Природо-мати! кожен з нас змарнілих,<br />
Життям важким натомлених та хворих,<br />
Намучившись усім, що серце й душу<br />
Вражає глибоко,— до тебе йде.<br />
Велика мати всім! ти хворе серце<br />
Так згоїти, зцілити в грудях можеш,<br />
Як не загоїть людськая рука.

В порожньому житті немає втіхи.

Усе розбито, все!.... А ти сіяєш

Високою могучою красою,

Ти повна завсігди життя, надій,—

І кожен з нас іде до тебе душу

Надією тією напоїти,

Щоб щастя крихту хоч одну знайте.

Так, ідемо і просимо, благаєм<br />
Нас пригорнуть на материні груди,<br />
Нас приголубити, бо серце плаче,<br />
Бо розривається воно від мук!..<br />
І слухаєш ти нас, велика мати,<br />
І пригортаєш — у холодне лоно,<br />
Холодна, нас ховаючи навік...

1894