе'лень, вітер розвіє попіл вогнищ.

Востаннє пресвітер Деметрій стукав у роські серця, взивав до роського розуму.

Росичі не були глухі до могутньої поезії Біблії. їх захоплювали розповіді про події, що сталися десь далеко, де люди, дерева, земля і саме повітря інші. І враз вторгалося чудотворне, неймовірне, викликало недовіру до проповідника, перетворюючи сказане на казку.

Не знаходилося заповітної стежини. Стомившись марністю праці, Деметрій озлобився і мимоволі вимщав слухачам. Найпохмуріші образи бідувань, обіцяних непокірному Ізраїлю його жорстокими пророками, надихали казання християнина перед язичниками.

Наслухавшись проклять, князь-старшина Чамота перебив сердитого ромея:

— Тобі хто сказав, що наше насіння загине? І що за лихо ми комусь заподіяли?

— Ви противитеся,— відповів Деметрій.— Ви відкидаєте істинного бога. Він вас скарає.

— Неправда! — заперечив Чамота.— Як же нам довелося образити твого бога, коли ми його і в очі не бачили! Ти на нього набрехав, ти його й бійся. Це ти сам бажаєш нам поганого. Ми, росичі, в лісі сидимо, але не сліпі білим днем, як сови. Я ж тебе розкусив, чорний чоловіче. Скажи, від кого дізнався, що на нас Степ ополчається?

— Ні, ні, ти мене зовсім не так зрозумів,— відмовлявся Деметрій.— Я попереджав про гнів божий в любовній турботі про— ваші душі. Я ще раз прошу тебе, дозволь мені залишитися між вами. Пізнавши мене, ти побачиш у мені друга.

Чамота з досадою відмахнувся.

— Який же ти! Я про одне, а ти на друге Дернеш, слід плутаєш, наче лукавий лис.— Чамота поклав руки на плечі Деметрія.— Якщо ти друг, то признайся! Засилали ромеї послів до хозарів? Дивись на мене! Коли було? Чого посли ходили?

Деметрій був готовий на мучеництво, але грубість Чамо-ти образила пресвітера, перед яким згиналась уся Карикін-тія. Скинувши руки Чамоти, Деметрій відступився, ледве стримуючи гнів:

— Я слуга божий. Мені байдуже до справ світської влади.

— Ні, ти просто скажи, не викручуйся,— наполягав Чамота.— Ходили ваші посли до хозар чи не ходили?

Минулого літа якесь посольство, прибувши морем у Фа-нагорію, побувало в хозарському місті Саркале. Ні саме посольство, ні його мета не цікавили пресвітера Карикінтії

— Через Карикінтію ніякі посли не проїжджали,— твердо сказав Деметрій, не грішачи проти правди.

— То ти кажеш, що від ромеїв ніяких засилань до хозарів не було? — наполягав Чамота.— Так тебе розуміти?

За церковними канонами, яким беззаперечно вірив Деметрій, кожен священнослужитель за брехню позбавляється богом благодаті, таємниче отримуваної при висвяченні в сан.

— Чув я, що базилевс через інше місто, не через наше, мав перемови з хозарами. Але про що, того я і ніхто в Карикінтії не знає.

— Егей, друзі-браття! — схопився Чамота.— Добре цьому чоловікові провіщати нам лихо ніби від ромейського бога, коли самі ромеї дружать з хозарами і на нас Степ намовляють!

Водночас відповів Чамота і на погрози Деметрія, і на його прохання залишитися в росичів.

Деметрій не міг змиритися з поразкою. Як! У словобої лісовий язичник виявився сильнішим за служителя церкви, вишколеного в диспутах! Ні, ні! Слуга божий не обманеться видимістю тілесного образу. Це сам Диявол, Отець Лжі, говорить язиком слов'янина. Деметрій голосно проказував заклинання:

— Хай воскресне господь, і хай розсіються вороги його...

Індульф запросив до свого багаття Ратибора і кількох росичів. Пруси й ільменці по-братському перемішалися з господарями острова. В їхній гурт в'юнко втерся ромей Малх. Він жадібно приглядався, вслухався, усміхався, намагаючись сподобатися всім.

Малх устиг створити собі мрію: пристати до прусів і разом з ними виїхати, точніше — втекти у Візантію. Хто там пам'ятає засудженого єретика актора й філософа! Папірус вироку давно струблений мишами й мурахами.

— У воді я пізнав тепло твого серця,— говорив прус натяками, зрозумілими лише Ратибору.— Такий справжній воїн у змаганні з другом. Послухай, життя таке швидкоплинне! Нам треба квапитися...

Індульф розповідав про темні ліси, що ростуть на кам'яних горах біля Вовчого моря. Там північний край світу, який плаває в безмежному океані моря.

Індульф пішов з дому, щоб пізнати простір світу і доторкнутись до його другої межі на березі океану. Його вабили білі будівлі з каменю, повні золота, срібла і особливо жінок. Чоловік хоче бачити все і всім володіти. Ратибор мріяв, втілюючи слова пруса у власні образи, неясні, як хмари, заманливі, наче сни.

— Іди з нами,— кликав Ратибора прус,— візьми своїх друзів, тут справжні мужі, для вас знайдеться місце на наших човнах. Ходи, я полюбив тебе, у мене не було братів.

Ні, Ратибор не може покинути слободу. Нехай краще Індульф залишається. Рось-ріка пречудова, і буде війна, прийдуть хозари чи інші воїни із степу. Індульфу дадуть жону.

Ратибор заперечував, а серце щеміло бажанням — піти разом з прусом.

— Нам гірко обом,— вгадував Індульф,— ти не повинен іти, а я не можу залишитися. Подумай, воїн повинен прагнути до неможливого, щастя мужів лише в одному — у неможливому. Слухай же, росичу,— говорив Індульф,— у нас є казка про щастя. Ось ніч і зима, ось воїни сидять коло багаття в темному лісі, і розбуджена птаха пролітає над полум'ям. Щастя в житті чоловіка таке ж скороплинне, як тепло, що його лише на мить відчула пташина. Тільки неможливе зігріває серце воїнів, лише погоня за ним...

Голоси людей на острові ставали то гучніші, то тихіші, як голоси птахів, перелітний табун яких спустився на відпочинок. Як птахи, змовкли й люди. Під високим місяцем усі спали біля покритих попелом багать. Дніпро беззвучно погойдував кораблі і човни. Наступала прохолода, в заплавах густішали тумани. Наче брати, поруч спали прус, росич і ільменець. Один неспокійний Малх останню ніч на острові провів без сну.

Ледь запломенів схід, як, відпливаючи, ромеї розбудили Торжок-острів звучним кличем корабельних дзвонів.

Прощаючись, Індульф віддав Ратиборові скандійський ніж із жовтуватою рукояттю з клика моржа. На водяному мереживі заліза було витравлено дивні знаки. Росич віддарувався важким ножем роботи родового коваля з рукояттю з турячого рога.

— Може, колись зустрінемося.

— Можливо, бажання здійсниться.

Ішов добрий день для початку дороги. Ночі заказувалися бути світлими. Ромеї* спішили. Малх розпрощався з Ратибором дивними словами:

— Хай береже тебе Зевс, якого не було, і чоловік Христос, який помер, не воскресаючи.

За останню ніч Дніпро спав на три пальці, помічені на вбитих ромеями водомірних колах.

Для росичів закінчилося коротке свято весняного торгу. Коли Дніпро ввійде в береги, степ просохне.

Коли степ просохне, можливо, прийдуть хозари.

В пустелі дніпровських вод, у дикому безлюдді берегів, розтягся багатоверстий караван. Шістнадцять купецьких високобортих кораблів зі скісними вітрилами на щоглах тягли довгий хвіст — по чотири, по п'ять навантажених човнів. Не просто впоратися з ними.

Сім пруських човнів, які здавалися маленькими в порівнянні з ромейськими кораблями, ішли позаду. Вітрила в прусів були прямі, придатні лише для попутного вітру. Не те що в ромеїв, які виграють вітрилами, вловлюючи зміну вітру. Пруси більше покладалися на весла. Дужі гребці, вони могли б і без вітрил випередити ромеїв. Але союз укладено, ідуть разом.

За обіцяне поручительство пруси дали своїх людей на човни в допомогу ромеям. Дали, не виставивши ціну, за що заслужили приховану неповагу купців.

З човна купця Репартія ромей Малх сумно озирався на безлюдний острів. Потім піщана коса втонула вдалині, завершилася прекрасна подорож у глибину скіфської землі Що чекає в Карикінтії засланця? Тимчасовий Малхів хазяїн купець Репартій скаже: "За моїм столом завжди знайдеться тобі місце".

Репартій любив побалакати, лежачи за трапезою. Для нього Малх був рідкісним у Карикінтії співрозмовником. Та не можна зловживати гостинністю, бідний гість ризикує перетворитися на блазня-лизоблюда. Добрий обід три-чо-тири рази на місяць — все, що належить жебракові отримати від благодійного багатія.

Після того як у Карикінтійському порту з його ніг збили ланцюг і випустили з галери, Малх надумав собі, що вміння писати виручить його в далекому закутку імперії Та він помилився. Через тиждень місцеві писарі донесли архонтам на нежданого суперника: Малх нечистиво спокушає замовників.

Архонти стежили за порядком — найменше вільнодумство переслідувалося звично, віками. У доносчиків знайшлися докази — лист, у якому нездалий писака забув передати адресата турботі святого, чиє ім'я той носив. Архонти пригрозили в'язницею, заборонили Малху займатися цим ремеслом.

Малх міг би навчати грамоті, навчати бажаючих логіці й риториці; як колишній актор, він володів мистецтвом красномовства. На старій землі, в Елладі, в Італії, на

Босфорі, він знайшов би собі шматок хліба: там, між великими скупченнями людей, ще допускається чимало вольностей. А в оточеній язичниками колонії священнослужителі були пильнішими за своїх собратів у метрополії Християнська церква міцно тримала в своїх руках навчай ня, люто вишукуючи єресі, що таїлися в глибинах душ. Церковники вбачали єресь у кожному слові, яке не повторювало точно нині визнані тексти священних ухвал. Купці, заповзято оберігаючи таємниці, самі вели торгові книги і листування чи використовували навчених рабів, над якими мали право життя й смерті, як над домашньою худобиною.

Тут заховувався вихід. Малх за домовою міг піти в клієнти, зникнути в рядах слуг багатіїв. Відмовитися від останньої міражної надії на свободу? Ніколи.

Залишалося одне — знову в дім сріблоковаля, допомагати хазяїнові і робітникам майструвати грубі, як на Малхів смак, прикраси з міді, олова, бронзи. Купці замовляли дешеві нетривкі брязкальця на продаж варварам. Добрий хазяїн, цінуючи вправність Малхових рук, давав йому притулок і скромний харч за кілька годин роботи на день. Хазяїн був справедливий. Праця Малха не варта більшого. До більшого Малх і не прагнув: йому було зовсім не до душі морочитися з горнами, з гарячим металом, плавильними формами, молоточками і різцями.

З багато чим ще можна примиритися. Але не мати нікого, кому б відкрити душу, знаючи — тебе зрозуміють, на тебе не донесуть,— ось що сушило мозок Малху. Думки, які людина змушена носити мовчки, роз'їдають душу, мов кислота — залізну посудину.

Та Малх добре пам'ятав Александрію. Імперію наповнювали шпигуни-нашіптувачі; вивідники вміли викликати на відвертість, щоб поживитися часткою майна, яку закон віддавав доносчикові. До того ж у справи совісті впивалися хворобливо-підозріливі священики християнства, що взяло над усім гору. Малх згадав Деметрія і здригнувся.

Взимку Карикінтія терпіла від крижаних вітрів, які люто налітали з північного сходу. Земля замерзала, бризки хвиль перетворювалися на крижану крупу. У Малха не було доброго одягу. В такі дні навіть робота біля горна здавалася привабливою. Коли насувалися сутінки, Малх лягав на вузеньке ліжко під сходами, що вели на верхній поверх, закутувався в кожушину. Поклавши голову на шкіряну подушку, він згадував про те, що склепіння, на якому трималися сходи, вже якось було порушене землетрусом. Якщо станеться ще поштовх... І Малх засинав без страху, без жалю до себе.

Репартій не наказав — просив Малха пливти на хвостовому човні. Купців корабель тягнув п'ять куплених човнів, навантажених цінними товарами. Крім Малха, гребцями на човні сіли прус Фар і один з рабів Репартія. Плосконосий, плосколиций, з твердим чорним волоссям, раб мав особливі очі: косо протяті повіки підгиналися біля носа до середини, не розтуляючись, як у ромеїв, єгиптян, сарацинів, персів, готів, слов'ян. Сильний, мовчазний до німоти, він був родом десь із східного краю світу. На ринок рабів він потрапив разом з іншими полоненниками, захопленими військами полководця Велізарія під час однієї з війн з перським імператором Хозроєм Великим. Раб відгукався на ім'я Гавала — ім'я перське, а цей чоловік зовсім не був схожий на перса.

Карикінтійські ромеї остерігались купувати рабів з гун-нів, хозарів чи слов'ян, батьківщина яких починалася одразу за міськими мурами. За стародавнім, хоч і ніким не записаним законом, рабів вивозили якнайдалі від рідних місць. Такому, як Гавала, втікати було нікуди. Він навіть не міг показати, де його батьківщина, під якою зорею. До неї, напевно, було не менше ста тисяч стадій — відстань, неосяжна для розуму. Гавала був хрещений, що забезпечувало йому добру винагороду в загробному світі за поневіряння в цьому. При хрещенні Гавала отримав християнське ім'я Петро. Свята вода звільнила Петра від гріхів язичників Гавали. На його голих, безволосих грудях теліпався мідний хрестик на засмальцьованому шнурку.

У другого попутника Малха, пруса Фара, в рудій чуприні заплутався маленький амулет, торбинка з тонкої шкури. Що там приховувалося, Фар не знав, у чому поступався перед Гавалою-Петром. Можливо, череп кажана, втопленого чаклуном у крові весняної ночі, у підповня місяця. Чи кісточка з пальця велета, ніготь дракона. Можливо, і річ, яку не можна називати навіть пошепки. Що страшніша вона, то дійовіше заклинання щастя.

Для гребців визначалися місця між вантажами. Одне ближче до носа, друге біля корми. Біля корми, майже поруч себе, Малх посадив пруса. Ромей повинен був стежити за відстанню, уникати ривків, зіткнень.

Останній човен був наче кермо корабля. Іноді Малх

велів працювати веслом тільки одному гребцеві, часом гребли обидва. На поворотах хвостовий човен допомагав довгій вервечці описати правильну криву.

Міцно перев'язані шкури лежали, як колоди. Щоб побачити два передні човни з чотирьох, Малх був змушений вставати. Ромей був дужий і спритний, широке весло гнулося в його руках, а сам він встигав використати кожну хвилину для розмови з Фаром.

Скільки було слів у запасі в Фара? Тисяча? Дві? Не більше трьох тисяч, звичайно. Зрештою, їх ніхто не лічив. Проста граматика доповнювалась інтонаціями вимови — в них і була вся суть. Навчися їх уловлювати, запам'ятовувати, як музичні такти, і пізнаєш мову. Кілька десятків дієслів і назви двох-трьох сотень речей уже дозволяли спілкуватись.

Дніпро помітно спадав. Ще недавно, коли кораблі піднімались по річці, Малху запам'яталася безберегість розливу. Особливо вражав, аж навіть страхав лівий берег — ожила легенда про всесвітній потоп. Гирла дніпровських приток злилися воєдино, і основний берег позначався то тут, то там острівцями, на які перетворилися вершини горбів. Навіть забравшись на щоглу, Малх не міг побачити краю розливу. Тепер повінь втратила грандіозність.

Ромеї квапилися. Глибини вод жили своїми законами, сили людей здавалися мізерними. Світ підступних див породжував постійний неспокій, постійну непевність. На кораблях гребли всі, допомагаючи вітрилам, навіть хазяїни сідали на місця рабів, робітників і клієнтів, які вибивалися із сил. Перепочивши, раб добровільно змінював хазяїна. Страх зрівнював.

Купці й стернові багато разів піднімалися й спускалися по Дніпру. Ватаг каравану здійснював свою двадцять третю подорож. Але тривога, хоч і старанно приховувана, гнітила і його. Світ сприймався як торжество беззаконня, що поширювалося і на природу. Християнство, що прокляло будь-який вияв плоті, як диявольську спокусу, прирікало грішника на смертельні небезпеки. Щастя було обіцяне праведникам, кожен хизувався благочестям, але хто ж щиро сам перед собою повважав би себе святим у хвилини небезпеки!

Бог, який усе випробовує й карає, міг підготувати пастки на дніпровських порогах. Адже божеству варто на мить відняти руку, щоб пекло підвело голову. А що говорить досвід! Так, нехай прикмети засвідчують високу воду на

7 В. Іванов

193

порогах. Не можна заспокоюватися, все в руках божих, ніхто не знає межі терпіння господа. Він захоче — і каміння спливе над водою. Добре, коли покара обмежиться муками перетягування волока. А якщо бог нашле кочовиків?

Ромеї квапились. Ватаг каравану вказував дорогу, всі намагалися триматись сліду його корабля, повертати там, де пройшов передній.

Сулу і Псьол минули увечері, місяць ще не сходив. На передньому кораблі часто-часто закалатав дзвін. Ватаг повертав до висот правого берега. З носа кинули свинцеву кулю на шнурі, щоб визначити глибину. Розвідуючи, головний корабель зайшов у тиху воду і вже гріб проти течії вздовж берега. Заговорила труба: головний стерновий передавав наказ флоту. Табуни чайок, гусей та качок, що влаштувалися на ніч, хмарами зметнулися в страху перед чудовиськами, від яких ішов нечуваний рев. Головний корабель кинув якір, показавши місце стоянки. Маневруючи з надзвичайною точністю, решта кораблів зайняли місця біля берега. Вранці вони з півповороту відновлять попередній стрій.

Пруси захоплювалися майстерністю ромеїв. Люди Теплих морів чудово володіли своїми високобортими великими кораблями.

Вудильні півні сповістили світанок, разом з пробудженням воскресла тривога. Клич труб і вдари корабельних дзвонів сколихнули повітря, розганяючи мовчанку ночі. Дивні звуки розходилися в пустелі, наче кола в стоячій воді.

Ішов час між совою й вороною. Нічний птах уже заліз у дупло, а денна злодійка ще сиділа на дереві. На заході опускався місяць, на сході біліло небо. На землі ще тяглася ніч, але води світлішали чеканням дня.

Головний стерновий дав сигнал вирушати. Хто не встиг з'їсти свою пайку, нехай їсть за роботою і зачерпує жменею річкову воду. .

Нижче гирла' Ворскли правий берег став вищим і наблизився. Тут швидкість води помітно зменшилась. Наближалися вузькі місця, що сковують розливи Дніпра після впадіння Самари. Велика річка тихо спрямовує свої води просто на схід сонця. Вітер сьогодні не допомагав, і ромеї йшли тільки на веслах. Поскидавши одяг, голі гребці обливалися потом і жадібно хапали воду, охолоджуючи розгаря-

чілі тіла. На човнах усі трудилися, щоб допомогти кораблям. Коли канати між човнами натягувалися, показуючи лінь гребців, на кораблі ударами вибивали число, що означало номер човна: хазяїн попереджав, погрожуючи покарою.

Хоч не покладаючи рук працювали всі, цього дня караван пройшов не більше шестисот шістдесяти стадій, чи до ста двадцяти верстов. Вітер так і не захотів допомогти, люди вибивалися із сил. До звужень залишилося стадій сто шістдесят. Ватаг каравану вважав таку відстань достатньою для безпечної ночівлі.

Навіть коли вода покривала каміння порогів, не лише пливти, а й наближатися до них у темноті вважалося ризикованим. Викриті християнством брехливі боги втекли за межі імперії в землі варварів. Ослаблі перед хресним знаменням, озлоблені вигнанням, друзі сатани знаходили пристанище в диких горах і степах.

Позбавлені жертвоприношень і храмів, облудні боги голодували й слабували. Та лише святий міг собі дозволити розкіш — не страхатися їх.

У Дніпрових порогах жили і місцеві дияволи, проти них молитви безсилі. Приваблювані, як і багато хто, чудодійним і жахливим, жителі Карикінтії переконували, що ночами над Дніпром з'являються страшенні кігті і топлять кораблі, нещадно нищачи людей. Коли вода оголює пороги, дніпровські дияволи навіть удень насмілюються погрожувати сміливцям. Там, у реві води, таїться регіт сатани, як залізо меча в дірявих піхвах.

Кораблі втягувалися в тихий затон, обраний ватагом. Затоплене гирло безіменного рівчака утворювало порт, спокійний, наче закритий мурами візантійський Буколеон, гавань базилевсів.

Малх стрибнув на човен прусів, що стояв поряд, а з нього — на один з човнів, куплених котримсь купцем у росичів. Там, роздягшись наголо, тримаючи над головою вузол з одягом, ромей обережно сповз у воду. До затоплених кущів берега було не більше двадцяти кроків.

Малх хотів навідати Репартія. Корабель купця-хазяїна підтягся так близько, що на берег перекинули дошку. Раптом Малх почув своє ім'я — на пруському човні Фар розмовляв зі своїми.

Люди, які більшу частину свого життя проводять під відкритим небом, звикають говорити голосно. Малх вловив, що Фар його вихваляє.

7*

195

Ромей вагався, прибираючи пози людини, заглибленої в свої роздуми. Е, тепер його гукають. Так, Фар просив зачекати.

Пруси не захотіли скакати у воду, як Малх. Фар спитав:

— А глибока вода?

— Так, можна підійти, причалити,— відповів ромей. Пруський човен подався вперед — вибирали якір. Потім

гребці вправно здали назад і просковзнули до берега, водночас повертаючи. Можна було подивуватись вмінню гребців і окомірові стернового. Човен зближався з берегом. Берег був обривистий, шнур лота пішов прямовисно по борту. Малх зловив кинуту гребцем вірьовку. Фар запросив:

— Будь гостем прусів.

Трьох прусів Малх уже знав: ватажка, молодого атлета Індульфа і Фара. Ромей вітав прусів по-римськи — піднятою рукою з розкритою долонею.

6

Пруси встигли зварити їжу на огнищі човна. З двох казанів м'ясо вивернули на шкуру, що була за похідну скатертину. їли як доведеться, лежачи і сидячи навпочіпки. М'ясо різали бойовими ножами і запивали узваром, користуючись спільним черпаком. Усі швидко і жадібно ковтали їжу. Малху здалося, що трапеза була підкреслено сувора, як у стародавніх спартанців. Треба погамувати голод — і тільки. Скандійці справилися з їжею за такий час, за який ромеї встигли б зробити лише кілька ковтків. Спорожнілі котли сполоснули в річці і наповнили для тих, хто хотів погасити спрагу,— для прусів, видно, була доброю і мутна вода, зачерпнута біля самого берега.

Ватажок прусів, ніби маючи намір купити раба, помацав Малхову руку. Ці сильні люди мають поважати силу! Малх слухняно зігнув руку, здувши твердий, як кістка, маслак. Прус схвально клацнув язиком.

А чи не показати прусам жарти з речами, які так вразили уяву Ратибора?

Малх вчасно відчув, що це може викликати тільки недовіру в прусів.

— Де ти бував, які краї ти знаєш? —спитав Індульф. А, то Малха покликали в справі — Індульф не буде

розпитувати заради своєї цікавості. Повільно, по складах,

Малх назвав десятків півтора міст, таких, як Рим, Афіни, Неаполь, Антіохія, Александрія,— можливо, імена міст, знаменитих багато століть, дійшли до гіперборейської Пру-сії, до країни, яка, напевно, була Кімерією Геродота. Недаремно все! У Малха спалахнула мрія втекти з прусами.

З нерухомого обличчя Індульфа Малх не міг зрозуміти, чи дійшла звістка про великі міста Півдня до Холодного моря.

— Покажи міста! Покажи,— вимогливо сказав хтось із прусів.

— Показати? Як?

Індульф дав Малхові кілька згаслих вуглин. Риси, що відображають землю, розуміє кожен.

На шкурі, засмальцьованій сотнею трапез, з'явився берег Євксінського Понту. Ось овал його на південь до гирла Дніпра. Протоки, Еллада, Італія. Малх спробував накреслити малоазійське узбережжя, гирла Нілу і пустельний берег Лівії. Карта, накреслена при останньому світлі дня на дикому березі! Скільки таких карт креслили люди усіх часів, намагаючись зрозуміти дні шляху й простору невідомого світу. Вигнанець уже бачив себе в далекому плаванні між гостинних прусів. Він їм потрібен, він буде корисний. Він мріяв майже вголос.

— Ти раб? — раптом спитав Малха Індульф.

— Ні.

— Хто ж ти?

Денне світло згасало разом з мрією. У Малха не було достатнього запасу слов'янських слів, щоб пояснити необхідність таємної втечі, виправдати себе перед людьми, яким відомі лише такі злочинства, що заплямовують людину: злодійство, вбивство, насильство. Гніт, який імперія чинить над совістю і свободою громадян,— як передати такі поняття! В кращому для Малха разі пруси можуть вважати його зрадником ромейської землі! Все буде покін-чено з ним тоді. Хто зрадив одного — завтра зрадить другого. Стара-престара істина.

Малх відчув себе чужим, без роду, без батьківщини. Петро-Гавала торкнув ззаду за плече вигнанця:

— Іди, хазяїн хоче, щоб ти прийшов.

Репартій вкладався спати. В маленькому шатрі знайшлося місце для двох маленьких ліжок.

Майже пошепки купець заходився настановляти свого напівтовариша-напівклієнта:

— Ти робиш помилки, так, так. Ти необачний,4 як юнак Деметрій невдоволений тобою, так, він сердиться на тебе

— Клянуся, на острові я допустився помилки, не замислюючись,— визнав Малх.— Але святий чоловік прийняв моє покаяння. Він наказав кинути бронзу в річку, я послухався.

Це була славна бронза.

Репартій не міг утриматися, щоб не докорити. Дурень Малх. Не міг вчасно розстатися з гарною цяцькою. Не здогадався подарувати її другові Хіба мало зробив Репартій для засланця! Та розумний не стане виказувати жаль за непоправним. Репартій вів далі:

— Ти знову розгнівав Деметрія.

— Та чим же?

— Чого ти водишся з північними варварами?

— Вони запросили мене, у мене ніяких поганих намірів не було.

— Е,— різко мовив Репартій,— ти, видно, ніколи не зрозумієш, що вирішують не наші наміри, а те, що про них думають інші.

— Звідки Деметрій дізнався, де я?

— Служителі бога турбуються про наші душі більше, ніж про своє благо. їм дано бачити більше, ніж нам,— благочестиво сказав Репартій.— Не кожне запрошення варто приймати. І щоб ти, друже Малх, не згрішив знову, залишся ночувати зі мною.

На березі і на кораблях усі ще спали, коли Малх нишком вибрався з Репартієвого намета. Здається, треба щось вирішувати — ця думка його розбудила. Він погано вмів щось вирішувати, коли заходило про його особисту долю — Малха надто глибоко захоплювало загальне,— так уже ведеться в слабких душ, на думку людей, які благоденствують у житті.

До чого все суще? Малх не знаходив відповіді. Часом йому здавалося, що якби він народився в роки, коли християнство було релігією гноблених, він віддав би життя за вчення Христа, як ті праведники, яких нині славить у переможному торжестві церква. Ні, добре, що він не належить до мучеників, обманутих химерою християнства.

Малх все ще захоплювався мудрістю світу, який помер, можливо, раніше, ніж християни взялися винищува-ш те, що вони називали язичництвом. Його заполоняла мудрість Епікура, суворість стоїків, нещадна логіка Сократа, мужність піфагорійців; радували загадки Апулея, таємничі натяки магів.

Та все ж навіщо весь видимий світ? Так, усі говорили про справедливість. І знову думки Малха повертались до стародавніх Афін. Нехай Афіни були громадянським раєм. А багато тисяч рабів, людей-речей, без яких не могли б існувати тридцять тисяч повноправних афінян! Втім, у тому світі хоч не було місця лицемірству: раб не вважався людиною за законом. Учення Христа ніби зрівняло людей, кожен має безсмертну душу, рай для праведних, там не зважають на заможність. А на землі все по-старому, християнській імперії так само потрібні раби, як язичницькому Римові. Ось спить християнин Петро-Гавала. Християнин Репартій може будь-коли вчинити з ним, ніби з річчю.

В сутінках Малх по довгій рясі впізнав Деметрія. Пресвітер уже йшов кудись, він теж, видно, не знає спокою вранішнього сну. Згадавши застерігання Репартія, Малх наблизився, склавши руки пригорщами вгору, ніби бажаючи втримати подаване: так віруючі просят^/ у священика зблагодіяти благословення. Деметрій обійшов Малха, як перешкоду на дорозі.

Неподатливий, мов кремінь, Деметрій ненавидів нечестя. Суворий безскоромник, який ніколи не доторкнувся до жінки, він був нещадний до себе. Мученики, котрі проклали шлях для торжества церкви христової,— ось кому він дозволяв собі заздрити. Йому здавалося, що така заздрість —єдине почуття, допустиме християнинові. З незгасним роздратуванням Деметрій шукав сліди єресі й язичництва. Його щиро обурювала легкість звичаїв у місті святого Костянтина, сила многоглавого гріха. З потаємною мрією про мучеництво Деметрій просив послати його на околицю імперії, щоб проповідувати варварам. Архонти Карикінтії боялися пресвітера — доноси святого чоловіка прочитають при дворі і можуть доповісти самому базилев-су, охоронцеві і сповідачеві кафолійства.

Деметрій вивчив мову слов'ян, з метою проповідництва він поплив з купецьким караваном. Він повертався розчарований, з підірваною вірою в себе. Слово боже не проникло крізь грубі оболонки душ. Він хотів залишитися між язичниками. Але тут імперія Диявола.

Деметрій бачив: для нього дорога на Рось закрита. І він з відразою думав про враз осоружнілу Карикінтію. У цьому місті, схожому на корабель, який причалив до чужого берега, Деметрій охрестив усіх рабів. Він виправив недбальства інших священиків, але жив мрією просвітити варварів. Варварам потрібні меч і вогонь і тільки потому — свята купель.

Увечері Деметрій спостерігав за бесідою Малха із скан-дійцями. Він заздрив легкості, з якою Малх сходився з варварами. Але ціною чого? Висланий єретик потурає язичникам. На питання про Малха духовний син пресвітера раб Петро простодушно відповів: Малх пояснює північним людям, як плавати морем до Візантії. Ніхто не мав права навчати варварів шляхів до імперії... Якщо твоя рука спокушає тебе, відрубай її...

Дивлячись услід Деметрієві, Малх похолов. Чому пресвітер відмовив у благодаті?

З шатра вийшов Репартій. Малх не міг стриматись від скарги, продиктованої страхом.

— Я казав тобі, казав,— сприкрено відповів купець.— Я спробую схилити до поблажливості його святість. Не можу тобі наказувати, але прошу: не зближайся з варварами.

Деметрій проказував слова богослужіння. Ромеї, вільні раби, відповідали незлагодженим хором: "Помолимося!" Чи: "Амінь!"

Кілька прусів принюхувались до солодкого диму кадильниць і приглядалися до рухів ромеїв. Двоє чи троє, проштовхавшись уперед, наслідували християн. Можливо, ці дотикання до лоба, живота і плечей служать магії доброго заклинання в дорозі, яке не завадить кожному.

Після молебня за щасливе проходження порогів ромеї розбіглися по кораблях, і дзвін подав знак відпливати.

В затоні, де ночував караван, вода була, як у тихий день на морі; розлив-гігант підбивав на берег жовту піну. Легко було визначити вчорашній рівень води — новий східець позначався пальців на два нижче попереднього. Малх задосить знав математику Піфагора і геометрію Евкліда, щоб порахувати, скільки води за ніч мало б збігти через звуження. Але для пізнання світу потрібна свобода душі, потрібна радість життя, нерозлучна із свободою. Засмучений Малх добрався до човна. Принизливою була повинність слухати Деметрія, молитися під його наглядом, відповідати на його окрики.

Замість Фара на лаві гребця сидів Індульф! У Малхово-му серці спалахнула надія: потопаючий хапається за соломинку.

Передній корабель з вервечкою човнів описував криву на південь, йому наслідували із звичною точністю. В місці впадання річки Самари розлив лівого берега поступово звужувався. Незабаром показався мис, густо порослий кущами, як баран вовною. Це праворуч наближався високий берег острова, який розділяв річку на дві нерівні частини.

Враз перед очима відкрилася нерівна, але ясно окреслена смуга, що перетинала Дніпро. Рябий від вітру розлив перетворювався на хвилясті смуги, що пробігали вздовж річки. Наче початок гірського водоспаду, могутня сила тягла до себе ріку.

На ромейських кораблях опустили вітрила. Можна було помітити, як передній корабель, перейшовши рубіж, враз натягнув канат, з новою силою несучи човни. Наступні кораблі ще завзятіше запрацювали веслами, щоб не відстати. Часті удари дзвонів підбадьорювали гребців. Нарешті через рубіж перевалив і корабель Репартія. Канат підстрибнув над водою. Малх відчув ривок.

Береги стрімко мчали назад, човен розгойдувало в потоках. І Малх бачив, що річка, нападаючи на острів, творить один високий бурун. Бурун особливий, не як на морі, де за ударом хвилі настає відступ, перепочинок. Стоячий бурун відходив від острова кутом, човен підняло і опустило, як тріску. Тепер кораблів не було видно, вони зникли за поворотом. Петро-Гавала та Індульф гребли що було сили. Малх допомагав гребцям стерновим веслом. Поворот! Малх перекинув весло праворуч, наліг усією силою. Задньому човнові ніхто не допоможе, але він допомагає переднім. Ще поворот, за цим разом ліворуч. Річка випрямилася, показалися голі щогли корабля Репартія.

То там, то тут над поверхнею злітали водограї, то там, то тут річка набухала, позначаючи вершини утоплених порогів. Малх намагався стежити за кормою корабля, вгадувати рухи людей біля стерна. Човни ще стрімкіше рухалися вперед, і Малху здавалося, що він випередив би квадриги на змаганнях зелених і голубих.

На кормі корабля Репартій замахав руками і показав на воду. Через якусь мить Малх побачив трикутники струмини, що розходилися вбоки. Кам'яний зуб підстерігав здобич. Передостанній човен мало не зачепив його. Якби так не старався Малх — і його, і решта човнів налетіли б на скелю.

"Чому б і не так,— думав Малх.— Кілька схлипувань, конвульсія дурного тіла — і спокій, спокій, спокій..."

Захоплення боротьбою минулося. Малх збайдужіло дивився на розбурхану воду. Місцями кипіло, як у котлі. Ніби справді жахне пекло християн знайшло собі місце тут, під Дніпром.

— Ти — муж! — сказав Індульф.

Малх зумів оцінити похвалу. Він збадьорився І знову рух охмелив Малха. Дзвони, ледь перепочивши, поновили частий передзвін. Гребцям не було спокою.

Лівий берег то відступав у розливах, то наближався мисами, від яких тяглися впоперек річки затоплені хребти мертвих чудовиськ. Керманич тримався правого берега, що здавався знизу горою.

Ріка з гуркотом ринула вперед. Ще й ще вдаряють гребці, гнеться стернове весло. Та ось береги розходяться, розкриваються, як жерло гігантської вирви. Напівзатопле-ні острови, течія сповільнюється. Малх зрозумів, що тіснина закінчилася. Він поглянув на сонце — сьогодні час летів непомітно.

Знизу напливав великий острів, було видно дерева. Кораблі спустилися вздовж острова і закинули якори в заглибині, як бухта. Цей острів ніколи не затоплювався. Ромеї назвали його іменем Святого Григорія. А слов яни — Хортицею, одним з імен Сонцебога. Росичі казали, що було тут святилище Хорса, біля якого жили собаки особливої породи: хорти-сторожі

7

Міцно забиті коли для шатер, вогнища, захищені від вітру, широко протоптані стежки. Пні від зрубаних дерев, заготовлені дрова, легкі будівлі з глини й очерету — острів Хорса давно обжитий. Але до прибуття ромейського каравану він був такий самий безлюдний, як і береги.

Острів оживав восени, коли пороги ставали нездоланними і волоки обіцяли надто багато небезпек. Степовики — покупці ромейських товарів, введені в спокусу, могли б замість того щоб мінятися, пограбувати купців, та не сміли.

Торгівці з міст північного берега Євксінського Понту припливали на осінній торг цілими громадами; купецькі старшини стежили за порядком, за дотриманням цін: нікому не дозволялося збувати товари дешевше за раніше встановлені. Жадібності варварів купці протиставили розрахунок з тим же успіхом, з яким легіони билися з вільним натовпом хоробрих людей, які не знали військового строю.

Осінній торг на Хортиці і зовні нагадував бій: кожен носив зброю, задля загальної безпеки купці наймали загін піхотинців, і торжище було схоже на військовий табір.

За часів владарювання готів у приморських степах, і до готів, і після, той, хто обробляв землю на Ворсклі, Самарі, Орелі, привозив надлишки зерна на осінній торг нижче порогів. А степовики везли шкури, хутро, сушене м'ясо, гнали натовпи рабів, захоплених під час набігів і у взаємних сутичках.

На торзі святого Григорія перше місце займав живий товар. Тут велика імперія купувала всіх і в усіх.

Святилище Хорса жило довго. Господарі примор'я, що приходили один одному на зміну, остерігалися осквернити його через страх перед мстою чужого бога. Елліни, з їхнім умінням знаходити власних богів під будь-якими іменами, приносили Хорсу пожертви, називаючи його Зевсом Скіфським. Войовничі християни знищили язичницьке капище. Попередники Деметрія окропили землю святою водою і посвятили острів святому Григорію. Тому Деметрій служив молебен на очищеній від влади демона землі. Купці, воздаючи хвалу богу, дякували за успіх, за збереження життя.

Багато хто довго не підводився з колін, ховаючи втому під виглядом благочестя. Вткнувшись лобом у підлогу храму — всесвіт є храмом Христа,— Репартій в німій молитві прославляв милість божу. Споглядаючи з небес, бог порятував товари, коли раб на човні ганебно проґавив підводний камінь. Відповідаючи разом з іншими на вигуки священика, Репартій просив бога зглянутися і на Малха, який порятував човни. Звичайно, сам бог підказав узяти в поїздку висланого актора-філософа.

Краєм ока Репартій бачив Малха. Нерозумний зважив на попередження, він тут і молиться на видному місці.

Нещасний — і нерозумний... Репартій цінував більше, ніж показував, товариство філософа, який побачив світу,— актор його не приваблював. Малх, здавалося, знав напам'ять Светонія, Плутарха, Таціта. Хто міг перевірити квіти красномовства, якими Малх прикрашав повіствуван-ня давніх письменників? Списки старих книг ставали рідкістю. Історія Таціта, написана на папірусі александрій-ським способом чи на пергаменті по-римськи, мала таку ж вартість, як річна праця п'яти-шести вправних рабів-ремісників. Репартію особливо подобалися "Анали" Таціта й "Історія дванадцяти цезарів" Светонія. Небезпечність набивала апетит — багато вчинків благочестивого базилевса Юстина і Юстиніана найблагочистивішого, що й нині владарював, підступно нагадували ті справи давніх імперато-рів-язичників, які Таціт називав злочинами.

Репартію буде не вистачати товариства Малха, дошкульні висловлювання засланця могли зрівнятися з перцем у м'ясі. І Репартій часом відчував правоту злидаря філософа.

Репартій бачив, як Малх ревно молиться. Та даремно. Церква — як яструб: вона не розтисне кігтів. Дурень, стільки разів битий, він не розумів, що слабкий повинен якщо не досягти покровительства сильних, то хоч не викликати їхнього гніву.

В серці купця боролися суперечливі почуття. Виважувалося складне питання совісті: віддати жорнам, які вже захопили чоловіка, змолоти його, мов зерно, чи втрутитися?

Пустеля, тут світ такий, яким його створив всемогутній. Ніде нема людини, велика ріка пустельна. Та все ж, почував Репартій, у світі тісно. І не лише таким, як Малх.

Роздобрілий від молитви, заспокоєний спілкуванням з богом, який очевидно благодіяв у цю поїздку Репартію, купець вирішив таємно поговорити з Малхом.

Він прошептав:

— Малх, вийди за мною непомітно, нас не повинні бачити.

Малх знайшов Репартія в гаю, на узгірку острова.

— Ти порятував мене від великого розору,— тихо говорив Репартій,— я вдячний. Я скажу те, чого не повинен був відкривати тобі. Деметрій поставив вимогу, щоб я перед висадкою в місті закував тебе в колодки і передав архонтам. Ти ставав на перешкоді проповіді істинної віри між варварами і відкрив їм дорогу в імперію. Я мушу виконати вимогу пресвітера.

Малх схопив руки купця. Слова пояснень, виправдань рвалися з його уст.

— Мовчи, мовчи,— шептав Репартій,— слова безсилі. Ой! Сюди йдуть!

Обидва присіли. Нікого не було. Зляканий Репартій поквапливо доказав:

— Швидше, Деметрій не повинен мене запідозрити. Роби що хочеш, подумай, у тебе ще є час. Запам'ятай: я мовчав, ти нічого не чув! Бачить бог, і пресвятая діва, і трійця єдиносуща — я ні до чого. Це твоя справа, твоя доля.

Репартій часто-часто хрестився, розруйновуючи погане сплетіння своєї долі із злощасною долею Малха. Охоплений забобонним страхом, купець проклинав свою причетність. Зараз його штовхнуло в серце, він дізнався — злий фатум переслідує цього чоловіка. Коли доля проти, ніщо не допоможе. Зробивши вказівним пальцем і мізинцем правої руки роги — так Діва Марія відганяла сатану,— Репартій майже біг. Тільки на відкритому місці він пішов тихо, як і личить достойному чоловікові.

Малх забув утому. Здавалося, вже замкнулися залізні двері ув'язнення. Знайомий хід, обличкований каменем, іде спадисто вниз. Уже піднімають ляду в підлозі. Ступай туди, в чорну діру. її називають по-серйозному, не насміха-ючись, мирним місцем. Потім витягнуть, напівмертвого від голоду і спраги, сп'янілого від смороду. Нагодують солоною рибою, викрутять руки, зішмагають басюрою з мідними колючками, вирвуть нігті, розпишуть розпеченим залізом. Змусять назвати небувалих спільників — підкажуть, кого. І доб'ють, коли з Малха залишиться розчавлений, онімілий кістяк людини.

Він зрозумів: усе це він знав ще вчора, коли пресвітер відмовив йому в благодаті. Так, знав, але легкодухо не бажав знати. Він був биком, який везе на бойню підводу з м ясниками.

Втома зламала його. Вночі, в цілковитій темряві, він виповз на берег. Сховатися на острові? Його знайдуть. Яка пастка! Навіщо він поступився запрошенню Репартія і вирушив у злощасну поїздку... До берега зо дві верстви. Бурхлива річка, холодна вода — йому не здолати стихії, він не росич Ратибор і не прус Індульф А чи не допоможе йому молодий прус?

Як злодій на візантійському базарі, Малх бродив довкола сплячих. Якщо Індульф пішов на свій човен, то даремно шукати. Пруські човни вночі дуже схожі один на одного. Він сполохає прусів, наробить шуму. Тепер усе здавалося небезпечним

Першим Малх знайшов Фара. Поталанило — Індульф спав тут же. Малх ліг і тихенько розбудив молодого пруса. З натхненням відчаю він зумів пояснити: треба втікати, потрібна допомога мужа мужеві, воїна — воїнові.

Індульф нічого надзвичайного не побачив у проханні

Малха. Переслідувані ворожнечею сильних, уникаючи покари за вчинок, скоєний під впливом образи, мстячись чи уникаючи помсти, співвітчизники Індульфа не вважали ганебним втікати в гори й ліси. Втрачаючи все, вони зберігали найперше — свободу.

Індульф виказав свій жаль, і Малх зрозумів, що пруси мали намір узяти його з собою. Але це було неможливо: навіть на великому кораблі важко сховати людину.

Співчуття окрилило Малха.

— Допоможи мені,— просив він.

Індульф розбудив Фара. Троє чоловіків пробиралися між погаслих багать, переступаючи через сонних. Виснажливий день скосив усіх. На березі знайшовся легкий човен з тих, які возили з собою пруси. Малх чекав біля великого човна, в якому зникли Індульф і Фар. Пруси гаялися Нарешті, повернувшись, Індульф передав Малху сагайдак, лук, меч і шкуратяний мішок. Дві чи три голови показалось над бортом, схожі в темряві на кінці окоренків.

Першим у човен заліз Малх, за ним Фар та Індульф обережно спустилися в нестійке суденце.

Через пасма туману слабенько світився багряний місяць. Фар і Малх сиділи на веслах, Індульф допомагав гребцям стерновим веслом. Малху здавалося, що вони пливуть без кінця. Коротка весняна ніч. Пруси не захочуть через нього сваритися з ромеями.

Раптом Малхове весло зачепило дно. Індульф вискочив і потяг човна.

Вони швидко розпрощалися.

— Якщо судилося — ми зустрінемось. Бажаю тобі, ромей, славної смерті, коли зійде місяць твоєї ночі! Прагни до неможливого, і життя не буде для тебе тягарем. Мені пора!

Згодом Малх переконав себе, що саме ці слова мовив Індульф.

Втікач зайшов у воду і сильно відштовхнув човен. Під кормою вирувала вода. Пруси взялися за весла. На багряну ватій воді і люди, і човен були чорні, мов облиті смолою. Ще трохи, і туман проковтнув усе, як ніч ковтає землю.

Малх жадібно пив, йому здавалося — він не пив вічність. Він не міг відірватися від річки. Вода пахла чорною землею.

В імлистому мороці неба довкола стріли Північної зорі беззвучно і низько котилися близькі світила ночі.

Треба піти від річки, сховатися. Малх прокинувся від яскравого світла. Ранок: він не помітив, як заснув. Малх схопився. Перший корабель уже відходив від острова. Маленький-маленький... човни за його кормою тяглися безголовими качками. Там і Деметрій!

Люди, що метушилися на березі острова, здалеку здавалися повільними, коротконогими жуками. Кораблі вбирали людей, берег порожнів. Під сонцем сіра тканина вітрил робилася крилом білої чайки. Човни прусів ішли табуном. Високі носи, грубі зблизька, звідси були стрункі і гарні, наче яструбині голови.

Малх підняв руку, вітаючи друга. Та яке око розрізнить його тут, під кам'янистим схилом! Він зійшов н-а кручу. Тепер його бачать. Нехай бачать! Пізно для ворога, ще є час для друзів.

Відпливають, відпливають... Весла били воду, наче лапки жучків. Зникла корма останнього пруського човна. Малху здавалося, що Індульф махав йому звідти.

Людина й пустеля залишилися віч-на-віч./

Низько над Дніпром пропливали великі й малі чайки. Пінистими острівцями сиділи табуни лебедів, гусей, пелі канів. Швидко-швидко свистячи крильми, ледве не зачепивши людину, пролетів селезень, в шлюбному леті наздоганяючи сіру качку. Важко скинулась велика рибина. Підхоплені течією, кола враз витяглися овалами.

Обома руками Малх обняв безмежжя. По суті, він був по-справжньому сам уперше. В широкому, пустельному світі люди, серед яких жив Малх, уміли збиватися в тісні купки, кишіли за мурами міст, ходили одними й тими ж стежками й дорогами. Скрізь сусід затискав сусіда.

Малх був сам. По-справжньому, зараз він мікрокосмос у макрокосмосі, тобто світ малий у світі великому. В далеку давнину хтось із безіменних філософів додумався до цього гордого і прекрасного уподібнення людини до всесвіту: різниця тільки у вимірах. Малх вірив, що вільний мислитель жив у роки, коли люди ще не знали насильства одного над одним і не зносили пригнічення тісного буття всередині міських мурів та імперських кордонів. Діоген мав бочку, Малх був ще бідніший. Засланець, який приїхав у Карикінтію на лаві гребця, спав на чужій постелі, в чужому домі.

Малх з насолодою перебирав подарунки Індульфа. Короткий меч у піхвах з —товстої шкіри був широкий і добре нагострений. У сагайдаку виявилася дюжина стріл із залізними наконечниками. В мішку було кресало, пара кременів, шмат трута, сіль, варене м'ясо, вузенькі ремінці, щоб підв язувати ношу на спині, запасна тятива для лука. Брат не зробив би краще для брата.

На північний захід. Угору по Дніпру. Приймуть Малха росичі чи проженуть—іншої дороги в нього немає.

Розділ п'ятий ЗЛИЙ ВІТЕР

Так реве і розносить олтар, і залізний ланцюг розриває бик жертовний, неточним уражений ударом.

Вергілій

1

Світало, але краї моря ще не відокремилися від небесної бані. Солона вода стояла біля берегів, наче біля вінця чаші, нерухома, ніби в озері, тепла, нагріта підземним вогнем.

Індульф звикав до дивин Теплих морів. Там, на батьківщині, були холодні води, з рівними мілинами, порослими сосною, ялиною, ялівцем. У вологому піску, як у воді, тонули валуни, чорні, сірі, з буро-зеленою пліснявою мохів.

На скандійському березі, в тому місці, де слов'янин Лютобор побратався із скандійцем Індульфом, прадавні велети досхочу награлися з камінням. Над водами Вовчого моря піднімалися рифи — кошлаті звірі з роззявленими пащеками, настороженими рогами, іклами, піняві, непорушні... Та всі знали, що подеколи вони оживають. Вони пробуджуються в мороці зимових ночей, коли в море не виходить жоден човен.

Ніхто не зміг назвати день, коли небо стало чужим, м яким, зелено-лазурово-синім. На батьківщині в світлі дні небо піднімалося надзвичайно високо. То була ніжно-блискотлива твердь Півночі.

Десь був розрив, десь була прірва між твердю батьків<щини і небом Теплих морів. Ніхто не зміг побачити берега двох небес. Можливо, під межею небесних твердей слов'яни пропливли вночі або в похмурий день. Можливо, самі небеса бережуть свою таємницю.

Індульф розстібнув підбородну пряжку. Шоломний ремінь, захищений лускітками золоченої міді, повис на грудях. Знявши шолом обома руками, Індульф замилувався красою незвичної речі. Глибина шолома майстерно заповнювалася підкладом м'якої шкіри, вправно оковані краї загорталися всередину, втримуючи підкладну частину за-клепочками з широкими, однаково розплющеними головками. Борти шолома опускались нижче вух, і потрібна була воїнська звичка, щоб вільно повертати голову. Від бортів уперед випиралися два виступи для захисту щік. Передня частина нависала, закриваючи лоб і брови, а в середині дві сковані смуги, зміцнюючи налобник, стрілою спускалися до рота. Не можна битися наосліп, завбачливий зброяр тому й залишив місце для очей. По тім'ю шолома виступало щось схоже на півнячий гребінь з гніздечкам^ для борідок. В особливих випадках задля краси в них вставлялося страусове пір'я. Та і без пір'я шолом був прекрасний.

Поклавши шолом на прибережний камінь, Індульф звільнив застібки на боках і плечах і, наче краб, виліз із панцира. Позолочений спорядунок важив чотирнадцять фунтів. Як і шолом, латний захист був не іграшкою, на кшталт розкішних виробів із золота і срібла, тоненькими листочками яких, видаючи себе за мужів, в урочистих випадках прикривалися товсті чи тонкі сановники і євнухи базилевса Юстиніана, Володаря Імперії ромеїв.

Панцир був видутий на грудях, щоб вмістити м'язи, і прикрашений рельєфами фантастичних голів з розпущеним волоссям. Посередині був прикріплений хрест, увінчаний монограмою базилевса. Хрест, але тільки в оточенні літер ІНРІ, сяяв і на шоломі. Індульф знав, що літери творили ім'я візантійського бога Ісуса Христа, який народився в Назарі палестинській і його розіп'яли на хресті.

Вивільнившись із залізної шкаралупи, Індульф скинув червону туніку з короткими рукавами, розв'язав ремені чобіт і стягнув штани з такої самої тканини, як і туніка. Віддаючись м'якому спокоєві безхмарного світанку, він зупинився в мілкій воді. За обривистим мисом уже піднімалося сонце, і море блистіло відполірованим щитом. Але тут, біля берега, ще лежала тінь, вода була темна і особливо тиха.

Крім лиця, рук і шиї, Індульфове тіло було молочно-біле. Він відчув, як щось лоскоче за ногу. Великий, майже квадратний краб обережно пробував тупими клешнями: чи м'яке це м'ясо, таке ж біле, як живіт мертвої риби? Індульф нагнувся. Краб, хоробрий воїн, відступив, але не втікав, а піднявся на тонких ніжках, загрожуючи розчепіреними клешнями.

Позаду, не було сумніву, упав і заторохтів камінь. Забувши про розвагу, Індульф повернувся всім тілом. У цьому світі, під цим сонцем небезпека підстерігала на кожному кроці.

Індульф знав, що всі люди, які належать до Палатія базилевса, недоторкані для всіх інших. Не лише вбивство, навіть мала рана, завдана воїнам чи іншим слугам базилевса, карається смертю. Але він знав і те, як дорого ціниться озброєння хранителя Священного тіла.

У Візантії було дуже багато священного. Ромеї не вміли говорити простих слів, усе було великим, єдиним, таким, що сталося вперше, неповторним, наймудрішим, божественним. Тлумачі, приставлені до різномовних загонів воїнів Палатія, старанно передавали пишноту висловів. Священне тіло базилевса! Напевне, як і в усіх, напевне, брезкле,— адже базилевс не воїн.

Але звідки впав камінь? Кам'яні ребра берега йшли вгору, і там, схиляючись над кручею, за сипуче підґрунтя чіплялися дерева. Грунт оголював тонкі, як волосся, коріння, стягував униз дрібні камінці. Отож один із них і стривожив Індульфа. На кременистому бережку було безлюдно.

Індульф заходив у воду, поступово занурюючи тіло. Межа затінку скінчилася. Сонце вдарило сліпучим світлом. Індульф, відкинувшись, розвів руки. Він вітав світило, справді величне, живий образ Сварога-Життєдавця, чистий образ, якому не треба було запобігань і виславляння.

2

Чужак, опинившись на трибунах візантійського іподрому, міг подумати, що душа ромеїв тільки й живе кінськими змаганнями.

Хтось ударяв випадкового відвідувача по плечу і, показуючи монету, робив пальцями дивні знаки. І тяглися долоні зі жмінками чорних оболів, що пахли міддю. Он там чоловік показує золотий солід. Інший, очевидно відповідаючи, підняв ліву руку із загнутим великим пальцем Якщо пришелець і розумів ромейську мову, то тут він чув щось ніби жаргон злодіїв чи змовників, недосяжний для невтаємничених.

На арені візничі, оголивши м'язисті, наче в борців, руки, пролітали синіми, червоними, зеленими, білими вихорами. На поворотах кожна квадрига намагалася розвернутись якнайкрутіше, вісь зачіплювалася за вісь. Коли, зірвавшись на повному скаку, квадриги перекидалися, шум і галас ставали такими, що інше небо, не ромейське, могло б і обвалитися. Одні торжествували, а інші так засмучувалися, наче втратили батьків. З рук у руки перепорхували монети, ромеї сварилися, погрожували, посміхалися, обнімались. Видно, тут найважливішим вважалося трощити коням ноги. По завершенні забігів арену вирівнювали, посипали піском з кедровою тирсою. Завдяки цьому арена була тугою, що рятувало немало людських і кінськ/их кісток.

У перервах між забігами на арені з'являлася руда, сліпа на одне око собачка. Казали, що в ній живе пророчий дух таємничого походження. Напевно, це був добрий дух — чаклунську собаку не насмілилися б випустити в присутності базилевса. Мім збирав у бажаючих персні, і вчена собачка, дістаючи з вази, безпомилково повертала персні власникам. На замовлення глядачів собачка відшукувала жінок поганої поведінки, вміла знаходити скупердяїв, багатіїв. їй кричали: "Мудрець, дорога, красуня!" — і кидали ласі шматки. Собака нічого не брала, і шматки діставались прибиральникам.

Десятки мімів розважали візантійський народ виставами коротких комедій; акробати ходили на руках, вибудовували живі колони на п'ять і, шість поверхів; блазні бігали, пересміюючись між собою і висміюючи когось із глядачів. Решта глядачів були в захопленні, бо приємно, коли сміються че над тобою.

Цькування великих хижаків викликали страх в одних, жадобу крові в інших. Рогатини бійців змагалися з іклами і кігтями звірів. Рик ведмедів і левів, викрики мисливців панували над мовчазним принишклим іподромом.

В середині дня видовища переривалися на перепочинок та обід. І поновлювалися в другій половині дня, розпочинаючись знову кінськими заїздами.

На іподромі можна було провести цілий день у понад стотисячній масі людей, серед розкішних статуй і блиску золота. Тут можна було бачити самого базилевса, всіх знатних людей, усіх багатіїв Другого Риму.

Обжившись у місті, зайшлий варвар починав розуміти, що в іподромі було щось від поляни священного дуба на його далекій батьківщині, щось від погосту, куди приходили одноплемінці, щоб обговорити спільні справи. Але там, на батьківщині, в місці збору племені жили боги. Ромей-ські боги не любили вітру, сонця, дощу. Від ока дня вони пішли в темні храми. Там ромейські боги слухали хвалу своїх імен, приймали святобливе звернення сердець, приймали скарги скривджених.

Справжнє зібрання народу виказало себе на іподромі Не було, та й навіщо було б шукати іншого місця для багатолюддя. Які поляни могли б запропонувати себе населенню Столиці Світу!

В неділю, 11 січня 532 року глядачі іподрому мало уваги віддавали змаганню візниць. Цього дня, названого згодом першим днем заколоту, особливо хвилювалися трибуни пра-синів — зелених. Свист, не тільки губами, а й всіма можливими свистунами, зробленими з кісток і глини, лякав коней, і вони харапудилися перед лавами прасинів, відмовляючись слухатися візниць. Лунали крики, різноголосі, незрозумілі, але від того ще лютіші. Роздратований Юстиніан звелів Оповісникові спитати прасинів, чого їм треба. Старшини прасинів були викликані до кафізми умовними звуками труб.

Кафізма базилевса здіймалася над трибунами, наче олтар чи бойова башта. Врізана в західну частину іподрому, що прилягала до Палатія, вона була не чимсь іншим, як укріпленим виступом палацу-фортеці.

Сам базилевс завдяки схованим ходам і сходам з'являвся на кафізмі завжди несподівано. Знизу його було видно від колін, в білизні бдягу, відтіненій пурпуром, і в золотій діадемі, базилевс наче впирався головою в небо. Жоден купол палаців, жоден храмовий хрест не піднімався над Володарем Імперії, настільки продумано була піднята кафізма.

Праворуч і ліворуч — двоє дуже крутих сходів, наче дві простягнуті до народу руки, спускалися на трибуни. Сходи починалися десь на третині висоти кафізми, перед врізаними в мармур стін дверима з полірованої міді. Колись, до років Юстиніана, ці двері іноді відчинялись для гостей базилевса.

Кафізма була складною триповерховою спорудою без вікон. Пояси мармурових гірлянд і оздоб, голови фантастичних тварин і людей були вирізьблені з такою кількістю прорізів, що внутрішні приміщення добре освітлювались і звідти, не будучи поміченим, можна було оглядати трибуни й арену.

— Ми бажаємо благоденства й перемоги базилевсу. Але ти, найпреславніший, знай, бог свідок, ми більше не маємо сил витримувати кривди. Якщо ми назовемо кривдників, то вони впадуть у ще більшу лють,— поскаржився старшина дему 1 Манассіос.

— Не знаю, про кого ти говориш,—: відповів Оповісник. За етикетом в Оповісникові бачили ніби самого базилевса і зверталися до нього, як до Володаря Імперії.

— Ти знаєш, ти знаєш наших кривдників, тричі Авгус-тійший, ти знаєш імена наших мучителів,— заперечив Манассіос. Він намагався говорити дуже голосно, щоб його чули трибуни.

— Ніхто не чинить вам зла, я не знаю таких людей,— заперечив Оповісник.

— Це спафарій Колоподій, о Найвеличніший! І квестор Трибоніан. Так само Іоанн Каппадокієць. І префект Єв-демоній!

— Ти брешеш! —сказав Оповісник.— Ці люди нічого спільного з прасинами не мають!

Манассіос хотів уже відповісти, але його випередив інший старшина прасинів. Різким голосом він викрикнув:

— Щоб там не говорилось, наших мучителів чекає доля Іуди і Каїна! Бог скарає їх!

— Ти ображаєш правлячих! — грізно підняв руку Оповісник.

— Нехай так! Хто творить злочинства, того чекає доля Іуди!

Трибуни прасинів підтримали старшину ревом і криками, в яких можна було вловити:

— На шибеницю! На сук, у воду!

Оповісник, недарма обраний на таку посаду, могутнім голосом відповів на крики натовпу:

— Мовчіть, єретики, іудеї, маніхеї, самаритяни!

Це була немала образа. Маніхейська єресь каралася

Деми — міські общини.

спаленням на вогні, іудеї і самаритяни після недавніх повстань були поза законом.

— Ти жорстоко ображаєш нас, та нехай обереже нас Господь і тебе теж,— скромно відповів Манассіос.

Між звертанням до Оповісника та його відповіддю завжди утворювалась невелика пауза: Оповісник, стоячи на краю кафізми, проказував слова, які йому підказували ззаду. Часто це були слова самого базилевса.

Оповісник не знав, чиї слова були йому передані, та зумів передати їх злу іронію:

— Я раджу вам прийняти святе хрещення!

— Ми готові,— з тією ж іронією відповів старшина прасинів.

Через кілька секунд Оповісник вибухнув погрозами:

— Замовкніть, не порушуйте більше благочинства ігор. Або ви всі будете страчені.

Залунали крики обурення прасинів. Манассіос спромігся на відповідь раніше, ніж будь-хто із старшин:

— Так, ми знаємо, хто має владу, той має силу змусити шанувати себе. Не треба роздратовуватись, твоя Величність, нашими скаргами. Адже Божественний тим самим уміє бути терпеливим до нещасних. А ми ж більше не знаємо навіть дороги до Палатія. Якщо ми й потрапляємо в місто, то тільки тоді, коли нас ведуть на страту. Чи справедливо це?

— Кожен вільний чоловік, не раб, може ходити скрізь, де захоче.

— Так, Августійший,— потвердив Манассіос,— але в нас відбирають свободу, хоч ми й не раби. Нас грабують, венети ґвалтують наших жінок. А судді карають нас же. Бо суддя, що виносить вироки по справедливості, ризикує позбутись життя.

Базилевси завжди підтримували якийсь із "кольорів" з природного бажання розділити народ Візантії ще одним способом.

Партії іподрому. Крім синіх і зелених, на рівних з ними правах роздувалися білі й червоні плащі. Не циркові розваги розділяли підданих на венетів і прасинів.

Між венетами переважали заможні власники приміських вілл із земельними угіддями, патрикії й сенатори, найба-гатші купці. Симпатія попередника Юстина Анастасія була віддана прасинам. Це пояснювалося своєрідно демократичними настроями покійного базилевса та його прихильністю до монофізитської догми: між ремісниками і меншим людом, який становив більшість прасинів, було багато моно-фізитів. За часів Анастасія прасини часто бували кривдниками венетів. Якось після перегонів прасини зчинили бійку, в якій загинуло три тисячі венетів. На бік прасинів стали декласовані і злочинні елементи столиці. З вигодою для себе вони об'єдналися в банди, безчинствували, зухвало тиснули на суди і міську владу.

З часів Юстина прихильність Палатія схилилася до венетів: казали, що велике значення мали суворий кафо-лізм Юстина і Юстиніана та давня ненависть до прасинів з боку мстивої Феодори, яка ніколи не забувала кривд. Банди, які підтримували прасинів, відчуваючи зміну вітру, перекинулися до венетів. Сваволя щодалі посилювалася. Венети сторицею вимщали на прасинах давні кривди.

Очевидним було, що Юстиніан не збирався навести в місті порядок. На гіркі і справедливі слова Манассіоса Оповісник різко відповів:

— Бійтеся за свої душі, ви злочинці, і шибениця завершить ваші дні!

Старшина, який уже раз випередив відповіддю Манассіоса, закричав зовсім не тихіше, ніж Оповісник:

— Ти так кажеш? Тоді заборони наш колір! Ти сам дозволяєш убивцям забирати в нас життя! І ти ще й караєш нас на голову? Непогане в нас джерело життя! Так тебе називають, а ти — приносиш смерть! Та щоб були не народилися твої діди і твій батько. Кого вони на світ пустили! Нас убивають щодня і багатьох!

Сині відповіли зі своїх трибун раніше, ніж Оповісник отримав підказку:

— Усі вбиті — вбиті самими прасинами! Схоплюючись із кам'яних сходин, прасини кричали:

— Ви, ви вбивці! Ви погрожуєте смертю навіть суддям!

— О Величність! — закликав Манассіос.— Втруться й розсуди, хто винен.

— Прасини,— вигукнув Оповісник,— ви винні!

— Пожалій нас, Володарю,— просив Манассіос.— Знищують же святу істину. Якщо правда, що бог всемилости-вий править світом, то звідки стільки лих падає на нас?!

— Христос є супротивником злоби,— не цілком до ладу відповів Оповісник. Напевно, через галас до висоти кафізми долинали тільки уривки слів Манассіоса.

Порядок був порушений остаточно. Прасини покидали свої трибуни, під кафізмою на арені збирався натовп.

Крізь неймовірний шум на іподромі можна було вловити окремі вигуки:

— Якщо Христос добрий, то чому нас проганяють?

— Нехай мудреці зрозуміють!

— Прощай, правдо!

— Істина вмерла в тюрмі!

— Станемо євреями!

— Краще нам обрізатись!

— Будемо язичниками!

Сині показували прасинам кулаки, і, хоч носити зброю вважалося злочином, за який нещадно конфіскували майно і відправляли на заслання, якщо не карали на голову, подекуди зблиснули ножі.

Усі прасини — до п'яти міріадів душ — покинули іподром, тим самим завдаючи найтяжчої образи базилевсу: піддані не повинні йти з іподрому раніше від Володаря.

Прасини кричали:

— Кістки глядачів на шкуродерню, в клоаку, в гнойо-висько!

З

— Ти чув про Антіохію? Ні? Де ж були досі твої вуха? То знай же: враз повернулися всі стяги на вежах. Дивилися вони на захід, а повернулися до сходу. Ніхто не доторкався до них, вітру не було навіть такого, щоб підняти пушинку! І потім усі стяги — всі водночас! — повернулися в попередній стан!..

— Яка страшна прикмета!

— Вся Антіохія в страху, чекають війни з персами.

— Поганий знак, нещасна Антіохія!

— Нещасні ми...

Збуджені люди юрмилися на вулицях, скрізь чулися розмови:

— До солі вже не можна підступитися, ціна хліба зростає на п'ятнадцять оболів за літр!

— Я чув — на двадцять п'ять.

— Будь ти проклятий, лихий вістуне!

— Нехай нам допоможе Микола, чудотворець мирлі-кійський!

— Скінчилися чуда, небо закрилося.

Хтось пояснював, допомагаючи собі енергійними жестами:

— Базилевс бере хліб за податки і нагріває на цьому руки. Повірте мені, люди, я недавно прибув з Єгипту.

Його підтримали:

— Проклятий Трибоніан разом з Носорогом стараються що є сил, як бики на полі.

— О, ці зуміють висмоктати жир із сухої кістки!

— З ткачів і чинбарів почали брати четвертий податок.

— Плати, плати... Не платиш — тюрма і катування.

— Правду кажуть прасини: життя гірше пекла.

— Одну природу сповідуйте во Христі, єдиноприродний син божий! — вигукував чоловік дикого вигляду, в подертій рясі, довгобородий і довговолосий.

Він здіймав над головами людей дрючок з поперечиною — щось схоже на хрест. Вилізши на виступ цоколя, бродячий проповідник монофізитської догми несамовито галасував далі:

— Брати християни! Вислухайте грішного, що прийшов з пущі із словами істини. Святий Симеон Стиліт, який уже п'ятнадцятий рік молиться господу з верціини стовпа кам'яного, сам благословив цей хрест! — Пустельник поцілував ломаку біля своєї руки.— Слухайте мене, який приніс звістку істини. Не людина Юстиніан, а диявол. Сама його мати казала, що завагітніла ним не від чоловіка Савватія, а приймаючи нічного демона. Ангел божий, являючись в Ісаврії дуці Іоанну Горбачу, провістив, що бог скористається Юстиніаном та його кровними на погибель християн. Хіба ви не знаєте, що базилевс без голови ходить ночами в Палатії? Не знаєте, що лице його іноді перетворюється на шмат гнилого м'яса?

Залунали голоси:

— Святий каже істину!

— Засвідчуємо: Юстиніан воістину диявол у людській плоті!

З силою, яка є наслідком достеменної віри людини в свою правоту і в знання істини, пустельник вів далі:

— Вам потрібні свідки? Чи пам'ятаєте святого ченця Зенона, який два літа тому прибув у Палатій? Він хотів просити базилевса про милість до єгиптян, незносно пригнічених податками, поборами, кривдами від префектів, логофетів, апографів. В страху втік Зенон з Палатія. Чому? Зірким оком Зенон помітив на престолі самого владику демонів!

Хтось у натовпі голосом, пронизливим, як труба, вигукнув:

— Істина, засвідчую, засвідчую! І Феодорі-блудниці було провіщення: вона возляже на ложе владики демонів і буде владарювати над усім багатством імперії!

Натовп людей усе розростався. Вчора базилевс відкинув скарги прасинів. Сьогодні вранці розійшлася чутка, що Юстиніан звелів скарати на смерть сімох убивць і грабіжників, їх імена були відомі, четверо вважалися прасинами, але троє були з числа особливо зухвалих венетів. За тривалий час вперше меч правосуддя піднявся і над венетами. Базилевс хотів виявити безсторонність, він збентежився мужністю прасинів — так хотілося думати багатьом.

Нові юрбиська, що тяглися на майдан Бика, де мала відбутися страта, захоплювали за собою людей, які затрималися було біля пустельника.

Торговий майдан Тавра-Бика отримав назву від велетенського мідного бика, який стояв у його центрі. Невідомо, чи привезли цю скульптуру здалеку, як переважно цінності та оздоби Візантії, чи бик був вилитий і викуваний на місці. Гігантський тулуб зсередини був порожній, у правому боку був широкий і довгий отвір, завжди закритий майстерно підігнаною лядою, що повторювала обриси бичачого тіла. Помітні були тільки шви і виступи важких завісів. Іноді бика використовували для страт Під ним розкладали багаття і, коли вугілля, роздмухуване ковальським міхом, розжарювало мідь, злочинця вкидали всередину, і довгими гаками закривали ляду страшного черева Візантійці називали це — бути засмаженим у бику. Наступного дня охололу закіптюжену бронзу чистили, полірували, і візантійці, які штовхалися на торговому майдані, не звертали на чудовисько ніякої уваги. Часом можна було почути навіть жарт: "Гляди, аби тебе не з'їв бик!" Публічність і жорстокість покарань привчили людей ставитися з великою легкістю до смерті й до способу смерті.

Мордування і страти, наганяючи страх на короткий час, добре загартовували нерви і уяву. Жорстокість сваволя і несправедливість Влади виробили в масах жителів Візан тії своєрідну зневагу до смерті, ту зневагу, якій дивували ся всі свідки заколотів у столиці імперії.

Сьогодні Бик залишиться голодний. Вночі за наказом Євдемонія, префекта міста, на майдані Бика був поставлений дощаний поміст. На щілинистій підлозі три стовпи витягували довгі руки перекладин, кінці яких з кільцями для мотузів досить далеко виступали за межі помосту. Для стійкості стовпи укріплювалися розпірками. Фігура кожної шибениці нагадувала велетенську і потворну ламбду. '

Люди обліпили стіни, портики, покрівлі. Аравійці-сара-цини і сірійці, які вміли лазити по гладеньких стовбурах пальм, легко добиралися до капітелів і повисали там, схожі на чотирируких, безхвостих мавп. Право стати на легкий стілець, з тих, які раби зазвичай носили по вулицях для бажаючих відпочити, продавалося — нечувана ціна! — за тридцять оболів.

Тиснява наростала. Воїни міського легіону, якими сьогодні командував сам префект Євдемоній, стримували на товпи кінськими крупами, списами й щитами. Насилу вдалося утворити вузький проїзд до ешафоту.

На дощаному помості походжали кати в шкуратяних, плямистих, хутром догори сорочках і коротких штанах. Виконавці волі Закону своїм виглядом викликали спогад про гігантських, схожих на людину, мавп.

Кати показували народу знаряддя мордування, щоб настрахати і зламати волю до злочинства і до заколоту. Це були обценьки на дерев'яних ручках, закурені та іржаві від крові, залізні зігнуті прути для обпікання тіла, гаки для виривання нутрощів, лопаточки для обдирання шкіри, щипці для виривання нігтів та відкушування пальців, свердла для осліплення і долота для кісток. Як торговці, що пропонують товар, кати простягували підданим Юстиніана залізні решітки для підсмажування, семижильні пуги з важками та багатолапними якірцями, пили із зловісними зубами, ножі й залізні речі незрозумілого вигляду, дивної і тривожної форми, які приковували зір і викликали жах.

Натовп завирував з тисячоголосим гомоном відрази й цікавості, страху й виклику. Люди підминали один одного, лунали смертні крики тих, хто мав необережність підняти руку і чиї ребра тепер тріщали під ліктями сусідів. Одчайдушно верещали жінки.

На мить крики ослабли. Показалися підводи з колесами на величину людини, запряжені вороними кіньми. На них, нещадно прикручені до стовпців, корчилися засуджені. Над головою кожного була прибита чорна дошка з написом: "Убивця і злодій". Букви нагадували гомілкові кістки.

Священнослужителі втішали засуджених, прикладаючи

Л а м 6 д а — літера грецької азбуки.

до їхніх уст хрести з вирізьбленим із слонової кості зображенням розіп'ятого, безсило обвислого на смертному древі.

Збудження натовпу посилювалося. Передні, обертаючись, чіплялися за задніх, а ті мимоволі штовхали їх під ноги коней і колеса підвід. Показалися люди, які бігли по головах і плечах натовпу, стиснутого, як обручами. Вони падали, підводилися, знову падали і врешті провалювалися. Голови ворушилися, наче колосся: всі одразу, вони поверталися то в один бік, то в другий, наче майдан Бика орав вітер свинцевої ваги.

Жахливі підводи впритул під'їхали до помосту. Склавши в купу знаряддя мордувань, кати відв'язували засуджених і тягли на ешафот.

Першого, з руками закрученими ззаду так, що груди випнулися, готові тріснути, кинули на коліна. Він спробував підвестися. Меч, завширшки з долоню, майнув, наче крило. Безголове тіло, зметнувши струмінь крові, підстрибнуло і повалилось. Кат, як смолоскип, заніс меч, а його помічник підняв відрубану голову за вуха.

Дерев'яні труби подали деренчливий клич. У повсюдній мовчанці голосом, розвинутим частим вправлянням, Оповісник чи то прокричав, чи то проспівав:

— Так скараний Ніколіос, родом з Віфінії, за вбивство Памфілія, жителя дему Октагона, за вбивство Феодора, жителя Салімврії. Слава правосуддю Юстиніана Найспра-ведливішого, Всемилостивого, Найвеличнішого!

Майдан відгукнувся багатоголосим ревом. Ще й ще падав меч ката, кричали труби, ще три голови побачили і три імені почули візантійці. Двоє з чотирьох страчених вважалися венетами, двоє—прасинами. Поки що базилевс засвідчував свою безсторонність.

У натовпі передавали імена засуджених до повішання: два прасини, один венет.

Уранці впав колючий і ней. Гаряче дихання натовпу розтопило зимовий день. Від міріадів розпарених тіл над майданом Бика поплив легкий туман.

На смертному помості свідомо, з розрахунком не квапилися. Тіла страчених вкладали в домовини, прилаштовували голови до тулубів, схрещували руки на грудях. Віка прибивали повільно тільки чотирма цвяхами, щоб мертвим легко було встати на клич труби архангела в день страшного суду. Священнослужитель роздував жарини в кадильні для ладану. Три гроби ще чекали своєї ноші.

Мотузи вже були просунуті в кільця гігантських шибениць-ламбд. Кати затягли ковзкі зашморги на шиях осуджених і підштовхнули смертників до краю помосту. Труби дали сигнал протяжний, нескінченний.

Вчепившись у мотузи, кати, рвонувши, присіли. Як на гойдалках, троє тіл зметнулися над головами глядачів. І раптом на найвищій точці розмаху два мотузи обірвалися.

Незрозуміло чому, але мотуззя шибениць рвалося і в ті часи, і далеко пізніше. Рвалося, хоч завжди старанно підбиралось. Тільки один повішений повернувся назад, промчав над ешафотом і загойдався в страшному танці. Двоє інших, як каміння з катапульти, впали в натовп. Сотні, тисячі рук простяглися до них і потягли напівзаду-шених, що вже не знали, чи померли вони, потрапили в пекло чи ще живуть.

Легіонери намагалися розвернути коней, з марною надією віддати катам їхню здобич. Повішених несли, передавали з рук на руки, переміщуючи на край майдану, до церкви святого Конона, куди наставив тупі роги мідний бик. Обидва смертники: і прасин, і венет — враз стали безмежно дорогими всім. Під жорстокістю і жадобою до кривавих розваг, під зневагою до себе і до смерті в душах візантійців жило те, що завжди і в найпохмуріші роки відрізняло людину від звіра. Жило милосердя, товариськість в співчутті до нещастя.

— Під захист! Під захист! — лунали вигуки.

Розчинивши двері, натовп заповнив храм, і чудом порятовані були покладені перед святими вратами вівтаря.

Насильство Влади зупинялось перед дверима храмів, ніхто не міг вихопити злочинця, який віддався під захист церкви. Християнські храми перебрали право захисного притулку, яке мали до них храм Соломона в Єрусалимі деякі храми Зевса і Аполлона в Італії і в стародавній Елладі, священні місця Сходу. Але сановники церкви мали й інше право — дозволяти Владі порушувати захисний притулок.

У сутінках майдан Бика збезлюднів. Місто замовкло, зоряне небо здавалося надзвичайно глибокою криницею з іскрами на дні. Січнева ніч повіяла холодом. Усередині храму святого Конона заночувало кілька сот чоловіків добровільної охорони.

Префект Євдемоній оточив святого Конона вартою. Невідомо, що вирішить патріарх Мена з волі Юстиніана.

Під кінець ночі, ніби кінні орди варварів, у Візантію ввірвалися шквали північно-східного вітру Буря здолала вологі простори Євксінського Понту, і її невидима паща проковтнула нічний іней. В напоєному вологою повітрі ставав мокруватим одяг, залізо зброї покривалося крижаними краплинами. Табуни низьких хмар тяглися в шматованому лахмітті, і здавалося, ніби від них падали звуки, що нагадували глухі вдари грози. Буря на Понті сягала рідкісної сили, далеко не кожного року гуркоту євксінських хвиль удавалося перейти сто сорок стадій, які відділяли Візантію від понтійського берега.

Кінські копита ковзали на брудній плівці розкислих нечистот, що покрила плити і кругляки бруківки. Всі мерзлякувато куталися в хутряні плащі, втягували в рукави руки із затужавілими від вологи ременями поводдя. Під кимось упав кінь. Легіонер, сиплячи брутальні нечистиві лайки, з безтямною злобою рвав ховстилами рот коня і бив ногами нещасну тварину, в сліпій люті заважаючи йому звестися на ноги. Префект Євдемоній особисто робив останній перед світанком обхід постів.

Злий вітер народжувався десь у незнаних краях, за землями аланів і хозарів, у запонтійських пустелях. Він отруйно роздратовував почуття людей, мучив серця, збуджував пристрасті, розв'язував зло, що ховалося в грішних серцях. Євдемоній знав, що найбільше кривавих розправ, звірячих насильств, озлоблених бійок і особливо зухвалих пограбувань ставалося в дні панування північно-східного вітру. В ці ж дні були звичні і вбивства незрозумілі, без очевидних причин, не викликані ані пристрастю, ні користолюбством, ті вбивства, які вчинялися з дивною легкістю для забави, задля вдоволення жадоби крові.

Місто вже проснулося. Бронзові дошки храмових дзвіниць кликали до ранньої утрені. Курні, зі слабенькими цятками засвічених свічок, будинки бога здавалися печерами безмежної глибини, де творилася таїна, недоступна розумінню людини. Голоси захоплених молитвою злитно гули, над загальним рокотанням злітали вигуки священиків, відповіді дияконів, високі ноти згідного на все хору.

Пориви вітру не могли віднести смороду фекалій, змішаного із запахом свіжого хліба: нічне випікання було щойно завершене. М'ясні лавки відганяли смородом завалящого м'яса і старої крові, рибні — тухлою рибою. Запах часнику зачіплювався в ніздрі, як гостроколючкові насінини бур'яну в поли одягу. Від вугільних жаровень несло димним гаром, підгорілою оливковою олією, на залізних сковородах шкварчали селезінки, серця, печінки, тельбухи підозрілого вигляду і бридкого запаху. Входи до напівпідвалів таверн були позначені нафтовими світильниками, прикритими від вітру закіптюженим склом. Плебс спішив набивати порожнє черево до настання дня.

Ніби мимоволі, рятуючись від копит коня префекта, якийсь чоловік чіплявся за стремено Євдемонія. Він спритно відскакував, обдаровуваний ударами нагайки, яка, між іншим, ледь торкалася його спини.

Вдень нишпорки префекта передавали донесення в будинках з потаємними входами і виходами, які пронизували квартал так, що тільки втаємничений міг знати, як пройти і куди вийти. В сутінках агенти діяли сміливіше. Люди натовпу, непомітні, як старі монети, вони з'являлися біля стремена префекта і зникали, неначе кажани. Сьогодні вони сповіщали про пращі, які виплітали ткачі замість полотен, про погрози сановникам, про погрози помститися, про саморобні кинджали, які роздавали зловмисники, про імена яких ще не вдалося дізнатись, про багатолюддя в храмах, незвичне для ранньої утрені, про те, що гул голосів мав неблагочестивий відтінок.

Тиранічна влада імперії не любила збіговиськ народу. Кожен префект, коли б міг, знищив би іподром, храми, базари. Та що вДієш, неминуче зло... Якби піддані спілкувались лише в колі своїх родин. Якби вони ніяк не спілкувались!..

Шпигун шепнув:

— Уночі зустрічалися старшини прасинів і венетів,— і між кількома іменами згадав Манассіоса-прасина та сенатора Орігена.

Як! Оріген, ворог прасинів, венет за кров'ю, якщо можна так висловитися. Згадавши образу, колись заподіяну Орі-генові базилисою, Євдемоній перестав дивуватися.

Чоловік діяльний, заможний, відомий візантійцям, Оріген був жорстоко скривджений Феодорою в перший рік правління Юстиніана. Ця маленька подія характеризує мораль Палатія. Патрикій Симеон займав тоді посаду Хранителя Священної Опочивальні Феодори — був її скарбієм і управителем особистих надбань. Симеон був винен Оріге-ну, прострочив борг, а стягти через суд Оріген не міг — Хранитель Опочивальні за посадою недоторканий. Двірцевий евнух потай сповістив Орігену, що Феодора прийме скаргу, бо має намір прогнати Симеона за промахи. Розпростершись перед базилисою, Оріген виклав скаргу. Бази-лиса мовила у відповідь ніжним голосом:

— О знаменитий патрикій Оріген! А євнухи підхопили хором:

— І яка ж у тебе видатна кила!

Розгубившись, думаючи, що він щось не так почув, Оріген вигукнув:

— О всемилостива!

Та базилиса з тією ж ніжністю повторила його ім'я, і євнухи знову образили сенатора.

Під загальний регіт і глум Оріген втік з Палатія, зрозумівши, що його заманили сюди на оганьблення.

Оріген чекав нагоди помститися. Потім можна і померти, але як бджола, що залишає жало в рані.

Візантія добряче посміялася над невдахою сенатором. Багато разів сторожі замазували вапном велетенські кили на стінах Орігенового будинку, намальовані безпутними дотепниками.

Повеселившись два тижні, Візантія захопилася іншими посміховиськами і забула знеславленого сенатора. А базилиса?

Оріген сховався, як цвіркун у щілину. Відмовившись від виборної посади старшини дему, він нікого до себе не допускав, поширюючи чутки про смертельну хворобу. Два роки він ще тремтів, чекаючи якого завгодно обвинувачення, а за ним катування і страти. Прикладів судових розправ було надто багато. При собі Оріген завжди тримав відвар цикути, 'змішаний для певності з соком аконіту Напоготові були бритви, змащені єгипетською отрутою одна подряпина якою вбивала коня.

Не перестаючи поширювати брехню про хворобу, Оріген схуд, постарів/ Прикидаючись, він багато разів сповідався і причащався, наче перед смертю, і, розплачуючись, як мім за надто добре зіграну роль, справді мало не помер. На третій рік Оріген дозволив собі зцілитися святою водою від древа хреста. За нею, нібито за навіянням уві сні, він посилав до Єрусалима. "Зцілившись", Оріген ризикував іноді бути присутнім на засіданнях сенату, який збирався за наказом базилевса на балачку про нічого не варті справи. Зважувався Оріген з'являтися і на іподромі, але тільки в ті дні, коли було напевно відомо, що Феодора перебуває в її улюбленому заміському палаці Гієроні чи на пала-

тійських віллах. Жінки не відвідували іподром, та базили-си могли насолоджуватись видовищем з-за граток церкви святого Стефана.

На майдані Бика, куди Євдемоній добрався вже завидна, не залишилося й сліду ешафота. Префект зрозумів: вночі варта спалила все дерево, гріючись. Стомлені легіонери були похмурі.

Міський легіон навербували з підданих імперії. Дехто з легіонерів мав у місті сім'ї, багато хто — друзів. На таких, звичайно, впливала тривога, що охопила Візантію. "Пора б,— думав Євдемоній,— замінити касарійців, кап-падокійців, сірійців, віфінійців, лідійців, македонян та інших підданих скіфами, персами, ким завгодно, щоб утворити охорону з людей, які не мають коріння ані в столиці, ні в самій імперії".

Про засуджених, що сховалися в святого Конона, префект не хвилювався. З двох тисяч нишпорок, утримуваних префектурою, не менше десятка змішалися з натовпом добровільних охоронців захисного притулку. Злочинцям не вибратися непоміченими.

На місці Божественного префект задовольнив би бажання підданих і дарував би помилування. Обидві хижі пташки дуже скоро знову попадуться, і з ними розправляться тихо. Можливо, варто роздати хліб...

Міський префект використовував як шпигунів не лише вільних людей, а й рабів сенаторів та інших відомих людей. Євдемоній вважав, що знає все, але сьогодні відчував марність своїх знань. Він боявся Візантії.

Хвала Христу, базилевс знає, що чинить! Підвладність волі Юстиніана давала Євдемонію відчуття блаженства, в його присутності зникали сумніви, все ставало простим. Побоювання долали префекта тільки далеко від Юстиніана.

Хоч злий вітер не втихав, похмурий ранок змінився світлим днем. Шум міста заглушив тривожний рокіт хвиль. Про море ніхто не думав. Купці завершили свої плавання до настання місяця бур, і нечасті зимові зв'язки підтримувалися тільки побіля берегів. Улітку синій, взимку Євксін-ський Понт ставав для подорожан чорним морем.

Візантійці сприймали зиму як неминучу, але коротку неприємність. Річки й рівчаки не замерзали, і не щодня заморозки грудневих і січневих днів могли затягти калюжі крихким склом тонкого, наче папірус, льоду. Дуб і лавр

8 в. і ванов 225

зберігали зелень, зеленіла і трава. В ясні дні сонце пригрівало настільки, що можна було скинути шубу.

В неділю, що йде за днем свята хрещення Христа, населення Візантії звикло до особливо цікавих видовищ на іподромі. Сьогодні кам'яні лави-трибуни прийняли понад десять міріадів людей. Перед початком служителі венетів, яких можна було впізнати за синіми хітонами, і служителі прасинів — у зелених — прогулювали на арені коней. Шанувальники перегонів, як завжди, вигукували клички улюбленців:

— Гунн, Красунчик, Дикий, Меркурій, Чудесна...

Було прохолодно, і глядачі куталися в що хто міг. Для заможніших килікійські кози дали білі шкури і білі тканини, бідніші вдовольнялися сукном із жовто-коричневої непромитої шерсті. Виднілися і сарацинські сукна, такі ж чорні, як шатра кочівних аравітян. Єгипет надсилав пухнасту вату госсіпія, теплим шаром якої підбивали матерію, зіткану з ниток коноплі, льону і того ж самого госсіпія. Поширені були короткі шуби з рябих шкур лошат і телят, коричневі накидки з оленячих, руді лисячі, жовті із шкур корсака, кошлаті овечі — всі завезені із слов'янських земель.

Ганчір'я закривало заклепані ошийники. Досвідчене око визначало рабів за міцно обв'язаними головами — так ховали роботу хазяйської бритви, яка виголювала половину волосся чи спереду назад, чи впоперек, чи навскоси. Дехто з вельмож брав із собою рабів для обслуги.

Вищі сановники могли отримати насолоду від видовища ігор з даху кафізми, а народ міг бути ощасливлений спогляданням сановників, які здавалися бюстами, розставленими на обводі даху

На третьому поверсі зовнішньої стіни кафізми виступав мармуровий горельєф старця в лежачому положенні з веслом у руці. Для підданих ця подоба язичницького Нептуна знаменувала владу базилевса над морями. А всередині дуже зручно влаштовувався префект міста — чудовий пункт для спостереження. Місця вистачало і для писця, який встигав занотовувати потрібне для пам'яті сановника.

Завчасу попереджений, Євдемоній зустрів базилевса внизу сходів, що вели через усі поверхи кафізми. Виконуючи палатійський ритуал, префект упав на коліна і, спритно торкнувшись ноги базилевса, встиг її поцілувати, зовсім не завадивши рухові Найвеличнішого.

Складному етикетові вчилися в кращих мімів і акроба-

тів. Віддати належне базилевсу чи базилисі, коли вони були в спокої на місці, не становило ніякої складності. Найнеотесаніший провінціал навчався цього за шість-сім двогодинних уроків. А от вітати базилевса на ходу при всьому бажанні міг навчитися не кожен. Незграбні опинялися між Скіллою та Харібдою: промахнутися чи, що вже майже злочин, завадити Божественному зробити крок! Тому люди, в собі непевні, ховалися і намагалися наблизитися до Володаря імперії в зручнішу мить.

Розігнувшись, Євдемоній пішов слідом за базилевсом крученими сходами, відстаючи на одну приступку. Юстиніан опирався на плече префекта, а той, виставивши по-черепашому голову, тихо доповідав про вранішні та нічні події. Вихованець римсько-грецької культури, Євдемоній мав дар коротко висловлюватись. На тридцять третій сходинці префект устиг завершити:

— Якщо Твоя Божественність забажає, вона випустить двох. Твій раб тобі знову їх зловить.

Відчувши, що Юстиніан перестав спиратися на його плече, Євдемоній, скоряючись безсловесному повелінню свого божества, відстав. Він усе ж зважився дати пораду, бо над ним не тяжів погляд базилевса. Та навіть так, збоку, він не посмів натякнути, що бажано змастити салом хлібної подачки огрубілі губи підданих.

Він не розкаювався. Дотикання базилевса, хвилина спілкування з базилевсом зняли заклопотаність і погані передчуття.

Порожні очні заглибини сліпого бога Теплих морів і вигадливо прорізані прощілини в кучерях поступили на службу префекту.

Цього сонячного, але холодного дня вознесіння Юстиніана на кафізму сподіялося в хмарі хутра горностаїв, шкурки яких привозили купці з північного берега Євксінського Понту. Поверх горностаїв була накинута порфира, складки якої, після того як Юстиніан возсів, розправили невидимі для підданих руки.

Явлення влади було зустрінуте недовгим відгомоном голосів. З хвилину, наче в пташарні, яку огортає сон, то там, то там ще чулися викрики, після того незчисленне вселюддя стишилося. Заплющивши очі, можна було вважати себе в пустелі. Євдемоній здригнувся. Що це? Жодного вітання! Але ж крім підданих, які виказали своє невдоволення, понад тисяча тільки його агентів було на трибунах.

8*

227

Скільки там було шпигунів Іоанна Каппадокійця, Трибоні-ана, Кол оподія і базилиси Феодори? Он хтось встає. Ні, його хапають, він зникає.

Юстиніан любив коней, і стайнича прислуга змушувала скакунів виробляти на арені красиві і складні фігури. Чи дивився Божественний на арену, Євдемоній не знав. Але трибуни дивилися тільки на кафізму.

Від лівих до кафізми трибун, які належали прасинам, відокремилося десятків зо два людей із зеленими бантами і поясами. З трибун венетів теж підвелася група людей, в синіх кольорах. Прохачі йшли до кафізми в низькому поклоні, з опущеними головами, горблячи спини — не можна було б докорити підданим у зухвальстві.

Старшини прасинів і венетів об'єднались біля підніжжя лівих сходів. їх називали Сходинами Милості, бо в Євангелії сказано: ліва рука дающого не повинна знати, що робить права. В правій кесар тримав меч, у лівій — кулю держави, увінчану хрестом розп'ятого.

Євдемоній перестав бачити старшин, але знав, що вони піднімаються крутими східцями. Ось верхні досягли площадки перед мідними дверима. Префект припав до дірки очної виямки лівим вухом. Праве чуло гірше після удару каменем по шолому в битві з персами.

Наступила мовчанка, тоді голос Оповісника спитав, якої милості просять піддані.

— Воля божа і фатум якось порвали мотузки засуджених,— відповів хтось,— то нехай змилується Єдино Великий і нехай заспокоїть свою столицю...— Прохач, вдаючись до загальноприйнятих формул, називав себе і всіх підданих червами і тліном, нікчемством і болотом. Але префект вловив блюзнірську погрозу в словах Манассіоса — він упізнав його голос. Заспокоїти столицю? Отже, якщо базилевс не пощадить повішальників, столиця не заспокоїться?

Не відриваючи вуха від щілини, Євдемоній прошептав писцеві: Зазнач: Манассіос погрожує бунтом...

А це говорить сенатор Оріген. Агенти донесли правильно, Оріген повторює Манассіоса слово в слово. Ба, всі заяложені запевнення і самоприниження не варті іржавого обола, їх повторюють усі вже понад два століття, відтоді, як Костянтин установив Етикет Палатія і формули прохань. По суті, Оріген зухвало погрожує, як і Манассіос.

Гострим нігтем префект клюнув голову писця:

— Оріген. Теж. Оповісник кинув, як камінь:

— Чекай... те!

Стомлені трибуни заворушились, почувся наростаючий гул юрмиськ, спроможних дотримувати мовчанку лише лічені миті.

Перекинувши скляницю годинника, Євдемоній дивився на струминку мілесенького піску. Як довго... Милість чи відмова? В обох випадках Юстиніан може зумисне розпалити хвилювання натовпу. Наростаючи, конус піску провіщав щось значне.

Єдина влада, єдина воля... З руху на трибунах Євдемоній зрозумів, що Оповісник підняв руку, закликаючи до уваги.

— Ні!..

Слухали старшини, слухав Євдемоній, піддані ще чекали. Префект з прикрістю переживав свою невдачу. Навіщо, дурень, ліз він з порадою! Тупоголовий, він не зумів угадати волю Божественного. Якщо доля дозволить, більше ніколи він не скаже ні слова...

Євдемоній відчував, як поволі сходять старшини; приступки Сходин Милості вузькі й круті. Нехай бог вчинить так, щоб один з бунтівників упав! Сміх натовпу перетворить трагедію на балаган. Хіба богові важко сотворити таку дрібницю?

Внизу старшини розділилися. Вони повертались на свої місця, і кожен показував підданим руку з чотирма затисну-тими пальцями і з великим, опущеним униз. Знак немилості, який прийшов ще з язичницьких часів італійського Риму. Базилевс не прощає.

Трибуни ойкнули, ахнули, встали. Міріади роззявлених пащек вивергли рев, одностайний, низький і пронизливий водночас. На арену водоспадом потекли голови в сплеску рук, палиців, ножів.

Не можна було позбавити м'ясника сокири і різака, столяра — долота і стамески, сім'ю — колуна для дров і кожного — шматка заліза на дерев'яній ручці для хліба, м'яса, овочів. Неможливо було заборонити носіння ціпків і палиць. Отака зброя і закрутилася над юрмиськами розлютованих глядачів.

Зникли дерев'яні загороди арени, зникли охоронці порядку — курсореси з їхніми жезлами, вигадливо обвитими стрічками,— насправді списами. Служителі іподрому не встигли забратися з арени. Затиснуті натовпом, коні ставали дибки. Під людьми тонув Хребет — довга споруда всередині арени, прикрашена статуями і символічними витворами. Одинадцять міріадів бунтівників. Що вже тут помічати імена...

Гвинтовими сходами префект вибіг на вінець кафізми. Платформа з кріслом базилевса спорожніла, напевно, зараз Божественний був уже в церкві святого Стефана. Але місце префекта міста — тут.

Натовп кинувся на обидвоє сходів кафізми. Мідні двері загриміли під ударами ломак. "Дурні,— подумав Євдемоній,— тут чи впорався б залізний лоб тарана". Бачачи, що двері не піддаються, бунтівники спробували поставити на площадці живу драбину. Охорона Євдемонія показала безголовим мечі. Можливо, погроза і не подіяла б, якби натовп залишився, але іподром безлюднів. Не відступаючи від усталеної традиції, піддані, посварившись із володарем, квапилися покинути іподром.

Об крісло базилевса вдарився камінець і, відскочивши, поранив в обличчя одного із захисників кафізми. Каміння било в верхній карниз кафізми, дробило мармур і само розсипалося гострими осколками.

Розтікаючись, натовп тягнув за собою пращників. Вони відступили знехотя: не кожному ще випаде погратися пращею проти Священної кафізми, де з'являється Священне тіло.

Короткочасне стовковисько біля головної брами залишило на піску чиїсь тіла. "Розпізнали моїх людей",— подумав Євдемоній. Він утомився, йшла обертом голова, нудило. І навіщо він дав Єдиному безглузду пораду, як він посмів не вгадати волю Найулюбленішого! Щоб не впасти, Євдемоній обперся на огороду кафізми. Всередині лівого боку дивний біль, якого він досі не знав, мучив серце. Префекту хотілося заплакати, щоб, наче жінці, полегшити горе.

Він дивився на арену. Як завжди після буйства натовпу, витолочений пісок був усіяний клаптями одягу, згубленими шапками. Валялися трупи розчавлених коней. Лежали й люди, одні схожі здаля на купу ганчір'я, інші — дивно плоскі, вчавлені в пісок. Мало їх, мало. Префекту хотілося мати огненний меч архангела, щоб знищити одним змахом усіх підданих, які посміли порушити вірність Обожненому.

5

Євдемоній був цілком певен у тому, що пізнав істину: імперія, наче піщаник, зліплений з дрібнюсіньких часточок, складається з маленьких людей, які за час короткого земного життя повинні вірнопідданською поведінкою убезпечити собі можливе благоденство в житті вічному. І там, на небесах, та сама ієрархія: маленькі душі маленьких людей утворюють хори, що прославляють вищих. Євдемоній вірив у добро: вірнопідданий хоче жити мирно на своєму клаптику землі або займатися своїм ремеслом, хоче бути ситим сьогодні, і не більше. Якщо маленька людина повстає— винне підбурювання злих. Диявол споконвік заважав богові.

Префект зачаївся в старому будинку, якого подарував колись його прадідові базилевс Феодосій. Занедбана й тісна будівля. У внутрішньому дворику-атріумі, в бідності облупленого портика, статуя Аполлона з благочестиво приліпленими крильцями зображувала серафима, амури, підправлені тиньком,— ангелів, перероблений Морфей — апостола. В центрі дворика зелено-рудий тритон роззявляв непотрібну пащу над оброслою мохом порожньою чашею басейну.

Будинок здавався зачавленим громаддям ^раму Христа, який насунувся на нього своєю глухою огорожею. З обох боків вулиці були зведені багатоповерхові будинки-вулики, де здавалися в оренду кімнатки, які тяглися вздовж довгих і вузьких .прощелин-коридорів. Задля економії місця поверхи прибуткових будинків з'єднувалися зовнішніми сходами. Часом слабенькі поруччя подавалися під натиском п'яного чи незграбного пожильця. Вулиця називалася Шерстяною, чи, просто, Шерсть, за масою ткачів, що мешкали тут.

Вівцю ховають в отарі, людину — в натовпі. На вулиці Шерсті люди кишіли, як воші в повсті. Тут префект і його контуберналії-співробітники зустрічалися з нишпорками. Кишло шпигунів мало кілька виходів і прихованих лазівок. Сидячи тут, Євдемоній,гза зужитим згодом висловом, уподібнював себе павукові в сітці.

Сьогодні запопадливість нишпорок сама говорила про неординарність подій. Багато хто з ремісників покинув роботу. Юстиніана, Феодору, сановників ганьбили і проклинали на кожному перехресті. Помічали рабів, які відкрито виголювали собі голову у вуличних голярів. Раб, позбувшись жмутів волосся, залишених на його голові хазяїном, ставав схожим на вільного. А! Непокірність рабів змусить замислитися бунтівливих господарів...

Гірше Євдемоній вбачав у дальших змовляннях венетів і прасинів. Замирення ворогів загрожувало справжньою небезпекою. Люди рішучого вигляду відверто змушували ковалів, які працювали на ринках, кувати наконечники пік, ножі і навіть мечі.

Префект слав частих гінців у Палатій до Іоанна Каппа-докійця. Розмежовані ревнощами до милості базилевса, сановники не були друзями. Але Євдемоній довіряв розуму Носорога та його відданості Юстиніану.

Єретики підняли голови. Монофізитствуючий відлюдник на ймення Василіск ошаліло сповідував схизму, привертаючи увагу слухачів сміливістю викриття базилевса. А колись же трапився було день, коли тільки щаслива доля порятувала самого Євдемонія від зближення із знаменитою своїми звабами гетерою. Базилиса мстиво знищувала хоч трохи помітних людей, які скористалися "дружбою" з дочкою іподромного підмітайла Акакія. Колишні коханці викривалися катуваннями в чому завгодно: в замахах на життя базилевса, в змовах, у зносинах з ворогами імперії, в содомському гріхові, за який закон карав нівеченням.

Сьогодні писарі заповнювали папіруси сотнями імен, переданими нишпорками. Префект розсилав міських вісту-нів-оповісників оголошувати накази. Всім підданим слід розійтися по домівках і зайнятися своїми справами. Захоплені на вулиці раби будуть биті канчуками і передані хазяїнам, які заплатять пеню. Вірнопіддані запрошувалися сприяти Владі.

На вулицях розклеювались аркуші пергаменту з літерами завбільшки з палець. Префект повідомляв про готовність військ розправитися із заколотниками, оголошував номери легіонів та імена полководців.

Як буває завжди в таких випадках, префект брехав і залякував. Він чудово знав, наскільки ляклива золочена гвардія Палатія, необхідна реформа якої не була завершена. Найнадійніші три сотні спафаріїв, ці добірні силачі — особиста охорона базилевса, його обладунок, який не розстанеться з тілом. Слов'янська схола-загін надійна відчуженістю від Візантії, але цих зайд з Далекої Півночі навіть менше, ніж спафаріїв. Велізарію було дозволено ввести в Палатій тільки частину з кількох тисяч його іпаспистів. Щоправда, не так далеко від міського муру сидять випробувані найманці — готи й герули — в тимчасових таборах. Та Євдемоній більше не посміє підказувати Божественному: не через страх не вгадати його волі. Ні, легше буде покластися на провидіння Обожнюваного. Він знає Сам.

Сам префект міста мав легіон повного складу. В кожній центурії налічувалось шістдесят легіонерів, дві центурії складали маніпулу, три маніпули — когорту. Десять когорт — три тисячі шістсот мечів. Як завжди, в строю не вистачало десятої частини відпускних і слабих. У звичайних обставинах одинадцятий легіон справлявся з охороною порядку у Візантії. Сьогодні Євдемонію хотілося б мати дев'ятий і чотирнадцятий легіони, які раніше стояли в місті. І військових будівель у самому Палатії було значно більше в дні правління попередника Юстина і Юстиніана. Нині більшість схол у Палатії стояли порожні, вікна й двері позакладали камінням, щоб ніхто не забруднював приміщень.

Сьогодні Євдемоній вперше замислився, згадуючи, порівнював. У Римі італійському численні війська, зібрані в місті, звикли грати з Владою. Не так ^авно старий Юстин купив війська задля своєї користі золотом, отриманим від євнуха Амантія. Мудрий, істинно божественний базилевс Юстиніан...

Почувся дивний звук, наче щур шкребе стіл. Євдемоній опам'ятався. Перед префектом схилився агент, одягнений під вуличного продавця коржів і справді дуже схожий на щура. Це він, знудьгувавшись, насмілився нагадати Євдемонію про себе.

— Говори! — наказав префект.

— Преславний найсвітліший,— розпочав шпигун з обов'язкового титулування сановника,— по-перше, я налічив за час, за який двічі можна ступою обійти іподром, п'ять сотень людей, озброєних ножами. По-друге, я напав на слід. Хтось збирається запропонувати золото палатій-ським військам і твоїм* легіонерам. Мені теж потрібне золото, щоб піти по сліду. Трошки-трошки.

Євдемоній збадьорився. Все розкриється. І ніхто не уникне кари, ніхто!

Сановникові згадалася строфа, складена одним жовторотим ритором:

Хитромудро спаливши одне Поліфемове око, Одіссей врятував і себе, і своїх. Осліпити ж імперію, тисячоокістю нишпорок зрящу, нема Одіссеїв...

Звичайно, нема. Які там Одіссеї! Ім'я писаки стало відоме префекту раніше, ніж на ситовнику висохла сепія. Поет сказав істину. Та вибрав не ті слова, зловмисно порівнюючи святу імперію з диким циклопом, а її слуг — з собаками.

Є спільне між книжниками і провісниками Долі. їхня мудрість корисна для інших, але марна і небезпечна для них самих. Така воля бога, який любить людей, смиренно-слухняних розумом. Тому префект розчавив письменника мимохідь, як мурашку.

На майдані Бика, вилізши на спину мідного страховиська, пустельник Василіск звертався до юрби:

— Брати, родичі во Христі, не вірте рясі й ризі. Єдино вірте слову, тому що бог є слово. Хіба не Христос сказав, що легше верблюдові ввійти у вушко голки, аніж багатому в царство небесне! Хіба не він заповідав шанувати бідність найбільше за все! В кого є два хітони, один віддай ближньому.

Пустельник встиг зібрати коло себе кілька десятків послідовників. Наслідуючи визнаному ними вождеві, вони озброїлися дрюками з хрестоподібними поперечинами. Це вони висадили Василіска на Бика.

До вечора з півдня дихнуло вологим теплом, дивним для північан, звичайним для візантійців, звичних до різних перемін. Але багряний захід, що нагадував кров'янистий жовток насидженого яйця, мало доброго провіщав на завтрашній день.

Пустельникові перешкодили — згорталася маніпула, яка охороняла храм святого Конона. Іоанн Каппадокієць дав знати префекту, що про осуджених "можна забути". Народ уже встиг звикнути до того, що легіонери стоять біля храму, і не помічав їх. Зараз засвистіли, загутютюкали. Відступ військ збудив сміливість, натовп згуртувався. Багато хто витягував пращі, витягував із торбин, захованих під хітоном, гладенько викачані морем кругляки.

Оточена маніпула зупинилася. Двома вигуками центуріон перешикував квадригу в квадрат. Утворилося чотири стіни довгих щитів. Візантійці оцінили красу маневру. Дехто заплескав, наче мімам. Один із випадкових ватажків, які з'являються і зникають, наче тріски на гребенях хвиль, звернувся до візантійців:

— Назад! Покладіть каміння в торби! Бережіть їх, нам ще будуть потрібні пращі. В легіоні — наші брати. Поговоримо з ними.

Пустельник терпляче стояв на спині Бика. Натовп слухав ватажка, який спокушав легіонерів:

— Одновірці, римляни! Що для вас цей базилевс! — Він робив жести звичного оратора.— Що священні тіла Юстиніана і Феодори, їхні голови та інші частини, які непристойно згадувати. Що ви скажете щодо списків старшинства, які раніше забезпечували ваше майбутнє? Хіба не цей базилевс — яка ганьба! — наказав не викреслювати померлих. Нині ваші мертві товариші стоять на вашій же дорозі, заважаючи живим наближатися до вислуги. Коли ви старієтесь, у вас одбирають пояс воїна. Скарбник каже: "Я не знаю тебе", і ви залишаєтесь без плати, заслуженої вами за законом. Що ж вам цей базилевс! Адже ви не гепіди, не герули, не варвари, які обжерлися золотом Другого Риму. Може, ви зуміли стати гуннами чи массаге-тами? Ні, золото, яке Юстиніан вичавлює з нас, наче олію з оливків, іде не вам. Ви — римляни. Варварів годує цей базилевс, а ви худнете.

Розорений ритор чи опальний легіст сипав/сіль з перцем на відкриті рани. Всі знали, що Анастасій Мовчазний залишив у скарбниці триста тисяч фунтів золота, а Юстиніан за кілька років усе проциндрив на розкіш Палатія, на нерозумне будівництво. Подумайте, йому мало місця на твердій землі. Щоб забрати місце в Пропонтиди, Юстиніан нарощує береги. Золото, вибране на такі безглузді роботи, все ж залишалося в імперії. Але Юстиніан перетворив скарбницю на дірявий горщик. Золото йшло варварам, від яких базилевс відкуплявся, варварам, яких він наймав. Недавно Юстиніан заплатив Хосрою золотом за перемир'я і зобов'язався щорічно сплачувати данину.

Оратора слухали з цікавістю. В легіонах і так перепурхував злий жарт: "Чому не народився я персом?.."

Маніпула пішла спокійно, і пустельник своєю ломакою вдарив по гулкому тулубові Бика, закликаючи до уваги. Йому завадив чоловік у чистому шерстяному хітоні, з бобровою шапкою на голові.

— Ти правду казав, ченець, про розпутство Феодори паскудної. І Юстиніан не людина, а владика демонів. Та навіщо ти підбурюєш бідних проти багатих? Бог всевишній влаштував усе. Якщо не буде багатих, хто подасть милости-ну бідному? Хто дасть хліб і роботу? Скажи мені.

Василіск пішов на диспут:

— Я розумію тебе, ти є голос церкви високої. Демон спокушав Христа в пустелі, пропонуючи йому багатства всесвіту. Христос не став слухати демона, твоя ж церква — спокусилася!

— Богохульствует!

— Мовчи,— почулися голоси,— дай йому говорити.

— Брати,— волав пустельник,— апостоли склали обітницю бідності, безсрібництва. Апостольські християни жили в чистій спільності, ділячи хліб та одяг. Слухняна в базилевса висока церква зрадила віруючим. Базилевси-язичники запропащали тільки тіло, а нинішні загублюють душу на вічні муки. Погляньте на патріархів, єпископів, пресвітерів, дияконів. Хто кадить демонові Юстиніану? Вони! Хто не заступається за гнобленого, не відводить руку сильного, не викриває винного? Вони, вони, вони! То нехай же мені вдасться розкрити блуд високої церкви, капища ідольського, опору гріха базилевсів! Нехай же вдасться мені вказати...

Оплески змішалися з прокляттями. Залунали гнівні викрики:

— Схизматик, донатист!

Почалася тузанина. Когось підхопили, розгойдали і кинули на мідну спину Бика.

Хтось, показуючи натерті воском таблички, пояснював:

— Нишпорка, він щось писав, ховаючи руки!

— Давай прочитаю! — крикнув Василіск.— Никодим-чинбар, Микола-ткач, Феодор Кавун, Ананій, раб Страти-гія, Стефан-візниця... Брати, та тут же десятки імен!

Запідозрений звівся на коліна; витягнутим, як морда, лицем він дивовижно був схожий на щура.

— Препаскудний! —ломака пустельника знялася над агентом префекта.

— Ні,— відмовився від свого наміру пустельник,— не оскверню древа, благословенного Симеоном Стилітом, дотиканням до чотирижди нечистого! — і скинув униз постачальника катів.

Стогін, вереск, писк, тупі вдари кимак, прокляття і тупання на одному місці людей, що збилися в купу, наче для шаленого танцю...

Таблички, які могли розчинити двері в'язниці для багатьох, були опльовані, поламані, розтоптані.

Ніч, яка непомітно опустилася на місто, розпочиналася закликами:

— До тюрми!

— Звільнимо мучеників!

— Смерть донощикам!

— Смерть суддям!

— Смерть Євдемонію!

— Перемагай!

— Напинайте вітрила!

Розділ шостий ВОГОНЬ

Горгона, тільки глянувши, перетворювала

на камінь живих.

У порівнянні з пізнішими

злодіяннями всі ці Гідри,

Горгони — нікчемний міф.

Дурниці!..

Із стародавніх авторів

і

1

У час призахідний заклики — перемагай, напинай вітрила! — лунали на багатьох вулицях і майданах Візантії.

На тілі велетенського міста лихими болячками здувалися нариви тюрем, ланки ланцюга, викуваного Владою.

Євдемоній не міг втрутитися, хоча і вчасно дізнався про небезпеку, що загрожувала тюрмам,— префект боявся розпорошити свої і без того слабкі сили. В такий час не варто думати про ув'язнених. їх не так багато. Правосуддя імперії було швидким. Переважно злочинства і злодіяння каралися смертю. Зрідка вдавалися до заслання. Тих, що не сплачували податків, спішили продати в рабство.

Скоряючись наказам, легати і трибуни відвели свої когорти обхідними шляхами, обминаючи широкі вулиці й майдани. Одинадцятий легіон відходив до Палатія, щоб стати між базилевсом і містом. Вервечки легіонерів рухалися, як змовники. Трибун очолював першу мані пулу когорти, центуріони замикали свої мані пули. Легат, скарбій, писці, профос з різками і сокирою ішли позаду когорт, щоб стежити за легіонерами. Даремна завбачливість! Мані пули втрачали людей. Втікачі, знаючи місто, як свою долоню, зникали безшумно, наче кажани. Не порушуючи воїнського братства, центуріони мовчали про тих, хто покинув стрій, а легіонери й не думали виказувати своїх. Вони скорялися наказові, хоч давні кривди й ворушилися, наче хробаки в запущених ранах.

Мури тюрми в кварталі Октогон, брудні вдень, вугільно-чорні вночі, колись були відмежовані ровом і від вулиці й від сусідніх володінь. Раніше це була казарма, що за староримським звичаєм виступала й укріпленням. Другий Рим перетворив казарму на тюрму і насунувся на неї з усіх боків. Рів засипали, до мурів притулилися будівлі, позаду звели храм нового бога імперії. Вулиця, що було розширилася за рахунок рову, звузилася під натиском протилежних будівель.

Двір казарми, ставши двором тюрми, забудувався житлами наглядачів. Мури підняли, поставили подвійні ворота, між якими сиділи люті псиська. Щоб пропустити чужих, ланцюги вкорочувались хитромудрим пристроєм. Вільних і невільних відвідувачів зустрічали люте гарчання та бридкий сморід псарні.

Приставивши до внутрішньої стіни драбину, один із сторожів виліз на стіну і намагався перекричати гамір натовпу і гавкіт собак:

— Чого шукають римляни? Тут немає ні грошей, ні вина!

Сторож, він же кат, заявив, що вперше за немалий досвід життя він бачить людей, які своєю волею бажають залізти в тюрму. Жарт сподобався, та в загальному гамі його оцінив мало хто. Кат ще стовбичив на стіні, і нові знайомі порівнювали його з котом на даху, коли перші ворота впали, вибиті колодою. Кат скотився в двір.

їх було вісімнадцятеро, що поєднували професії катів і тюремщиків, ситих, вдоволених життям, знахабнілих у благоденстві. Вони виступали спадкоємцями померлих і страчених, їм за законом належали взуття й одяг, зняті з тіл. Вони з'їдали більшу і кращу частку їжі, яку приносили друзі й родичі в'язнів, їм перепадала і милостиня м'якодуших християн, які не забували заповіти святих про милостину нещасним грішникам. Понад усе те кати отримували від префектури по одному оболу в день за кожного в язня і окрему плату за катування і страту.

М'язисті — кволий не годиться для такого ремесла,— важкі, звиклі погрожувати юрбам показом знарядь катування, кати розгубилися. Захищатися? Але як? Вони звикли бити, відбирати в беззахисних, мордувати тих, хто не міг чинити опору. Хто в місті не знав про події на іподромі?! Та ні під жодний товстий череп не закрадеться думка, що розшаліле місто рине бунтом і на їхню затишну, любу, рідну годувальницю, на м'яке гніздечко-тюрму.

Пси смертно заскавучали під ломаками, ножами, саморобними списами. Повалились і другі ворота. Кати, божеволіючи, лізли на мури, марно намагаючись сховатися; комусь, випадково згубившись у натовпі, вдалося втекти в загальному розгардіяші, в поспіху, в ошаленінні.

На перший поверх тюрми вели двоє дверей, на другий вибиралися зовнішніми сходами. Залізні засуви замикали висячі колодки. На вимогу обложників тюремники повідмикали колодки, поскидали засови.

— Вогню, світла, вогню!

Відгукнулися ті, що вже порядкували в житлах катів, розхапуючи майно. В огнищах знайшлися непогаслі жарини, в коморах — олія. Смолоскипи скручували з ганчірок, на які руки, схожі на кігті, перетворили зірваний з катів одяг. Тепер кати, голі, стали дуже помітними.

Освітили залу допитів звичайного в імперії вигляду Підвищення посеред зали блюзнірськи нагаДувало олтар Це було місце суддів, тут же прилаштовувалися писці, які записували питання й відповіді. Без протоколу нема правосуддя. Кам'яні лави, підняті на лікоть над підлогою, аби катам не особливо гнути спину, мали виямки для кистей і щиколоток. Вони були трохи нахилені і на них видовбані канавки, продовжені на підлозі до горловини клоаки.

Біля огнищ валялися мішки з вугіллям звичайнісінького вигляду. Такі розвозять вуглярі на спинах ослів, вигукуючи: "Вугілля, вугілля!.."

На стелі стирчали гаки з мотузками, ланцюгами, нашийниками, зашморгами. На стінах були розвішані в назавжди установленому порядку знаряддя катувань точнісінько такі самі, якими вчора мало не ці самі кати залякували підданих. У всіх тюрмах знаряддя правосуддя були однакові. Набір, установлений звичаєм і законом, замовлявся префектурою.

Побачивши катівню, натовп розлютувався ще страшніше. Жах і гнів породили бажання, яких щойно ще не було Катів тягли до мордувальних лож, долаючи опір, виламували руки, ноги і, нарешті, розтягували. В неумілих руках добровільних виконавців вироку кліщі, ножі, шпиці, гаки для нутрощів завдавали широких, надто кровоточивих ран.

Зводились порахунки. Відомщали за брата, сина, батька, сестру, матір... З диким торжеством над катованими вилискували свіжоголені голови рабів, скуйовджені чуприни ремісників, сиві кучері і лисини старих. Хтось із вибалушеними очима на перекошеному обличчі метався, хапав за руки месників і репетував:

— Брати, іменем Христа милосердого! Не спішіть! Обережніше, аби не так швидко вони повмирали. В ім'я найсо-лодшої Пріснодіви Марії...

В глибині катівні чорна паща арки відкривала прохід до нумерів. З-за дверей, суцільних і ґратчастих, чулося різноголосе завивання. Це в'язні, вражені ревиськом натовпу і стогонами катів, не розуміючи, що діється, в жаху зустрічали свою останню годину.

Більше ні в кого було питати ключів. Замки збивали ломиками, призначеними трощити кості. Катівський меч став відмичкою.

Лють змінилася захопленням. Злі мучителі розпливлися в радості. Руки, вимазані кров'ю, ніжністю змагалися з материнськими. Того, хто не міг іти, несли. Ноги сковзались, провалювалися в смердючі стоки, продовбані із спільних нумерів до спільної клоаки, де людська кров по-блюзнірськи зміщувалася з нечистотами.

Ніхто не запитував, хто цей живий скелет з гнійними ранами від мордувань: невинний, на якого звели наклеп здирники, чи такий, що обмовився необережним словом, злощасний неуплатник податей. Чи страшний убивця, що не змилувався над дитям, злодій, який не погребував жебрацькою сумою. В язні — пригноблені. Зараз усі були, як брати.

Пробившись у двір тюрми і на вулицю, рятівники показували звільнених, піднімаючи їх догори, наче знамена, щоб усі могли порадіти. І — пізнати живе свідчення своєї сили, яка ламає навіть тюрми.

Хтось падав. Ненароком, у захваті від своєї сили, схожої на силу ріки, яка прорвала греблю, звільненого душили не помічаючи.

Залунали викрики:

— Відплати суддям! Смерть суддям!

Чоловік з кучерявою, наполовину виголеною головою закликав, вимахуючи катівським серпом:

— Я знаю будинок судді!

Крики, тупіт, удари в мідні тарелі посилилися. З гарячковою поквапністю, розцяткований плямами курних смолоскипів, натовп увірвався в тиху вулицю. Патрикіанські будинки, в яких двері й вікна були не лише замкнуті, а й завалені зсередини всім, що потрапило під руки, ніби знітилися безголосі, без єдиного вогника — страх гасив навіть незгасні лампади перед іконами.

Патрикій Таціт зібрав близьких домочадців, кому міг довірити. З тайника, відомого лише главі сім'ї, його дружині і старшому синові, витягались клинки зі срібними руків'ями в піхвах, оздоблених коштовним камінням, розкішні кинджали. Тут же ледь тремтяча рука намацувала меч предка, строгий, простий, але міцного заліза, знаходила кривий акінак 1 перса, здобутий у Месопотамії, двосічну франціску, привезену з Рейну, мідійський щит, обтягнутий камінно-твердою шкурою слона.

Патрикій згадував перекази про будинки персів, схожі на фортеці з гарнізонами. Що далекі роки! Зовсім недавно спокій Візантії охороняли і три, і п'ять легіонів, та й у Палатії жило надійне військо. Охлос 2 боявся буйствувати. Навпаки, тоді загрожувало буйство самих військ, солдати самі суть озброєний охлос. Римські мечі вбивали римських імператорів, вискочки купували діадему золотом, розсипаючи його в казармах. Як нерозумний старий Юстин і мерзотний Юстиніан.

Знання не приносять щастя. Таціт не знаходив виходу. Після Сцілли і Харібди мореплавцеві відкривалося чисте море, а для імперії патрикій бачив безвихідь: або сваволя охлосу, або сваволя війська. А в проміжках — сваволя базилевса.

Патрикій чекав грози, причаївшись у будиночку сторожа. Жінок сховали в далекому покої міського будинку. З патрикієм був син, зять, домоправитель і четверо клієнтів, що харчувалися з його столу. А решта? З трьох десятків рабів — сторожів, стайничих, куховарів, прибиральників — він міг ще так собі покластися на десятьох. їм він вірив, вони народилися в його домі, він не був жорстоким. На затильному дворищі, біля майстерень було ще шість десятків рабів і рабинь. Патрикій вважав себе винятком, покари застосовував рідко. Але хто захоче захистити його життя?..

1 Акінак — важка шабля із загнутим, потовщеним і розширеним кінцем.

Охлос — по-грецьки має два значення: і бунт, і ту частину народу, в якої немає ніякого майна, крім двох рук, що віддаються в найм. В першозначенні саме слово ні в Греції, ні у Візантії зовсім не мало образливого значення.

Безликі тисячі наближалися із зухвалою певністю. Пат-рикій почув прокляття, послане сином базилевсу.

— Мовчи,— сказав Таціт,— одна паща варта другої. Натовп ніби зупинився біля володінь Таціта. Ні, тисячо-

рукий звір напав на сусіда. Тепер темрява здається не такою густою. Шукають не його, патрикія імперії, чиї предки прославили своє ім'я не лише мужністю. Рід Таці-тів дав знаменитого історика і доброго імператора. Нехай інші дадуть стільки ж!

Одним з найближчих сусідів Таціта був суддя Теофан, вискочка, креатура огидного Іоанна Каппадокійця. Порядні люди зневажали суддю. Здирник і хабарник, юстиніан-ський торговець совістю. Йому Таціт не став би допомагати, навіть якби в патрикія був цілий легіон.

То, виходить, охлос не сліпий, якщо робить правильний вибір.

— Знайте, діти мої,— казав Таціт, обнімаючи в темноті сина й зятя,— що цей Теофан за наказом Феодори згубив патрикія Бассіана. Нещасний нібито погано відгукнувся про цю безпутну жінку. Насправді базилису спокушало багатство Бассіана, і, на жаль, Бассіан був чоловіком розпутної поведінки і наближався до Феодори, коли...— пат-рикій не захотів уточнювати час.— Теофан тортурами примусив нещасних Бассіанових клієнтів звинуватити свого патрона в схильності до содомського гріха. Вирок виконувався з такою звірячістю, що покалічений Бассіан помер. Його власність Теофан оголосив нічийною, хоч усі знають в обличчя братів і сестер Бассіана.

— А знаменитий процес Аева проти Алфея? — нагадав зять.— Обдерши обох, Теофан зумів конфіскувати землі, дбвкола яких точилася суперечка, на користь Юстиніана.

— Наші сусіди потонули в здирництві, насильствах, беззаконні. Суди — кубла розбою і мерзоти,— похмуро сказав патрикій.

Тим часом народ, зламавши браму, не зустрів опору в домі Теофана. В дворі дружина і дочка судді простягали руки, просячи пощади. У відповідь зблиснули катувальні ножі. Повсталі вимагали Теофана.

Раби судді втрутилися з небувалою сміливістю:

— Не чіпайте жінок, їм жилося не набагато солодше, ніж нам. Ходімо, ми вам покажемо видовище.

Суддя заліз у яму для нечистот, та це не залишилось непоміченим його рабами. Зі злим сміхом месники зірвали кришку. Теофан пірнув, задихнувся, сплив. На нього накинули зашморг і напівзадушеного витягли. Огида стала щитом. На мотузці, за яку Теофан чіплявся, як за життя, його потягли в атріум. Крижана ванна у водограї дещо змила нечистоти.

Перш ніж хто встиг доторкнутися до судді, на нього накинувся ремісник з руками, пурпурового кольору. Фарбувальник великими пальцями натис на очі Теофана:

— За Петра, фарбувального майстра, якого ти осліпив, катуючи, і випустив божевільним!

Очні яблука судді, схожі на голубині яйця, вискочили з орбіт.

Фарбувальник зло сміявся:

— Ти зробив це вірьовкою, я — пальцями. По-божому, око за око, зуб за зуб!

Уже палали стелі будинку, дим повалив із служб. Одні йшли, нахапавши здобичі, на їхню думку законно взятої в хижака судді, інші гнівно били все, ламали, допомагаючи вогневі нищити.

— Суддю в тюрму! На стіл катувань! /

І знову натовп біг вулицею. Людський смерч мчав, утягуючи в себе нові маси людей і залишаючи тих, що видихлися і втратили сили.

Теофанові не судилося лягти на катівський стіл. Тюрма палала ще яскравіше, ніж будинок судді. Над гігантською жаровнею метався стовп полум'я. Суддю неправедного шпурнули в огонь. Час не стояв, ніч летіла шаленим конем, а справа тільки починалася.

Біля будинку Таціта знову було тихо, тільки заграва близького пожарища нагадувала про недавню пригоду. Наглядач, поклонившись, сказав патрикію:

— Володарю, пішли майже всі раби.

— Добре,— твердо відповів патрикій.— Але ніхто з них не захотів направити на нас натовп, так же? Коли вони повернуться,— якщо повернуться,— всіх добре нагодувати. Не докоряти, забути. А тепер ходімо подивимося на вулиці, чи не потрібна комусь із нещасних наша допомога.

На форумі Костянтина перший імператор-християнин був увіковічений величним монументом. З погляду кафо-лійської церкви Костянтин міг би на правах брата подати руку Петру, охоронцеві раю.

Брехня є смертю, як сказав засновник християнства. Святість Костянтина була одною з брехень, котрими оскверняла себе релігія гноблених, як тільки її верховоди доторкнулися до спокуси світської влади і по-хазяйськи наклали руки на хребет золотого тільця, зневажуваного на відстані, але зблизька такого спокусливо-пишного.

Убивця своїх родичів, хитрий і нещадний, велемовний і сміливий владика поводився стосовно релігії дрібним торгашем, дуже схожим на тих, хто згодом ходив інколи до церкви про всяк випадок,— а раптом "там" щось є, то й чи не запастися й цією благодаттю?

Допускаючи нову релігію, сприяючи їй з витончено-полі-тичних міркувань, цей чоловік з подвійним дном не бажав до кінця зв'язувати собі руки. До того ж якщо справді існує рай християн, то краще приберегти магічну таїну хрещення до останньої години життя. Вся гріховність довгих років змиється одразу, і імператор постане перед небесним сторожем чистим, як новонароджений. Так Костянтин і зробив. Тридцять один рік його правління був часом брехні й компромісу між церквою та імперією. Фатальний відбиток ніколи не згладиться.

З форуму-майдану свого імені рівноапостольський базилевс звертав свій погляд на схід — але зовсім не заради споглядання, як благословляється на світ! Він ніс туди хрест.

Добровільні, не імператорські, провісники нового одкровення вже давно, ще задовго до років Костянтина, дісталися до самого берега Азії, до Океану Сі ні в. Жовтолиций учений в шовковому вбранні, який знав напам'ять десять тисяч знаків,— саме лише споглядання на них підносить людину, бо навіть частина знака зображує ідею,— з цікавістю прислухайся до нового СЛОВА. Що ж, і Конфуцій 1 учив чесності, шани до батьків, доброчинності, осуджував злих. Людина добра від природи, в природі немає протиборствуючих сил, тільки сам смертний готує собі погибель, переступаючи закон помилково. Тому народові потрібна сталість прикладів і повчань. Любити ближнього, як себе, досить розумно: будуть любити й тебе. Хай згине від меча, хто підняв меч. Війна — найтяжче лихо, нехай знищиться призвідник. І нехай для вічних істин знаходять нові образи: сила слів, якщо їх весь час повторювати, затуплюється.

Зосереджені мовчуни Індії, які прагнуть сну пристрастей, прислухалися до нового вчення. Чому ж нового? Трій

1 Конфуцій — Кон-фуцзи, китайський наставник-мораліст (551— 479 рр. до н. е.).

ця християн нагадувала Тримурті ',і не раз уже праведники закріплювали мучеництвом своє одкровення. Без сумніву, цей безсрібник, який ходив босий тернистими дорогами віддаленого Заходу, належав до священного братства посвячених у Таїну. Не варто ставати на дорозі його послідовникам.

А Костянтин возсідав на бойовому коні, в героїчному облаченні імператорів войовничого Риму. Такого апостола Схід відмовився прийняти. Сумирні проповідники Христа з жебрацькою сумою на тихих осликах перетворилися на вивідувачів злого дракона. На Сході було вдосталь і своїх бойових коней, мечів, палаців і нещадних самодержців. Тому час відібрав в імператора Другого Риму навіть ту землю, яку заступали на форумі ноги його коня.

Отож, цей форум і ця статуя виявилися багатозначними символами, втіленими пророкуванням. Але — тільки за прикладом промовлянь Кумської Сі вілли чи Дельфійської Піфії, тобто зрозумілими після того, як збулися провіщення. /

Приміщення префектури, відоме кожному візантійцю, було на вулиці Аевів, кроків за п'ятсот від форуму Костянтина. Пе реконавшись у незвичайності розмаху бунту, Євдемоній вирішив, що його місце тут. Пославши легіон для охорони Божественного, префект залишив собі одну мані-пулу першої когорти. За давнім звичаєм, перші когорти формувалися з кращих мечів, легіонери перших когорт ще носили римське звання евокатусів — вибраних.

Євдемоній наказав не запалювати вогнів і зняв пост з п'яти легіонерів, які охороняли день і ніч десять сходинок, що піднімалися до дверей приміщення. На мідних полотнищах дверей виділялися випуклі знаки хреста. З ними поруч були сліди заклепок, які колись прикріплювали староримську емблему правосуддя — пучок різок ліктора з топірцем, вставленим у сніп лозин.

Легіонери порозстеляли плащі і попритулювалися один до одного якнайщільніше, в морозяній дрімоті мріючи про вугільні жаровні.

Відбитий низькими хмарами, на підлогу впав блиск пожежі. Нерухома купка легіонерів ніби піднялася з темряви, нагадуючи воєнний надгробок.

1 Тримурті — в індійському браманізмі єдність богів Брами, Вішну, Шіви — триголова статуя і тризуб.

Палала тюрма в Октогоні. Світлі плями на хмарах вказували місця інших пожеж. На плоскому даху триповерхової префектури була вежка з добрим оглядом. На неї піднявся Євдемоній з двома десятками помічників. Уява господарів міста підказувала пункти, де коїлися лиха.

— Охлос напав на тюрми! — гнівно мовив претор дему Петро.— І нікому спинити,— це був докір префекту.

Петра підтримав квезитор Стефан:

— Що скаже його Божественність, він буде невдово-лений.

Відшліфовані етикетом, як галька — хвилями, язики сановників самі відливали круглі фрази: все з точки зору блага, волі, спокою базилевса, все з посиланням на закони Єдино Мудрого і на його висловлювання.

Юстиніан наділив претора необмеженими правами карного пошуку. Цілковита таємність, яка замінила публічність ухвал колишніх магістрів, дозволяла претору широко користуватись речами, відібраними у злодіїв та розбійників. Власникам поверталось найменш цінне, а краще підносилося казні Палатія з доповіддю про невідшукання власників.

Таємничість розв'язувала і сваволю квезитора. Він відав справами про протиприродну розпусту, про єретиків, іудеїв, прихованих язичників. Викорінення діянь, які завжди не мали речових доказів і свідків, було золотим рудником. Необмежене мордування давало свідків, а запідозреному залишало єдине бажання — якнайшвидше вмерти. Смерть купувалася ціною признань з неславою. Спадщина діставалася базилевсу і квезитору.

Сфери дії префекта міста, претора і квезитора збігалися. Юстиніан на їхнє запитання пояснив: "Хто перший зуміє розпочати справу..."

Префект Євдемоній міг перехопити шматки в претора і квезитора, але ці двоє не могли поласувати добутками префекта. Спокій, розпорядок життя в місті і, найголовніше,— збір податей — були покладені на префекта. Оподатковувалися всі покупки і всі продажі, інструмент ремісника, коні, бики, осли. Оподатковувались майно і віддаруван-ня майна, спадщини, всі юридичні дії, всі вироби від ювелірних до виплетених із соломки сидінь стільців. Платили податок з прибутку всі повії, і кожну здирник податку переконував, що її прибутки нині збільшилися і частка базилевса — теж. Імперія Юстиніана перебрала розроблену систему обкладання податками. Залишалось удосконалювати її. Візантійці не платили тільки за повітря, котрим дихали.

Суми стягнутих податків виступали мірилом відданості префекта базилевсу. Скарги на оподаткування не приймалися ніде й ніким. Невнесення податку було за законом державним злочином. Несплатників податей переслідували із звірячою жорстокістю. Прес візантійських податків міг спрацьовувати лише в умовах інтенсивного терору. А терор дійовий за умови обов'язкового безперервного застосування. Тому несплатника роздирали на шматки. Податкова система ще більше, ніж кровожерність Влади, розвивала у візантійців зневагу до смерті.

Починаючи з префекта, збирачі податків живилися від податкодавців. Торговці намагалися перекласти гніт на покупців і ретельно стежили один за одним, щоб ніхто не збивав цін. Ширилися підробки. Вино розбавляли водою, хліб пекли з попелом, піском, м'якиною, тирсою. В мірках робили товще днище. Гирі підпилювали, вкорочували мідні бруски для виміру. /

Прагнучи повсюдно збільшити прибутки і в дечому скоротити витрати, що певною мірою збігається, Юстиніан звелів припинити відпускать олію й нафту, що наливались у вуличні світильники.

— Вірнопідданим не належить блукати ночами по місту. А хто шукає духівника для помираючого, повинен захопити ліхтар, і йому нічого робити за межами своєї парафії. Що менше спокус зазнають християни, не покидаючи своїх огнищ з настанням темноти, то спокійніше спатиме моє місто,— пояснив Божественний із властивою велемовністю свою турботу про добробут підданих.

Не боячись у темноті наглядачів, піддані вільно кричали:

— Ніка! Ніка! 1

Це слово ніби само стало гаслом бунту, підготовленого гнобленням, вибиванням податків, зубожінням, пихатою розкішшю Палатія і сановників, сваволею Влади.

Бий зло, бий нещастя, втілене в Юстиніані. Для некафо-ліків — бий також і високу церкву облудної догми і диявольську за її ділами. "Ніка" — гасло саме для бунту, не підготовленого змовою. Бунт Ніка заперечував, тільки й того.

Над холодною Пропонтидою хмари опускали гігантські

Ніка — означає "перемагай", "бий".

хоботи до білих хвиль, шмагали, звивалися, впивались. Народжувались водяні чудовиська. Хмари не кропили море дощем, хмари пили хвилі, небо смоктало води. Важке перетворювалося на легке, море піднімалося до неба.

Цієї ночі на Візантію спала сила, схожа на бурю. Вона вихоплювала людей з постелей, відривала від сімей, перетворювала слабких на сильних, сумирних — на лютих. Підданий, погрузлий в клопотах про насущний хліб, принижений і вже збайдужілий до приниження, замкнутий у собі, як устриця в черепашці, вся сила якої в стисканні скойок, вийшов на вулицю. Захопивши дрюк, сокиру, рожен, обв'язавши якнайміцніше камінь мотузкою, підданий кричав: "Перемагай!" — і ставав у ряд з людьми, яких ніколи досі не бачив.

Успіх у розправі з тюрмами, суддями, здирниками податків та службовцями префектури додавав рішучості.

Підгостривши зуби на тюремних воротах, бунт створював передові загони. Зав'язувалася дружба, називались імена чи випадкові прізвиська.

— Підемо за Фарбувальником, за Гололобим! Чоловік з руками, забарвленими пурпуром, тепер вів

людей до форуму Костянтина. Поруч з ним ішов раб з напівголеною головою.

Майдан зустрів бунтівників гнітючим для уяви простором пітьми. Згори базилевс-колос погрожував тяжкою міддю, внизу війська живого базилевса готувалися замкнути пастку. Лякливі, непокоячи мужніх, сахнулися перед примарною стіною невидимого легіону. І хтось, занепавши духом, уже вважав себе падлом, яке придатне тільки для ката. Натовп зупинився.

Поки за випадковими ватажками не визнали права наказувати, вони мусять ризикувати самі. Фарбувальник і Го-лолобий пішли на розвідку і повернулися із радісною звісткою. Це свої, брати з інших вулиць, виходили на форум Костянтина. Грізний імператор перетворився на купу бездушного металу. Самотність кожного розтала. Сміливі викресали вогонь, слабкі стали сильними.

Курні смолоскипи освітили знайомі обличчя.

— Перемагай, перемагай, перемагай!

Гасло бунту повторювали тричі, як аллілую.

З даху префектури здавалося, що на монумент Костянтина Великого, Святого і Рівноапостольного вчинено напад. Потім рух вогнів нагадував хресний хід великодної ночі.

Заграви вогню росли, розтікалися. Євдемоній зіщулився, наче від холоду. Охлос наступав на префектуру.

Буйство чи змова? Безчинний бунт чи повстання?

Запілля шпигунства починалося в закіптюжених тавернах і серед повій, а закінчувалося на порозі Священної Опочивальні. Префект міста, префект Палатія, квестор, комес спафаріїв Колоподій, претор, квезитор — усі тримали вивідувачів. Навіть палатійські євнухи, злі напівлюди, небезпечні, як старі баби, яким з усіх насолод залишились тільки плітка та інтрига, хотіли все знати. Перевірка, переперевірка — і агент, викритий у бажанні приховати, викривити, пом'якшити, гинув, залишивши, наче блощиця, червону цятку в реєстрі шпигунів.

Змова? Євдемоній утримався від такого визначення. Ще ніхто не дібрався до справжніх змовників.

Один з логофетів, що відали податками, торкнувся руки префекта:

— Пресвітлий, охлос насмілюється... і

Дурень, хіба Євдемоній сам не бачить!.. Молодий логофет Агній, родич префекта, вів далі:

— І квезитор вельмиповажаний Стефан і претор вельми-поважаний Петро...— Агній не забував обов'язкового титулування, та запнувся, підшукуючи слова,— покинули тебе!

"Боягузи, боягузи, що піднялися до влади в плісняві канцелярій,— гнівно думав Євдемоній.— Та все ж пора відступати".

Внизу легат спитав:

— Який наказ, пресвітлий?

— Не пускати охлос у приміщення. Виходячи, Євдемоній почув чіткий викрик легата:

— До меча!

Потім тупотіння, брязкіт, тупий стук щита, що впав на підлогу: спросоння легіонер пхнув руку мимо поручів.

Гулкими переходами, порожніми кімнатами, де стояв задушливий запах вогкого папірусу, префект зі своїми проводжатими вийшов на затильний двір. Три високі мури робили його схожим на цистерну для води. До одного з мурів притулилася низька будівля, схожа на стайню. Це приміщення було для допитів і страт. Префект, квезитор і претор дему володіли катівнями разом. Тіла страчених і замордованих вивозили на Монетну вулицю, куди виходив затильний двір, і ночами топили в Протоці. Під верхньою течією, що йшла з Євксінського Понту в Пропонтиду, була ще одна течія, зворотня. Трупи виносило в безмежну безодню Понту.

За звичкою, не помічаючи смороду, як на різниці, Євдемоній спинився посеред двору. Звичайно, заколотники додумаються влаштувати засідку на Монетній вулиці. Претор і квезитор втекли цим проходом. Але ж їх могли схопити несподівано. Євдемоній послав на розвідку Агнія, і молодий логофет повернувся з доброю звісткою: Монетна вулиця вільна. Євдемоній подумав: "Що ж, коли це змова, то погана..." Префект згадав про легіонерів. Чи не вивести їх із собою? Ба! Щоб потягти охлос по п'ятах? Мечі наймають, щоб вони лягали під мечами, а не вмирали в ліжку від старості.

Поки Анфімій заслужив значок центуріона, луска каски встигла натерти мозолі на його нижній щелепі. Прізвисько Зайця Анфімій мав за губу, смішно роздвоєну кінчиком персидського акінака. А звання легата дісталось Анфімію ще при Анастасії, коли ходили всмиряти ісаврів. У тім поході й посварилися головнокомандувач Іоанн Кирт-Гор-бач з Юстином. Анфімій служив тоді в дев'ятому легіоні, яким командував Юстин.

Потім, коли старий Юстин ухопив діадему, а розпоряджатися почав Юстиніан, поповзли чутки про сни Кирта, про привиди, пророкування. Старий солдат не вірить безглуздим вигадкам, він надивився на світ. Кирту-Горбачу і на думку не могло спасти, що його сварка з Юстином перетвориться на легенду. Та ще й яку! Правду кажучи, нинішній базилевс — небіж старого — кращого й не заслуговує.

Легат проходжувався в темноті позад строю. Перша центурія має бути коротшою за другу, в ній не вистачало одинадцяти мечів. Хитруни, вони поставали рідше. Маленькі хитрощі стали звичними, вдавалися до них під час підрахунку скарбничими кількості легіонерів. У легіонах вмудрялися отримувати плату на небіжчиків.

Отже, пресвітлий поплазував... Анфімій Заєць пам'ятав Євдемонія струнким красенем легатом: патрикії піднімаються швидко. З віком до них приходять почесті, жир та обережність. А, що там говорити, на місці Євдемонія Анфімій теж утік би звідси.

Двері загули від удару. Почалося. В такий час важливо зрозуміти, за ким сила, і — зберегти свою щетинку. Легат відчув шкуратяний пояс-калитку, який носив кожен легіонер під одягом на голому тілі. Вся маніпула, він знав, теж захопила своє, коли захвилювався демос. Сьогодні, якщо стане жарко, легіонери не покинуть жодного тіла, винесуть своїх хоч у зубах.

У двері вдарили вдруге. Анфімій посміхнувся. На східцях особливо не розвернешся, можна бити тільки збоку чи знизу, удар зісковзує, двері міцні. Ослам доведеться довго морочитися.

Легат, ніби миша, писнув — заяча губа заважала йому свистіти по-справжньому. Йому відповіло багатоголосе пищання, хтось зашкріб нігтями по щиту, хтось хрюкнув від задоволення. Маніпула веселилася, і легат не ображався. Свої, сім'я... Так, сім'я, і нічого гинути за списки податей та всіляку гидоту, яку писаки творять у префектурі.

Легат ударив руків'ям меча по гулких дверях:

— А-гей!

— Відмикай,— відповіли знадвору.

— Кому?

Відповіді не було. Тріщало дерево, нату^кно дихали люди. У вікна струмувало червонувате світло, пахло гарячою смолою смолоскипів.

Відчувши небезпеку, легат відскочив за стіну. І тут права стулка дверей гримнула до середини. Бунтівники спорудили поміст для тарана. "Зараз вони увірвуться",— промайнула думка в легата. Ні, вичікують, не лізуть наосліп. Прикриваючись щитом, він скочив на повалені двері:

— Стій! Поговоримо!

Легат побачив двох, один з мечем, другий із сокирою: силуети освітлені ззаду.

— Давайте домовимося,— запропонував Анфімій,— ми підемо самі. Чи хочете бійки?

— Ідіть,— не замислюючись, відповів той, що з мечем.— Нам нічого ділити з легіоном.

— Вільний вихід тільки легіонерам,— попередив чоловік з сокирою.

— А інших тут нема, всі уже втекли,— запевнив легат.— Тут порожньо.

Не гаючи й миті,— натовп не треба змушувати чекати,— Анфімій вивів маніпулу. Двохсотнога щитоносна ящірка, швидко сповзши східцями, повернула до форуму Костянтина. У візантійців не було рахунків з одинадцятим легіоном. Маніпулу пропустили. Легіонерам пропонували — кричіть: "Перемагай!" Легіонери кричали. На вулиці Меси, біля майдану Августи, було майже безлюдно. Сотні дві чи три городян, які пристали було до маніпули, тут вважали за краще відстати. Легіонери дякували Анфімію, скандуючи:

— Нашому батькові — слава, слава!

Мовчазність і порожнеча префектури остуджували юрбу, що залишилася коло неї. Не було спротиву — не стало й розлютованості. Новий спалах гніву викликали замкнуті двері внутрішніх приміщень. Чиюсь увагу привернула статуя базилевса в строгих лініях мармурової тоги. Білу голову в лавровому вінку осмалили смолоскипом. Почорнілі щоки викликали злий сміх, і ломи розправилися з відтвореним образом Володаря імперії. Згадали про податки. Ті, що шукали крові живого ворога, ішли з префектури. Інші забажали добратися до пергаментів і папірусів, звідки все зло. Шпигуни, боячись списків, де були їхні імена, перші розклали вогонь.

Після півночі дах у префектурі обвалився, і пожежа перекинулася на сусідній палац.

Префект Євдемоній перед світанком обійшов місце розташування одинадцятого легіону, що стояв у саду Палатія за брамою, яка була названа Мідною. Префекта мучили сумніви. Божественний не кликав його, не передавав повелінь. Улюблений гнівається? Зайнятий собою, неуважний, Євдемоній застав першу когорту в повному складі трьох маніпул, але Анфімія не запитав нічого. "Погані справи Палатія",— зробив висновок легат. Такої ж думки залишилися й інші легіонери.

2

Одночасність дій, одностайність повсталих були наслідком повсюдного невдоволення Владою. Для торгівлі початок Юстиніанового правління був золотим віком. Купці багатіли на торгівлі зі Сходом. З Персії йшло коштовне каміння, пахтива, гострі й солодкі прянощі. З Індії і краю Сінів — мідь, клинки з чудового заліза і саме залізо. Також олово на виплавку бронзи, слонові бивні, м'який камінь зелених, рожевих, синіх відтінків, нефрит, агат, перла і скойки черепашок-перлівниць, багатоколірне каміння для мозаїк, біле каміння-алмази, не дуже красиві, але надзвичайно потрібні для огранювання кольорових. Ці справи завжди були вигідні.

До венетів зачисляли себе і торговці, які багатіли в подорожах на нільські катаракти. Звідти привозили золотий пісок, шкури великих хижаків, слонові бивні великі за розміром і кращі за якістю, ніж індійські, прекрасних чорношкірих рабів високої вартості. Коли було треба для іподрому, привозили і левів, леопардів, пантер. Багато хто з венетів наживався на торгівлі з Лазікою, з побережжям Євксінського Понту на північ і захід від річки Фазіса. Абсаги, аллани, лази, івери були небагаті металами, золоте руно давно поріділо, зате у великій кількості й дешево купцям діставалися мужні раби та білошкірі рабині, які цінувались за вроду і ніжність тіла. Племена лісового Кавказу за войовничістю характеру давали перевагу зброї над будь-яким товаром. Порушуючи закони імперії, що забороняли таку торгівлю, купці міняли кинджали, мечі, лати, стріли, луки, шоломи на живий товар. Якщо щастило, то капітал подвоювався за літо.

Венет Єйріній мав тільки у Візантії сімдесят два будинки розпусти. До нього тяглися всі работорговці. Зенобіос, великий кораблевласник, виступав своєрідним старшиною корабельників. Вассос тримав у руках торгівлю худобою, тобто м'ясом.

Юстиніан щедро розсипав набуте Анастасієм золото, він вивернув на Візантію ріг достатку. Для іподрому завозилися кращі коні не лише з Персії, Аравії, Африки, Іспанії, а й діставалися справжні перлини з табунів закавказьких алланів. Базилевс платив за кожну зернину ячменю, за кожну піщину позолоти на копитах коней і колесах квадриг, за кожну стрічку, вплетену в хвіст.

Трибуни закидались квітами, базилевс платив за кожну квіточку. Глядачів частували вином, хлібом, фруктами.

З Африки привезли слонів з вухами, як плащі, і двох чудовиськ-носорогів. Левів, тигрів, леопардів нараховували сотні. Візантія побачила^ небувале — поєдинок п'ятисот вовків з п'ятдесятьма ведмедями, і справді десять проти одного було рівним співвідношенням сил.

Роздачі хліба охопили половину жителів Другого Риму. На арені іподрому в перервах між видовищами насипали купки срібних мілліарезіїв.

Продавалось і купувалось усе, що встигали довозити каравани і кораблі. Всі ніби розбагатіли, рабів розхапували в портах, будинки розпусти не знали перепочинку од відвідувачів, а виснажені любов'ю рабині одразу знаходили покупців з незаможних, які сьогодні вважали за можливе прогодувати ще один рот, крім свого власного.

Статери літали зграйками золотих рибок. Над іподромом здіймалися в небо позолочені голуби.

Потім Юстиніан порушив мир з персами. Після невдалої, по суті, війни довелося платити данину, замасковану відшкодуванням витрат персів на утримання Залізних Воріт у Каспійському морі. Юстиніан почав будувати фортеці в багатьох місцях, де не було стільки жителів, щоб зробити торгівлю прибутковою. Юстиніан підкупляв прикордонних варварів, його посли сипали золотом, і статери пливли з імперії. На іподромі цькували немічних левів і старезних ведмедів, з колісниць осипалася позолота, і воскрес уже забутий було податок — обол на видовище, як його називали.

Списки тих, що отримували хліб, обрізали щомісяця, аж поки не зрізали цілком. Для купців це було накладно, бо той, хто раніше міг щось купити чи порозважатися, тепер тратився на хліб. Слідом за хлібними списками Юстиніан обрізав статер. Тепер за золоту монету платили не двісті десять оболів, як при Анастасії, а лише сто вісімдесят. Палатій вигравав, купці втрачали, а покупців ставало все менше й менше.

Розтринькавши золото, успадковане від Анастасія, Юстиніан взявся затягувати петлю податків. Раніше в Абідо-сі, в протоці Геллеспонт, перевіряли кораблі, щоб у столицю не ввозили зброї і не в'їжджали небажані люди, в Босфорі — щоб на кораблях не ховалися втікачі і для варварів щоб не возили шовк і зброю. В обидві таможні Юстиніан послав нових начальників з наказом брати мито в розмірі половини вартості всіх товарів.

Над візантійськими портами Юстиніан призначив начальником сірійця Аддея, який брав мито в розмірі вартості всього привезеного. В перші дні кілька розлютованих купців відвели свої кораблі в море і принародно спалили. Базилевс і оком не моргнув.

Купці постаралися перекласти мита на оптових покупців, а ті — на дрібних торговців. Ціни на все підскочили вдвічі, втричі. Покупки скорочувалися, городяни зубожіли. Одразу з'явилося чимало господарів, які бажали продати рабів, котрих нічим стало годувати. Грізна, зрозуміла кожному ознака!

В Єйрінія та в інших утримувачів будинків розпусти з'явилися небезпечні суперники. Повії торгували собою на вулицях і в будь-якій конурі, щоб не вмерти з голоду.

Візантія стала їсти мало м'яса. Найбільший торговець мясом Вассос був спадкоємним старшиною солеторговців: він стежив, щоб солі не ввозили надто багато, аби не збити ціни. Юстиніан наказав, щоб усю завозну сіль здавали в портах агентам Аддея за цінами меншими, ніж були. А всім покупцям — і великим і дрібним торговцям —Ад-дей запропонував сіль по ціні, підвищеній у два з половиною рази. До того Вассос засолював м'ясо власною дешевою сіллю, тепер же за свою сіль він платитиме як усі!

М'ясоторговці і солярі кинулися в Палатій. Всесильний Іоанн Каппадокієць вигнав їх з побоями. Солярі погрозили, що покинуть промисел. їх попередили, що обов'язок підданих — помножувати прибутки імперії, не ображаючи Божественного балачками. Тут же префект міста Євдемоній заарештував солярів Агапія і Семіона, і вони призналися в проріканні хули на базилевса. Злочинців спалили в мідному Бикові на радість охлосові, який не любить багатих. Невдовзі таким самим чином були страчені ще кілька купців. Базилевс успадкував їхнє майно, оповісники звинуватили їх за підвищення цін, мідний Бик наситився, але сіль не подешевшала.

Анастасій привчив підданих до такого відчуття, яке можна визначити як відсутність страху перед Владою у невинних. Юстиніан повів боротьбу з таким шкідливим для імперії забобоном.

Було введено закон під назвою діаграфе — на власників будинків. Власники прибуткових будинків переклали діаграфе на пожильців, зчинився бунт, кількох власників було вбито.

Події накочувались одна на одну без перерви, базилевс намагався не поповнити казну, а поширити свою владу над світом. Гроші добувались будь-яким способом. Один з найбільших багатіїв Візантії Зенон, онук базилевса Анфі-мія, був призначений базилисою Феодорою на посаду префекта Єгипту. Зенон повантажив на трірему все своє багатство. Вночі корабель розвантажили і спалили, а Зенону сповістили, що його майно загинуло. Незабаром Зенон помер, не знісши горя. Квестор Трибоніан подав заповіт, в якому внук колишнього базилевса, виконуючи обов'язок вірнопідданого, передавав усю свою маєтність Юстиніано-ві. В приступі величних і сердечних почуттів оповісники читали цей заповіт на всіх майданах Візантії. І тут же одразу, не минуло й тижня, як померли патрикій і сенатори Татіан, Демосфен і Гіларій, залишивши такі самі патріотичні заповіти.

Треба було змиритися й мовчати. Як і давніше, Юстиніан на іподромі благословляв першими венетів. Як і раніше, суди виявляли прихильність блакитному кольору на шкоду справедливості. Та полум'яний захват глядачів, які займали трибуни праворуч від кафізми, дуже охолов. Що ж до рідкісно-незвичної співдружності венетів і прасинів,— історія зберегла описи деяких подій, які розбурхали гнів багатьох венетів проти Палатія.

Якось один з референдаріїв Палатія, сенатор Лев, на лихо втратив дружину. Не маючи наміру засиджуватись у вдівцях довше вказаного канонами церкви терміну, Лев зібрався одружитися за кілька місяців до січневого бунту. Відбулися заручини з дівицею патрикіанського роду, все було підготовлене до весілля. В останній день втрутилася базилиса Феодора. її повірниця, колишня акторка і гетера Індаро, хотіла прилаштувати свою доньку, а сенатор був спокусливо багатий і немолодий — подвійна перевага. В день, визначений для ошлюблення, шанований сенатор був схоплений тілохранителями базилиси і обвінчаний з дочкою Індаро. Через кілька днів сенатор, який намагався змиритися із становищем хоч і з принуки, та все ж чоловіка, почав уголос нарікати, що молода дружина навіть дівочої скромності не принесла в посаг. Індаро, заступившись за дочку, поплакалася базилисі. Феодора викликала сенатора. В її вітальні, на очах десятків сановників, євнухи заголили балакуна і, піднявши "на воздусі", відшмагали сорокап'ятилітнього сенатора, наче бешкетливого школяра.

Після бурі сяйнуло сонце... Чоловік доньки Лева від першого шлюбу Малфан нарікав на недостатність свого багатства. На прохання Феодори Юстиніан послав Малфа-на з дуже широкими повноваженнями в Килікію, звідки погано поступали податки; крім того, в столиці тієї провінції, в Селевкії, за Доносами шпигунів, дехто дозволяв собі погано висловлюватися про Священну Особу базилевса. Дев'ятий легіон, розквартирований у Килікії, був тимчасово підданий Малфану. Вирішивши скористатися ситуацією, Малфан обдирав і страчував підданих, на яких вказували нишпорки.

Провінційні прасини мовчали. Венети міста Тарса, певні в прихильності до себе базилевса, дізнавшись про розправи над селевкійськими венетами, оголосили анафему Малфану. Шпигуни негайно сповістили повноважному представникові базилевса. Вночі Малфан з двома когортами вступив у Таре. Легіонери заходилися громити будинки і вбивати

людей за списком, даним шпигунами. Жителі, подумавши, що в місто вторглися чужоземці, вчинили опір, чим ще більше накликали гнів Малфана. Сенатор Даміан, голова тарсійських венетів, був убитий на порозі власного дому.

Візантійські венети збунтувались. На догоду їм Юстиніан видав едикт про розстеження справи і про покарання Малфана. Леву довелося рятувати зятя, і сенатор підніс базилевсу донатіум — дар золотом і коштовностями. Дона-тіум широко застосовувався і заохочувався в правління Юстиніана. Кожен, хто бажав отримати вигідну посаду чи клопотав у якійсь справі, вносив базилевсу донатіум. Уже сучасні Юстиніану історики насмілювалися звинувачувати базилевса в торгівлі посадами і правосуддям. Під впливом кодексу законів Юстиніана хабар короні дожив до середини XIX століття у вигляді продажу державних посад у Західній Європі. Молода дружина Лева, зміцнюючи своє становище в родині, клопотала через свою матір перед Феодорою. Едикт про розстеження діянь Малфана залишився в канцелярії Палаті я. /

Після повернення Малфана з Килікії кат Селевкії і Тарсу, як його називали венети, був милостиво прийнятий Юстиніаном. Кільканадцять розлютованих венетів напали на Малфана в садах Палатія, жорстоко зранили його, але не встигли вбити — їм завадила варта. Був порушений мир Палатія, піддані посміли з'явитися там зі зброєю, але Юстиніан не наказав розшукувати злочинців. Базилевс ніби кинув відчепного венетам кров Малфана.

В той же час, не виходячи за межі Палатія, зник Ніко-дем, син убитого в Тарсі сенатора Даміана. Нікодем намарне просив у Юстиніана правосуддя. Чи син Даміана був ув'язнений у нумерах під палацом Буколеон, чи під палацом Феодори, чи втоплений у протоці, як і багато хто до нього, нікому не було відомо.

Візантійські венети, які торжествували на початку правління Юстина і Юстиніана, відчули, наче під час землетрусу, нестійкість, хисткість міського бруку. Небо стало грізним. До днів стихійно вибухлого Ніка венети перенаситилися облудою. Не так давно прасини, понад усі заслуги возвеличуючи базилевса Анастасія, робили з нього монофі-зита. Тепер інші венети були готові відмовитися від кафо-лицтва з ненависті до Юстиніана.

Юстиніан послідовно служив ідеї: імперія — це безсмертна сутність — царство боже на землі, а підданий — скороминуща випадковість. Підданий не має волі й іншого

9 В. Іванов

257

призначення, окрім сприяння імперії. Так звані жертви підданого насправді суть єдине його призначення, і лише вони визначають його право на земне існування. Хто відмовляється виконувати обов'язки стосовно імперії, той тим самим ставить себе поза правом на життя, оскільки загальне благо втілене в благові імперії. Базилевс є божественним втіленням імперії, тому він непогрішимий, єдиновладний, ні перед ким не несе відповідальності за свої дії.

Усі наступні самодержці, кожен по-своєму, кожен в силу своїх можливостей, намагалися здійснити ідеали Юстиніана.

Після розгрому міських тюрем навіть людям обережним, з холодною кров'ю і тверезим розумом, почало здаватися, що Юстиніан наближається до кінця, який випадав на долю багатьох його попередників. Бездіяльність Палатія підтверджувала чутки про слабкість війська.

Зібрання відомих людей відбувалося в церкві святої Анни, у Влахернах,— віддаленому північно-західному демі міста.

— Раніше піддані вітали імператора, стаючи на одне коліно. Приймаючи поцілунок патрикія в праве плече, імператори відповідали поцілунком у голову. Жону імператора вітали, як личить жінці благородного походження. А тепер повинні всі розпластуватися перед базилевсом і базилисою, як винний пес перед господарем, і цілувати обидві ноги. Такого ми не вимагаємо навіть від куплених рабів...

Так говорив патрикій Таціт. Він казав далі:

— Вимагається називати базилевса Божественним, Бого-подібним, що є блюзнірством перед Христом, і вигадувати йому нові й нові величальні клички. Згадуючи при ньому інших, слід додавати до їхніх імен: "твій раб". Хто відмовиться від ганебного звичаю, того звинувачують у грубості, зухвальстві, на такого дивляться, як на батьковбивцю. В приниженні людської гідності я вбачаю причину лих батьківщини.

Кілька чемних поляскувань у долоні довели, що присутні не зрозуміли зв'язку між прагненням Юстиніана утвердити автократію і принизливими формами палатійського етикету. Сам Таціт не дуже ясно бачив цей зв'язок. Мимоволі захоплюючись образами минулого, до того ж очищеного уявою, потомок знаменитого історика не вловлював нового в діях базилевса. Відраза затуманювала гостроту погляду

Таціта змінив сенатор Оріген.

— Співгромадяни, римляни,— мовив Оріген,— місто потрапило в біду. Відомо, що непоступливість і сліпа впертість не доводить до добра, та й зловмисність проти базилевса є чином богупротивним і карним за законом, усіма визнаваним.

Оріген був худий і гостроносий. В його обличчі була особлива блідість, як у людей, що рідко бачили сонце. Зробивши паузу, сенатор глянув угору. Під куполом навряд чи можна було щось побачити. Десяток полікандил з кипарисового дерева, зібраних у напівколо перед амвоном, давали слабке світло. В кожному горіла тільки одна свіча. До тридцяти чоловік — старшини демів обох кольорів і сенатори — почували себе незатишно в погано освітленій, похмурій церкві. Багато хто із запрошених не вважали за необхідне прийти. Можливо, дехто з присутніх шкодував, що не вибрав найблагородніше: втриматися, вичекати, поки не визначиться, за ким сила. Від Орігена сподівались заклику, проклять, мстивих планів. А він почав як вірнопідданий. Присутні чекали, що ще скаже оганьблений Фео-дорою сенатор.

— Чи так, вельмишанований Руфіне? — розірвав мовчанку Оріген.— Чи так, глибокошанований Арімате?

Тут усі вміли володіти собою, всі уміли дивитися пильно, уважно — і байдуже. Руфін, один із старшин прасинів, обмежився грою густих брів. Він не розумів запитання. Сенатор Арімат, запеклий венет, чоловік років під п'ятдесят, з профілем породистого римлянина, гучно заперечив:

— Боязкість мого друга Орігена не знайде в мене підтримки. Не знаю, як Руфін, а я вважаю своїм обов'язком радитися не про законність чи незаконність народних повстань, а про небезпечність для вітчизни Юстиніанового урядування.

— Нехай буде так,— погодився Оріген. Він ударив себе в груди.— Я стежив за Руфіном і Аріматом. І ось здобич! — Оріген показав пергамент, згорнутий у трубку. Тонка шкіра, не набравши ще форми звитка, слухняно розгорнулася:

— І лихо, і зловмисність, і богопротивність — все запозичене мною з цього послання. Сьогодні поблизу Палатія мої люди схопили домоправителя Арімата. Арімат і Руфін доносять на нас базилевсу. На нас, які ще нічого не вирішили і нічим ще не провинились, і на багатьох, кого тут, на жаль, немає. Ви спитаєте, то чого ж Арімат і Руфін

9* 259

прийшли? Чому вони не припали до ніг базилевса? І от, нічого не знаючи, нічого не підозрюючи, патрикій Таціт відповів вам. Нікчемне рабство розтліває душу. Погляньте на цих двох. Гравці без програшу, вони ставлять на двох візничих одразу.

Руфін швидко зійшов на амвон.

— Співгромадяни і патрикії! — щосили вигукнув Руфін.— Ви знаєте, я не прибічник необміркованого. Тому свідчення — мої торгові книги. В найтяжчі роки я не залишався без прибутку. Саме тому заможні люди мого дему вшанували мене обранням. Недарма і я, і Арімат тут. Базилевс переможе охлос, нам не варто допомагати заколоту. Так же, Арі мате?

Сенатор Арімат схвально ляснув у долоні. Руфін правильно ставив, як гравець, на квит чи на подвійний програш, нічого іншого не залишалося. Безглуздо заперечувати донос базилевсу.

— Так, співгромадяни,— заговорив Арімат,— стривожені діями базилевса в провінціях і тут, ми, венети, і ви, прасини, погодилися діяти разом. Разом ми хотіли власкавити базилевса. Та, наче Капаней і Амфіарай ', викликали блискавицю, що нас убиває, ударили землю, готову нас проковтнути. Погляньте! Охлос розбиває тюрми і палить місто. Наші раби і клієнти покидають нас. Ожили схизматики. Я чую голоси донатистів 2. Не хочете ж ви розподілу земель і майна, як робили в Африці ті безумці? Закликаю вас іменем Христа всемогутнього, порятуйте себе й майно, не йдіть на погибель! Знищимо цей пергамент, який не зрозумів вельмишановний Оріген, напишемо новий, і нехай усі викажуть відданість базилевсу, помазаному на престол священною оливою від цвяхів Ісуса Христа!

Нагнувшись з амвону, Оріген чогось чекав. З гостряка полікандила зісковзнула свічка і м'яко впала на кам'яну підлогу; затріщав натертий селітрою гніт. Поховані під храмом праведники спали вічним сном. Чийсь голос вступив у боротьбу із самотністю і приреченістю.

— Христосе боже наш,— молився старшина прасинів Манассіос,— дякую тобі, ти відкрив нам таємницю душі

Капаней і Амфіарай — герої стародавніх грецьких міфів, покарані богами за гру з силами природи.

2 Донатисти — релігійна секта з ознаками соціально-політичної партії в Північній Африці. Частково прагнули до розподілу майна та матеріальної рівності.

Юди. Хіба не був він визначений нести твоє слово? — І зрадив. Та він пішов мовчки. Ці ж пишаються, хваляться своїм розумом, бряжчать тридцятьма срібляниками...

Арімат вибіг на амвон; разом з Руфіном він вхопився за ризи ікони Христа, разом обидва закричали:

— Захист, захист!

Але хтось уже розмахнувся полікандилом, як ломакою.

Північно-східний вітер роздмухував вогнища пожеж. У деяких місцях жителям щастило відстояти свої житла, та великі будинки розвалювалися, і місто затягувало димом.

Переказували суперечливі чутки: в місто через Золоті Ворота ввійшли десять тисяч найнятих варварів, яких базилевс викликав для придушення бунту; базилевс уночі втік, і заколотники захопили Палаті й.

На березі Золотого Рогу і Пропонтиди, в портах Юліа-на, Контоскалій і Єлевферія товпилися перелякані жителі. На світанку човнярі ще вдовольнялися п'ятьма оболами з душі за переправу на азійський берег. Після сходу сонця почали правити по срібному мілліарезію. Човнів не вистачало. Незважаючи на крижану воду, люди кидалися з берега, щоб перехопити човен перевізника, який повертався порожній.

Голосили жінки, плакали діти.

Деякі пообв'язували обличчя ганчірками, скаржилися на опіки та болячки. Озброєні чим завгодно групи по п'ять, по десять чоловік когось шукали. Казали, що префект Євдемоній і квезитор Стефан ховаються в місті, що їх бачили на березі.

Люди, що втратили у вогні все добро, чогось чекали, позбувшись спромоги рухатись.

Сьогодні не було звичних постів з легіонерів. Сторожі, озброєні палицями, виявилися безсилими. Ворота складів були розбиті, двері виламані. Товписька розтягували сіль, зерно, сушені фрукти, борошно, амфори з олією, вино. Вино пили тут же, закусуючи сухими абрикосами і пшеницею зі жмені.

Двоє, сивобородий і молодий, стоячи на колінах, вибирали зерно зі щілин за давньою звичкою бідності, хоч поруч стояв набитий куль.

Хтось кричав під ножем, когось тягли на мис кам яного молу, кидали у воду, і месники хижо нахилялися, простежуючи, чи не відв язався камінь, чи не спливе суддя, здирник податей, лихвар чи якийсь служитель Палатія.

— Кінець світу настав, воістину кінець! Боже, зглянься на гріхи наші, наведи кару на безбожного! — вголос молився священик в порваній рясі, і не можна було зрозуміти, на чию голову він накликає грізну длань божества.

Разом з попелом і кіптявою вітер розносив дзвін. Бронзові дошки дзвонили квапливо, невлад, тривожно. Лише Софія Премудрість, тверда фортеця кафолійської догми, вдавала, що нічого не бачить, не знає. її била висотою на п'ять ліктів, вигнуті, наче римські щити, здригаючись на міцних ланцюгах, твердили, як завжди:

Ми — тут! Ми — ждем! Ми — б'єм!

А менші підголоски підлещувались:

Ти все, ти все, Влада ти, влада ти, Ти є, ти є.

Тюрми погоріли, префектура теж. Легіон відійшов, місто належало бунтівникам. Що ж робити далі? Ніхто не знав.

Фарбувальник і Гололобий не розлучались, за ними після розгрому префектури йшло сотень дві рішучих людей. Фарбувальник роздобув собі щит і Каску, Гололобий встиг оббрити голову.

Оточені своїми, вони радилися коротко, рішуче. Що б там не сталося, а треба напасти на Палатій. Більше, ніж хто, Фарбувальник розумів нелегкість задуму. Плебеї з ножами і саморобними списами ставали у войовничі пози бувалих солдатів. Без сумніву, між натовпами знайшлися б і легіонери, несправедливо, як Фарбувальник, вигнані з війська. Немає часу підняти вербувальний знак. Нема зброї. Залишається гнів.

— Друзі, брати! Не гайтеся, не дайте тиранові оговтатися від страху! На Палатій!—крикнув Фарбувальник.

З натовпу виокремився худий, блідий чоловік.

— Співгромадяни, вільні люди, тиран тремтить! Сила з вами. Так хоче бог. Старшини всіх демів з вами. Будуть знижені ціни на хліб, на м'ясо, на рибу. Відновиться дарова роздача незабезпеченим. Не буде грабіжницької монополії на сіль. Кожен купуватиме сіль без примусу і за ціну, яку схоче заплатити! У нас буде справедливий суд у демах, за давнім звичаєм. Без дозволу демів ніхто не буде осуджений і скараний. На тирана! Перемагай! У натовпі перемовлялися:

— Це Оріген, сенатор. Його образила базилиса, йому можна вірити.

І знову натовп рушив до майдану Костянтина, а там недалеко до Палатія. Вулиця, що вела до Мідних Воріт, була перекрита одинадцятим легіоном.

Перша когорта, утворивши чотири густих ряди, правим боком упиралася в мур. Третя когорта стояла таким же строєм на лівому боці вулиці. Друга когорта чекала посередині, трохи відступивши вглибину.

Оддалік, кроків за чотириста, блищали Мідні Ворота, оздоблені рельєфними вінками й гірляндами із стилізованими черепами биків, в порожні очниці яких були вставлені чорні агати. Мідні Ворота належали до числа чудес Візантії, уже здалеку око відчувало неймовірну вагу брамин.

Когорти теж здавалися нелюдськи тяжкими в кам'яній нерухомості рядів, однакових щитів, однакових касок.

Бунтівники загули і змовкли. Перші ряди спинилися за двісті кроків від легіонерів.

Фарбувальник розглянувся, порадився з Гололобим, і той, узявши з собою кілька десятків людей, кудись зник.

Попереду строю когорт стояв легат, який відрізнявся від рядових легіонерів поясом особливої форми і відсутністю дротиків. Фарбувальник підійшов до легата і привітав його помахом меча. Увага натовпу зосередилася на зустрічі цих двох людей.

— Старий Заєць, Анфімій, ти не впізнаєш мене? — спитав Фарбувальник.— Мене, Георгія з другої когорти сьомого легіону?

— Ти!!!

— Впізнав? А я одразу тебе впізнав у префектурі. Може, ти й тепер вдашся до того маневру, тільки навпаки? — Фарбувальник говорив голосно, щоб усі чули.— Ходімо в місто. Там вистачить густого вина, м яса, жінок. Що тобі до жадібного скупердяя!

Фарбувальник бачив, як збільшувалися прогалини між щитами і касками легіонерів. Його слухали.

— Дні цього базилевса-кровопивці відходять, як нічний туман. Старому воїнові сором гинути за того, чия доля визначена. Та й ви чого ждете, легіонери? Як і мене, вас позбавлять пояса. Ви будете злидарювати, показуючи старі рубці. Чи, як я, знайдете сухар на дні чана з фарбою. Де ваші п'ять солі дів, що ви раніше понад плату отримували за зразкову службу? Ідіть до нас. Одразу по десять жовтих монет кожному і до кінця днів подвійна плата.

Георгій Фарбувальник обіцяв перше, що спадало йому на думку. Легат Анфімій заперечив:

— Покажи спочатку гроші і людей, що їх дадуть. Ці, чи що, несуть кентинарії в своїх дірявих штанях? — легат показав на натовп. І тихо, для самого Фарбувальника, додав: —Сонце наближається до заходу? А якщо ні? Я не хочу вмирати навіть за самого себе. Підемо за тим, хто заможе. Доведи спочатку силу. Зараз — без бійки не обійдеться.

Відступившись, легат, скинувши вгору праву руку, крикнув:

— Труба!

Пролунав гугнявий звук буксина — кривої труби, схожої на козлячий ріг.

Легат відступився за стрій першої когорти. Друга когорта поволі котилася з глибини, пройшла між першою і третьою, зупинилася, утворюючи виступи. Фарбувальник знав: зараз рушать уперед перша і третя когорти. Звичайний прийом... Не кваплячись, щоб не дуже дратувати, легіон тиснутиме і тиснутиме, відпихаючи натовп, як поршень насоса — воду.

З

На стіні сяяв золотий диск, названий в іконописі нім-бом-хмарою. За звичаєм християнської церкви, німб як символ святості призначався для зображення святої трійці, апостолів і всіх решти, зарахованих до лику святих постановами вселенських соборів.

Цей німб, наче зітканий з тисячі променів, здавався небесно-легким, викликаючи відчуття м'якості, летучості — такої ніжної, що, доторкнувшись, рука мала б відчути ніжність пушинок страусиного пір'я. Німб струмував, коливався, ніби відокремлюючись від стіни.

На німбі лежала імператорська діадема, утримуючи на місці сяйво, яке в іншому разі могло б піднятися до неба. Вона була важка, яскрава, наче жовток яйця, ніби зігріта з глибини живою кров'ю.

Важка і міцна діадема легко висіла над виніженим і спокійним лицем жінки. Де б не була людина в цій залі, очі Феодори дивом мистецтва художника поверталися за нею. Казали навіть, що портрет змінює милостивий вираз на суворий, але ще ніхто не признався в тому, що викликав немилість чудодійного образу-ікони. На нитях перлів та коштовних каменів лежала іконка Діви Марії з дитям. Лик божої матері був знову обличчям Феодори, в рисах малого Ісуса помічали схожість з Юстиніаном: за правилами іконопису Христа-дитину зображували підстаркуватим.

Білий одяг з широкою рострою приховував тіло Феодори, але внизу висовувалися кінчики пальців у ременях сандалій, і лише вони обережно, цнотливо натякали на таємничу квітку жіночності. Ліворуч від базилиси художники намалювали семеро жінок у вбраннях, строкатих від символічних вишивок: лілеї на ознаку чистоти, колосся пшениці — родючості, бджоли — працьовитості, колючки — терплячості, хрестики — воскресіння у вічності, риби — віри, очі — прозорливості. Праворуч від базилиси жінка тримала Чашу-Грааль, повну рубінової крові Христа, а ще правіше чоловіча постать у золотих ризах і з ключами за поясом піднімала запону над дверима, пропонуючи зайти в сад з пальмами й ангелами — в рай.

На картині-іконі легко можна було впізнати багато облич. Грааль був довірений Хриссомалло, першою ліворуч від базилиси стояла Індаро, в родинні справи якої так благодійно втручалася Феодора, далі знайшлося місце для Антоніни, дружини полководця Велізарія. Ці три жінки йшли дорогою Феодори: театри, вулиці, Порнай, знову вулиці привели їх у Палатій. Прообразом четвертої супутниці Феодори по дорозі в рай стала Македонія, улюблена танцівниця антіохійських венетів. Це вона по-дружньому підтримала Феодору, коли та пробиралася у Візантію після невдачі з Гекеболом в Пентаполісі Лівійському Кажуть, ще тоді Македонія пророкувала Феодорі велике майбутнє. Решта жінок'були наділені рисами матері Феодори та її сестер Коміто і Анастасії. Тут художники багато попрацювали, щоб догодити Феодорі, бо її близькі не дожили до днів слави.

Патріарх, що запрошував у рай Феодору із супутницями, мав традиційні риси апостола Петра — худий аскет з грубуватим обличчям. Спочатку вартівник був наділений головою одного з єпископів. Після чвари, яка завершилася для святителя церкви досить сумно, Феодора вирішила обрати оригіналом для вартівника раю небіжчика. Мертві не можуть сказати чи зробити щось, тим паче неприємне для

Влади. А елліни, люди гострі на язик, пустили злий жарт: "Гляди, коли б на твої плечі не наділи голови апостола".

Зала називалася Священним Покоєм Володарки. Юсти-ніану подобалася картина-ікона, відома як спас Августи. Не схожістю облич чи багатством барв! Утвердження, переконання суть зброя Влади. Автократор назве глину сріблом, гній — золотом, йому повинні вірити. І завжди повірять, врешті. Наполегливість твердження ламає волю і заполоняє почуття. Душа людини вічно вагається, сумнівається, потрібна рішучість переконування, а дійсне не має значення. Земний світ — міраж для підданих.

Непевність губить володарів, які своєю силою заволоді-и Владою. Влада каже — отже, так і є. Спочатку люди дивуються, навіть заперечують, особливо ті, хто пам'ятає володаря в ролі запобігливого, улесливого слуги Палатія, а володарку — повією. Влада вбиває тих, хто обурюється, смертельні навіть жарти. Залякані прикладами піддані змовкають. Починається період самопереконання, один із виявів інстинкту самозбереження. Що ближче людина до Палатія, то більше і швидше вона пристосовується. Центр Влади оповивається концентричними колами опори і довір'я. Через кілька років справа завершена, так принаймні здається. Бунт показує недостатність сили тиску, й не більше.

Слухняна церква могла б оголосити Юстиніана і Феодо-ру святими. Та в цьому базилевсу не було потреби. Церква встигла населити небо такою армією святих, що жодна пам'ять не могла втримати в собі їхніх імен, не вистачало днів у році, святим доводилося втискатися по кілька одразу, наче палатійським солдатам у кубікулах військових будинків. Христос розірвав кайдани первородного гріха, який тяжів над кожним. Нині залишалось одне — наслідувати святих. Ніхто з них не повставав навіть проти язичницької влади, всі вони скромно віддавали свої тіла мучеництву. Спроби підданих дослідити смисл Влади шкідливі. Єдине, що повинен читати підданий, це житія святих, приклади, які треба наслідувати.

Юстиніан не хотів принижуватися, вступаючи до лав скромних легіонів Христа. Богоматір з лицем Феодори, Христос Пантократор в образі базилевса — ось справжнє місце. Юстиніан любив будувати нові храми і поновлювати старі Художники виправляли помилки своїх попередників, які брали образ божества із своєї непросвіщенної уяви.

Юстиніан вважав, що має особливі здібності, які дозволяють йому зазирати всередину темного заплутаного лабіринту особистості людини. Цьому базилевсу сановники не зраджували. Щоправда, Юстиніан уміло і наполегливо сварив усіх, не наділяючи жодного надзвичайними повноваженнями. Але він вдало підбирав і людей за ознакою їхньої справжньої вірності.

Освічений легіст Трибоніан був відданий базилевсу цілковито, але Юстиніан любив відчувати мужню відданість Іоанна Каппадокійця, вона не набридала, як жіночно-пряна любов Трибоніана. Ручний Носоріг знешкодив палатійське військо, розбавивши його варварами. Реформа не була завершена до днів бунту, але Юстиніан в крайньому разі міг не боятися парадної гвардії. Каппадокієць умів збільшувати прибутки Палатія. Юстиніан знав, що Носоріг не любить Феодору з ревнощів. Що ж, справжнє почуття шукає неподільності.

Євдемонія базилевс вважав надто прямолінійним. Трибоніан і Каппадокієць подобалися йому більше — пругка гнучкість кинджала цінніша за неподатливу твердість меча. Євдемоній був відданий базилевсу по-собачому, до надмірностей, як сказав би дурень, але відданість не може бути надмірною.

Незвичайно збагатившись хабарями, торговими монополіями, поборами, троє сановників різнилися від своїх попередників щедрими дарунками — донатіумами, які вони вносили в скарбницю базилевса в усі урочисті дні. А втім, немає відданості без вигоди, кожен сановник має право користуватися своїм становищем. Аскети шукають порятунку в пустелях, а не в палацах. Зате Каппадокієць добровільно збільшив щорічний внесок у скарбницю від префекта Палатія з трьох до шести тисяч золотих статерів. Мовою закону цей внесок-податок називається "манною з неба". Але золоті монети доводилося збирати на землі.

Побори, хабарі і таке інше не мали ні в ті роки, ні в численні наступні значення злого чину. Всі сановники годувались від своїх посад. Не маючи користі від посади, сановник не виконував би обов'язків. В імперії жадібність сановників сприяла нелегкій справі збирання грошей, розсипаних у масі підданих, як зерно на полі. Дбаючи про себе, сановник дбав і про державну скарбницю. Хранитель Священної Скарбниці євнух Нарзес вів списки майна сановників. Це були ніби запасні калитки, з яких Влада могла гребти при потребі. До конфіскації надбань багатих підданих широко вдавалися вже римські імператори і ще ширше — базилевси. Розбагатілі люди знайшли навіть особливий спосіб страхування. Деякі з них довчасу вносили великі вклади в християнські монастирі з умовою, що при потребі і дарувальники, і їхні сім'ї отримають довічний притулок і утримання.

Вірнопідданський дзвін Софії Премудрості було чути в Покої Священної Володарки. Та долинали туди і удари на сполох зрадників. Юстиніан говорив із звичайною ясністю голосу і висловлювань:

— З любові до моїх вірнопідданих я позбавляю посад квестора Трибоніана, префекта Палаті я Іоанна, префекта міста Євдемонія. Вони винуваті в неправедному виконанні обов'язків їхні діяння розглянуть судді неупереджені, як усі мої судді, і порадять мені покару винних залежно від міри провини.

Крісло базилевса стояло під Спасом Августи, на підвищенні, покритому пурпуровим килимом. Голова Юстиніана потрапляла прямо під ноги Феодори, що возносилась у небеса, і всі, дивлячись на самого Божественного, віддавали почесті обом.

У шерезі сановників крайнім праворуч стояв полководець Велізарій, а за ним худорлявий чоловік у білому хітоні. На його поясі висів позолочений флакон у вигляді кубика із загвинченою пробкою. Пробку прикрашала маленька жіноча фігурка з пальцем, на знак мовчання прикладеним до рота. Сталевий стилос у піхвах, наче кинджальчик, і навощені таблички в торбинці означували звання апографоса, вченого радника. Ритор Прокопій Кеса-рієць скрізь супроводжував Велізарія.

Сановники стояли напівколом, і Прокопій міг краєм ока бачити приречених. Трибоніан опустив голову з виразом старої дівки, і Прокопієві згадалася статуя весталки. Євдемоній ледь похитувався від напруження, його обличчя нічого не виражало, як у легіонера на огляді. Зовсім звичним здавався і Носоріг. Опадаючи з древа Влади, наче перезрілі плоди, опальні сановники трималися зі стоїчною мужністю. "А є щось і в цих зневажених",— подумав Прокопій.

Після паузи Юстиніан далі виказував свою волю:

— Відтепер Фока буде префектом Палатія, квестором буде Василід, префектом міста — патрикій Кирило.

Нечисленні уродженці збезлюднілої Еллади нагороджувались зневажливими прізвиськами грекулюсів та елладиків-гречаників. Вони були пригноблені, знедолені, тому підозрювалися у вільнодумстві. Хоча рід Василі да вже багато поколінь як порвав зв'язок з Елладою, його призначення здавалося дивним. Василід був багатим і годував бідних у свята. Фока, легіст і ритор родом з Єгипту, був чоловіком популярним, як адвокат. Кирило, полководець третьої руки, вважався доброчесним.

Радіючи падінню вищих, інші сановники нишком подумали: новими призначеннями базилевс мудро пом'якшує охлос.

— Наблизьтеся, пресвітлі,— сказав Юстиніан, і троє нових сановників опустилися перед троном на праве коліно.

Не змовляючись, вони віддавали базилевсу шану за давнім звичаєм. Дивлячись поверх їхніх голів, Юстиніан усміхався з якоюсь світлою, дитячою веселістю. Звичайна посмішка базилевса, це знав Прокопій. Вона нічого не означала, як маска міма.

— Я бачу, що гіркотою розкаяння сповне/ні серця провинних,— добрим голосом, ніби співчуваючи чужому болю, промовив Юстиніан.

Недавній квестор Трибоніан ще більше похнюпився. Але Іоанн Каппадокієць залишався тим самим Носорогом, видивившись на Божественного з награною тупістю. Облудний вираз, усіма добре знаний: зухвалий готується зіграти блазня.

Зараз Палатій був острівцем, який могли залити хвилі ошалілого охлосу. Та, як зрозумів Прокопій, тут і далі велася гра, бридка, паскудна, як у розпутній сім'ї мімів, де люди, зламані фіглярством, назавжди втратили дар простого слова, щирості сердечного жесту.

Раптом Євдемоній похитнувся. Чи не злякався він по-справжньому? Колишній префект спробував опертися на сусідів, вони гидливо відсахнулися, і Євдемоній, наче п'яний, осів на підлогу. Він сліпо шарив руками. Чи не згадав він, що Улюблений не знає меж?

Сусіди префекта патрикії Іпатій, Помпей і Пробус мали вигляд добре вихованих людей, які не знають, чи вони мають самі прибрати нечистоти чи залишити цю неприємну річ для інших. По матері благородні патрикії були небожами базилевса Анастасія, по батькові — потомками Помпея Великого, суперника Кая Юлія Цезаря. Люди відомі, троє патрикіїв поводилися із вартою наслідування скромністю, щоб зберегти майно і життя. Як багато хто, вони з'явилися в Палатій на другий день бунту, щоб бути на очах у базилевса.

Каппадокієць вивів патрикіїв із скрутного становища. Наче хлопчисько, який підбиває іншого на бешкети, Іоанн, тягнучи за собою Трибоніана, схилився над Євдемонієм і відсахнувся, по-блазенськи затиснувши собі носа. Тоді два опальні сановники підхопили третього під руки і потягли його по підлозі до виходу. Іоанн смішно і підкреслено вихляв товстим задом, прикритим вшитою далматикою. Всі стежили, скосивши очі, і ні в кого не здригнувся кам'яно-шанобливий вираз обличчя. Самочинні блазні працювали тільки для Автократора.

Прокопій помітив, що нові сановники вже лежали, розпластавшись перед троном за етикетом Палатія! І базилевс дивився на самого Прокопія. Дивився зі своєю посмішкою, з якою він був намальований у Софії Премудрості під виглядом Пастира Доброго, що на тихомирному, як він сам, ослику в їжджав у Єрусалим.

На руці базилевса ворухнувся мізинець. Як ромейський солдат, налиганий за Дунаєм арканом кочівника, Прокопій підбіг і розпластався перед Владою. Невже демон прочитав думку?! Прокопій умів бути хоробрим у самотності. У присутності базилевса страх одбирав у нього розум.

— Пиши! — наказав Юстиніан.— І щоб едикт був негайно сповіщений підданим.

Прокопій підвівся, дістав стилос і таблички. Він уже опублікував перші розділи історії війни з персами. Він було подумав, що там щось не сподобалось Юстиніану: хтось доповів, вихоплюючи окремі слова і злісно потворячи смисл.

Едикт треба викласти словами базилевса. Тільки їх слід тримати в пам'яті, поки стилос не зупиниться. Та збурювався до болю нестерпний протест, і вперше страх ослаб. Самі складалися записані згодом слова надії на краще майбутнє: "Боюся, все це нашим потомкам здасться неймовірним, неправдоподібним, коли бачене нами почне забуватися з плином років... Коли б не повважали історика вигадником страшних казок чи трагедій для виконання мімами в жахливих і гидотних масках..."

Як мертве тіло, протягли опальні сановники свого товариша повз байдужих схоларіїв Рикіли Павла. Тоді Носоріг грубо рвонув Євдемонія:

— Вставай! Тьху! Всевишній не покривдив мене силою, але ти важчий за мішок з трьома сотнями кентинаріїв, а не вартий і жмінки оболів. Отямся, колишній пресвітлий, комедія закінчилася!

Відставний префект важко підвівся.

— Поквапмося,— запропонував Носоріг, а для Євдемонія додав: — Поки нам не повідрубували голови!

Завзято перебираючи ногами в золототиснених сандаліях на велетенських ступнях, розмахуючи товстими руками, Каппадокієць котився, наче куля перекотиполя, гнана вітром. Пролітали зали, переходи, сходини, темні закути, варта в золочених латах, із списами й мечами, варта в латах із чорної шкури, озброєна бичами зі шкури гіпопотама. Краї таких бичів ріжуть, як гостре залізо. Показуючи на них, Каппадокієць кричав з реготом:

— З моєї шкури базилевс зробить бич міцніший за цей! — Він не соромився свого прізвиська: носоріг — рідкісний звір, і полювання на нього небезпечніше, ніж на слонів.

У палацах і на дорогах Палатія було особливо людно. До двох тисяч слуг, прислужників, добавились супровідники патрикіїв, сенаторів, логофетів, службовців префектури суддів. Сановники і чиновники рятувалися коло базилевса, одні зі страху перед охлосом, інші — щоб не бути звинува ченими потім у співучасті. Каппадокієць з лайками розкидав усіх, хто заважав на дорозі. Вихопивши в когось ціпок, колишній префект не скупився на удари. Влетівши в безлюдний закутень, Носоріг затарабанив у двері, які чи й можна було розгледіти в напівтемряві. Двері відчинилися, Іоанн схилився в блазенській шанобі:

— Прошу ощасливити мене, ненайсвітліші! Вштовхнувши гостей, Каппадокієць помчав униз сходами

з криком:

— Швидше, швидше [

Вузька зала була заслана килимами, яскравими, мов квітучий луг. Двоє слуг чекали господаря.

— Обід! — наказав Іоанн.— І сніданок! І вечерю! Все разом, я голодний.

Пролунали такі пронизливі свистки, що в Трибоніана задзвеніло у вухах. Спритні руки стягували з пресвітлих далматики, накидаючи плащі з ніжного хутра,— було прохолодно. До столу трикутної форми було приставлено пружні м'які ложа. Масажисти, встигнувши роззути господаря і гостей, розминали і розгладжували м'язи ніг, почухували п'яти, створюючи приємну насолоду відпочинку.

— Лукулл обідає в Лукулла! — підморгнув Трибоніа-нові Каппадокієць.— Ти гадаєш, один ти крадеш із старих книжок? Я скрізь совав носа. Твій Лукулл був дурень, він задихався від марнослав'я. Я жеру для себе, я завжди хочу їсти. У мене голод сидить у кістках, у кістках! Розумієте, ненайсвітліші? Мій батько голодував, мій дід голодував. Будь вони прокляті всі, від самого Адама вони висихали від голоду і вмирали від заздрості до ситих. Я-то вже знаю, як заглядати в рот тому, хто їсть. Забудешся, слина сама тече, і груди мокрі, наче тебе кат виставив до стовпа і тебе встигла обплювати сотня роззявляк. Вам не зрозуміти, ви із ситих.

Вінки з червоних троянд, які цілий рік цвіли в палаті йських теплицях, опустилися на голови співтрапезників. Руки, що наче не належали тілам, заповнювали стіл наїдками. Апетитно пахло смаженим м'ясом, дичиною, гострими приправами з часнику, перцю, гвоздики, мускату, ванілі. Від чаш із спокусливими поблисками жиру ішла легка пара, чисті пахощі лимонів і апельсинів перебивались іншими, складними, звабними. Кухарське мистецтво зобов язане викликати спрагу й жадібність.

Ставши нероблено серйозним, Іоанн звівся на лівій руці і вправно бризнув вином з кубка на кам'яний виступ у стіні, формою схожий на храмний аналой.

— Божественному і Єдиному — вічність у житті і слава!

Над подобою аналоя висіла ікона. Святий Георгій з обличчям Юстиніана проштрикав списом багатоголового змія.

— Ти робиш возливання по-еллінськи? — здивувався Євдемоній. Знаючи, що таке для господарів вуха їхніх слуг, колишній префект говорив пошепки.

Каппадокієць махнув головою знизу вгору, наче хотів ударити носом, як рогом.

— Говори голосно, тебе ніхто не почує, крім нас двох. Ага-а! — Каппадокієць розреготався.— То твої нишпорки зупинилися на моєму порозі? Ти не знаєш, що мені за столом прислуговують або глухі, або глухонімі? Вчені мавпи.. Щодо Єдиного, то я Його люблю. Для мене Він — усе Я пристав до Нього нікчемним Він створив мене, як бог Я все знаю, я мудріший за диявола. Я розумніший за тебе, Трибоніане, вп'ятеро, за тебе, Євдемонію, теж уп'ятеро Ви, у своєму роді, варті один одного. А Він мудріший за мене в сто разів. Ми всі тупоголові. Брехня, я тупоголовий тільки перед Ним,— виправився Каппадокієць.— Воз-лиття! Так, для Нього я зроблю все, що не зробить і ...— Іоанн хотів було згадати Феодору, але вчасно спинився.— Словом, я часто бажав перетворитися на Олену Прекрасну або в царицю Савську... Та пийте, їжте!

— О найсвітліший, о п'ятимудрий! — вигукнув Трибоніан. Обличчя колишнього квестора освітила посмішка, іронічна і розчулена.— О премудрий із мудрих, який бажав би вміти змінювати свою зовнішність і стать! Успіху тобі! Дехто, спробувавши таке, як кажуть, перетворився на осла. Але ти надто хитрий, щоб з тобою сталася така пригода. Поговоримо краще про любов до Божественного. Подумай. Не для гри долею хай буде сказано — піддані звикли до насильницької зміни автократорів. Та чи знаєш ти, що безперервно повторювана дія, що звички народів, роблячись звичаєм, переходять у закон? І — проти існуючого не виступають — діяння, що відповідає звичкам народів, уявляється їм правом, основаним на дрброчесності. Пояснюю прикладом. Чи не тому так легко утвердився на престолі... ну, скажімо, базилевс Омега і чи не тому так само легко його скинув базилевс Псі?

Забувши про хмільну розкіш столу, Іоанн і Євдемоній ніби повисли на устах ритора. Він говорив страшенно небезпечні слова. Та в мозкові Іоанна легіст збуджував відгуки, так ніби сам Іоанн розмірковував про те ж саме. Справді, престол імперії не міцний. Нехай згодом таємні пружини переворотів оголювалися і те, що сталося, здавалось простим і доступним. Та чому ж було так доступно скидати базилевсів? Здається, що Трибоніан зумів покласти руку на потаємне таємниць. І — добре вибрав час!

Упиваючись владою своєї думки, легіст зробив паузу. А, навіть Носоріг, зі всією його зухвалістю, мовчить і чекає! Можна говорити далі.

— Отже, звичка — звичай — закон — ось свята трійця, єдина в іпостасях, наче отець, син, дух святий. Проте наполегливістю впливу можна перетворити і створити звички народу. Кому, як не нам, відомі порожнеча і безплідність народів, якщо їх не поливати водою указів, не збагачувати добривами діл, не місити мечем влади. Нехай дія весь час повторюється і те, що було насильством, стає правом.

Вдаючись до засобів адвокатів, традиційних з часів трибуналів італійського Риму, Трибоніан вимовляв окремі слова, ніби читаючи великі букви, що надавало їм особливої вагомості.

— Так, так, повторюю, насильство перетворюється на благодійне право. Ж ахливе і огидне для батьків можна зробити божественним для дітей. Чи не так сталося з релігією? Наша свята віра нашим дідам здавалася паскудним блудом рабів і тупоумних жінок, нашого рятівника вони блюзнірськи зображали з ослиною головою. А потом-ки гонителів припали до ніг розп'ятого. Хрест, зброя ганебної страти, яку за законом не можна було застосовувати до римського громадянина навіть за будь-який злочин, цей хрест вознісся на лабарум війська імперії і на діадему імператорів. Божественність базилевса, виконавця волі Христової і лише перед Христом відповідального, утверджує божественне право правління і передачі престолу в спадщину чи по волі базилевса, за заповітом, як майно. Наполегли