Ані шаблі, ані ножа<br />
Не схрестити в останнім герці:<br />
Та ж камінно-мертва душа,<br />
Те ж безлюбе і чорне серце.

Вже нема хуторів і держав,<br />
Тільки — трупи в житах, тільки — трупи<br />
Та від хрипу кривава іржа,<br />
Що замкнула посинілі губи…

Може, скажеш — зійде! Проросте!? —<br />
Поміж ребрами хат, по дорогах<br />
Диким зіллям займається степ<br />
І регочеться з неба і з Бога.

Диким, древнім монгольським виттям<br />
Необмежена тиша заводить:<br />
Сірим попелом стало життя<br />
Під огнем степової свободи.

Але сонце не згасло. Горить,<br />
Незворушне, байдуже тіло,<br />
І освітлює тишу безсилу<br />
Летаргічних століть.