Був собі дід та баба, і було в них дві дочки: дідова дочка й бабина дочка. Дідова ж дочка була така добра та роботяща, все робила, що їй наказувано, а бабина дочка така лиха та ледача — нічого не хотіла робить і нікого не слухалась. А все ж таки баба свою дочку більше любила й жалувала, ніж дідову: своїй і пиріжка з маком дасть, і намиста купить, а дідовій нічого такого, та все сварить її, та лає: і те не так зробила, і того не тямиш! Все не добре. Одного разу тая баба так дуже розгнівалася на дідову дочку, що стала казати дідові: — Візьми свою дочку та одведи її в ліс. Я не хочу, щоб вона тут була! — Та як же вона сама житиме в лісі? Вона ж там загине! — А нехай собі! — каже баба.— Одведи та й годі! Не треба мені твоєї дочки. От подумав, подумав дід та й сказав своїй дочці: — Ну, збирайся вже, одвезу тебе. Все одно тут тобі життя нема. Заплакала дідова дочка і почала збиратись. Взяла деяку одежину та півника й котика. Одвіз дід дочку свою в ліс. Там була така хатка маленька, що дроворуби собі колись поставили, а потім покинули, як пішли додому. Туди й завіз дід свою дочку. — Ти, дочко, не журись,— каже дід,— я тебе швидко одвідаю! — Добре, тату,— каже дідова дочка. Дід урубав дровець у лісі, привіз дочці, зоставив їй хліба й солі, пшона та трошки сальця й поїхав додому. А дочку зоставив. Тільки вже й не прощався з нею, щоб жалю не завдавать, а так зробив: прив'язав деревинку до припічка на причілку, то вітер як повійне, деревина й стукне в стінку, а дідова дочка дума: "То мій батенько дрівця рубає!" Слухала, слухала, аж уже й стукати перестало, а діда нема... Тоді вона догадалася, що батько поїхав. Пожурилася дідова дочка, а потім узялася за діло: хатку прибрала, сміття позамітала, павутиння поскидала, знайшла відерце і пішла по воду. Іде, іде. Коли стоїть яблунька така зарослая та гусеницею обплутана, що страх. От та яблунька й просить: — Дівко, дівко, порятуй мене, обчисть мене, я тобі в пригоді стану! Взяла дідова дочка, обполола ту яблуньку гарненько, обгребла, ще й пісочком обсипала, гусеницю обібрала. Стоїть яблунька, як лялечка. І пішла собі дівчина. Набрала води з кринички, вертається, коли біжить сучечка, та така нещасна і вся в виразках, а в тих виразках черви позаводились! І стала та сучечка просить дідову дочку: — Дівко, дівко, порятуй мене. Обханюч[1] мене. Я тобі в пригоді стану. Взяла дідова дочка, очистила оті виразки, ще й водичкою промила, та й шерсть пригладила. Стала сучечка чепурненька. Прийшла дідова дочка до своєї хатки, а котик і півник так уже за нею заскучали. От вона випалила в печі, щоб кулешику зварити та щоб тепло було, попоїла й котика з півником нагодувала. Повечеряли всі втрьох і лягли спати. Коли се чує вночі — щось таке стукотить. Стукотить та ще й наказує: — Стукотить, грюкотить кобиляча голова! Дівко, дівко, одчини! Дівчина встала, одчинила. А голова знов каже: — Пересади через поріг! Пересадила. — Посади мене за стіл! Посадила. — Дай мені їсти! Дала. — Покоти мене спати! Помостила дівчина під піччю, покотила. Лягла, коли чує — знов щось стукотить і приказує: — Стукотить, грюкотить вовча голова! Дівко, дівко, одчини! Одчинила. — Дівко, дівко, пересади мене через поріг! Пересадила й за стіл посадила, нагодувала й спати покотила. Ще за яким часом знов щось таке стукотить і приказує: — Стукотить, грюкотить ведмежа голова! Дівко, дівко, одчини! Одчинила дідова дочка. — Дівко, дівко, пересади мене через поріг! Пересадила. — Посади за стіл і нагодуй. Посадила й нагодувала. — Покоти мене спати. І спати покотила. Ну, поснули всі. Ранком кобиляча голова й каже дідовій дочці: — Ану, заглянь мені у праве вухо. Вона заглянула, коли там стільки всякого добра! Одягу, полотна, посуду всякого! — Це все твоє, бери собі,— каже кобиляча голова,— за те, що ти нас добре приймала. Далі й вовча голова каже: — Ану, заглянь мені у праве вухо, що ти там побачиш. Заглянула, коли ж там теж стільки всякого добра: коні, телиці, овечки! Як заглянула дівчина ведмежій голові у праве вухо, аж там цілі підводи стоять, волами запряжені, повні усякого хліба, огородини! — Це все тобі буде! — каже й ведмежа голова. — А тепер прощавай! — каже кобиляча голова. Та й подалися всі в ліс. Дивиться дівчина на своє добро, не знає, що й робить! Коли це йде дід, батько її, одвідати дочку. Як уїхав у двір, як побачив усе добро — і сам не знає, що то таке. А ввійшов у хату, аж там і одчинені скрині з усяким добром! — Що це таке? — питає дід. А дочка йому й розказала все. — Ну,— каже дід,— тепер поїдемо додому! Може, вже й баба не буде гніватись, як побачить стільки добра! Забралися й з усім добром, забрали й котика та півника. їдуть коло тієї яблуньки, а на ній такі хороші червоні яблучка! Коли це яблунька й гукає: — На тобі, дівонько, яблучок! Та й дала дідовій дочці багато яблучок. Їдуть далі, коли біжить та сучечка, що її порятувала дідова дочка, та й каже: — На тобі, дівонько, намисто, за те, що ти мене порятувала! Та й дала аж десять разків доброго намиста. — А, спасибі тобі,— каже дідова дочка,— яка ж я рада! У мене все, все є, а тільки доброго намиста не було. Та й убралася в те намисто. Як приїхала додому, як побачила баба все те добро, зараз почала казати дідові: — Одвези й мою дочку туди! Я хочу, щоб і в моєї дочки було стільки всього! Одвіз дід і бабину дочку. Покинув їй усього їсти, сам поїхав додому. Увечері бабина дочка повечеряла й лягла спать. Коли це щось стукає: — Стукотить, грюкотить кобиляча голова! Дівонько, дівонько, одчини! А вона одказує: — Невелика пані, й сама одчиниш! Одчинила кобиляча голова, далі каже: — Дівонько, дівонько, пересади мене через поріг. — Невелика пані, й сама перелізеш! — Дівонько, дівонько, посади мене за стіл і нагодуй! — Невелика пані, й сама сядеш, та там скоринку з'їси! — Дівонько, дівонько, покоти мене спати! — каже наостанку кобиляча голова, а бабина дочка знов одказує: — Невелика пані й сама покотишся! Покотилася кобиляча голова під піч. Коли це знов щось гукає: — Стукотить, грюкотить вовча голова! Дівонько, дівонько, одчини! І знову бабина дочка не схотіла нічим прислужитись. Прибула й ведмежа голова, теж гукає: — Стукотить, грюкотить ведмежа голова! Дівонько, дівонько, одчини! Не схотіла бабина дочка й ведмежій голові нічого послужити. Ведмежа голова сама і в хату влізла, сама й коло столу вмостилася, сама й спати покотилася. А другого дня ведмежа голова й каже: — Ну, коли ти така, то ми ж тобі задамо! Та взяли й розірвали бабину дочку. Саму з'їли, а кісточки в торбинці надворі повісили. А баба вже посилає діда по дочку, каже: — Пора вже тобі їхати по неї. Там уже досі в неї всього є, треба її додому привезти. Дід став збиратися, а баба теж клопочеться, готується зустріти дочку,— пече, варить, сусідів кличе. Випроводжає баба діда, коли чує, сучечка вилізла на хату та й дзявкотить: — Дідова дочка як панночка, а з бабиної дочки тільки кісточки брязкають! — Що це вона дзявкотить? — каже дід. — А то вона дурна! — каже баба, та й кинула на сучечку ломаку. Поїхав дід. Коли приїздить у ліс, до тієї хатки, аж і правда: нема в хаті нікого, і в дворі нічого, а в торбинці тільки кісточки брязкають... Приїхав дід, розказав бабі, що так і так. Баба плаче, та вже нічого не поможеться. А дідова дочка пішла заміж, і живуть вони собі добре. Я в них була, мед-вино пила, калачами заїдала, медком солодким смакувала. [1] Обханючити — тут: обчистити, прибрати.