Не встиг я вранці переступити поріг класу, як до мене підбіг Мишко й повідомив: — А в Миколки Полішка — радість! Я здивувався: — Невже сам задачку розв'язав? Мишко замахав руками: — Та що там задачку! Бери вище! — Можливо, на рибалці відзначився? — роздумую. Тут Мишко обурився й каже: — Ніякої у тебе фантазії, Майбородо. Дрібниці вигадуєш. Ти б поглянув на нього. Аж тремтить від щастя. Алеї мовчить. Скромний. У Миколи дійсно був піднесений настрій. Він стояв в оточенні однокласників і таємниче мовчав. — Ну скажи, Микольцю,— просила Лариса, яка вважала, що знає все про всіх не лише в своєму класі, айв усій школі.— Ну хоч мені одній. На вушко. Я ж ніколи й нікому. Миколка поважно кашлянув і, задравши голову, подивився на стелю. Потім перевів погляд на Ларису й зітхнув. — Дивні ви люди. Пощастило мені і все. Чому я повинен про це кричати? Скромність прикрашає людину. Тут клас завирував, ніби вулик під час переселення. Кричали навперебій, і зрозуміти щось у цьому крикові було важко. Одні схвалювали стриманість і скромність щасливця, інші навпаки — вимагали, щоб сказав. Полішко презирливо зміряв однокласників поглядом й твердо заявив: — Мені дуже пощастило! Та це не значить, що я повинен лізти на парту й кричати про це на все горло. — Отакі-то діла,— прошепотів мені на вухо Мишко.— А ти говорив. Ех,— махнув рукою й заздрісним поглядом втупився у Миколку. Та задзвенів дзвінок, і в клас зайшла вчителька Марія Іванівна. — Добрий день, діти! — привіталась. — Добрий день. Марія Іванівна відкрила класний журнал і наділа окуляри. Лариса підняла руку. — Ти хочеш відповідати? — запитала Марія Іванівна. З її здивованого обличчя мало не впали окуляри. — Ні,— тихо промовила Лариса.— Я сьогодні чергова й хотіла... Марія Іванівна поглянула на дошку. Вона була чистою| і готовою до уроку. На місці лежали крейда й подушечка. То в чому ж річ? — Миколка Полішко... — Захворів? — стурбувалася вчителька. — Ні. Просто у нього радість... — Яка? — Нікому не каже. Скромний, просто терпіння немає. Я й хотіла попрохати, щоб ви не викликали його до дошки. Навіщо людині радість псувати. Марія Іванівна зняла окуляри, протерла скельця хустиною й, відшукавши на "Камчатці" веснянкуватого Полішка, лукаво запитала: — Це дійсно так? Микола повільно підвівся й задоволено посміхнувся. Обличчя у нього було, як у кота, який щойно поласував чималим куснем ковбаси. — Ти чому мовчиш? — Пощастило,— радісно випалив Микола.— Іще й як! Давно мені так не везло. Марія Іванівна далі не розпитувала. Проте відповідати його не викликала. Незабаром уся школа знала, що в Миколки Полішка радість. Деякі навіть твердо запевняли: — Миколці батько купив новенького мотоцикла. Не вірите? Точно! Інші заперечували: — Вигадка! Немає в нього ніякого мотоцикла. Та він йому і не потрібний. Під час великої перерви мені нарешті пощастило продертися до героя. Обнявши щасливчика за плечі і ловлячи на собі заздрісні погляди школярів, я запитав Миколку: — А тобі дійсно пощастило? Миколка зупинився і, хвилинку подумавши, потягнув мене у куток, подалі від допитливих очей і насторожених вух. Переконавшись, що поблизу нікого немає, зашепотів: — Скажу тобі як надійному товаришу. У мене дійсно велика радість. Тільки ти поклянись, що нікому не скажеш. А то звинуватять мене в тому, що я нескромний. А радість така, що хочеться на голові стояти. На руках ходити. Я згорав від нетерпіння. — Ну не тягни! Сили немає. Миколка набрав повні легені повітря, як плавець перед стрибком у воду, й видихнув: — Мені вчора двійку з математики поставили. — Це я знаю! — А батька вдома не було. У відрядженні. Отож, у щоденник ніхто не заглядав. Пронесло. Радість-то яка! Але ж ти нікому нічого. Мовчок. А то звинуватять у нескромності. Я стояв, розкривши рота, ніби карась, якого щойно викинули підсакою на берег.