Валерій Гужва

Привид Шекспіра

Ми плачемо, вродившися, бо мусим

Дурну комедію на світі грати.

В.Шекспір. "Король Лір"[1]

1

Шекспір осідлав якийсь ящик, витер піт з чола — на ньому вгадувалися тоненькі ниточки зморщок. Публіка давно пішла з театру, дерев'яний "Глобус" нагадував величезну стайню. Невдовзі мало посутеніти, а поки що зір Олександра Івановича, отой пильний, всепроникний зір, що його людина набуває лише уві сні, намацував дві порожні галереї супроти сцени, що приліпилися до високої стіни, наче низка ластів'яних гнізд.

Обличчя Шекспіра було точнісінько таким, як на чандоському портреті пензля Річарда Бьорбеджа — молодим, чистим, пещеним навіть, темне волосся було прикрите світлою перукою, недбало зсунутою набакир. Тільки — оті ниточки майбутніх зморщок. Крупно завинуті буклі кумедно підстрибували, коли Шекспір нахилявся, аби звільнити стопи від важкого взуття, а потім розминав намозолені пальці.

Він сидів на просценіумі, майже посередині зали, обличчям до балкона, що нависав над коном. Балкон теж був порожній. Колеги Шекспіра давно, вочевидь, розійшлися — хто пішов до сім'ї хто до коханки, хто — в найближчий генделик, аби промочити горло свіжим елем.

Уві сні Олександр Іванович питав себе: чому Шекспір сидить просто неба, ніби дограє подумки якусь химерну роль? Невже йому нікуди піти після тригодинної вистави? Аж раптом під балконом, де під час дії товклися, як і на сцені, актори, створюючи відповідне до подій у виставі тло, відчинилися невеличкі дверцята і звідти вийшов невисокий чоловічок, обличчя якого Петриченко-Чорний не міг побачити: було затулене маскою. Чоловік був у темному костюмі і жилетці; нижче машкари, що її невідома особа тримала на паличці, вгадувався широкий вузол темної краватки у комірці світлої сорочки.

Щось невловно знайоме було у поставі незнайомця. Олександр Іванович надсилу напружував зір, ніби сон надав йому можливість побачити обличчя цієї людини крізь маску. Даремно. Дивно лише було наприкінці шістнадцятого століття, куди закинув Петриченка сон, побачити людину, вдягнену за модою початку минулого двадцятого.

Незнайомець трохи пововтузився з якоюсь річчю, що її намагався просунути в отвір дверей під балконом. Нарешті це йому вдалося, і він попрямував до Шекспіра, тягнучи за собою сплетену з лози канапу з високою спинкою.

Олександру Івановичу здалося, що знає цю канапу, бачив її не раз, що вона і незнайомий чоловік складають якусь єдність, та закони сну не давали йому можливості згадати, яку саме. Тим часом чоловік доволік своє майно до ящика, на якому й досі сидів Шекспір, розтираючи натруджені стопи, поставив канапу і розташувався візаві драматурга.

Тепер Петриченко-Чорний, побачивши лису потилицю чоловіка, зрозумів, нарешті, хто це, але не повірив собі. Він знав, що спить, що все це — маячня, марення, та сон був навдивовижу реальним. Опиратися сновидінню не було жодної змоги — і прокинутись не було сили.

Вмостившись на плетеній канапі, чоловік поклав руку на бильце. Кволе лондонське сонце поцілувало його маківку, і знайомий незнайомець звернувся англійською до Шекспіра.

Петриченко-Чорний, одначе, ніби досконалий синхронний переклад, почув знайому з кінофільмів трохи гаркаву російську і тепер уже не мав жодного сумніву: Ленін!

Сон, від самого початку неймовірний, ставав фантасмагорією.

— Здрастуйте, батечко!

Олександр Іванович бачив, як у такт словам Ілліча брижилася шкіра на його потилиці.

Шекспір звів очі на прибульця.

— З ким маю честь?

— Ленін. Ульянов-Ленін, пане Шекспір. Ви мене не знаєте, звісна річ, а я захоплююся вами як драматургом, поетом. Я з Росії, з вашого дозволу.

Шекспір дивився на несподіваного гостя, не знаючи, певне, як йому повестися.

— Росія? Де це?

— Далеко. На сході. Не переймайтеся, батечку. Ви у нас ніколи не бували і не будете, а я в Лондоні бував. Бібліотека Британського музею — справжня радкіш!

— Бібліотека? — Шекспір поправив перуку і заходився взуватися.

— Ну, ясна річ, її було відкрито вже після того, як ви… Як би це сказати… Ну, словом, уже після вас.

Ленін коротко засміявся, і тіні ніяковості не промайнуло в його інтонації.

— Всі ми, на жаль, тлінні, пане Шекспір. І я так само Хоча моє прізвище вам нічого не говорить — з цілком очевидної причини, — мушу сказати без удаваної скромності, що двадцяте століття піднесло моє ім'я над усім світом.

Шекспір глянув на візаві з недовірою. Було таке враження, що драматург засумнівався у здоровому глузді гостя.

— Як це — над світом?

Ленін тепер сміявся голосно, розкотисто, як це робили актори у старих кінофільмах, коли режисери загадували їм показати не тільки сталеву роль вождя революції, але й милі Його людські риси.

— Чи ж вам, пане Шекспір, знавцеві потаємних пружин, що керують людськими пристрастями й діяннями, не знати величі й ницості наших прагнень?

Ілліч підвівся з канапи, і Олександр Іванович побачив його профіль, мало схожий на плакатний, що ними нещодавно повнилась покійна нині доба всеможних ідей марксизму-ленінізму.

— Не знаю, про що ви, добродію" Я скромний актор і драматург королівського театру, переписую давні п'єси наново, щось своє теж пишу і не претендую на оте ваше "понад світом".

Ленін помахав пальцем у повітрі на знак заперечення.

— Ваше ім'я, пане Шекспір, означає для людства значно більше, аніж моє. Просто ви цього не знаєте, нас розділяють століття… Втім, я теж не знаю, що там і як після мене… Щоправда, мені вже після… ну, потім, переловиш, що я й досі живіший од усіх живих. Ох, ці поети!

Ілліч усміхнувся, але швидко той усміх згас.

Шекспір, здавалося, і досі не міг збагнути, кого оце винесло на авансцену "Глобуса". Краще б він з усіма колегами пішов до пивниці. Або сів би вдома за останній акт п'єси.

Олександр Іванович настільки поринув у реальність макабричного сну, що його анітрохи не здивувало, в який спосіб потаємне Шекспірове бажання стало йому відоме.

Тим часом Шекспір підвівся з ящика, що на ньому досі сидів верхи, стягнув з голови перуку. З усього було видно: дивна розмова з невідомим стала йому чи обтяжлива, чи нецікава.

— Не Йдіть, пане Шекспір, — Ленін торкнув плече співрозмовника. — Ми з вами оце зустрілися уві сні якогось провінційного режисера, він може прокинутись будь-якої миті" тож не гаймо часу. Сідайте.

Ленін показав рукою на плетене сідало. Шекспір стенув плечима і присів. Канапа рипнула.

Олександр Іванович обурився, почувши, то його названо провінційним, хотів сказати їм обом, що він заслужений артист, що документи подано на народного, але не встиг, бо заговорив Ленін.

— Хочу вам сказати, пане Шекспір: ви здобудете всесвітню славу, ваші п'єси ставитимуть віки й віки, одначе дехто засумнівається у вашому існуванні й авторстві.

— Дивні речі ви кажете, пане… Даруйте, забув ваше ім'я.

— Ленін. Ленін Володимир Ілліч. Можна просто — Ілліч. Уявляєте, заздрісники приписуватимуть авторство ваших п’єс графам і лордам, серу Френсісу Бекону, навіть вашому п'яничці й бешкетнику Крістоферу Марло.

— Ви це серйозно?

— Абсолютно. Але все стане на свої місця, і ніхто вже не сумніватиметься, що Шекспір — справді Шекспір. Зі мною теж таке було: мовляв, учень Плеханова, повторює зади Маркса, революцію зробив, аби помститися за брата…

— Справді? Ви це зробили? Це сюжет і неабиякий. Тільки… Революція — що це таке?

— Зміна влади. Кардинальна. Приміром: був у вас король, а прийшло народовладдя. Народ править країною.

Шекспір криво усміхнувся:

— Уявляю цей бедлам.

— Зате — свобода, рівність, демократія. Куховарка бере участь в управлінні державою. Як вам таке?

— Не дай, Боже, — зітхнув Шекспір. — Якщо прибиральник "Глобуса" почне мене повчати…

— Е-е, батечку, не будьте реакціонером!

Шекспір засовався на сидінні.

— Ким? Що означає це слово?

Ленін поклав руку на плече драматурга.

— Даруйте, пане Шекспір, я не те мав на увазі. Знаєте, звик зі своїми політичними опонентами не церемонитися. Реакціонери — це ті, хто не усвідомлює сили нової ідеології. Пролетарська ідеологія — це як патериця сліпих, вона їх робить видющими і веде до перемоги. От ваш Лір — він сліпий, і Глостер, здається, був осліплений…

— Така їхня доля, — зітхнув Шекспір.

— Доля — це ідеалізм. Ідеологія творить долі народів.

Раптом щось змінилося у мізансцені, що її розігрувала вві сні уява Олександра Івановича. Ленін почав оглядатися навсібіч, помітно нервуючи. 1 тривалий сон, його виразні, опуклі картини почали брижитися. Так буває, коли до рівного, спокійного плеса річки чи озера добігають хвилі від моторного човна. Тоді огром неба, відбитий у гладіні води, починає викривлятися, ламатися, і так триває доти, доки не втишиться не вляжеться прибійна хвиля. Дочекатися, аби сну повернулася ясність і чіткість, Олександру Івановичу не вдалося.

Ленін рвучко підвівся, його контурів, так само як Шекспірових, торкнулася невидима хвиля.

Ілліч нахилився до драматурга і прошепотів, наче змовник:

— За мною стежать. Позичте вашу перуку.

Шекспір розгубився:

— Це майно трупи, шановний…

Ленін ніби не чув. Вихопив перуку, начепив її задом наперед на лисину.

— Прощавайте! Зараз німці подадуть поїзд до Росії, і жоден жандарм не впізнає мене. Перуку я поверну… Після перемоги революції. Прощавайте, пане Шекспір!

Сон ламався, руйнувався, зникав, режисер востаннє побачив розгублене обличчя великого драматурга, щось ніби клацнуло, вимкнулось, перестало існувати; Олександр Іванович перекотився зі спини на правий бік і прокинувся, дихаючи так, ніби щойно фінішував після запливу на сто метрів у басейні, здаючи фізкультурні норми.

За вікнами була темінь. Олександр Іванович намацав китайського будильника, що стояв поряд на табуреті разом з кухлем води. Світні стрілки показували всього лише четверту.

"Тепер не засну, от дідько, треба ж отакому наверзтися!"

Олександр Іванович майже ніколи не запам'ятовував сни, та й були вони нечастими гістьми. Здебільшого засинав, мовби падав у пухнасту темінь, так і прокидався, виринаючи з неї раптово.

А сьогоднішня нічна вистава — уся, від самого початку до кінця, — стояла йому перед очима.

Ну й химерія! Патериця сліпих, ідеологія… Здається, ти перемудрував зі своїм "Ліром". Теж мені учитель можновладців… Хоча… Буду робити так, як задумав…

Олександр Іванович усміхнувся: "Ну, це вже дістав Шекспір. Але до чого тут вождь світового пролетаріату?" Жодних пояснень цій химерії не було.

"Як казав Остап Бендер? "Не їжте на ніч сирих помідорів"… Здається, і випили ж по-Божому, не до синіх сопель. Ет, нехай йому всяке…"

Олександр Іванович ковтнув води з кухля і почав, як радила популярна брошурка, рахувати уявних верблюдів, аби швидше заснути.

Верблюди, схожі на тих, що поселилися на пачках "Кемл", пішли чередою жовтими барханами, але сон не йшов. Тоді він підкотився до дружини, полоскотів її поцілунком за вухом. Тамара зітхнула і лягла на спину, не розплющуючи очей. У пітьмі світилися її груди. Коли все скінчилося, вона поцілувала чоловіка, а Олександр Іванович нарешті став засинати. Ані Шекспір, ані Ленін його вдруге не навідали.

2

Того року і квітень, і початок травня були холодні й дощовиті. Давно відомо: коли лагідна зима — чекай стриманого літа. Нарешті посеред травня у місто прийшла навальна теплінь і, здавалося, поселилася надовго. Першими її прихід зачули безпритульні собаки. Вони лягали врозкидь на траву скверів, під стіни будинків на хідниках, і старші люди казали, що треба чекати тепла, бо тварини краще, ніж гідрометцентр, знають, що й до чого.

Втішно було замість похмурого неба побачити крізь шиби ранкове сонце, відчути у нахололій кімнаті приплив тепліні. Було по сьомій, дав би собі ще годинку-другу полежати на м'якому диванчику, що правив за ліжко, але так світило сонце, так навально заглядала в кімнату повносила весна, що він одкинув ковдру, знайшов ступнями капці, підійшов до вікна і прочинив подвійні стулки, відліпивши припасовані ще минулої осені бинди скотча. В кімнату вкотилися запахи травички, скупаної в росі, аромат білого бузку, що його досі не було чути, та й не помічав квартирант досі, що бузок розквітає попри холодінь і сльоту.

Господиня поралася у дворі, щось там сапала, і на звук прочиненого вікна розігнулася. Квартирант привітався, розкинувши руки, гукнув:

— Весна, Маріє Іванівно! Доброго ранку!

— І тобі. Вікно ціле?

— А що йому зробиться?

— Ти так грюкнув, що злякалася.

— Шиби цілі, все акуратно. Нарешті весна, я вже думав, коли ж вона, золота, настане?

Хазяйка пішла до будинку, квартирант притьма накинув картату сорочку на плечі й натяг завузькі джинси з витертими пухирями на колінах.

— Воно й справді, аж легше стало при сонечку, — сказала, витираючи руки фартухом. — Яєчню смажити, чи на кефір налягатимеш?

— Як скажете. Можна і яєчню. Хазяїн ще спить?

— Спить і курей баче. Мабуть, радгосп йому снився, бо ногами вночі хвицав.

Марія Іванівна засміялася, її сухе обличчя помолодшало.

— Тоді скажете, як Степан Степанович при столі буде.

Кімната квартиранта була недалечко від вхідних дверей — дубових, подвійних. І йому, і хазяям зручно: прийшов, пішов — нікому не на заваді.

"Олег Іванович", — зверталися до квартиранта в театрі, обласному музично-драматичному імені корифея української сцени. Марія ж Іванівна по батькові не називала, молодий ще. Щоб отак, як до чужого, — Іванович? Вона й сама Іванівна. Олегом називала. Звикла за два роки.

Своїх дітей Степан Степанович і Марія Іванівна не мали, Бог не дав. Насправді ж Бог скупим не був. Не впоралася вона із першою вагітністю, все думала — і це зроблю, і те зроблю, нічого мені не буде. У радгоспі працювала, як заведена. Чоловік, молодий, як і вона тоді, сто разів казав: геть од важкого! Не догледів. Підняла вилами брилу гною — і все.

Лікували її, передовичку виробництва, Степан виходив усе начальство, аж до обласного. Тоді він уже радгосп очолив, овочами свіжими не те що Слобожанщину — міг і північ Росії забезпечити — і забезпечував. Мав Степан із чим іти і до начальства, і до лікарів. Але марно. Проти природи даремні всі людські хитрощі, та й знання теж.

Марія Іванівна плакала ночами. Степан Степанович утішав: може, всі вони, лікарі, помиляються, давай ще раз…

Тоді, вже давно, шанували Степана Степановича, неоднораз сидів то у залі, то в президії обласного, а подеколи й республіканського з'їзду передовиків, виходив, бувало, на трибуну і говорив не за папірцем. Казав потім, як були претензії — мовляв, багато собі дозволяєш: "Від ваших папірців гнилятиною тхне, хіба ж можна людям газету жувати? Хіба щось не те сказав? Що? Я тямущий, врахую". Писарі бачили, що Степана Бобиря партійне начальство, аж до найвищого, слухало не так, як інших, ще й усміхалось і аплодувало, отож були обережні і раділи, коли той хоч речення з їхніх писань озвучував.

Зірка Героя Соціалістичної Праці Степана не спаскудила. Не дер носа, від ранку пропадав на господарстві, людей за бидло не мав, шанувався, своїм був.

Перші поштовхи перемін зустрів, як усі майже селяни, з насторогою. Партійного квитка не поклав, як дехто з його підлеглих, але й сорочку на грудях за комуністів не дер. Робив свою справу, як і раніше. Коли з Москви почулося "Лебедине озеро", Бобиря разом з іншими керівниками господарств було терміново покликано до області на нараду. В кулуарах юрмилося військове, міліцейське начальство, директори заводів і шкіл, адміністрація районів і області. Виловивши Степана Степановича з натовпу, колишній завідувач відділу сільського господарства обкому повів його до кабінету директора драмтеатру (у залі вогнища культури мало відбутися дійство), і там, витираючи несвіжою хустиною піт з чола і шиї, сказав:

— Я тебе, Степане, сто літ знаю, і ти мене. Прохання. Виступи на підтримку наших основ. Тебе люди слухають.

— Яких основ?

— Не прикидайся наївняком. Хіба не знаєш, що діється?

— "Лебедине озеро".

— Не жартуй. Все дуже й дуже серйозно. Або пан, або пропав.

— Отакої… Що ж маю сказати?

— Зорієнтуєшся. Чоловік з Києва виступить — усе зрозумієш.

Бобир до цього ніколи не бачив на повному зі слідами віспи обличчі партійного бригадира такого сум'яття. Завжди давав вказівки безапеляційно, без тіні сумніву в їхній доречності, а тут мало не запобігав.

— Я хотів би почути від тебе, Микитовичу, чого нам чекати. Як ти сам думаєш: оті, що Чайковського крутять, чогось варті?

Відповіді Степанові довелося чекати довгенько, було таке враження, що обкомівець забув рідну мову і, з жахом усвідомивши це, намагається виловити з повітря бодай одне-однісіньке словечко, але марно.

Степан Бобир, так і не дочекавшись відповіді обережного Микитовича, махнув рукою і пішов до свого місця у напхом напхану глядачеву залу.

Доповідача Степан Бобир знав — був той чоловік не першою, але й не останньою фігурою у Раді Міністрів, останнім часом заступав міністра внутрішніх справ. Довелося якось після чергової наради в столиці навіть добру чарку з тим чоловіком пити — у гурті, звичайно. Випив тоді цей зовні субтельний, вузьколиций чоловік неміряно, а тримався так, ніби воду пив. Уранці, снідаючи в готельному ресторані перед від'їздом, мужики, потроху похмеляючись, бо інакше не дістались би поїздів і літаків додому, з повагом згадували вчорашнього урядовця.

— Уявляєш, — казав Степану сусіда по столу, — о восьмій ранку Кримчук телефонує, питає, як здоров'я. Я ледве губами ворушу, а він сміється: лікуйся, каже, голубе, на жаль, компанії підтримати не можу: вже в кабінеті, на роботі. Оце мужик!

Кримчук говорив із трибуни про що завгодно, тільки не про те, заради чого було зібрано нараду. Здавалося, що приїхав до області, не маючи твердих вказівок керівництва, одначе під кінець усе-таки почав вести мову про ситуацію, але висловлювався так обережно і туманно, що слова його можна було витлумачити в будь-який спосіб: і той, хто вірив у затію кремлівських змовників, знайшов би у словах Кримчука підтримку, і той, хто рішуче засуджував заколот, був обнадієний.

Перший обкомівець несподівано пішов напролом, закликавши всіх підтримати переворот. Київський легат слухав його незворушно, жоден м'яз на обличчі не ворухнувся.

Степана Бобиря було покликано до трибуни одним з перших: слово — народу.

Степан Степанович довгенько мовчав, осмикуючи вилоги піджака і поправляючи ненависну краватку. Тиша в залі була, як у покійницькій.

— Я не знавець класичної музики, — сказав нарешті він. — Не на те вчився. Батько покійний казали свого часу, а часи, ви знаєте, були різні: "Сину, не лізь у стадо, то худобі в ньому затишно, а людині — ні. Май голову свою, не позичену". Кажуть, гуртом батька бити легше. Дурне прислів'я. Навіщо батька бити? За віщо? Од такого гурту стадом тхне. Пора цю музику вимикати. У нас своя не гірша. Досить Україною вертіти, як циган сонцем. Я проти московської затії і прошу всіх не забувати, що ми — не стадо. Отак, товаришу Кримчук, і передайте у Київ.

Що тоді зчинилося! Оплески, обурення, крик, ґвалт. У президії крейдяні обличчя — Степан, ідучи від трибуни, спостеріг це, а ще укмітив: Кримчук підморгнув йому.

Коли все перемололось, Степан Степанович тривалий час ходив у героях, його скрізь запрошували, від газет, радіо й телевізії спокою не було.

Та час ішов, почалися хвороби, забуксувало серце, і Степан Бобир попросився на заслужений відпочинок саме у розпал тих перемін, що несли з собою разом з гаслами свободи невидиму роботу привласнення чужого, нестримну демагогію крикунів, невміле адміністрування розгублених, не одвиклих од віжок єдиної керівної і надихаючої сили урядовців, поступове розчарування ще недавно сповнених ентузіазму і віри людей.

Він попрохав собі трохи місця на околиці обласного міста, йому допомогли збудувати будинок, дали землі вволю.

Тепер це була не така вже далека околиця, але й досі дихалося тут як тоді, коли вони з Марією побралися і жили у глиняній халупі.

Місто майже дісталося сюди, але, на щастя, забудову пустили на південь. Скінчилися гризоти Степана Степановича — він ходив до теперішньої адміністрації з погрозами, вдягнувши піджак із Зіркою, аби не займали його господи, його законної землі…

Олег голився біля умивальника, дбайливо шкріб фізіономію — сьогодні прогон вистави, і — не дай Господи, — хтось помітить що не доголився. Щоки були трохи запалі, він наймав язиком проблемні ділянки.

Олег дивився у люстерко, задоволений голінням, коли почувся голос Марії Іванівни — кликала до столу.

Смачна була яєчня, і чай заварила господиня запашний. Квартирант не втримався від лестощів:

— Степане Степановичу, де б мені знайти таку жінку, як ваша?

Степанович колупався у тарілці.

— Не шукай собі ярма. Саме знайдеться.

— Ви скажете… Яке ярмо? У вас господиня — як оце сонце! Степан Степанович гмукнув.

— Хто ти такий? Квартирант. Усе життя мріяв, аби кімнату здавати, аякже. Попросило начальство — живи. Ти ж наче солідний чоловік, а туди ж — з компліментами. Не псуй мені дружини.

Важко було б сторонній людині зрозуміти, гнівається хазяїн чи туману напускає. Олег цю манеру Степана Степановича вивчив і не тушувався.

— Та який, у біса, солідний? Театр копійки вам платить, а я тут жирую, як свій…

Марія Іванівна прибрала тарілки, Олег і Степан Степанович мовчали, бо обом чогось стало незручно.

Мовчкома пили чай, дивилися в стільницю, і кожен думав про своє: Олег про репетицію, а Степан Степанович, напевно, про життя.

Марія Іванівна знала цей стан чоловіка, коли він мовчить як нарошне.

— Стьопо, ти б щось сказав. Чи подякував.

— Кому? За що?

— А мені.

Степан Степанович, ніби прокинувшись, узяв лівицею дружину попід худеньку руку, притулився головою до її плеча.

— Дякую.

Олег уже вкотре побачив, що таке щирість, і подумав, що так ніхто й ніколи не зіграє, бо неможливо.

— Ну, ви як молодята, — не втримався він. — Аж заздрісно. Степан Степанович глянув на Олега насмішкувато.

— Давай вийдемо, бо курити схотілося, — сказав він, підводячись. — Я загалом уранці не палю, але щось таке сьогодні, ніби справді весна.

Вони вийшли. Був у Бобирів під яблунею стіл і лавки, сіли, Олег поклав пачку, припросив. Степан Степанович для чогось розім'яв сигарету.

— Кажуть, що оцей наш верблюд не гірший нині, як ув Америці.

— Та то тільки так кажуть. У Кременчуці роблять. Завод купили, кажуть.

Степан Степанович закурив.

— А нічого. Ліпше, ніж кізяк.

Олег засміявся.

— Ти знаєш, Олеже, я оце, як травень себе покаже, трохи дурію, сплю забагато… Оце ми після сніданку благосні, і все нам начебто всміхається, але все одно якась гадость на душі, щось таке, що й не зрозуміти… Як ото деякі ваші спектаклі. Ходив колись. Мій радгосп не знати скільки на цей театр грошей перераховував, то й що? Афіші, афіші, добре, що ти там десь нагорі тепер, еге ж? Хоч не соромно, що не гівно квартирант. Є з ким поговорити, коли що… Хоча… Тобі, мабуть, байдуже. І правильно. Нове життя, нові проблеми, нас, колишніх, уважай, вже нема.

Олег заперечив.

— Не буває колишніх. Усе це вигадки: колишні, теперішні. Людина — завжди людина.

— Воно так. Та не всі це розуміють.

Олегу подобалося спілкуватися зі Степаном Степановичем, він знав його минуле, безліч житейських історій оповідав літній, та що там — уже старий чоловік, і щоразу ці історії, навіть повторювані, не здавалися нецікавими чи банальними, бо були не вигадані.

Степан Степанович викинув сигарету і влучив у виямок, задля цього ним облаштований — така собі попільничка-окоп.

— Може, ви з Марією Іванівною нарешті у театр прийдете? Скільки разів запрошую, а ви все однікуєтесь. Побачите, чи вартий квартирант вашої хати.

Степан Степанович думав про щось своє, але почув.

— Може, й підемо. Коли запросиш?

— А хоч і сьогодні. У нас прем'єра. На контролі скажуть ряд і місце.

— Ну… А що ти там робитимеш? Що будете показувати? Я давно колись у Києві в театрі Івана Франка був. Завели тоді такий порядок: спершу нарада передових гречкосіїв, а на десерт — театр. Корнійчука ставили.

— "В степах України?"

— Вгадав. Актори які були! Хоч воно й історійка зачухана, зате люди — живі.

— У нас сьогодні Шекспір. "Король Лір".

— А про що воно? Щось давнє? Звичайно, геть я здурів на старість… Шекспір… Це, здається, про те, як діти старого батька зрадили?

— Еге ж. Дві старші дочки. Третя молодша — ні.

— І треба все оте нинішнім людям. Звикли і продавати одне одного, і зраджувати. Пошесть якась, помір.

— Як вам сказати… Класика безсмертна. І знаєте, там такі є слова, ніби про сьогоднішній наш бедлам. У сімнадцятому столітті написано, на самому початку, і про події, що сталися бозна-коли, чи й не до нашої ери, а людська природа — як на долоні. Ну от, приміром, як вам таке: "Спаскуджуються стосунки між дітьми й батьками, настає моровиця, дорожнеча, всезагальна ворожда. Державу розпирає розбрат, народ погрожує королю і знаті, виникає підозріливість, друзі йдуть у вигнання, армія розвалюється, у подружжях зрада…"

Степан Степанович, схиливши голову — сиву, з коротко підстриженим волоссям, без натяку на лисину — прослухав монолог уважно.

— Хто ж це там такий розумний?

— Взагалі-то Шекспір. А у п'єсі — негідник. Едмундом звуть.

— Не ти, випадком, його показуватимеш? Олег усміхнувся:

— А якби, то що? Вигнали б з дому?

— Та хоч свиню грай, аби лиш у хаті не смерділо.

— Ви скажете! Ні, Степане Степановичу, я його брата граю. Він — незаконний син, а я — законний. Там я за правду стою, кривду терплю, навіть юродивого вдаю. То прийдете?

— А ще хто там грає? Король хто?

— Лір, як завжди, народний артист, єдиний і неповторний Салунський.

Олег підвівся, набрижив чоло, ввібрав голову в плечі, перемінивсь на виду, ніби постарівши вмить років на двадцять, і задекламував:

— … Закуй лиш гріх у злато —

І поламався правосудця спис.

Немає винних на землі, нема —

Я вам кажу: скляні купивши очі,

Вдавай, як ті політики безчесні,

Що бачиш те, чого не можеш бачить.

Олег витримав театральну паузу, потім перемінився на виду, засміявся і знову сів на лаву.

— Оце вам король Лір. Михайло Кононович Салунський. Схоже? Ви ж, здається, його знали? Тобто, знаєте?

Степан Степанович не виявив жодних емоцій, хіба що очі ніби зблиснули проти сонця, що викотилося з-за даху будинку повним своїм кружалом.

— Та було, стрічалися. Давненько, правда, ще тоді, коли Степан Бобир у героях ходив, скрізь був запрошений. Добре співав Салунський після чарки. І ніколи не заводив отих пісень, що з ранку до вечора по радіо лящали. "Мой адрес — не дом и не улица…" Пам'ятаю, після якогось пленуму обласного, як заведено було, поляну накрили в гайочку, подалі від людських очей. Ну, й без артистів, співаків не обходилось. Питання на пленумі було так зване ідеологічне, про інтернаціоналізм ішлося, якісь прояви націоналізму засуджували. Де вони їх знаходили, оті прояви, мабуть, добряче шукали чи не під землею… Ну от, коли вже після причащання й доброї їжі на співи потягло, Салунський — він мене тоді на ім'я прозивав, і я йому "Мишко" казав — урізав "Б’ють пороги". Мабуть, начальство партійне раніше ніколи не чуло, та й Тараса Григоровича навряд чи читало як слід, бо спочатку сиділи з блаженними пиками, аж поки дійшло, що й до чого. Засовалися, фізії набурмосили, а Михайло захопився, не бачить, що з начальством коїться, і веде собі до кінця: "От де, люди, наша слава, слава України!" Голос мав такий, що вовки ховалися. Доспівав, переможно глянув довкола і знітивсь: начальство поодверталося, пахолки біля них, як мошва, в'ються, ніхто чарки Михайлові не підносить і не дякує. Змикитив він, що не туди заїхав, та вже пізно. Гадаєш, перелякався? Ані Боже мій. Крутнувсь на каблуках і як вріже "Широка страна моя родная…" З гулянки ми разом їхали, вже геть хороші, то він мені бувальщину розповів чи, може, побрехеньку про білоруського партизана, знану людину, письменника, до якого претензії були у начальства, мовляв, ігнорує керівну й так далі роль партії. Мали йому на зборах прочухана влаштувати. Він про те прознав і, як тільки судилище почалося, вийшов без запрошення на трибуну, врізав хвалебного вірша про партію і переможно пішов до зали на своє місце, щоправда, не втримався і кинув у президію: "Мене голими руками не візьмеш!" Реготав тоді Михайло і приказував: "Чим я не партизан!"

Олег не пам'ятав, аби Степан Степанович так енергійно і розлого виголошував монолог, здебільшого відбувався двома-трьома фразами. Вочевидь, спогад зачепив по-справжньому.

Степан Степанович і сам, мабуть, відчув неприродність свого багатослів'я, кашлянув і вже зовсім іншим, беземоційним тоном відкоментував власну словесну повінь.

— Розбалакався, як перед смертю. Старий геть став.

— Та тю на вас, — не втримався Олег. — Скажете таке, що й на ворота не вчепиш. Сто літ вам жити і не тужити.

— Щось мало даєш, мені вже до ста не так і далеко, — всміхнувся Степан Степанович.

— Тоді живіть уволю, скільки самі схочете.

Степан Степанович подивився на Олега, як на прибульця з космосу, та й сам квартирант відчув незручність.

— Давай, хлопче, не будемо Господа дратувати словесами. То не наша парафія — кому скільки судилося, то так і вийде, хоч круть, а хоч верть.

Аби якось вибратись з манівця на нормальну дорогу, Олег перегодом сказав:

— Жодного разу не чув, як Салунський співає. Хочете Михайла Кононовича побачити?

— Та чи він мене пам'ятає… Стільки літ минуло. І чого б ото я нав'язувався.

— Не те кажете. Після вистави за куліси заходьте, вас проведуть, а там видно буде, що і як. Згода?

Бобир підвівся з лави, дивився кудись — можливо у минуле, а може, нате, як розліталися ластівки.

— Попитай Марію Іванівну. Як вона не проти…

— Квитки у адміністраторки — у будь-якому разі. Моє прізвище назвете, вас проведуть до зали.

3

Аби дістатися театру, Олег Гардеман мав пройти дугою вулиці повз сусідські приватні будинки аж до нового житлового масиву, де ще тривало будівництво кількох дев'яти-і дванадцятиповерхівок, уже останніх, під якими остаточно мали бути поховані залишки величезного заливного лугу, що став жертвою навальної урбанізації, котра простягла свої мацаки на далеку патріархальну околицю обласної столиці.

На кінцевій зупинці автобуса і маршрутних таксомоторів о цій порі було малолюдно, не густо й покупців на базарчику, що ним полегшив своє існування народ, відірваний від величезного торговиська у центрі міста, де можна було придбати майже все — від норкової шуби турецького розливу до раків з місцевої річки.

У маршрутку сіло з десяток пасажирів. Водій не дуже хотів рушати, аж поки блондинка з ризикованим макіяжем ("Бойове фарбування", — краєм ока зачепив її Олег) не виголосила коротку енергійну промову.

В дорозі думається про всяке, буває, й ні про що — так дивишся у вікно, рух заколисує, пролітають зустрічні машини, відкочуються назад будівлі і крони дерев, заходять і виходять пасажири, і ти на якісь десять-двадцять хвилин почуваєшся майже безтілесним і бездумним обсерватором процесу руху, вільним від обов'язків і справ, що внезабарі заберуть тебе у своє неминуче коло.

Олег спершу почувався саме так, вільним і безстороннім спостерігачем, а потім, невідомо чому і як, налаштувався на думки, котрі вряди-годи навідували його, вимагаючи не так відповідей, як усвідомлення нинішніх реалій його існування.

Минав третій сезон у місцевому театрі. Здавалося, все йшло гаразд. Нарешті він почувався не приймаком, з головним режисером порозумілися. Явних ворогів у трупі не було, майже з усіма акторами знайшов спільну мову, нарешті крізь багатошарове сито пройшли документи на звання. Мав би почуватися — після всіх зигзагів ув особистому й професійному житті — людиною, котра твердо й упевнено стоїть на ногах, але, якщо глянути безстороннім оком, все ж таки це почування грунтувалося на піску: ні власного житла, ні сім'ї, ні пристойного сталого заробітку — бо що та акторська ставка, хай би й підтримана партизанськими, як він їх називав, концертами?

Керівник їхнього курсу у столичному театральному інституті, ерудит, іронічний і вимогливий ВВ, як його прозивали студенти, статурний шатен з карими очима, здебільшого сумними, не роздавав авансів майбутнім служителям Мельпомени і Талії.

— Відчуєте себе спроможними стати на один щабель з майстрами минулого чи тепершнього часу — схаменіться й подумайте, може, це ознака mania grandiose Тримайте рівновагу. Ніхто не знає, у кого в рюкзаку за спиною чи в сумці на блискавці той маршальський жезл, яким ви, буває, марите уві сні чи всерйоз. Можливо, його там немає. Але це не підстава для передчасних розчарувань чи, не дай, Господи, заздрості. Професія, що ви її обрали, одна з найдавніших і найпідступніших. 1 водночас — одна з найсолодших. Не будуйте собі повітряних замків. Не розраховуйте на самодостатність так званого таланту. Ви всі талановиті, наодинці з собою можна і треба мріяти. Але життя запропонує такі випроби, що під силу волу, а не ахалтекінському пещеному жеребчику. Дівчатам легше, а от хлопцям…

Тоді Олег ризикнув:

— Амазонок у нас — море.

Керівник курсу ніби не почув ідіотської фрази, але перегодом (бо сміху дурного було через край) сказав:

— Кентаврів теж. Амазонки їх зневажали.

І тепер Олег чув тодішній спокійний голос ВВ, хоча минули роки, і нечутний ні для кого ляпас не забувся, бо ніхто не знав, який підтекст був у тих словах. ВВ любили. Він курив "Біломор", не вітав тютюни інші, може, й ліпші, невідь як знаходив зникаючу марку і розкошував, прим'явши мундштук, розкурюючи папіросу.

— Це мені з Ленінграда прислав колишній випускник нашого навчального закладу. Дивна річ: ми звикаємо до того, що відходить у непроникні хащі історії. Ні, не історії, а колишнього способу життя і виживання. А запах справжнього тютюну лишається…

Щось було беззахисне і неприступне в керівникові їхнього курсу.

Маршрутне таксі їхало собі, водій сповідував усі правила руху, Олег намагався бути сентиментальним, та все одно — хіба зупиниш те, що згадалося?

В В всім допомагав у так званому працевлаштуванні.

— Професія актора — то не диплом, — казав він на прощання своїм уже колишнім студентам. — Хай вас береже власне сумління.

Олег дізнався про те, що ВВ вже немає, від однокурсниці. Вона знайшла його, актора провінційного театру, знала, де він зараз, бо колись любила, як тільки може любити дівчина, яку він зробив жінкою, не розуміючи всерйоз, що чинить.

— Як? — тільки на те й спромігся Олег, кинув телефонну трубку, вибачився перед черговою, котра покликала його з нікчемної репетиції, попрохав дозволу кілька днів бути відсутнім у режисера, чоловіка з неабиякими амбіціями, і подався у Київ.

День тоді був — та ні, не день, а його останні години — кепський. Дощ сіявся, було холодно, Олег лаяв себе за те, що забув плащ, стояв у костюмчику, наче бідний студент, і слухав, слухав, слухав ритуальних промовців, не вірячи в те, що В В вже немає.

Далі були поминки в інституті, вдова ходила між столами, намагаючись не втратити рівновагу і пускаючи повз вуха казенні співчуття.

— Їжте, їжте, — казала вона, впізнаючи подеколи поминальників.

Близькі друзі ВВ — про них ніхто із недавніх випускників нічого не знав — сиділи своєю компанією окремо, думали про щось своє, раз по раз наливаючи чарки. До них підсіла дружина ВВ, стежачи водночас, аби все у залі було як слід.

Олега знайшла його однокурсниця.

— Не думала, що приїдеш.

— Чого ж тоді дзвонила?

— Не знаю. Не знаю, кого більше любила — ВВ чи тебе.

Олег налив чарки Ользі й собі.

— Я без претензій. Заміжня. Дитинка в мене. Доня. Ластівка. Ти мав рацію — було б у нас щось жахливе, якби… ВВ влаштовував нас у театр. Пам'ятаєш?

— Він намагався нас помирити. Пам'ятаю. Навіщо йому це було потрібно?

— Хто може відповісти?

— Мені й досі соромно — перед тобою, перед ним.

— Йому байдуже. А я давно забула.

— Давно забути не можна. Або забула, або ні.

Ольга зітхнула.

— То все слова. А життя йде собі й закінчується. Я пам'ятаю, як тебе нудило, бо статист. ВВ про нас дбав.

Олег поклав руку на Ольжине плече.

— Чого ти? — сказала Ольга. — Я ж вижила. І на афіші, і так не зовсім зовні погана.

— Не знаю, чому все так вийшло. Нудило за лаштунками. Сам собі гидкий був. Ще тобі невдахи не вистачало.

— А ми всі невдахи. Бо актори. Ти справді мене любив чи з обов'язку?

— Якого обов'язку? Що таке обов'язок? Пута? Я ж казав: винен перед тобою. Сам собі сказав: щезну. І щез.

— Не щез…

У гурті давніх приятелів ВВ відбувалася тиха учта. Хтось із них говорив про себе, хтось — про незбагненну вічність, хтось намагався згадати про пісні їхнього часу, а вдова просто дивилася на всіх друзів ВВ, не розуміючи, чому вони є, а його нема.

Олег і Ольга сиділи дуже близько від цього статечного гурту, мимоволі, говорячи про своє, чули, як ці старші люди спілкуються.

Один із тих, кого Олег бачив там, біля неглибокої безодні землі, куди поклали труну ВВ, сказав удові:

— Не треба, сонечко. Як мені настане не пити чарку, взагалі не бути, такого огрому людей не буде. Не плач. Він так тебе любив, аж ніяково було. Ми — та я про себе — здатні на публічний вияв чи то любові, чи ненависті. Ми якісь такі — може, й проти, може, не дай, Боже, і за, слів стільки говоримо що аж страшно. А ВВ, сонечко, ніколи нічого серйозного не казав привселюдно. Мовчав — як присуд нашому суєслів'ю.

Вони обнялися з удовою.

Олег дослухався до сусідів, аж поки Ольга не сіпнула його за рукав піджака.

— Не лізь не в своє діло. Як ти там, герой-коханець?

Поволі повертаючись у реальність, Олег побачив, що вже близько до кінця поїздки, треба зібратися, вдягти звичну маску нейтрального пасажира і забути щойно згадане.

Театр, всією своєю купецькою величчю поставши на широкій площі й заволодівши нею, давно ніколи й нікому не був цікавий, невідомо, як і в який спосіб розповсюджувалися квитки, але якимось дивом театр виживав.

На прохідній Олег сказав про Марію Іванівну й Степана Степановича адміністраторці, яка мала ввечері хазяйнувати, зустрічаючи публіку.

— Я вам ще нагадаю.

— На пам'ять не скаржусь, — усміхнулася адміністраторка. — Це хто ж такі?

— Мої квартирні хазяї.

— Це що ж? Контрамарки замість квартплати?

Мала ще той язичок. Вона давно накинула оком на Олега, але той ніби осліп. Діні Макарівні велося зле у сімейному житті. Чоловік став байдужим, ніби йому сто літ, торкався її так нечасто, що можна було запідозрити його в невірності, але все було простіше: начитався якоїсь кришнаїетської літератури. А Діна Макарівна мала гарячу кров.

— Спасибі вам, Діночко, — масляно всміхнувся Олег.

— Спасибі не відбудешся, — загадково сказала адміністраторка. — Тобі телеграма. Там, у канцелярії.

Це був третій театр у його акторській кар'єрі. Після лаштунків першого, післястудентського, столичного, де у третьому, допоміжному складі Гардеман витримав заледве рік, Олег відбув один галицький театр. Через чотири роки вирвався звідти у безвість, бо не було пристойних ролей, не було серйозного ставлення його колег до професії, режисери мінялися надто часто.

Студентами вони з однокурсниками, геть зовсім молоді, амбітні, бігали на кіностудію — а раптом пощастить. ВВ їм не заважав — ніхто не знає, де чекає людину удача, коли ж ідеться про акторську братію, то тут і теорія ймовірності безсила.

Якось Олега зауважив асистент режисера групи майбутнього фільму з невиразною робочою назвою "Подорожній".

— Як ваше прізвище? — поцікавився асистент і занотував почуте у дешевий блокнот із спіраллю, що тримала вкупі аркушики канцприладдя. — Прийдете завтра на фотопроби. О дванадцятій влаштовує?

— А яка роль? — наївно спитав Олег.

Асистент почухав кульковою ручкою за вухом.

— Роль? Гм, роль… Фотопроби завтра, а не роль. Не спішіть попереду батька…

Олег проковтнув пілюлю, одначе напівжартома напівсерйозно запитав:

— А можна прийти з дівчиною, вона теж студентка театрального?

Тоді їхній з Ольгою роман був у розпалі.

— Будь ласка, — відповів асистент, знизавши плечима. — Тільки врахуйте, фотопроба — тільки для вас. У фільмі єдина жіноча роль, і вона — за московською зіркою.

ВВ, якому гнівно сповідався Олег, лаючи підхід кіношників до їхньої професії, вислухав студента і сказав:

— Якби ви мали потворну чи якусь оригінальну зовнішність — вас запам'ятали б. Може, взяли для епізоду. А так — вродливець, статурний, до того ж молодий герой-коханець. Таких навколо студії більше, ніж довженківських яблунь у студійному саду. Не ображайтеся. З вас — добрий студент. Набивайте гулі. Вчіться перевтілення. Тисячу разів казав усім, і тепер скажу вам персонально: обрали важку професію. Не витримаєте — покиньте. Краще раніше. На кого вкаже перстом доля: "Ти обранець!" — не знає ніхто. Та й не вірю я у паранормальність таланту. А от у роботу, щоденну роботу над собою — вірю. І в потребу у меті.

ВВ замовк, пожував губами.

— Ви даруйте, Олеже, задовгі промови набридають. Забудьте. І на кіношників не ображайтесь. Вони людину з вулиці зроблять явищем, а потім викинуть, обнадієну, на смітник. Там своя специфіка. Справжній актор мусить мати академічний вишкіл. І працювати в театрі. Це — правило. Про винятки не йдеться.

Вони стояли в коридорі інституту, біля вікна. За ним пролітали білі мухи грудневого снігу.

ВВ витягнув пачку "Біломора". Це означало кінець аудієнції. Одначе ВВ не пішов до курилки. Придивившись до кволого снігопаду, раптом усміхнувся.

— Грошенят заробите на ялинках, не переймайтесь…

4

В обласний музично-драматичний театр з солідним мистецьким минулим Олег Гардеман потрапив після кількох місяців безробіття. Звільнившись із галицького закладу культури, він подався до Києва, звернувся по допомогу чи пораду до декого із однокурсників, які прижилися на сценах провідних столичних театрів і повільно, але надійно робили кар'єру. Порад було достатньо, а от реально допомогти колишні однокашники просто не могли. І не тому, що не хотіли чи були байдужі до долі колеги: ще не мали тієї ваги й авторитету, котрі потрібні, аби прислужитися у такій серйозній справі, як працевлаштування, а хоч би й на другорядній столичній сцені.

І все ж Олег недаремно приїхав до Києва. Один іх комбатантів, оповідаючи за чаркою оковитої всілякі театральні плітки, раптом згадав їхнього інститутського наставника і ляснув себе долонею по лобі:

— Слухай, Олеже, ти ж знайомий з удовою нашого ВВ?

— Як ми всі.

— Зайди до неї. Тетяна Сергіївна півміністерства культури знає. А раптом? Потелефонуй, їй-Богу. Корона з тебе не звалиться.

— Незручно.

— Дурниці. їй буде приємно, що не забули ні ВВ, ні її. Отак, просто зараз, телефонуй, домовляйся про зустріч. Ти ж у любимчиках ВВ ходив, вона напевно пам'ятає.

Товариш підсунув Олегу коробочку мобільного телефона.

Тетяна Сергіївна прийняла Олега гостинно, ніби не такого й далекого родича, напоїла чаєм з домашніми тістечками. Смак горіха й мигдалю потім довгенько переслідував Гардемана. Дізнавшись, що Олег підночовує то в того, то в того, запропонувала ночувати у кабінеті ВВ, доки буде в Києві.

— Повноцінного квартирування запропонувати тобі не можу, бо мене днями де тільки не носить, а притулок на ніч — будь ласка.

Вона й раніше, на відміну від чоловіка, зверталася до його студентів на "ти", коли вони збиралися на посиденьки, запрошені ВВ. То були своєрідні майстер-класи — там, у Галичині, роздратований дебільним "новаторством" чергового режисера-варяга, Олег не раз згадував їх, певно, не забулися ті години й іншим студентам.

Олег нагадав про ті гостини Тетяні Сергіївні.

— Так, я пам'ятаю. Ви всі були милі і завжди голодні. Два роки, як нема Вені… Я вас бачила на похороні. І на поминках з Ольгою. Знаю, що в неї все гаразд. А в тебе, виходить, не дуже… Що ж, спробуємо постукати у деякі двері.

Неймовірно, але вже через день Тетяна Сергіївна назвала йому театр, прізвище директора і головного режисера і вручила лист-рекомендацію від керівника того столичного театру, звідки втік од безнадії молодий випускник.

На слова вдячності Тетяна Сергіївна відповіла несподівано:

— Подякуйте, Олеже, вашому ВВ. Як буватимете в столиці — навідуйте його на міському.

Перед тим як поїхати за новою для себе адресою, Олег знайшов могилу покійного педагога, зібрав з траурної клумби і повикидав до урни засохлі гвоздики і поклав на сірий камінь свій букетик. Курив і думав, що зазвичай малозрозумілі для нього розмови про життя після смерті мають під собою грунт. Потім — уже вкотре — дав собі слово, що б там і як, навідати нарешті могилу батьків у рідному Сватовому. Не був там, уважай, з тих пір, як після десятирічки подався вступати до театрального, навіть на канікули не приїздив, бо на смерть полаявся зі старшим братом, не так з ним, як із його брутальною і нахабною дружиною, яка у нападі безпричинної люті обізвала Олега нахлібником.

Ще й року не минуло після загибелі батька і наглої смерті матері від серцевого нападу просто на поминках, а ця потвора вже уявила себе власницею будинку біля річки Красної, саду, городу, почала покрикувати на чоловіка, котрий, як і батько, працював у залізничних майстернях і дозволяв собі інколи випити після зміни з друзями.

Олег тоді пішов з дому, ночував у курені над річкою, добре, що на кінець квітня було тепло. Якби не випускний клас і не мрія про театр, забрав би паспорт і подався галасвіта, аби не бачити й не чути тієї потвори.

Брат чекав Олега під школою, вибачався, казав, що ледве не вбив свою жінку, коли дізнався, що сталося.

Олег був пізньою дитиною, між братами лягло дванадцять років. Костянтин під тридцять полисів, обважнів, здавалося, що між братами всі двадцять, і сторонній міг би подумати, що розмовляють у затінку від стіни шкільного спортзалу батько й син.

— Не роби дурниць, вертайся додому. У тебе випуск на носі.

Атестат.

— Знаю. Аби не це — бачили б ви мене…

— Дурна баба, плюнь. Про себе подумай.

— Подумаю. І ти про себе теж.

— Чого?

— Щоб, бува, благовірна тобі віку не вкоротила.

— Не кажи дурниць.

— Я нині вернуся, бо справді — атестат. Але одділи мене від… родички. Я її бачити не хочу. І не розмовлятиму.

Потім він дивувався собі: примусив брата зробити другий вихід з будинка, замкнув внутрішні двері кімнати, підробляв на станції, аби харчуватись окремо, і витримав цю марку, аж поки не поїхав до Києва, продавши на барахолці святошний костюм батька. Про те, що може не пощастити, що доведеться вертатися до Сватового, не думав. Сімнадцять років, безкомпромісність, ригоризм, затятість…

Брат розшукав Олега в столиці, привіз грошей, аби той купив собі на зиму пальто й черевики, переконав, що то від батька й матері, але все одно після першого курсу на літні канікули молодший додому не поїхав, подався з новими друзями в Карпати.

Майже десять років не був він у рідному містечку. Поклав собі тоді, у нападі гніву й образи, повернутися переможцем, знаною людиною, мало не народним артистом, аби та посмітюха горіла від сорому і просила пробачення.

Та час минав, а Гардеман-молодший все ще спинався на ноги, плив без вітрил не дуже гостинним житейським морем.

Лише тут, у цьому театрі, Олег нарешті відчув щось схоже на самодостатність і творчу впевненість.

Коли приїхав в обласну столицю, приніс листа і свої фотографії до головного режисера, не дуже сподівався, що зустрінуть його, пересічного, що не кажи, актора, геть нікому не відомого, хоча б з якоюсь, нехай формальною, увагою.

Олександр Іванович Петриченко-Чорний, заслужений діяч мистецтв, як було зазначено на афіші перед будівлею театру, виявився людиною відкритою, аж ніби простецькою на перший погляд. Всадовивши Олега у м'яке крісло візаві свого столу, почав гортати фотографії з портфоліо приїжджого. Гардеман придивлявся до обличчя головного, і йому здалося, що він десь бачив цього брюнета з пасемцями сивини у акуратно підстриженій куафюрі, не тільки бачив, а й голос його — глибокий баритон — чув.

— Вас, Олеже Івановичу, добре рекомендують. І фотографи нічогенькі. Тільки от репертуар… Хоча скільки ж там тієї сцени після інституту… Та й театр вам попервах дістався, скажімо так, непростий. Як вам наша слобожанська перлина? Місто наше?

— Знаєте, я з поїзда відразу — до вас.

— Раніше тут не бували?

— Ніколи.

— Що ж, у вас усе попереду. Давайте так: ідіть до дирекції, там знають про ваш приїзд. Влаштовуйтесь — там запропонують варіанти житла. Підйомні, чи як там це зветься, потрібні?

Олег промовчав. Олександр Іванович ледь помітно всміхнувся.

— Будемо вважати, що так.

Він ще раз заглянув у папери Гардемана.

— Хочу вас попередити, що жодних авансів неофітам ніколи не давав. Ви — не виняток, хоча й студент Веніаміна Васильовича.

Тепер Олег згадав, де й коли бачив і чув цього чоловіка. Він був на похороні ВВ, сидів у колі давніх друзів їхнього педагога, тримав за плечі Тетяну Сергіївну і казав: "сонечко".

— Я не розраховував на якісь аванси. Вдячний, що даєте шанс.

— Добре. Це правильний підхід.

Олександр Іванович гостро поглянув на майбутнього члена трупи.

— Докладніше поговоримо потім. Ви ж з дороги, зараз не до високих матерій. До речі, ви не цікавились, що означає ваше прізвище? Гвардієць? Людина гвардії? Гардемарин?

Олега не вперше запитували подібне.

— Слово справді замашне. Старожитнє, Означає — міцна горшка. Батькові корені в Галичині, звідти й слово. Може, через те я в галицький театр і подався.

Петриченко-Чорний уважно слухав.

— А прізвище на побуті не відбилося? Чарку п'єте?

— П'ю вряди-годи, не надміру. Принаймні, не захоплююсь.

— А батько ваш?

— Його давно немає.

— Вибачте мою нетактовність. Вважайте, ні про що не питав. Головний режисер підвівся, підійшов до Олега.

— Ходімте, молодий чоловіче, я з вами, аби мали менше клопоту…

"Усе. Ранок спогадів закінчено", — сказав собі Олег, прочиняючи двері гримвбиральні. За три роки служби в театрі він переріс загальну гримерку, але не доріс до персональної, як корифей Салунський чи прем'єрша Третьякова. Цю кімнату він ділив з одним із ветеранів трупи, рибалкою, майстром застольних імпровізацій Миколою Михайловичем Шликом. Сусідство було не клопітне, навіть приємне.

Кілька разів Микола Михайлович брав з собою молодого колегу на рибалку. Ще й не розвиднялося, коли старенький "москвич" Шлика прокашлювався за бобирівським штахетником, їхали майже годину з фарами до заповітного місця на березі Псла. Ще сонце вмивалося десь там, на сході, за темними мурами далеких гаїв, і світлі бризки вранішнього туалету світила ледь означалися блідо-рожевою смужкою на овиді, а Шлик уже намотував вудлища, припасовував нейлонову волосінь з особливо чутливими поплавцями, дробиками грузків і кованими, базарними, не ширвжитковими гачками. Калабухи прикорму було кинуто у відомі йому ями під гладінню спокійної, поки що темної води широкого плеса, де течія Псла майже не відчувалася.

— То дурне діло — кидати поплав на течії, та й не ті в мене нині руки, щоб шарпати вудлище щохвилини.

Миколі Михайловичу було приємно навчати неофіта премудростей риболовлі. Олег раніше рибалкою не захоплювався, хлопчаком інколи ходив з друзями на Красну, ото й увесь рибальський досвід. А у Шлика навчився в'язати гачки, добирати поплави, міряти глибину дна, закидати з руки порухом тонкого кінчика вудлища.

Закинувши два кормаки з гачками на глибину, Шлик міцно прилаштовував спінінги, чіпляв дзвіночки і, наказавши не пускати з ока снасті на сома чи сазана, витягав з багажника старенького гумового човника, заправляв його повітрям і вирушав на протилежний берег до густих кущів, веслуючи саперною лопаткою.

Десь опівдні Шлик повертався з уловом, і неабияким. Олегові пічкури і пліточки були мізерією на тлі майже повного садка Миколи Михайловича з підлящиками, великими окунями, бувало й щупаками, що їх він називав дурними, бо зловилися не на блешню, а на лугового черв'яка.

Юшку Шлик варив сам, Олегові доручалося тільки вогнище. Сідали біля складаного столика на брезентові стільчики. Біля миски з вареною рибою тулилася мисочка з саламуром, заправленим помідорами, а юшку Микола Михайлович наливав у здоровецькі сталеві кухлі, попередньо освятивши вариво ложкою горілки.

— Навіщо? — спитав Олег, уперше побачивши цю процедуру.

— Для дезінфекції, — серйозно відповів Шлик, а потім усміхнувся. — Традиція, мій юний друже. Так робив мій покійний добрий знайомий. На риболовлю він їздив тільки заради того, аби побути на природі з товариством. Не брав із собою ані снасті, ані харчів. Зате пляшок — скільки душа бажала. Бувало, виїдемо на вечірній кльов, табір облаштуємо, вудки закинемо, а він сидить при столі й чекає, коли геть споночіє і ми зійдемося на вечерю. Тоді розкошує при розмовах і горілці. Вранці, ледве розвидниться, він уже біля столу — похмеляється. Далі спить до обіду, потім знову — коло чарки. Скінчаться запаси оковитої — нудьгує, никає берегом, наче хмара восени, аж поки не почне всіх смикати, мовляв, горілка скінчилася, то й робити на рибалці нема чого — який смисл? Що найцікавіше — у місті, на роботі, ніколи не бачили його хмільним, а на "пленері", як висловлювався, давав душі відпочити. Царство йому небесне.

Вдень, при обіді, Микола Михайлович випивав чарчину-другу, а при вечері міг дозволити собі більше. Отоді Шлик мав звичку розлого погомоніти про глобальні проблеми. Микола Михайлович ніколи не бував категоричним, коли висловлював свою думку чи про всесвітнє потепління, чи про керівників держави, чи про перемоги й поразки Богдана Зиновія Хмельницького, збройні і дипломатичні. Але коли заходилося про розхитування національної незалежності — був категоричним. Діставалося тоді всім: президенту, міністрам, чиновникам обласного і міського рангів.

При Шлику і тут, на березі Псла, був транзистор, і Микола Михайлович не стомлювався коментувати повідомлення новин, та ще й так, ніби його коментарі чують прем'єр-міністр, президент або хтось із велемовних депутатів.

Коли якось Олег зауважив, що, на жаль, ущипливі репліки Шлика не доходять до тих, кого вони стосуються, Микола Михайлович подивився на молодшого колегу, як шкільний учитель на вискочку-школяра.

— Я, голубе, не до них звертаюся, а до себе. І до тебе, якщо хочеш. Ваше покоління здається мені надто інертним, скептичним, чи що. Ніби вам байдуже, що і як у нашому домі. Мовчите, вважаєте, що політика — нікчемна справа, і втрачаєте свій шанс. Спритники пошиють вас у дурні — й оком не змигнете. Та вже пошили.

Олег не стримався.

— Не тільки нас. Мені здається, даруйте, звичайно, Миколо Михайловичу, що досвід саме вашого покоління, та й попередніх, не дає вам аж такого права судити. Вам довелося через таке пройти — не дай і не приведи.

Гардеман замовк, шкодуючи, що хлюпнув бензину вогонь. Шлик довгенько мовчав, крутив у руках суху гілочку верби, потім кинув її до стомленого, але ще яскраво-рожевого багаття.

— Не судіть, то й вас не судитимуть… Що ж, справедливо. Досвід мого покоління справді гіркий. То тільки люди з паралізованими мізками можуть волати до минулого: "Вернись!" Мені шкода моїх ровесників, яких виводять на мітинги сучасні спекулянти. Під гаслами, від яких морозом обсипає. У п'єсі Шварца "Дракон" лицар Ланселот звертається до ошуканих: "Я розумію, що вам довелося коритися і жити за приписами. Але навіщо цим пишатися і лізти наперед?" Щось таке, дослівно не пам'ятаю. Так, я мав партійний квиток — життя примусило. Скільки таких було… Та у бруді не валявся, паскудних листів не підписував, гасел не викрикував. Знаєш, колись я знімався на телефільмі, фільмували новелу гарного письменника, то він таке казав, я запам'ятав: "Ніхто не осмілиться кидати камінням у в'язнів Освенціму чи Заксенгаузену, то чи треба аж стільки кидати каміння у письменників, які порятувалися з газових печей соцреалізму. Чи не краще помовчати в жалобі і скорботі". Йшлося і про нашу акторську братію, не тільки про колег цього письменника. Про весь народ ішлося…

Шлик замовк надовго. Олег теж мовчав. Він не міг сказати самому собі, що аж надто перейнявся сказаним, що розуміє Миколу Михайловича так, як тому, вочевидь, хотілося б, але й бажання сперечатися чи опонувати старому вже, що не кажи, чоловікові, не було. То більше, що так само, як і Микола Михайлович, він уважав: не тими рейками рушила Україна, кожен новий стрілочник, як хотів, переводив рух з колії на колію, і тепер здавалося, що це імітація руху вперед, а насправді — якесь кружляння невидимим колом. А щодо інертності свого покоління… Він міг би дещо оповісти Шлику про свої намагання бути корисним державі (хоч би як це пафосно звучало, були такі думки) не тільки своєю роботою в театрі, а й у громаді. В Галичині він вступив до молодіжного осередку однієї радикальної і справедливої, як йому ввижалося, партії, ходив на зібрання, агітував під час виборчих перегонів. Йому, східняку, щоправда, здавалися трохи дивними молоді галичани, які настільки ревно виконували свої обов'язки, так гаряче агітували, що, здавалося, абсолютно віддані і кандидату, за якого готові були в огонь і воду, і програмі, що її пропонувалося людям. Коли ж ставало ясно, що кандидат програє, що виборці не повелися на голослівні запевнення і обіцянки — ставали мало не опонентами ідей і персон. І ще Олегові була неприємна внутрішня боротьба між молодими людьми, розмови і обмови позаочі. Списувати це на ментальність "західників", як невідомо чого повелося, він не хотів, хоча й мав підстави.

Серед однокурсників Олега був львів'янин Богдан, красень, богатирської статури молодий чоловік, вколо якого водили хороводи дівчата. Мав лагідну вдачу, широку натуру, ніколи не тримав за спиною ані ножа, ані дулі, писав гарно вірші і розмовляв такою пишною, натуральною і трохи своєрідною українською, що Олега, "східняка", завидки брали.

Богдан, патріот Галичини, вважав, слідом за авторитетними істориками і письменниками, що саме там, на заході збереглася справжня мова і Вкраїна, бо перед Карпатами вісім століть тому зупинилася татарська навала, та й радянська влада, що не кажи, набагато менше топталася на західних теренах і не змогла кислотою русифікації роз'їсти природне єство галичан.

— Але, Олеже, ти земляків не ідеалізуй. Природа людська однакова, від кожного особисто залежить, бути справжнім чи вдавати з себе патріота або чесняка. Таких майстрів мімікрії і камуфляжу, як деякі мої земляки, пошукати треба. Натерпілися люди такого, що обережні у спілкуванні й зі своїми, і з чужими, відкритість ваша східна видається нам так само дивною, як вам — наша герметичність. Та по світах так само ведеться: гасконці — гарячі, шваби — скнари, але ж Франція — єдина, і Німеччина — теж. Ставити межи українцями шлагбауми — дурна затія.

Богдан говорив ці речі задовго до того, як політичний сказ напав на людей, чиї прізвища і фото на шпальтах газет, чиї голоси по радіо і мармизи по телебаченню, облямовані назвами державних посад і сакральними словами "народний депутат" не стали означати і визначати глибину розбрату, що його спричинила жадоба влади.

Олег бував у Богдана, театр, де він лицедійствував, ташувався не так далеко від Львова. Богдану Крихті пощастило більше: працював у знаковому львівському театрі, де служив його рідний стрий, дядько.

Ті давні їхні розмови, загалом не властиві молодим людям, котрі прагнуть самоутвердження в професії, природна самоповага яких ще не дозволяє компромісів, вряди-годи мали продовження. Коли Олег розповів Богданові про свою політичну заангажованість, товариш тільки свиснув.

— Тримайся від цього лайна подалі, Олеже. Я хоч і не фахівець, але дещо з нашої історії затямив. Усе повторюється: гризня після Хмельницького, війна гетьманів, гетьманчуків і писарів, руїна, розбрат. Не лізь у цю твань. Вони аж посиніли, доводячи, хто більше любить Україну, а насправді підрізають їй жили.

Мовчати далі було просто неможливо, і Олег торкнув плече Шлика.

— Давайте не будемо про… це. Щодо мене, Миколо Михайловичу, ви помиляєтесь. Не був інертним, аж по вуха загруз в агітації і пропаганді нового, осяйного життя. Тільки виявилось, що всі гасла, як і за ваших часів, фальшиві, а особи, що їх проголошували, звичайні торговці у храмі.

Шлик налив чарки.

— Ось ти Біблію згадав. Читав?

— Намагався. Освіта не та, аби все зрозуміти…

Прогон зазвичай ішов без гриму: не було сенсу двічі навантажувати акторів і гримерів, надвечір на них чекав справжній аврал. Натягнувши трико і помістивши стопи в трохи вузькуваті черевики з гострими носами, на які бутафори понаклеювали різного мотлоху (їм здавалося, що саме таке взуття було в епоху, що її обрав для п'єси Шекспір), Олег накинув на голий торс сорочку з воланами і накладною манишкою, пришитою просто під комір-жабо теж саморобного виробництва.

Шлик запізнювався, на бильці його старенького крісла, давно списаного з кадастру театральних меблів і ним самим відремонтованого, лежав костюм Блазня. Цей персонаж уперше з'являвся в другому акті — через те Микола Михайлович не поспішав.

Благенькі двері гримерки Олег не зачиняв на припасовану невідь-коли залізну зі слідами іржі защіпку: проходячи на свою половину, Ніна раніше на якісь кілька секунд заглядала до їхньої з Шликом "каюти", аби чи то просто всміхнутись Гардеману, чи подати відомі тільки їм знаки, котрі означали можливість чи неможливість зустрічі на нейтральній території або у неї вдома, коли чоловік перебував чи то на стрільбах, чи у мілітарному своєму міністерстві в Києві. Давно цих зустрічей не було. Вчора Ніна зникла після вистави, і словечком не обмовившись про можливу зустріч. У квартирі вікна не світились — Олег навідався до її будинку, хоча було вже зовсім пізно. Лайнувши себе провінційним Ромео, Олег проґавив останню маршрутку і добирався попуткою.

Майже рік тривав їхній таємний роман, і досі їм обом здавалося, що многоокий, як Аргус, театр досі не відає ні про що. Зрештою, їм пощастило, так воно й було.

Олег стояв з перукою в руках, розмірковуючи, варто чи ні тулити и на себе, бо забув, казав головреж тільки про костюми чи й про перуки. Двері гримерної були відчинені, у дзеркалі промайнула постать Ніни. Вона і не глянула в його бік прямуючи напівтемним коридором. Даремно він сподівався, що смуга відчуження між ними от-от відійде в минуле. Що ж. Нехай так. Можливо, так краще.

Телеграма з якоїсь невідомої київської кіностудії лежала в кишені піджака, що його він повісив на тремпель. Навіть на відстані вона випромінювала радісну тривогу. Його, Олега Гардемана, запрошено на проби. На головну роль.

5

Художній керівник театру Олександр Іванович Петриченко-Чорний перебував у стані творчого анабіозу — так він сам колись визначив відчуття майже повної прострації перед тією подією, задля якої було витрачено стільки енергії, проведено безліч репетицій, передумано десятки варіантів, наново перечитано сценографії видатних, закарбованих в анналах постановок минулих часів.

Якщо додати до цього попередні маневри в обласному відділі культури, в міністерстві, де ідея поставити на сцені Шекспіра, саме "Короля Ліра", не викликала ентузіазму, то стан головного режисера не так перед прогоном, як перед прем'єрою, можна було зрозуміти.

Петриченко-Чорному було трохи за шістдесят, набачився він за своє спершу акторське, а потім режисерське життя багато, змінив не один театр, аж поки плин подій, де удачі змінювалися поразками, не виніс його сюди майже п'ятнадцять років тому. Тоді обласний музично-драматичний театр залишився без художнього керівника, і волею випадку чийсь владний міністерський палець зупинився на прізвищі Петриченка-Чорного, тоді чергового режисера знаного харківського театру. Чи голосне, через дефіс, прізвище Олександра Івановича сподобалося, чи скандали і чвари між місцевими діячами довкола посади, що звільнилася, допекли і міністерству, і обласному керівництву — могло бути і те й інше, але Петриченку-Чорному, ім'я якого не так часто з'являлося на афішах, несподівано було запропоновано очолити обласний музично-драматичний.

Дружина Олександра Івановича, актриса, на той час уже заслужена, на відміну від чоловіка, новину сприйняла не вельми радісно.

— Що я там робитиму? У мене репертуар, у мене глядач, я тут потрібна, а не бозна-де!

Петриченко-Чорний знав норов своєї благовірної і не став у позу авторитарного глави сімейства, то більше, що сім'я їхня не була обтяжена ні дітьми, ані старенькими батьками.

— Я все це знаю, — сказав він перегодом. — Маєш рацію. І репертуар і преса… А для мене це — шанс, і шанс серйозний. Поїду. А ти — лишайся. Не за океан їду. Таке тобі скажу, Тамаро… Тут, у колишній столиці, будеш вічно заслуженою. Однією з десяти, якщо не помиляюся. А там, у провінції, якою ти даремно гидуєш, у тебе з'явиться можливість стати нарешті народною. Літа летять, даруй за банальність, героїнь тобі грати недовго, почнуться ролі вікові. У кращому разі одержиш наступне звання як відступне за вислугу літ, коли гратимеш тітоньок і бабусь. А на новому місці будеш першою, прем'єршою. Заслужених там усього двоє. Актрисі — за п'ятдесят, актору — за шістдесят. Подумай. Ми не молодята, щоб день і ніч за руки триматися… Одначе ніби не збайдужіли одне до одного… Врешті, вирішуй сама, актриса…

Тамара Томівна знала, що слово "актриса" у словнику чоловіка не несло жодного позитиву і вживалося ним і на репетиціях, і вдома у хвилини найбільшого роздратування, невдоволення чи навіть гніву. Коли Олександр Іванович відчував фальш в інтонації чи незграбність у мізансцені, коли вияв нормальних людських почуттів підмінявся напрацьованими і вже напівавтоматичними імітаціями, надмірним пафосом — словом, театральщиною, він зупиняв репетицію і казав безбарвним, але від того не менш зловісним голосом, звертаючись до учасників дійства на сцені: "Я знаю, що ви актриса, а ви актор". Він вимовляв слова, що означали професію, мало не з відразою. І продовжував: "Спробуйте бути людьми. І вам полегшає, і тим, хто в залі. Тексти у вас пристойні, не ходульні, а ви що ж, у театрі набукі? Познімайте маски, панове актори…"

Умовляти дружину, чекати її рішення Петриченко-Чорний не мав наміру. Зібрав валізу, коли дружина вживалася у роль примхливої коханки напівбізнесмена-напівбандита, персонажа дешевої п'єси, і нічним поїздом рушив до столиці. Олександр Іванович залишив на туалетному столику дружини коротеньку записку з обіцянкою потелефонувати, як тільки побуває в Мінкультури і матиме на руках відповідні документи.

Часи тоді були бурхливі, країну лихоманило, державні інституції трусило від кадрової чехарди, гри в довгу лозу, що їй не видно було кінця-краю, і Олександр Іванович, підходячи до міністерства, не був зовсім певен, що телефонні перемовини, запрошення на посаду закінчаться цілком предметними діями чиновницького механізму.

Одначе — помилявся. Мав приязну розмову із заступником міністра, котрий досить переконливо доводив, можливо, й собі, що культура, зокрема театральна, глибоко вкорінена саме у провінційних осередках, що столичні театри нічим не кращі за відомі обласні, і що міністерство сподівається від Олександра (він краєм ока зачепив папірець на столі) Івановича яскравих спалахів. Він так і сказав — спалахів, а Петриченко-Чорний хотів був сплюнути через ліве плече, зауважити — від спалаху недалеко до пожежі, пожартувати, що не має наміру прогоріти разом із театром, але дотримався протоколу й усміхався доброзичливо.

Залагодивши всі справи у міністерстві, аж до фінансових подробиць існування театру, не вельми втішних, із наказом і грішми він був готовий ще цього вечора виїхати за призначенням, та на виході з будинку на тихій київській вулиці його перейняв охайно вдягнений молодий чиновник:

— Олександре Івановичу, вас запрошує міністр!

Розмова була цікава, хоча Олександр Іванович, віддаючи належне розуму, ерудиції міністра, так і не міг зрозуміти, навіщо був покликаний, аж поки міністр не сказав:

— Вам, напевно, буде нелегко. Не коріться смакам місцевих… посадових осіб. Я вам заздрю: робитимете щось конкретне, справжнє, без демагогії. Бажаю успіху. Як треба — звертайтеся.

Приємно було їхати в поїзді, думаючи про те, що попереду чекає справжня робота, що їй не шкода віддавати більше, аніж час, більше, ніж нагромаджена в ньому, Петриченкові, енергія дії. Олександру Івановичу з усіх добрих напучувань міністра найбільше припало до душі оте його "не коритися смакам місцевих посадовців", хоча він добре розумів, що без якихось компромісів не обійтися.

За плечима Петриченка-Чорного був чималий і акторський, і режисерський досвід. Потоптавши замолоду сцену театру здебільшого у дрібних ролях, він, людина самокритична, вирішив шукати себе у режисурі. Йому пощастило: документи пройшли, і він потрапив до Москви на Вищі режисерські курси.

У Москві, точніше, в Підмосков'ї, на дачі, жив заслуженим пенсіонером його дядько, колишній заступник міністра. Жив самотою, поховавши дружину, і коли Олександр Іванович, тоді ще Сашко, нагадав дядькові про себе, той не від футболив родича, як частенько це буває, а запросив до себе, довгенько приглядався до молодої людини (бачив його ще хлопчиком, тоді був при посаді і вряди-годи бував на рідній землі, навідував братову сім'ю). Вочевидь, Сашко пройшов усі побутові й політичні тести, у дорослому варіанті сподобався Олексію Трифоновичу, і той перегодом запропонував синові молодшого брата Івана, доки той вчитиметься на курсах, пожити в його московській квартирі, що стояла щороку пусткою з весни аж до глибокої осені.

При племінникові старий чоловік ожив. По першому сніжку повернувшись до білокам'яної, порадів, що Олександр оселі не запаскудив, порожніми пляшками кухню не заставив, ліжка у спальні не чіпав, дивана у вітальні не зламав.

Загалом Олександрові пощастило з дядьком: був Олексій Трифонович не скнара, вдачі цілком прийнятної, не ремствував щодо манер і уподобань сучасної молоді, не вчив племінника жити. Але вряди-годи чи газета, чи радіо, чи телевізор плювали йому в душу, згадавши відповідним чином порядки за часів, коли дядько вірою й правдою служив партії, державі і народу. Отоді Олексій Трифонович міг годинами дискутувати з прочитаним або почутим, не добираючи слів, аби якомога дошкульніше звинуватити нинішню владу та її достойників у бездарності, ошуканстві і ще у безлічі гріхів. Діставалося і Хрущову, і Брежнєву, і каліфам на час, аж до вихідця зі Ставропілля, який тільки примірявся тримати в руках партійні віжки.

Олександрові діставалася роль німого слухача, бо коли якось висловив сумнів щодо мудрого і бездоганного правління країною за часів Сталіна, став на якийсь час мало не ворогом сивочолому родичу.

— Ти смаленого вовка не бачив, живеш на всьому готовому, а ми і день і вночі жили собі рвали і у війну, і після неї. Де і ким був би цей Горбатий, аби не залізна воля Сталіна? Де була б покалічена країна, аби не його розум і твердість? Розбестили людей, самі собі яму риють. Не ведися на демагогію дисидентів, кислота і жовч роз'їдають і руйнують!

Спробував Олександр пом'якшити ситуацію:

— Ви ж знаєте, що без кислоти і жовчі шлунок людини неспроможний перетравлювати харч, природа недаремно так придумала — і для людини, і для суспільства.

Олексій Трифонович замовк і довго дивився кудись над головою племінника.

— Ти хоча б знаєш, ким ми з твоїм батьком були, коли тебе ще й у проекті не значилось? Напівжебраками. У діда твого і бабусі — царство їм небесне — п'ятірко дітей знайшлося, лише ми двоє вижили. Іван геть малий був, останній, а я — першенький. Зима була найстрашніша. Дід коли-не-коли харчі привозив чи передавав: то на склозаводі гибів, коли той працював, то столярував по селах. На затірці сиділи. Ті, що між мною і батьком твоїм, саме взимі й умирали. Ще один братик — Микита, і сестрички — Зоя і Таня.

Олексій Трифонович важко підвівся з табуретки — сиділи на кухні — і пішов до серванта. Вийняв карафку з коньяком (завжди виливав з пляшки у кришталь), налив обом.

— Пом'янемо.

Олександр шкодував, що скаламутив душу старої людини.

— З весни легше ставало. Рибу ми з Іваном ловили, потім ягоди починалися, гриби… А потім дід забрав нас до Києва — влаштувався на завод. Південноросійський машинобудівний. Ми вже його як "Ленінську кузню" знали. От ти про радянську владу щось собі думаєш каламутне, а я скажу: не бувати б мені ніколи ні інженером, ні директором величезного підприємства, не керувати з міністерства цілою галуззю, аби не радянська влада. Освіту дала, шлях відкрила. Так само і твоєму батькові.

Олексій Трифонович налив ще по одній, подумав, підвівся, забрав зі столу карафку, поставив до серванта.

— Я більше не можу, а тобі не треба.

Випили мовчки. Дядько заходився готувати чай, не довіряв заварку племіннику.

Пили чай мовчки. Дядько вмочав тверде вівсяне печиво у широку чашку, розмальовану східними краєвидами. Олексій Трифонович привіз цю порцелянову красу з відрядження до Японії. Довелося свого часу попоїздити по світах.

— Не знаю, Олександре, що там у вас у сім'ї про мене… Одне скажу: не міг я твого батька врятувати. Не через те, що не хотів чи злякався, не через те, що про свою шкуру дбав. Нічого б я не зміг, а хоч би й міністром був або й членом політбюро. Сам тоді ледве не загримів… Кажу оце, як думаю: твоє щастя, й матері теж, що Іван од вас пішов і розлучення оформив. Не бачити б тобі ні інституту, ні… Та що там казати… Гірко, але ж правда… Я й досі не розумію, як він, секретар солідного райкому, член бюро міськкому, міг на таке зважитися… Ніби дитя мале… Вибач, Сашо, що так кажу. Про покійних — або добре, або…

— Краще нічого, — не витримав Олександр. — Кожен сам обирає долю. Чи доля — кожного. Пам'ятаєте, як Ленін відповів жандарму, коли той сказав, що перед молодою людиною стіна, мовляв, куди йому проти неї? Пам'ятаєте? "Стіна, та гнила, торкни — і розвалиться". Батько, звичайно, не Ленін, та й історію про Володимира Ілліча могли вигадати, як багато чого вигадали… Але батька я поважаю, дарма що покинув нас. Я з ним бачився, коли його амністували. Тінь од людини лишилася, інакше й не скажеш…

Олексій Трифонович підвівся, підійшов до серванта, знову витягнув карафку й чарки, дістав з холодильника сир і шинку.

— Такий уже вечір сьогодні, — сказав, ніби вибачаючись. — Пом'янемо батька твого, мого брата єдинокровного, що б там і як не було. Все пішло не так, як треба… Був би зараз при шані, знаною людиною був би — заміс у нього справжній, крутий. Це ж треба — з лозиною проти танка… Ніби на війні не був, пороху не нюхав…

Батька Олександра, Івана Трифоновича, було заарештовано й засуджено за антирадянську пропаганду. Сашкові було тоді років сім, мати довго приховувала від сина те, що сталося — мовляв, батько у тривалому відрядженні. Та у брехні, навіть во спасіння, короткі ноги.

Якось, ідучи зі школи, другокласник Сашко побачив на протилежному боці вулиці батька. Він стояв біля легковика з відчиненими дверцятами з якоюсь жінкою й усміхався їй. Сашко кинувся через дорогу. "Ти приїхав, приїхав, — мало не кричав він. — Ходімо додому, тату!"

Батько підхопив сина, притиснув до себе. "О, це твій синок, Іване? — спитала чи сказала незнайома жінка. — Познайом мене". Батько поставив сина на тротуар. "Познайомся, це Вероніка Володимирівна", — якимось очужілим голосом мовив батько, і другокласник Сашко раптом зрозумів, що щось тут не так — і з відрядженням, і з цією вродливою тіткою. Він подивився на неї, на батька, на водія, який барабанив пальцями по бублику керма. "Ходімо додому, тату", — повторив Сашко, дивлячись просто у вічі батькові. "Тобі мама, виходить, нічого не казала?" — обличчя батька стало напруженим і майже чужим, і Сашко вже був певен: щось сталося погане, невідворотно зле. "Ти, Саню, зараз іди додому, а ввечері я прийду, поговоримо. Я їду на збори, потім на роботу. Іди, голубе". Він нахилився, поцілував сина у щоку. Сашкові війнуло густим запахом одеколону, і автомобіль з батьком і Веронікою Володимирівною покотився униз крутою київською вулицею.

Відтоді Олександр терпіти не міг запаху того одеколону, вирізняв його з-поміж інших за кілька метрів — і так було все прожите далі життя, аж поки той одеколон чи зняли з виробництва, чи мужчини навзамін перейшли на імпорт.

Того вечора батько не прийшов, але потелефонував, довго розмовляв з матір'ю, обличчя якої то блідло, то пашіло нездоровим рум'янцем. Сашко не сказав, що бачив батька з якоюсь тіткою, бо не надав і не міг надати цьому того фатального значення, щ неодмінно з'явилося, аби роки його були більші бодай на кілька.

Після розмови мати довго ходила з кухні у вітальню, потім з вітальні на балкон, знову до кухні, аж поки не зайшла у маленьку кімнатку сина, котрий учив уроки на завтра, сіла на ліжко-диван, що їх не так давно почала випускати легка промисловість, і розповіла Сашкові, що тата у нього відтепер нема. Тобто, він є, але в нього інша сім'я.

— Нічого страшного не сталося, сину, — казала мати високим театральним голосом, що з'являвся у неї в хвилини хвилювання. — Так інколи буває.

Сашко дивився на матір з недовірою, її слова здавалися йому неіснуючими, як слова якихось героїнь з п'єс, що їх мати, актриса театру юного глядача, вчила вдома напам'ять.

Батька заарештували після смерті Сталіна. Бойовий офіцер, політрук, редактор армійської газети, потім партійний працівник, він задовго до одкровень Хрущова на з'їзді висловив своє ставлення до фігури покійного вождя, ще й додав міркування стосовно діяльності керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства, заклики до перегляду її залізобетонних засад і сумніви в тому, що однопартійна система — єдино правильна.

Разом з батьком було ув'язнено кількох слухачів Івана Петриченка на зборах, які з піднесенням аплодували. Виступ був емоційний, місцями аж наївний. Зокрема, висловлюючись іронічно про політичну систему, батько, бажаючи дійти до свідомості найпримітивнішого слухача, вдався до алюзії з електричним струмом, у якому є позитивно й негативно заряджені елементарні частки, і саме тому вона, електрика, освітлює оселі, рухає верстати — ну й тому подібний примітив. Мати згодом вийшла заміж за колегу актора, лисуватого веселого дядечка з рожевими щічками. Дядечко був легкої вдачі, не ліз до Сашка ані з ніжностями, ані з виховними напучуваннями, ставився до пасинка мало як не до рівні, але все одно, як не просила мати, приязні до Марка Михайловича той не відчував і не виявляв: мовляв, живеш тут, то й живи, а мене не чіпай.

Мати зберігала чернетку виступу Івана і дала почитати синові, коли почалася хвиля амністій. Чому? Навіщо? І досі Петриченко-Чорний не міг би відповісти. А невдовзі — життя вигадує і не такі колізії — з колимського табору повернувся Сашків батько.

Він з'явився під вечір, чомусь постукав у двері квартири, а не подзвонив. Сашко, тоді вже десятикласник, був удома сам — мати й вітчим грали у вечірньому спектаклі "Пригоди Тома Сойєра", вона — тітонька Поллі, а в нього був якийсь другорядний персонаж, афіша вистави висіла в передпокої.

Упізнати батька було важко: зчорніле обличчя, обтягнуте шкірою, пальці рук з пухлими кільцями суглобів, одяг явно з чужого плеча.

— Пустиш? — спитав батько, і його майже забутий голос пролунав, як грім небесний.

Батько попросився помитися, і поки у ванній шуміла вода, Сашко знайшов у гардеробі костюм, що провисів на плечиках бозна-скільки, черевики у коробці, сорочку і краватку, а труси і майку вийняв свої, бо спідньої батькової білизни не було.

— Не буде лаяти мати, що віддаєш одяг? — спитав Іван Трохимович, ковтаючи гарячий чай і обережно відкушуючи шматочки бутерброда.

— Це твоє, — сказав син. — Чому ти до нас?

— Нема куди, — сховав очі батько.

— А… та твоя? — Сашко спитав жорстко. — Мати заміж вийшла, ти знаєш?

— І та моя, як ти висловився, теж, — рівним голосом відповів батько. — Я знаю, Саню. Зараз піду. Може, хтось із колишнього товариства влаштує на ніч. Я потім потелефоную, завтра-позавтра. Спасибі тобі.

Батько пішов, а ввечері відбулася сімейна рада, що тривала нескінченно довго. Сашка вразив Марко Михайлович, запропонувавши, аби колишній чоловік матері, якщо не знайде притулку, поселився у його мікроскопічній однокімнатній квартирці, колись виданій йому театром. Він і досі навідувався туди, платив за комунальні послуги, жартуючи при цьому: мовляв, як вижене твоя мати, Сашку; буде де репетирувати роль тіні батька Гамлета.

Іван Трифонович прийняв пропозицію, пообіцявши, що компенсує всі клопоти, як тільки відповідна комісія вирішить питання працевлаштування і житлове. Одначе хвороба, набута на Півночі, втрутилася у ці плани, і через три місяці, саме під Новий рік, батько помер у акторській квартирці, щойно виписавшися з туберкульозної клініки.

Олександр Іванович і тепер не міг би певно сказати, ким вважав чи вважає батька — героєм на зразок "перших хоробрих" українців двадцятих років або ж наївняком-невдахою, який ліг під чавунні колеса жорстокого механізму влади, сам бувши одним із гвинтів чи гайок тієї конструкції. Можна — і, мабуть, треба було — вважати, що батьків протест був одним із перших виявів непокори, котрі помножилися потім, поступово, повільно, але невідворотно наближаючи глобальні суспільні переміни. Але долі вже широко відомих нібито переможців, колишніх в'язнів сумління, чиє життя було обірване у політичних битвах або перейшло у річище протестного споглядання реалій новітнього поступу держави, ставили під сумнів не так доцільність їхнього жертовного шляху, як готовність суспільства прийняти радикальні рецепти виходу із зачарованого кола конформізму й покори.

Після курсів колеги вмовили Олександра не шукати місця в якомусь із московських театрів, не ставати попихачем у того чи того відомого режисера (багато з них викладали і робили пропозиції слухачам, зокрема і йому, Петриченку-Чорному), не чекати роками можливості поставити щось самому, а піти у вільне плавання режисером-постановником масових видовищ, що ставали модними, бо приносили концертним структурам чималі гроші, та й ще давали можливість і конструкторам цих дійств, режисерам, добре заробити.

Незважаючи на досить гострі суперечки, що виникали вряди-годи між дядьком і племінником, Олексій Трифонович прописав родича у московській квартирі.

— Буде хоч кому поховати старого, — сказав він Олександру. — Не лишати ж оце все нинішнім бузувірам. Ніхто не знає, як воно поведеться тобі в житті. Професія твоя хистка, хлопче. А так хоч притулок тобі надійний.

Даремно було відмагатись.

Телеграма від дядька знайшла Олександра в Новосибірську, там аншлагом пройшло два стадіонних дійства, далі мали їхати у Красноярськ, а потім у Владивосток. Текст був короткий і безапеляційний: "Приїзди негайно Більше нікому".

Залишивши все на напарника, Петриченко-Чорний полетів до Москви. Дядько вже не виходив на світ Божий, лежав, постогнуючи, на застеленому ліжку. Олександр викликав лікарів, ті наполягали на негайній госпіталізації, але Олексій Трохимович тільки кволо відмахувався.

— Я свій діагноз знаю вже відколи… Ну, помучите старого, опромінювати будете — і що, одужаю? Не брешіть собі й мені. Час мій вийшов. І так більше від батька вдвічі прожив. Досить. Знеболювальне випишіть — і вільні.

Відомча поліклініка сповістила міністерство, похорон був пристойний, на подушечках несли нагороди покійника, поминали Петриченка у міністерській залі, де відзначалися і мажорні, і печальні події. З ровесників Олексія Трохимовича лишилася жменька, деяких вели до мікрофона й назад до столу подпідручки, говорили вони слова, ніби написані заздалегідь і розмножені під копірку, дикція теж була схожа, бо й зубні протези, штучні щелепи теж робилися, вочевидь, тими самими фахівцями у відомчому медичному закладі.

Слухали ветеранів неуважно, знехотя, в залі переважали люди середнього віку з обличчями, сповненими відповідальності за велику державу, вдягнені у коректні однострої темних і темнуватих кольорів. їхні рухи при столі були уповільнено-округлі, лише чарку вони пили одним духом і так само швидко наливали нову. Олександру здалося, що майже нікому із присутніх не було шкода його заслуженого міністерського дядька, а вся ця учта — лише привід для того, аби попоїсти і випити на халяву — за рангом покійного гроші на похорон і поминки виділялися з бюджету.

Років три мотався Олександр Петриченко-Чорний неосяжними просторами Радянського Союзу, ставлячи грандіозні видовища на потребу публіки, що її ці стадіонні постановки електризували, надихаючи на трудові і всілякі інші подвиги, аж поки каса не почала подавати тривожні сигнали, і ажіотаж навколо масових дійств, а хоч би яка велика із зірок естради чи театру була ангажована на п'ятнадцять-двадцять хвилин, ішов на спад.

Петриченко-Чорний повернувся до Москви, шукав, де б докласти силу й талант, кілька років асистував своєму ровеснику, молодий театр якого ставав популярним, а далі й модним у столиці, де попри пильне око культуртрегерів з погонами на сорочках під цивільними піджаками множився вірус невпокореного новаторства. Колега дав Олександру можливість вийти на публіку з власною постановкою. Петриченко-Чорний обрав Аристофана, і не безпрограшну "Лісістрату", а п'єсу "Жаби".

Працював він запоєм, толерантно вигострював і осучаснював античний текст так, аби він звучав злободенно. Преса, зубаста московська преса, виставу помітила, навіть одіозна "Комсомольская правда" віддала невеличке місце на шпальті, аби, з одного боку, похвалити режисера й акторів, а з другого — висловити щонайменше сумнів у автентичності текстів, особливо проголошених хором. Добре, що пасквілем на російську дійсність не охрестили. Головний режисер мав тривалу розмову з Олександром, зажадав прибрати, як він висловився, зайвий радикалізм, бо це поставить під удар весь репертуар, якщо не сам театр, який з таким трудом добував собі місце під сонцем межи інших, всесвітньо відомих, дуже відомих і теперішніх успішних і модних. Петриченко-Чорний обстоював своє бачення — мабуть, необачно, бо після кількох спектаклів "Жаби" зійшли з репертуару, хоча зала порожньою не була.

Олександрові на тоді йшов четвертий десяток, роль старшого куди пошлють була принизливою, він кінець кінцем полаявся з головним і подав заяву.

Доля, одначе, була прихильна до нього, бо саме у цю пору знайшов його у Москві колишній, ще інститутський однокашник, на тоді художній керівник знаного харківського драматичного театру, і запросив до себе — оновити репертуар, сформувати афішу, дістати, зрештою, звання на батьківщині. Зрештою Петриченко погодився і з головою поринув у роботу. Однокурсник не злукавив, дав колезі карт-бланш щодо репертуару, взяв на себе всі перемовини з чиновниками відділу культури, з обласним ідеологом, поцінувачем талантів актрис.

Працювалося Олександрові комфортно, спектаклі, поставлені ним, були помічені не тільки у старій, а й у новій столиці, художній керівник, Тимур Андрійович Бреза, пробив колезі звання заслуженого. Саме тут, у Харкові, Петриченко-Чорний одружився з актрисою свого театру.

Точніше кажучи, врешті вона дала згоду на шлюб. їхній роман міг тягнутися нескінченно довго, хоча Олександра не влаштовувала роль коханця вродливої і незалежної жінки, котра приходила в його простору квартиру на кілька годин, кілька днів, а потім полишала його холостяцьку територію і поверталася в свою комуналку, де їй дісталася від покійних батьків величезна, метрів сорока, кімната, поділена на дві половини вутлою перегородкою, і дві конфорки однієї з трьох газових плит на кухні-вокзалі. Але він стоїчно вичікував, не форсуючи матримоніальної події.

На відміну від Олександра, Тамара Томівна вже побувала під вінцем. Початкуюча актриса не встояла перед чарами тодішнього прем'єра, красеня Вахтанга Ерастова, сорокарічного брюнета, який уже грав Федю Протасова, але міг і Чацького. Коли Ерастов побачив, що кавалерійською атакою дівочі мури не здолати, він запропонував удвічі молодшій Тамарі руку і серце. Перший рік молодята прожили щасливо — принаймні так це виглядало для стороннього ока, а потім стали все більш відчутними майже непомітні підземні поштовхи, що віщували наближення серйознішого катаклізму. Попервах аж до дрібниць уважний до юної дружини, аж запопадливий, ніжний у ліжку, бо на свій неабиякий подив узяв її незайманою, Вахтанг досить швидко перетворювався на сибарита, вимагав не зрозумілої Тамарі якоїсь східної уваги до своєї особи (у жилах Ерастова нуртувала частка грузинської крові), міг жбурнути мало не в обличчя невипрасувані шкарпетки, і хоча потім бурхливо вибачався, не міг не посіяти в душі юної жінки зерен якщо не розчарування у шлюбі, то якоїсь позасвідомої настороги.

Вона, виходячи заміж, не зважала на репутацію Вахтанга як джиґуна, зальотника, їй, молодій актрисі, сцена ввижалася місцем священнодійства, а досить відверті розмови й чутки про той чи той перелюб вважала виплодом нездорової фантазії літніх актрис, костюмерш, гримерш, і коли одна з актрис, Басалаева, тридцятирічна пещена дамочка, дружина високого міського чиновника, із загадковою усмішкою сказала Тамарі у гримвбиральні, розпитавши перед тим, як їй ведеться у заміжжі: "Еге ж, еге ж… а твій Вахтанг — боєць", вона не відразу зрозуміла смисл тієї фрази, пустила її повз вуха, бо подумала, що йдеться про сміливий виступ Ерастова на зборах, що на них мало хто наважувався не те що на критику — бодай на зауваження на адресу чи то дирекції, чи режисури.

Ту фразу розтлумачила їй невдовзі костюмерша Лідія Львівна, зухвала у поведінці хоч би й з художнім керівником, а з акторами, народними і заслуженими — і поготів. Лідія Львівна підсіла до Тамари, коли нікого поруч не було, погладила її плече і сказала: "Дитино, або вгамуй свого чоловіка, або йди від нього. Він тебе зраджує. На власні очі бачила. Оту моралістку, Басалаеву, у закапелку, по-собачому. Вибач. На якого біса тобі, молодюсінькій, цей підстаркуватий кобеляка? Поки дітей нема — тікай від нього. Не віриш? То я тобі скажу, що труси в нього у білий горошок, а біля копчика — родимка".

Тамара, слова не сказавши чоловіку, проти ночі забрала речі і повернулася у свою комуналку: Ерастов був зайнятий у вечірньому спектаклі. Ніч-запівніч чоловік став штурмувати двері комунальної квартири — телефона там не було, але Тамара його не впустила, лише у прочинені на півдолоні двері, взяті на ланцюжок, сказала: "Гарем не для мене. Йди під три чорти".

Всі подальші спроби Ерастова повернути втікачку нічого не дали. Тамара подала на розлучення. У суді чоловік намагався довести, що його обмовили, а наївна молода дружина повірила пліткам, проте суддя, літня жінка з незворушним поглядом василіска, пустила ламентації красеня-актора повз вуха і позов Тамари задовольнила.

Недовзі, несподівано для трупи, Ерастов подав заяву на звільнення і здимів з міста. Даремно цікаві шукали пояснення цього вчинку у романтичний спосіб: мовляв, розбите серце, ображена гідність, і кидали криві погляди у бік Тамари. Все було значно простіше й тривіальніше. Чоловіку Басалаєвої стало відомо про окрасу, що нею оздобив його чоло Ерастов, і героя-коханця утришия вигнали не тільки з театру, а й з України.

Відтоді аж до приходу в театр Петриченка-Чорного Тамара не шукала собі щастя у шлюбі, театр був її єдиною розрадою.

Олександр Іванович до Харкова примудрявся бути холостяком. Романи в його житті були, але він придумував для них назви інших літературних жанрів, і прозивав, залежно від тривання у часі чи ще за якимись ознаками, то повістями, то новелами, то нарисами. Він знав ціну театральним амурам, що виникали з нічого й так само щезали в нікуди, рідко коли лишаючи по собі якийсь слід, то й поклав собі ніколи не бути випадковим персонажем у цих скетчах чи одноактівках.

Вважай, уперше в житті він відчув щось особливе, непояснимо сентиментальне і тривке, побачивши в новому для себе театрі Тамару, яка на тоді, позбувшись прізвища зрадливого чоловіка, повернула собі дівоче — Третьякова. Куди й поділися табу стосовно жіночого акторського племені і набутий чоловічий досвід, що в ньому була солідна частка скепсису.

Тамарі тоді було двадцять п'ять, йому значно більше, але не настільки, щоб це могло стати темою плитких і слизьких розмов у театральних кулуарах. Про невдале заміжжя Третьякової Олександру стало відомо випадково, він не надав жодного значення цій інформації, бо й справді не вважав цю обставину чимось посутнім для свого несподіваного і все глибшого почуття.

Тамара сприйняла перші знаки уваги режисера з насторогою, хоча вродженим ірраціональним почуттям виокремила Олександра з-поміж інших мужчин театру, та й сторонніх прихильників її обдарування з числа глядачів і деяких чиновників обласних інституцій, готових багато на що, аби стати якомога ближче до вродливої жінки, нехай актриси.

Після вдалої прем'єри вистави, де Третьякова грала героїню, Петриченко-Чорний запросив усіх акторів до себе аби відзначити успіх. Казенні його двокімнатні апартаменти досі стояли майже пусткою, добре, що від попереднього пожильця лишився величезний стіл, купа бувалих у бувальцях стільців і ослонів. Олександр придбав одноразовий посуд пластикові скатертини, купу пляшок спиртного і наїдки, що впали йому в око у сусідньому гастрономі, де був шикарний відділ кулінарії.

Він затіяв усе це не тільки тому, аби ближчі й зрозумілшп стали йому ті, з ким на репетиціях неоднораз був прискіпливим, а то й різким, іноді аж нестерпним, і не сподівався, та й не хотів стати "своїм" — це було проти його правил, і взагалі було б неприродним; йому хотілося бути ближче до Тамари, побачити її у своїй квартирі, зробити хоча б маленький крок, півкроку до неї як до жінки.

Гульбище затяглося за північ, розходилися купками і поодинці. Олександр викликав для Тамари таксі — жила далеченько від нього — і поїхав з нею, незважаючи на запевнення, що все буде гаразд. Вони майже не розмовляли в машині, він тільки дивився на неї.

— Ми вам залишили такий розгардіяш, — сказала Тамара, виходячи з таксі.

Олександр вийшов за нею, взяв за руку.

— Справді, повний безлад. І тут, і тут.

Жест його міг здатися театральним — він приклав долоню до лоба, потім до серця — але погляд був благально-ніжним. Тамара знітилася, але вдала, що йдеться лише про побутові речі.

Олександра розбудив дзвінок. Подумав, що телефон, підійшов до нього, зауважив: перша година. Дзвінок повторився, і сонний Олександр нарешті зрозумів, що хтось стоїть за дверима.

То була Тамара.

Більше року вона мандрувала між його квартирою і своєю комуналкою, умовляючи Олександра почекати зі шлюбом.

— Хіба тобі погано? Ти вільний, я вільна. Пліток не буде, що віддаєш дружині ліпші ролі.

— І так пліток повно. Чому не хочеш за мене? Застарий? Чи не любиш?

— Не кажи так.

— Що, не можеш забути давньої кривди?

Тамара замовкла, і Олександр, розуміючи, що сказав зайве, теж мовчав; потім, не витримавши безглуздості того що чинилося в душах обох у цьому безгомінні, обійняв її і сказав:

— Як хочеш… Сама скажеш…

Вони одружилися навесні, і всі ті роки, що Тамаоа була поруч і в театрі, і вдома, між ними жодного разу не поповчила ота лиховісна іскра, що виникає інколи з нічого але неl віщує нічого втішного.

Тому Петриченко-Чорний не був готовий до відмови дружини переїхати в його новий театр. Він розумів, що Тамара багато що втрачає: як не як — заслужена артистка, репертуар, преса, публіка, а тут починати треба, вважай, з нуля… Але ж існувало інше, воно мало переважити, якщо не перекреслити, то, принаймні, відсунути на другий план акторські амбіції…

Півроку чекав Олександр остаточного вибору дружини, сподіваючись, що врешті переконає Тамару переїхати до його, нарешті цілком його театру, де можна здійснити заповітні проекти, здобути право на жаданий маршальський жезл, що про нього мріє кожна творча особистість — без цього стимулу пісне життя, хоч як прикидайся байдужим до слави і перед собою, і перед людьми.

Марнославство — кепська річ, але акторська вдача така, що без нього не обійшовся жоден, хто вважає театральний кін метою і смислом життя. Можливо, дружина ще тривалий час вагалася б, та Олександру допоміг випадок: головний режисер чи не вперше за добрий десяток років віддав головну роль в новому спектаклі не. Тамарі, а зовсім молодій акторці.

Приїхавши до Харкова, аби забрати дружину, Олександр пішов до головного, давнього приятеля, аби потиснути йому руку і подякувати.

— За віщо? — спитав спантеличений Тимур Андрійович.

— Ти мені дружину повернув.

— У якій це спосіб? Що сталося?

— Забираю її до себе.

— Як це розуміти?

— А так: вона їде зі мною.

Бреза витягнув пляшку, шоколад і чарки.

— Образилась. Мовчала. Хоч би сказала мені… Ну й характер! Як ти з нею… Ти розумієш, тут жодних підводних течій, не її ця роль, вона ж кругом перша…

— Не переймайся. Я тобі справді вдячний.

— Ой, Сашко, це ж весь наш репертуар полетить!

— Святе місце порожнім не буває. Обійдеться.

Тимур Андрійович послабив галстука і розщебнув ґудзика на комірці під борлаком.

— Скажи ліпше, як тобі там ведеться? Як прийняли?

— Звикаємо: я до них, вони до мене…

— Шкода, що Тамара йде. Хоча ситуація справді дивна: ти там, вона — тут…

— Отож.

— А Тамарі якось поясни, ти це вмієш, що не її це роль, повір. Хоча це важко, розумію. Роки летять, ми це, на жаль інколи запізно помічаємо… Особливо жінки.

— Ти хотів сказати: актриси?

Бреза всміхнувся.

— Дай, Господи, тобі, Олександре, терпіння. Тамара ж запрагне перших ролей, а там — свої прем'єрші, еге ж? Хоча вона жінка розумна, треба віддати їй належне. До речі, я тут почав збирати папірці для реляції в міністерство про її наступне звання. Як тепер бути?

— Об'єднаємось. Десь через рік-другий, добре?

— Якщо доживу.

— Дурниці.

Звання народної артистки Тамара Третьякова одержала через чотири роки після того, як переїхала до нового театру.

Олександр поклав усі сили, аби домогтися для дружини цього титула. Думка місцевого начальства, точка зору міністерських кабінетів, голоси преси всеукраїнської Й місцевої, а найперше дві яскраві прем'єри з Тамарою в головних ролях — усе було сплетено Петриченком-Чорним надійно й переконливо, і указ не приніс несподіванки, як бувало не раз з деякими претендентами на високі звання.

За ті вже солідні роки, що минули відтоді, як він очолив обласний музично-драматичний театр, сталися події, переломні в українській історії, і Олександр, сприйнявши їх своїм загартованим серцем, заходився був оновлювати — та ні, міняти репертуар, повикидав кілька олеографічно-барвистих спектаклів, котрі в радянські часи були чи не обов'язковими, бо мали з одного боку ідеологічну безневинність, а з другого підкреслювали тезу про розквіт національних культур. Трупа, особливо оркестранти, зустріли новації художнього керівника не вельми привітно, але й серед акторів і музикантів було чимало справжніх патріотів, які думали так само, як і Олександр Іванович.

Петриченко-Чорний заходився ставити "Народного Малахія" Миколи Куліша, потім — "Мину Мазала" і "Патетичну сонату". Вистави, попри майже сімдесятилітню відстань від явлення цих п'єс Курбасом і Таїровим, попри зміну кількох поколінь та історичних реалій, ішли аншлагом, до міста приїздили столичні театрали і театральні критики, вийшли схвальні статті і в газетах, і в професійному журналі. Невдовзі Олександр одержав перше у своєму житті звання — причім без жодних з його боку зусиль.

Хвиля успіху тривала не так довго, як того хотілося, треба було шукати матеріал, котрий звучав би унісон із часом (Петриченко завжди був переконаний, що театр — чутлива мембрана суспільних настроїв і прагнень). Країну лихоманило, стихія мітингів, дискусій відійшла, впала економіка, людей у глядачевій залі катастрофічно поменшало, театр ставав не порошинкою, а скалкою в оці обласного й міського бюджетів. Отоді знайшлася п'єса початкуючого драматурга, місцевого журналіста і трохи поета, персонажі і колізії якої гостро відбивали реалії часу. Олександр добряче посидів з автором над текстом, прибрав ходульність, голу публіцистику, дописав один акт — словом, став співавтором, але пропозицію журналіста поставити своє прізвище як драматурга рішуче відхилив.

Та це не врятувало його від несподіваних неприємностей. Олександр — свідомо — не дуже наближався до керівництва області й міста, мав справу лише з відділом культури — і то лише для годиться; усе, що стосувалося фінансування, гастролей, участі акторів у всіляких обласного й міського масштабу урочистостях, було сферою директора, котрий знав усі ходи й виходи і не давав театру сісти на фінансову мілину, а на репертуар звертав увагу лише тоді, коли якісь спектаклі послідовно не збирали публіки.

Якби Павло Якимович Кузя хоча б погортав текст п'єси, то неодмінно попередив би Петриченка, на що наражається головний. І автор п'єси, по-собачому віддано заглядаючи в очі постановнику свого дітища, словом не обмовився, що колізії його твору мають реальне підґрунтя, деякі дійові особи аж надто нагадують місцевих посадовців — відставних і діючих.

Після прем'єри спалахнув справжній скандал, підігрітий ще й позитивною рецензією в обласній газеті — то вже постарався драматург-початківець. Слова Олександра Івановича — мовляв, гадки не мав, події і дійові особи вигадані, сприймалися і місцевими культуртрегерами, і високим начальством як відверте глузування над ними, відповідні реляції пішли до міністерства культури, і хмари над Петриченком набрали свинцевого кольору. На щастя, гроза не прогриміла: і перший обласний начальник, і мер міста саме у розпал скандалу полишили свої посади з волі тодішнього президента. Спектакль був поновлений, але витримав на афіші недовго — став осоружним Олександрові. Він затямив урок: не відривайся від земного провінційного життя, знай потаємні пружини, що впливають на його плин, будь ближче до хазяїв області й міста — не завадить, і театрові піде на користь.

Аби не ця його тактика, що нею він керувався з тих пір, навряд чи переконав би і міністерство, і ближнє бюрократичне коло в тому, що "Король Лір", поставлений у його театрі, додасть місту значущості в культурному контексті України (так пишномовно він висловлювався, спілкуючись із начальством), засвітить райдужний ореол над театром, поставить його в один ряд із заньківчанами й франківцями.

…Час було починати прогон. З анабіозом покінчено. Олександр Іванович підвівся з крісла, пройшовся навіщось кілька разів діагоналлю невеличкого свого кабінетика, перш ніж відчинити двері, і нарешті попрямував до глядачевої зали.

6

Ще не настала сьома ранку. Остаточно прокинувшись, він подумав, що минулий день був не таким бездарним, як інші цього тижня.

Його гостя спала, розкинувши руки над тонким простирадлом, обличчя її було таке, ніби й не спить, щось сказала уві сні, але він не почув, що саме. Скаже, якщо запам'ятала сон. Він одкинув простирадло, побачив у ранковому світлі те, що бачив у вечірньому. Вона прокинулась, не виборювала незалежність і не чіплялася за рештки сну.

Потім побігла до ванної кімнати, а Василь Єгорович став під струмені води: у будинку поряд з просторою ванною було поставлено напівпрозору душову кабіну.

Обидва одночасно вийшли, витираючи залишки крапель, Василь Єгорович укотре побачив досконалу фігуру Ніни, трохи запалий живіт, темний трикутник унизу, що його він узивав бермудським (Ніна за це охрестила його хуліганом, бо у слові їй чулася брутальна складова, відома їй зі шкільної науки гевала-старшокласника), налиті здоров'ям груди.

Вони мовчки обнялися і постояли так трохи, підборіддям він торкався потилиці Ніни — був вищий на голову.

— Що в тебе сьогодні?

— Прогон. І прем'єра. Я ж казала.

— Хіба?

— Забув? У тебе на столі має бути офіційне запрошення. Головне — запрошую я. Чи домовитись про контрамарку?

— Справді щось видатне?

— Не знаю. Режисер із нас усі душі повитрушував.

— Це, мабуть, усю управлінську команду запрошено?

— Звичайно. Подія планетарного масштабу. Шекспір у вимірах провінції у двадцять першому столітті.

— Шекспір… Гм… Чому Шекспір?

— Світова класика.

— Дякую. Грандіозне пояснення. У мене освіта технічна, одначе, хто такий Шекспір, здогадуюсь.

Ніна засміялась.

— Цього достатньо. То прийдеш?

— Якщо не буде форс-мажорів.

— Ніяких мажорів. Для тебе гратиму…

Ніна стала навшпиньки, поцілувала Василя у щоку.

— Поголися, колешся…

Водій повіз заслужену артистку Ніну Пальченко до міста а голова адміністрації, за журналістською термінологією губернатор, Василь Єгорович Ємченко, поголився, вдягнув темний костюм, сорочку в дрібну смужечку, припасував галстук у фіолетових тонах, узяв телефон, аби побажати доброго ранку дружині.

За п'ятнадцять літ, що минули від дня їхнього весілля, особливо за останніх два роки, Марта звикла до самотнього ліжка. Ще коли вони разом жили в столиці і Василь невтомно просувався, спершу повільно, а потім усе динамічніше, владними щаблями, він просиджував ночі, готуючи термінові папери в Кабміні, а потім в адміністрації Президента, і це стало нормою в їхньому подружньому житті. Марті ніколи не спадало на думку, що в чоловіка, окрім службового обов'язку, можуть бути інші причини днями, а подеколи й ночами не переступати порога квартири. їхні діти, хлопчик і дівчинка, забирали весь час, матір'ю вона була за покликанням. Якби в них не було дітей, можливо, у Марти з'явилося б почуття самотності, порожнечі життя, а то й підозріливість і ревнощі звили б гніздо в її розсудливій голові, а так за постійними клопотами спершу про здоров'я і добробут дітей, а далі про шкільні успіхи нащадків їй ніколи було перейматися дурними думками.

У відпустку — це було залізне правило — вони їздили всією сім'єю, і того курортного місяця разом з чоловіком і дітьми Марті вистачало надовго.

Брати сім'ю на Слобожанщину, куди його було призначено для наведення порядку (так і сказала перша особа держави при короткій зустрічі віч-на-віч: "Наведи порядок, Василь Єгорович, покладаюсь на тебе"), Ємченко не став. Підстав на те було більше, ніж потрібно: по-перше, доля губернатора завжди непередбачувана, місцеві діячі в усі часи ревниво ставляться до "варягів", мало що можуть вигадати, аби позбутися прийшлого, якщо він почне наступати на мозолі; по-друге, залишати достойну столичну квартиру в престижному районі було б — щонайменше — необачно: ніхто не знає, які несподіванки може підкинути життя; по-третє, діти вчиться в гімназії вищого ґатунку, провінція ніколи не дасть такого рівня освіти, що б там не казали; по-четверте, мінімум раз, а то й більше на місяць доводилося бувати в столиці, контактів у телефонному режимі з президентською командою і з кабмінівськими генералами було не досить. Отож, він казав жартома дружині: "Вважай, вийшла заміж за далекобійника, тиждень у рейсі, два дні дома". Марта вдавала, що сприймає чоловіків гумор, лише якось сказала так, ніби між іншим: "Цікаво, що робитимеш, коли перестанеш свою хуру ганяти? Ваші хури, здається, ремонту не підлягають: або на металобрухт, або…" З'ясовувати, що саме стояло за тим другим "або", Василь не став, одначе, віддавши належне здоровому глузду дружини, віджартувався: "Колись, може, перекваліфікуюсь на диспетчера. Хоча і так і так перспектива однакова: від сидячої праці сама знаєш, що й на чому буває".

Можливості аварії, кар'єрної катастрофи Ємченко не припускав, шостим чи сьомим специфічним апаратним відчуттям передбачав примарні, туманні перешкоди, гіпотетичні небезпеки і знаходив ті варіанти рішень, дій чи протидій, що давали оптимальний результат.

До пори, коли почалася його управлінська кар'єра, Василь Ємченко встиг закінчити аспірантуру при політехнічному і захистити кандидатську. Можливо, і далі йому слався б науковий шлях, але молодий кандидат вирішив поєднати теорію з практикою і пішов працювати на відносно молоде підприємство електронної промисловості. Саме там підхопила його хвиля народного ентузіазму, що супроводжувала рішучі переміни суспільного клімату. Ємченка, завсідника мітингів, при нагоді непоганого оратора, помітили. Дільничний інженер, до того ж був кваліфікованим фахівцем, і нічого дивного в тому, що невдовзі він замінив фахівця старої школи на посаді головного інженера, не було. Далі — пішло-поїхало: міська рада, де він займався проблемами комп'ютеризації освітніх закладів, цілих галузей господарства, а далі — несподівана пропозиція балотуватися до Верховної Ради.

Чотири роки депутатства у тогочасному парламенті дали Василеві неабиякий вишкіл і досвід, його позицію сторонній спостерігач міг би назвати центристською, бо Ємченко не з обережності, лишень керуючись здоровим глуздом технократа, не гуманітарія, не загострював політичні пристрасті, виступаючи з депутатської трибуни, а звертав увагу на речі посутніші: економічне здоров'я країни, необхідність модернізації всього розмаїтого господарства, поліпшення виконавської дисципліни на всіх рівнях управління. Він ніколи не був членом колись єдиної і єдино мудрої партії, через те йому не свистіли, коли він попередив, що непродумана, ковбойська капіталізація, приватизація — загроза для економіки, побудованої на інших принципах, і вимагав надійних механізмів, маяків контролю в морі вільного ринку. Комуністи йому аплодували, і даремно, бо й залізні лещата плану Ємченко вважав неефективними, і предметно доводив це під оплески запеклих опонентів, прихильників імпотентної і через те войовничої суспільної утопії.

Коли термін депутатства минув, молодій енергійній людині видалася заманливою пропозиція роботи в Кабміні, і він не став балотуватися вдруге, а пішов на визначену ділянку роботи — в управління енергетики. В цю пору Ємченко до свого кандидатського диплома додав ще документ про закінчення управлінської академії, зробив цей крок без підказки, ніби передчував, що це буде не зайвим.

Статурний, високий, непоганий зовні, атлет з густою каштановою чуприною на тлі кабмінівських кадрів, здебільшого низькорослих, через одного лисих чи лисуватих, з погано прихованими черевцями, проте метких, вишколених, залізнооких, мав вигляд викладача фізкультури в навчальному закладі для осіб з фізичними вадами, і це було причиною зайвої і недоброзичливої цікавості колег не тільки до його діяльності у відділі, але й до біографії "красунчика", його сімейних справ, загалом — приватного життя. Коли спроби віднайти якийсь ґандж у біографії чи спіймати Ємченка на чомусь такому, що могло б правити за компромат, нічого не дали, а прихильність начальства до фахівця стала очевидною, колеги почали набиватися до Василя Єгоровича у друзі, але особливого успіху в тому не мали. Так само нічим не кінчалися спроби втягнути Ємченка в розмови з політичним присмаком чи суперечки навколо діяльності того чи того міністра і рівня його компетентності. Ні, Василь Єгорович не грався у грибоєдовського Молчаліна — просто кількома фразами давав зрозуміти, що не належить до тих, хто, на манір обласканої челяді, все одно норовить вимастити свого пана. Робив він це так майстерно, що лише згодом колеги починали розуміти, що камінчики, кинуті Ємченком нібито навмання, падають на їхній город.

До адміністрації першої особи Ємченка було запрошено в наказовий спосіб: президент не бачить іншої людини на пропонованому місці, а це довіра й честь, що переважує будь-які особисті інтереси, поставитись до пропозиції із сумнівом чи якимись насторогами означає мало не зраду національних інтересів. Про національні інтереси Василь Єгорович по саме нікуди наслухався ще в парламенті і знав, що цю карту витягують з рукава нечисті на руку гравці, якої б масті вони не були — червоної, жовто-блакитної, біло-голубої, і щойно домігшись свого результату, відразу забувають про патріотичну риторику, що нею тільки-но терзали вуха українців.

Нова робота попервах забирала весь ущільнений час, причім не сама вона — тут Ємченко був як риба у воді, — а вивчення складної диспозиції і взаємин між складовими президентського апарату. На той час він знав, як досвідчений священик Святе письмо, що успіх на новому місці гарантований не професійно зробленим, а знанням, кому, які наскільки результати його діяльності будуть корисними, а кому — навпаки.

Ємченко лишився серед небагатьох фахівців середньої ланки, які не позбулися своїх місць після зміни хазяїна головного крісла. Більше того — нова перша особа підвищила цінного працівника, дала йому більше повноважень і подеколи виявляла ознаки довіри. За таких обставин призначення Ємченка на місце людини, яка була запеклим опонентом нового президента і розмахувала над областю прапорами інших кольорів, могло бути прогнозованим: обласні адміністрації, а найперше люди, що їх очолювали, проходили нещадну процедуру люстрації, опоненти йшли у відставку, призначалися нові люди. Від них очікували успіхів у господарюванні, зміцнення кадрового корпусу і — найголовніше — беззастережної відданості.

На Слобожанщину Ємченко приїхав у всеозброєнні: вивчив особові справи керівники області, котрі залишилися на місці після кадрової чистки, досконально проштудіював господарські звіти й фахові оцінки цих реляцій, зважив плюси і мінуси життєдіяльності області, особливості краю, відповідальність за успішність якого відтепер лягала на його плечі.

Перший рік нового призначення минувся Ємченкові на колесах авта, у вагонах місцевих і транзитних поїздів, на борту вертольота. Наради проводив короткі, зупиняв спроби демагогії похмурою фразою "Ми не на мітингу", не випускав з ока ані сільське господарство, ані будівництво, ані харчову галузь, ані індустрію, особливо роботу гіганта машинобудування минулих часів, приватизованого за керівництва попередника його попередника; годі було б думати про те, аби повернути підприємству його колишній статус, але Ємченко шукав шляхи до цього, чим нажив впливових ворогів — аж до анонімних листів з погрозами, авторів яких клялися знайти міліція і прокуратура, звичайно ж, без жодного результату.

У квартирі, виділеній йому, Василь Єгорович майже не бував, частенько ночував у кімнаті відпочинку за просторим кабінетом, обладнаній цілком пристойно для траперського побуту, як називав він свій теперішній спосіб життя.

Лише влітку наступного року, спекотного липневого дня, попросивши секретарку принести йому холодної води, він подумав, що надалі такої гонки і щоденної напруги може не витримати, і згадав про заміську так звану губернаторську резиденцію, "освоїти" яку йому не раз радили найближчі колеги — заступники.

— Там же ніч відбути — здоров'я на тиждень надбати. Ліс, озера, повітря казкове. Година дороги — і ви в раю. Сидір Ковпак знав, де партизанський рух починати. Деякі землянки, до речі, Й досі збереглися. Не меморіальні — натуральні. Час, звичайно, над ними попрацював, але якщо схочете від колотнечі сховатися, то залюбки.

Спокусливі тиради нарешті подіяли, і Ємченко вряди-годи почав навідувати цей справді казковий куточок, то більше, що резиденція була обладнана не згірш од п'ятизіркового готелю.

Телефон у Києві довго не озивався, Василь уже хотів вимкнути мобільний, коли Марта нарешті озвалася.

— Була під душем, не чула, Василю. Як ти?

— Як завжди. Що там у нас? Як діти?

Ємченко дивувався собі: ніби й не випурхнула щойно з його ліжка коханка — голос рівний, спокійний, розважливий.

— Коли приїдеш? Діти скучили.

— А ти?

— Я теж. Тебе вже місяць не було.

— Роботи по зав'язку. Як там, у столиці? Що люди кажуть?

— Черг немає, грошей обмаль — нічого нового. Та й спілкуюся з такими ж матінками, як я, а ми народ специфічний. Моя інформація необ'єктивна.

— Серйозна ти жінка, Марто. У гімназії все гаразд?

— Відмінники наші дітки. То коли будеш?

— Як покличуть. Думаю, невдовзі.

— Звучить обнадійливо.

У голосі дружини Василь Єгорович відчув нотки якщо не невдоволення, то щонайменше — втоми.

— Ти здорова, Марто?

— Цілком. Діти теж. Усе гаразд, Василю. Як твої справи?

— Все як належить. Я тебе обнімаю.

— І я… Щасливо.

Від розмови у Ємченка лишився мулький осад: вперше за їхнє шлюбне життя він пустився берега, а головне — не відчув і натяку на докори сумління, що мали б хоч якось озватися. Що з ним? Шкіра задубіла? Серце закам'яніло?

Навряд чи він закохався у що Ніну, красуню з оксамитовим голосом і фігуркою випускниці. Чому ж тоді, щойно вирядивши коханку, згадує минулу ніч як дарунок долі, а не пікантну пригоду, що вряди-годи трапляються з чоловіками його ризикованого сорокап'ятирічного віку? Чому, знаючи, які небезпеки створює собі, бувши свідком краху службового шляху колег, звинувачених у перелюбі, їхнього падіння на найнижчі рівні життя і їхньої деградації, дозволив собі нехтувати сигналами запобіжників і продовжувати таємний зв’язок з жінкою, що припинити його поклав після першої ж ночі з нею — надто великі неприємності чигали не так на неї, як на нього, першу особу в місцевому табелі про ранги, креатуру президента?

Василь Ємченко не мав відповіді на це. Надто привабливим був заборонений плід, і бажання відчути його смак ще і ще раз пересилювало аргументи здорового глузду.

7

Ємченко побачив Ніну Пальченко на сцені місцевого театру під час концерту, присвяченого Дню незалежності. Зазвичай він відвідував тільки урочисті частини подібних заходів, сидів у президіях, виступав, а потім знаходив привід, аби не лишатися на хороводи і солоспіви. Під час депутатства і перебуваючи на державній службі відвідав не один десяток подібних дійств, закроєних здебільшого за неписаним шаблоном. Рятував постановників високий рівень мистецьких колективів і виконавців; на святкові концерти запрошували столичних зірок і — для антуражу — щось варте уваги з провінції. Ніхто не відмовлявся від участі у трансльованих на всю країну помпезних концертах (хіба що хвороба тенора чи баса ставала на заваді), бо всі знали, що це можливість отримати чи звання, чи нагороду на блузку або вилоги піджака, а ще краще — колись у майбутньому мати неофіційне запрошення до товариства сильних світу цього, де, погамувавши естетичну спрагу присутніх, можна вирішити болюче своє питання, непідйомне в будь-який інший спосіб.

Минулого серпня Ємченко трохи затримався, шукаючи нагоди, аби непомітно щезнути із зали, і ця затримка коштувала йому годинного сидіння на жорсткуватому кріслі: міська культуртрегерша, яскрава крупногабаритна блондинка. взяла його попідруку і майже силою перешкоди запланованій втечі.

— Ви, Василю Єгоровичу, даруйте, звичайно, не зверта те уваги на нашу культуру. Розумію, розумію: завантажені як ніхто. Не знаю, як вас на все вистачає, але, Василю Єгоровичу не на все. Я не буду просити у вас дотацій на культуру — просто побудьте в залі, подивіться, послухайте. У дечому і ми можемо позмагатися зі столицею, даю слово.

Ємченку нічого не лишалося, як усміхатися і під конвоєм напахченої блондинки, командира підрозділу культурного фронту, сісти в першому ряду.

Якби номер Ніни Андріївни Пальченко був у другому відділенні, навряд чи якась інша нагода звела б їх так коротко як нині, бо з другої частини пишної й розлогої імпрези Василь Єгорович пішов, пославшись на невідкладні справи.

Дама від культури нашіптувала на вухо Ємченкові інформацію про ансамблі, читців і солістів, про постановника концерту, художнього керівника обласного театру Петриченка-Чорного, а коли оголосили вихід Ніни Пальченко, вимовила вголос:

— Наш соловейко!

Ніна справді співала чудово, оплески довго не влягались, вона вийшла на поклон, але співати щось іще не стала: як пояснила дама від культури, в кожного виконавця — лише один номер, це залізне правило.

Актриса впала в око Ємченкові, він залюбки ще послухав би її, помилувався вродливим обличчям, довгим концертним платтям з розрізом спереду, що давав можливість побачити стрункі ноги вище колін. Щось схоже на мисливський чоловічий інтерес, атавістичний і непереборний, спалахнуло на мить у ньому. Він хотів був розпитати у своєї сусідки про цю акторку, але вчасно схаменувся: подібні речі неодмінно стануть предметом перешіптувань, і їхнім джерелом стане оця ось пишнотіла захисниця редутів культури.

Повсякденна клопітна веремія забрала з собою враження Василя Ємченка від концерту і співачки Пальченко надовго, та якось серед списку тих, хто записався на прийом, він побачив прізвище художнього керівника театру Петриченка-Чорного, і спогад про красуню в концертному платті з розрізом потішив його душу. Візит режисера він відклав на завтра, натомість загадав апарату терміново дати дані про заклади культури, а окремо — про обласний театр, його бюджет, репертуар, трупу, керівника.

Ємченка зрозуміли правильно, і невдовзі біля його столу акуратною чотиригранною пагодою вивищувались особові справи, а збоку лежала довідка про мережу ще живих клубів (їх залишилося небагато), кількість всуціль приватних кінотеатрів, про народні театри, ансамблі, картинні галереї, музеї, бібліотеки — аж до жалюгідних шкільних, районну і міську пресу, телевізійну студію. Завершувалась довідка дописаним, вочевидь, навздогін переліком пам'ятних місць області, пам'ятників історичним і культурним діячам краю — від часів революції 1917 року, радянської епохи і новітньої споруди на честь незалежності держави.

Дбайлива рука апаратника вивела також бюджетну цифру, що стосувалася галузі (чорт забирай, як іще це назвати!) культури, а поряд — загальну цифру обласного бюджету. Відсоток теж був виведений — з точністю до третього знаку після коми.

Переглянувши цю канцелярську писанину, Ємченко розворушив папки з особовими справами і витягнув одну.

Після казенного життєпису Петриченка-Чорного (доведеться з ним розмовляти, тож мусить щось знати) він докопався до біографії Ніни Пальченко. Не заслужена, не народна. Двадцять вісім років. Заміжня. Вища театральна освіта. Пальченко, Пальченко… Василеві Єгоровичу прізвище було звідкілясь знайоме. Чекай, чекай… Полковник Пальченко, начальник військо-технічного училища, ще на початку роботи його знайомили з усіма більш-менш важливими керівниками, в тім числі із міднолицим кремезним полковником інженерних військ… Невже він — чоловік цієї актриси?

Ємченко погортав особові справи народних і заслужених акторів театру — їх було жменька — і поклав папку на стосик, утративши інтерес до цього заняття.

Петриченко-Чорний, як і всі, записані на прийом, мав десять хвилин, аби викласти свої проблеми, але наступному відвідувачеві довелося чекати черги більше як півгодини. Звідки головному режисерові було знати