І Ще про Катю з Вінниці. У Каті двоє діток: Андрійко й Софійка. Коли я Софійку вперше побачив, вона ще не ходила до школи. Отакий собі пуп'янок, до всього страшенно цікавий. Я їй у подарунок привіз свою книжечку: "Блакитна дитина". Найбільше вразив її в тій книжечці епізод, коли Толька Дімаров, учень п'ятого класу, проковтнув живе жабеня. Взяв те жабеня до рота, щоб полякати дівчат-однокласниць, а тут завуч, що його діти найбільше боялися: — А чого в тебе щоки наче м'ячі? Толька з переляку те жабеня і проковтнув. Тож, коли другого року ми приїхали в гості до Каті й Тараса Ткачуків, Софійка одразу ж у мою руку вчепилася: — Побігли! — Куди, Софійко? — Я знайшла місце, де отакенні жаби стрибають. Упіймаємо найбільшу (дитячий максималізм!), і ви її ковтнете. Що мав робити — пішов. Не розчаровувати ж дитину. А Софійка, добра душа, ще по дорозі: — Ви ж її не жуйте, бо їй дуже болітиме. Отак проковтніть. Ішов і молив всіх на світі богів, щоб поміж отих жаб величезних трапилася хоч одна дрібнесенька жабка. "Не помреш,— втішав я себе подумки.— Французи ж он щодня їдять — не вмирають". — Немає,— сказала, ледь не плачучи, Софійка, довівши мене до болота. — То їх, Софійко, хтось поперед нас поковтав. Так і поїхав, не поласувавши жабою. II А це, сміючись, обізвалася з Вінниці Катя (Софійка вже пішла до першого класу): — Ви знаєте, що Софійка на уроці заявила?.. "А мій родич, письменник Дімаров, живі жаби ковтає!" III Реклама! Братове письменники, зеленійте од заздрощів!