Нудиться Кирило Хоць. Ніч, а йому й не спиться. Перевертається під сіряком то на той бік, то на той, аж піл торохтить. Що йому робить у світі божому? Зима... Морози, а в його топить нічим... Ну хоч кричи — нічим. Прокурить жінка гнойком, наробить чаду — та й усе. Як у хліві — в хаті: двері набрякли, по кутках аж позацвітало, вікна й не розтають... отут не простудишся! Недавнечко ж синка поховав... Такий був хлопчик розумний, втішний — поховав... Ех, це вже в його шоста дитина на тім світі... Що ж... Заробітку катма. Ходив і в город учора, й позавчора ходив,— до дров, думав, хто візьме. Стояв-стояв, мерз-мерз, та чого й вийшов — ніхто не спитав... Сумно, досадно Кирилові. Ось і Параска з печі, жінка його: — Кириле, та що ж воно буде? На печі ось, а поглянь іди, які ніжки, які ручки в дітей: як лід! "От лихо,— думає Кирило,— хоч би мороз пересідався абощо",— і він підвівсь і дивиться у вікно, чи не хмариться, чи не м’якшає. Та ні: зорі так мигтять та виблискують. "Хм... ну що ти казатимеш?" Повісив голову, думав-думав: нічого... Треба й сьогодні в город. Засвітив... Се, те — давай сокиру гострить. Параска з печі зволоклася, за гнойком пішла. Дітки, Оленка з Андрійком, і собі з печі. Позгинались на лежанці, дивляться... так жалібно дивляться на батька. — Чого ви тут? — батько до їх,— померзнете, гетьте на піч! А Оленка: — Ні, ми...— почервоніла та й нічого. Погострив сокиру Кирило, у вікно подивився: небо біліє, світ скоро... Перекусить би чого. Вломив хліба — чого ж би до хліба? Заглянув у мисник, пересунув в горщичок, пошарив на лаві — нема нічого. Оленка: — Татусю, татусю, ось я вам! — та, як зайчик, під лаву, вхопила часничину:— Ось, татусю, я й обчищу ще. Аж усміхнувся татусь. Обчистила. — Нате! Узяв Кирило, маже шматок. Вона так уже зазира в вічі йому, так зазира, далі: — Т...татусю. — Чого? — На... наберіть..— Пальчик у рот та й похнюпилась. — Чого наберіть? — На... на спідничку. Дивиться Кирило. Вона: — Я... Я виросту, то й... сорочку шитиму... вам. Андрійко меншенький: — А мені... А мені... пилога ж... ж ожюмом... Кирило аж засопів. — А, де ви набрались на мою голову! — каже. Оленка: — Он у Цмелів... і... Ганнусці набрали, й Устусці, а я... А мені й...— та й скривилась. Та така: оченята позакружлювані, личко бліде, сорочечка обстрьопана... плаче, бідна. А Андрійко й собі: — Он, он у Цмелів... ожюм, пилоги, а в нас, а в нас... І ні,— такий страдний. Похнюпивсь Кирило. Жалко стало. Пригадав, як і ті, покійні, оджили в його. Плачуть, плачуть, було, а він ще б’є, було... Ех, оджили... А це й сі... та двойко ж їх тільки... Бідненькі... Жалко! — й хліба не проковтне. Перехрестивсь, дранку на себе, другу зверху, за сокиру — та й гайда. Надворі світало. Прийшов у город Кирило. Десь узялось ще чоловіка з шість. Поставали, стоять під крамницею. Одежа — латка на латці в кожного, чоботи — ніски так і позадиралися. А холодно — страх! Скрізь так іскорки й грають, під ногами тріщать, ворони позгинались на дереві, дим стовпами, та такий проти сонця червоний. Тупцюють дроворуби, хукають у руки, а носи сині, на бородах сніг... Підходить двірник в кожушині: — Ану, до панів наших. Кожний так і рушив з місця. — Ні,— каже двірник,— не всі. Ходім... ти,— та показав на самого молодшого, на самого здоровішого. Так і осіли всі, тільки дехто головою скрутнув, дехто почухавсь. А той... той пішов, осміхається. Кирилові так заздрісно стало. — Аж противно,— каже,— як ото воно ще й зуби скалить. — Радий, бач, що взяли,— каже один. — Еге,— каже другий,— показний, бач... Та це й прохарчиться він, і в кишеню перепаде. "Ех,— дума Кирило,— от щасливий... А він... чого його не взяли?.. Чого ж він непоказний такий? Чого він... ні зросту, ні цвіту?.. Та це... гляди, й сьогодні не візьмуть!" Підходить міщанка якась, товста і в шалі великій. Кирило: — Я.,, мене! — Ну, не дуже "якай",— визвірились.— Не ти сам! — та й заступили його. Так і вдавило Кирила. Чи плакать, чи що й робить? Пом’явсь-пом’явсь та під другу крамницю сам собі став. Стояв-стояв, ніхто нічого. "О боже мій, ну що тут робить?" Утер очі, бадьориться давай: — Ану до жидка до якого, столярувать давай... От столяр так столяр! — осміхнеться та ще й усом моргне! Одначе час не стоїть. Почали вже розходиться ті. Глянув на сонце Кирило — високо... — І, лихо! Та це вже і не буде нічого. Так-таки й сьогодні не візьмуть? — Похукав руки. "Піду... піду до панів,— дума.— Дітки... плачуть... піду!" Рушив. "До яких же панів? До цих хіба? — Перейшов через дорогу, постояв...— Ні, ніяково до цих, страшно: дім великий... Хіба до тих он? Ану — до тих..." Пішов, м’явсь-м’явсь, і через фіртку загляне, і через огорожу... "Ні, ніяково... Піду аж до тих он..." Пішов, уже й полою втерся, уже й защіпкою цокнув, та й... що ж він казатиме, як увійде? Як у вічі панам дивитиметься? "Нічого, ждатиму вже!" Вернувсь під крамницю синій-синій, зігнувся та так уже дивиться на всякого, так дивиться... Ніхто нічого... "Ну й люди, ну й кляті, ситі, пикаті, осоружні... Ху, хай вам лихо!" Поплигав... минув крамницю, один дім, другий... "Куди ж це він? Додому? Чого? З чим? Оленка ж, Андрійко..." — так і вдавили сльози. "Вернусь, що не буде... Кланяться буду усякому, просить усякого... Так і так, скажу... дітки гинуть. Ось іде пан якийсь — оцьому й поклонюсь... Ні, шуба велика... страшно... Ні, хай під крамницею вже!.." Дочекався, став... "От тепер... поклонюсь оцьому". "Ні, опалети великі — начальник великий. Хай он тому..." "Ні, пика сердита". "Ага, ось іде... дивиться весело,— оцьому... Ні, ніяково... соромно... От лихо! Ну, хай-но тому..." Проходить і той, проходить і другий... "Отому непремінно вже!.." Проходить і той. "А-а, добра б тобі не було, життя отаке!" — заскреготів зубами, поклигав. Трохи й не пропав, поки додому доліз. Аж у серце кололо, гак змерз. Одчиня хату. Андрійко з печі: — Татусь, гостинця, гостинця! Аж зуби зціпив татусь. — А, гостинця тобі!., гостинця!.. А, печете ви мене! Кинув шапку, похукав у руки, розстібаться давай. Сіпа ті ґудзики, сіпа, не розстібнеться: як граблі руки. — А, посохли б тобі,— каже,— а, а... нечиста сила! — Боже мій,— каже жінка,— ти б же сказав... дай я розстібну... — Не печи мене,— крикнув,— не ріж мене! — Боже мій, хто ж тебе ріже?.. — Нечиста сило, сатано! Посунулась жінка аж на піч. Дітки в куточку на печі позгиналися, трусяться, плачуть. Кирило до полу: — А, печете ви мене!..— та кулаком у груди себе:— Пе-е-чете! Жінка: — Та боже мій, дітей поперелякуєш! — А, дітей... діти... топи... грій... спідниці, озюми їм! "Он у Чмелів..." Ось і воно... сміття!.. А, печете... а-а, коли я здихаюсь вас! Оленка,— що вже їй сталось,— як схопиться, та прожогом з печі. Мати за руку: — Куди ти, господь з тобою? — Піду, піду утоплюсь, піду... простуджусь... — Та бог з тобою!.. — Як і... І допікають ще... Коли б... Коли б хоч... умерти,— плаче, аж захлинається. Кирило сів на лаві. Оленка: — Коли б... хай... І Ганнуся, й Устуся в Цмелів... будуть, а... А мене... У вас і... не буде. Похнюпився Кирило. Рипнули двері. Увійшов чоловік у сіряці. Глянув Кирило: кум Хома, такий веселий, осміхається. — Здорові були,— каже,— та боже поможи! — та руку Кирилові простяга. Цього не було ніколи, а це — простяга. Кирило: — Здорові! — та й знов похнюпивсь, руки мов і не бачить. Хома ближче до нього. — Як бог милує? — каже. Сунув тоді й Кирило свою, тільки як неяшву, — О куме,— каже той,— хіба так чоломкаються?.. Отако-о! — придавив йому, ще й посіпав. — Ет,— аж лоб зморщив Кирило,— без діла мені чоломкання те. — Чого? — Та зовсім воно... не личить нам. — Личитиме... ось і ми по-благородному будем... Кирило так непривітно: — По-благородному... на чорта нам благородне те? — Чого? — Та... он хата замерзає, чортма нічого... по-благородному!..— Зцідив зуби та ще дужче похнюпивсь. — Хе-хе! — сміється Хома.— Сердиті кум! Мовчить Кирило. — Не журіться, куме, ось... не замерзатиме хата. — Ех,— скрутнув головою Кирило,— не замерзатиме! — Хе-хе... ще й не вірять кум... не те я чув, куме! Підвів голову Кирило. — Хе-хе... от чув!., от чув!..— Хома йому. Дивиться Кирило. — Що ж там? — питає. — Еге, нічого... Я це й прийшов до вас... Не замерзатиме...— та по плечі, по плечі Кирила.— Не замерзатиме! Здвигнув плечима Кирило: — Що ж там? Кажіть! — Так-то, й кажіть!.. Хе-хе... тут таке... от чув! Аж осміхнувся Кирило: — Так... кажіть! Хома так потихеньку: — Он що... виборних вибирать будем... У Думу... хе-хе! — Гм,— Кирило й губи оддув,— знаю... таке...— Махнув рукою та й знов насупивсь. Дивиться Хома: — Що ж, куме, не до вподоби? — А що ж,— Кирило йому,— що мені з Думи тієї? — Як "що"? Дума ж, не на що то й Дума... Дума ж таке буде видумувать, значить, щоб... щоб, значить... холодно оце у хаті в вас, то щоб не холодно було... От що з Думи тієї! — Таке... І кому там нужні ми? А так плеще наша браття. — Е, ні, куме, стійте, це не "наша браття", це он хто — це сам земський казав. Од самого земського чув. — Що? — Од земського чув... У свідителях за Семена був. Кирило ближче присунувсь до Хоми: — Та й що? — Що ж... сидимо в прихожій, чоловік з десять нас, балакаєм: той цієї, той тієї... згадали про бідність. Ось чоловічок один і давай про вдову про одну... "Ну й страждає,— каже,— бідна, так от страждає: ні топлива, ні хліба, а дітки ж то — сам дріб’язок". Де взявсь земський: "А що ви тут?" — каже. А ми: "Та це... про бідність,— кажемо...— Так уже,— кажемо,— жить гірко нашому братові, так гірко..." — "Потерпіть,— каже,— ось Дума скоро... не гірко буде". Та й пішов у другу хату. Коли ось знов виходить, лист виносить якийсь. "Ось,— каже,— що цар пише..." І там як зачав читать нам, як зачав читать... І все про те, що... хе-хе... І нам жить добре буде... Та й каже: "Бачте... це ж і Дума на те... потерпіть..." Параска аж голову з печі. — Так... так і цар пише? — питає. — Еге ж, еге,— осміхається Хома.— А ви думали як? Жарти? Хе-хе... А кум ще й не віріли. Кирило й собі осміхнувся та так радісно до Хоми: — Так, куме... Як же ж... Що воно буде? — Хе-хе... А вам якби що? — Та що ж... якби... хе-хе... якби... щоб і ми люди.... — Отож... не що-то й воно: тут уже як не верти, а як ти чоловік, так і я чоловік. Як тобі — бог, так і мені... чого тобі, того й мені треба. — А звісно... А воно як ведеться в нас? Тому небо й земля, а тому... ані писни. У того є й переє, а в того... хоч пропадай... У Чмеля ожереди й гниють, а в мене... крига в хаті... У Чмеля діти, а в мене цуценята. Ех!..— похнюпивсь Кирило, а сльози кап-кап йому. Параска й собі давай утирать... — Господи,— каже,— чи ми вже не люди! Чи в нас уже й не діти? — Боже, боже,— хлипа Кирило,— який-то толк добру твоєму! — Ось годі, годі! — зупиняє Хома їх.— Дума ж! Усі будемо люди, годі! Кирило втерсь, осміхнувсь: — Та коли б же дав бог! Параска: — Коли б дав милосердний... Цар же пише... Коли б! Бо так допекло вже... — Чи повірите, куме, так допекло,— перехопив Параску Кирило,— так допекло... І оце ж... топлива... Ну хоч кричи! — Хе-хе, бодай вас...— Хома йому,— у мене вівсяної є там... беріть... топіть... помиримось. Моліться тільки, щоб Дума швидше. — Спасибі, куме! — Кирило йому.— Значить, коли б дав бог... значить... Хе-хе...— Кирило встав, у вікно подививсь, по хаті пройшовсь, осміхається.— Значить, хе-хе, і ми люди! — Аякже, куме! Хе-хе... — Коли б же дав бог, щоб Дума... А то й дитині не радий. — Та як же ж,— Параска до кума,— почав на дітей.... що діти винні? — Та звісно,— Кирило їй, та до полу сам:— А що там,— каже,— не плачуть уже? Оленка й Андрійко повистромляли голови з печі та так радісно дивляться, так осміхаються. Кирило: — Дак як, Оленко: "Й Устуся, й Ганнуся будуть, а мене не буде?" А ти така!.. Як так можна! — Далі:— Андрійку, а йди лиш, чолом дай татусеві хрещеному, йди. Хома до полу, Андрійко з печі простягає ручку... — Чого ти плакав? — Кирило йому.— Га, чого? — Та тріп, тріп по щічках його пальцем. Андрійко: — А як лаяли он... ожюм не купили. — О мій синку, дасть бог — купимо... ще й жупанок справимо... чобіток нема. Оленка: — Так... тату, і... спідничку справите? — Справимо... спідничку справимо... та й керсетика б треба. Оленка давай у долоні плескати: — Спідничка, спідничка! А Андрійко: — Ожюм, ожюм, жупанок, жупанок...— та аж підскакує. Оленка з печі, та за ручки Андрійка, та собі стриб, стриб, далі обняла й поцілувала його. — Хе-хе,— сміється Кирило.— Стара, давай насіння! Беруть, лущать, радіють...