Рицар Злигодень, вершник під чорним забралом,<br />
В моє серце старе вдарив списом, мов жалом.

Кров із серця дзюрнула червоним струмком<br />
I взялася на сонці прозорим димком.

Світ в очу мені змерк, дух у грудях заперло,<br />
Моє серце старе раз здригнулось і вмерло.

Добрий рицар під'їхав, устав з румака<br />
I, я чую, мене вже рукою торка.

В свіжу рану лягла рукавиця залізна,<br />
Владний голос про щось говорив мені згрізна,

I — о диво! — у мене у грудях нове<br />
Народилося серце, не мертве, живе.

Серце чисте і горде, палке і хоробре,<br />
Молоде і невинне, божественно-добре...

Я лежав, і дрижав, і з невіри чамрів,<br />
Мов язичник, що боже знамення узрів.

А той рицар ізнов уступив у стремена,<br />
Головою кивнув і озвався до мене

(Зичний голос до дна мені душу потряс):<br />
"Ну, шануйся ж тепер! Буде й так на цей раз".