У гірському глибокому озері жила маленька срібляста рибка. По тому самому озеру плавав великий білий лебідь з довгою шиєю і могутнім дзьобом. Одного разу зустрів лебідь рибку і хотів її з'їсти. Стала срібляста рибка проситися. — Не їж мене, лебедю, красеню білокрилий, велетню чорнодзьобий! Сказав тоді лебідь: — Дістань мені черевички, бо лапи мої у воді мерзнуть. Дістанеш, тоді я тебе не їстиму. Не дістанеш — з'їм. Швидко попливла рибка по озеру шукати черевички. Кругом побувала, на дно спустилася, ніде черевичків для лебедя не знайшла. Підпливла тоді до берега під очерет і заплакала. Почула той плач жаба-крекотушка і питає: — Рибко срібляста, чого ти плачеш? Розповіла рибка жабці про своє, горе. — Я тобі допоможу,— сказала зелена жаба,— підожди мене тут. Залишила рибку між очеретами, а сама на берег виплигнула і заквакала: "Ква-ква, ква-ква, ква-ква!" Почув це горобчик-молодчик, що сидів на високій вербі, і у відиовідь зацвірінчав: "Цвірінь-цвірінь, цвірінь-цвірінь!" Розповіла жаба горобчикові про біду сріблястої рибки і попросила допомогти дістати черевички. Полетів тоді горобчик-молодчик в садок, де гуляла маленька дівчинка Наталочка. Як довідалась Наталочка, ідо лебідь рибку хоче з'їсти, швиденько принесла горобчикові свої червоненькі черевички і наказала: "Лети швидше, швидше, щоб рибку врятувати!" Горобчик-молодчик полетів і оддав черевички зеленій жабці-скрекотушці. Жабка плигнула у воду і подала їх рибці сріблястій. Зраділа рибка, зараз же попливла до лебедя. Черевички ті лебедеві дуже сподобалися, і він пообіцяв тую рибку сріблясту не чіпати. Переказала свою подяку срібляста рибка жабці-скрекотупщі. Жабка — горобчикові-молодчикові. А горобчик — Наталочці.