1

В Хайяма взяв я форму рубаї,<br />
Вподобавши за лаконізм її.<br />
Чи замалу, чи, може, завелику<br />
Одежу матимуть думки мої?

2

Безсмертні всі: цей виховав дитину,<br />
Той пісню написав, хоч і єдину,<br />
А той, що не зумів цього зробить,<br />
Коло дороги посадив ялину.

3

Є люди, як дуби, і є дуби, як люди:<br />
Безстрашно грому підставляють груди,<br />
Щоб немічну берізку захистить,<br />
Хоч знають добре — їм загибель буде.

4

Я з квітами прийшов тебе зустріти<br />
І дуже довго ждав — зів'яли квіти.<br />
О, поспіши, бо можуть почуття<br />
Даремно у душі моїй згоріти!

5

Добро і лихо — світло й темнота;<br />
Та не з пітьми бував сліпота —<br />
Надмірне світло людям очі сліпить,<br />
У темряву їх душі загорта.

6

Життя без книги — хата без вікна,<br />
Тюрма глуха і темна, мов труна.<br />
Крізь вікна книг свободи світло ллється,<br />
Майбутнього видніє далина.

7

Я власну вічність бачу без облуди:<br />
О, де б мене не поховали люди —<br />
Там грудка української землі<br />
З мого зажуреного серця буде!

8

Я лицемірити не можу, як святі.<br />
Сорочки чистої замало у житті.<br />
Потрібно сонця, сірника потрібно,<br />
Щоб віршів не писати в темноті.

9

Дивлюся на берізоньку в зажурі,<br />
Що виросла тендітною на мурі.<br />
Їй теж потрібно рідної землі,<br />
Бо там вона не витримає бурі.

10

Я чув, як серце жалісно кричить,<br />
Щоб ворога лежачого не бить.<br />
А розум говорив мені спокійно:<br />
Затям, що завжди гадина лежить.

11

Ненависть і любов — неначе крила.<br />
Коли одне крило в льоту пробила<br />
Ворожа куля — не склади його,<br />
Бо на однім летіти вже несила.

12

В труді прийде натхнення раз у рік,<br />
Але коли — не знає чоловік.<br />
Щоб тих щасливих днів не загубити,<br />
Потрібно працювати цілий вік.

13

Бувають дивні на землі діла —<br />
Серед зими черешня зацвіла.<br />
Я між дерев довідався докладно,<br />
Що поетеса їхня то була.

14

В криницю старості не заглядай,<br />
Про те, яким ти будеш, не гадай,<br />
Якщо не можеш бути вічно юним,<br />
То замолоду не будь старим бодай!

15

Я у такому віці, що якраз<br />
Було б чудово зупинити час.<br />
Та він скоряється лиш нашим дітям,<br />
Що завжди прагнуть перегнати нас.

16

"Роби добро,— мені казала мати,-<br />
І чисту совість не віддай за шмати!"<br />
Благословенний мамин заповіт<br />
Ніхто в мені не зможе поламати.

17

Я міг би жити радісно й щасливо,<br />
Якби мені вдалось маленьке диво:<br />
Змирити серце з розумом — або<br />
Дізнатись, хто говорить з них правдиво.

18

Не кажуть правди тим, хто помирає,<br />
Ні тим, хто у дуренство впав безкрає.<br />
Брехня із милосердя — раз болить,<br />
Брехня із страху — цілий вік карає.

19

Щасливим був я двічі: як на сіні<br />
Мене віз батько в присмерки осінні<br />
І як відчув, що в мене серце в<br />
Те, що належить тільки Батьківщині.

20

Не смерті я боюсь, а темноти,<br />
В якій не можеш сам себе знайти.<br />
Благословенне світло дня і ночі,<br />
Мисль, у якій засвічуєшся ти!

21

Сильніше за любов злоба горить,<br />
Сильніше за красу вражає бридь,<br />
Але життя росте лишень з любові,<br />
Лишень краса людей навчає жить!

22

Загубить гай принадливість свою,<br />
Як ти наткнешся в ньому на змію.<br />
Сичання тихе здатне приглушити<br />
Мільйони зичних співів у гаю.

23

Ми тільки почали розгадувати світ,<br />
В щілину глянули, як діти з-за воріт;<br />
Чи нам відчиняться пізнань важкі ворота,<br />
Чи вирве нам серця роздорів динаміт?!

24

Колись я думав: радощі — це путь<br />
У світ незнаний із моїх Покуть;<br />
Тепер я знаю: радість — то дорога<br />
До яблунь, що в Стопчатові цвітуть.

25

Ви любите лише себе? Любіть.<br />
Збирайте в серці самолюбства їдь,<br />
Ні! Ні! Вона вас зажене в могили,<br />
Щоб вашим трупом землю отруїть!

26

Із цього поїзда, що так прекрасно йде,<br />
Потрібно висісти, але не знаєш де,<br />
Де станція твоя — така печальна й тиха,<br />
Що вже не чутимеш, як потяг твій гуде.

27

Життя подібне до книжок: одна<br />
Грубезна, та порожня і дурна,<br />
А та, тонка,— мов сонце. Та буває<br />
Все навпаки. Чому? Ніхто не зна.

28

Що більший самолюб і фарисей,<br />
То більше прагне шани від людей.<br />
Він так її приймає обережно<br />
І крадькома, як чайові — лакей.

29

Ще від землі воно не відросло,<br />
не виповзло із мокрих шмат,<br />
А мати іграшку йому —<br />
ах, майже справжній автомат.<br />
І полум'ям воно січе, стріляє в материні<br />
груди —<br />
І мертвим молоком живе<br />
й росте малий невинний кат!

30

На милицях з війни додому він прийшов,<br />
І впала перед ним його свята любов,<br />
І, ногу з дерева цілуючи, шептала:<br />
"О щастя ти моє, о клен мій чорнобров!.."

31

Проходив я і всюди вздовж доріг<br />
Дерева бачив — не зрізайте їх,-<br />
Бо як же я повернуся додому<br />
Пустелею — на батьківський поріг?!

32

Цвях витягнути важче, ніж забити.<br />
Кидати важче, легше полюбити,<br />
І важче в спогадах пройти життя,<br />
Ніж просто бути молодим і жити.

33

Бувало, мати кличе, та дарма,<br />
Я з книжкою сховавсь — мене нема.<br />
І досі голосу в книжках шукаю,<br />
Того, що я зневажив легкома.

34

Відходить все, як золоті черешні,<br />
Серця ржавіють, як в намулі блешні,<br />
Але цвітуть і сяють кожен день<br />
Юнацькі мрії про літа прийдешні.