Сонце заходило криваво. На вітер. На неспокій в його душі.
Зачервонілася суха крона дуба біля воріт.
Червоніла від того кривавого заходу і сива волохата голова старого Кавулі.
Ходив по подвір'ї, чистім, як хата у свято, і кляв. Не голосно, ні, але від самого серця. Видихав ненависть з себе, як сірчаний дим. Чорні думи по вінця сповнили його душу.
Такої суми ніколи не чекав Вважав, що знає зак...