(Казка)

Давно, в дитячий любий вік,<br />
в далекім ріднім краю<br />
я чула казку. Чула раз,<br />
а й досі пам'ятаю.

Мені її розповідав<br />
малий сільський хлопчина<br />
без тенденційної мети,<br />
бо він же був дитина.

Ні, він розказував її<br />
з простотою святою<br />
(я, може, помилку роблю,<br />
що казку в рими строю).

Ми з ним сиділи у садку<br />
вечірньою порою,<br />
в той час, як захід розпалив<br />
пожежу за горою.

Вечірній вітер турбував<br />
стареньку нашу грушу,<br />
і щось таємне і жаске<br />
нам заглядало в душу.

Усе лякало нас: трава,<br />
що тихо майоріла,<br />
і гаю дальнього стіна,<br />
що в заході горіла.

Та навіть в груші тій старій<br />
ми певності не мали, —<br />
хто знав, про що її гілки<br />
"на мигах" промовляли?

А найстрашніші нам були<br />
оті ставні тополі,<br />
що вшикувалися в ряди, —<br />
запевне, з злої волії

Бо все те, запевняв Лаврін,<br />
(так приятель мій звався),<br />
зросло на велеті тому,<br />
що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись<br />
не тілом лиш, а й духом,<br />
всі людські пута й кайдани<br />
зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла<br />
ніяка міць ворожа,<br />
поки на нього не прийшла<br />
таємна кара божа.

Чим велет бога прогнівив,<br />
того Лаврін не відав.<br />
Питала потім я й старих,<br />
та жоден не повідав.

Не встрелив велета господь<br />
своїм ясним перуном,<br />
а тільки сном його накрив,<br />
немов м'якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, —<br />
ні, часом кара божа!<br />
Спіткала велета у сні<br />
пригодонька негожа.

Ліг велет — думав, на часок,<br />
та й спить уже століття,<br />
землею заснітився весь<br />
і марить про страхіття.

Бо скористали вороги<br />
з його важкої млості,<br />
безкарно точать з нього кров<br />
і трощать білі кості.

Вже оснували тіло все<br />
залізними дротами,<br />
припали до глибоких ран<br />
неситими ротами.

Не раз до серця глибини<br />
сягають хижі руки,<br />
а велет спить камінним сном,<br />
хоч терпить люті муки.

Часами болісно у сні<br />
наморщить густі брови,<br />
тоді стинаються й шумлять<br />
гаї, ліси, діброви.

Як дошкулить несвітський біль,<br />
він трохи ворухнеться,<br />
по тілу корчі пробіжать,<br />
уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги,<br />
гадають: "Ет, примара!"<br />
Але ущухне божий гнів,<br />
минеться й божа кара.

І встане велетень з землі,<br />
розправить руки грізні<br />
і вмить розірве на собі<br />
усі дроти залізні.

"Все, що налипло на йому,<br />
одразу стане руба..." —<br />
хлоп'я спинилось. Нам обом<br />
волосся стало дуба.

"Коли ж він встане?" — тремтячи,<br />
спитала я хлопчину.<br />
"За рік, сто рік чи за безрік,<br />
а може, й в сю хвилину".

Тут раптом вихор налетів,<br />
і дерева здригнули.<br />
Ми, як сполохані пташки,<br />
до хати враз майнули...

Кохана стороно моя!<br />
Далекий рідний краю!<br />
Щораз згадаю я тебе,<br />
то й казку сю згадаю.

Єгипет, 5/ІІ 1913