Анікого-нікогісінько не було в бабусі, крім Івасика. І в Івасика не було ні батька, ні матері, а була в Івасика сама тільки бабуся. Викохала бабуся Івасика, випестила. І сорочечка завсігди в Івасика чистенька, випрана біленько і червоною заполоччю у хрестики вигаптувана. І волоссячко в Івасика вичесане, і ніжки в нього щовечора тепленькою водицею вимиті. І як засне, було, Івасик увечері, становиться навколішки бабуся перед царицею небесною: — Царице небесная, оборони мого Івасика і від недуги тяжкої, і від ока лихого. Один-бо він у мене, однісінький. Спаси його й помилуй! І присноблаженная і пренепорочная! Амінь! Ріс Івасик. Виріс Івасик. Уже й десятирічку Івасик закінчує, і в драмгуртку в клубі колгоспному, а найбільше до вподоби Івасикові військовий гурток, і найретельніше вивчає Івасик гарматну справу, артилерію. А ввечері, було, сидить біля столу Івасик та вголос і вичитує про гармати різні: і про важкі, і про польові, і про зенітні. А бабуся біля Івасика сидить, на Івасика дивиться, слухає. — Ой, бабусю, — Івасик усміхається, — слухайте й вивчайте. Щоб знали ви в мене про артилерію все, бо буду я, бабусю, артилеристом, і стидно мені буде, що моя бабуся та в гарматній справі необізнана. Щоб як спитає хто вас про пушку, щоб ви йому все "як з пушки"! — Де вже мені, Івасику, де вже мені, голубчику!? Читай-читай, любенький. А мені й те серце радує, що біля тебе я, Івасику! — Ось слухайте, бабусю! Пряма наводка — це коли приціл на об'єкті. Суне ворог, а ви орудіє прямісінько на його… Бах! — і ваших нєт! — Кого, Івасику, "ваших"? — Ваших? Ворога нема! Бах — і ворог у клоччя! Пойняли, бабусю? Прокажіть! — Та бог з тобою, Івасику! Хіба мені воюватися!? — Прокажіть-прокажіть!! — Пряма наводка — це коли — бах! — і ваших нєт! У клоччя! Пригорне Івасик бабусю до себе, притисне: — Ах, ви ж наводчик мій! — заливається. * * * Загриміла Велика війна Вітчизняна. Як ішов Івасик у Червону Армію, обнімав бабусю, до грудей пригортав, цілував… — Не жалій, Івасику, ворога, а жалій себе! Не бережи, Івасику, ворога, а бережи себе! — Е, бабусю, хіба ж артилеристи плачуть? — Не буду, Івасику, не буду! — Артилеристи: бах! — і ваших нєт! Пам'ятаєте? * * * Залізним чоботом поганим топче фашист землю України Радянської. Уже й у бабусиному дворі по курнику та по хлівах гітлерівець нишпорить. Нема вже в бабусі пари її овечок, нема підсвинка, нема й п'ятірки курочок, — самий тільки півничок і залишився: заховала його бабуся під припічком, соломою заклала. Побіліла бабуся, налилися тугою очі… * * * Сумні, тужні, чорні два роки фашистського панування. Придавили вони бабусю, приголомшили, аж поменшала вона, зігнулась. Два роки чорного туману. І раптом світлий промінь: — Наші наближаються! Німців б'ють! Німці тікають! Погарячішали у бабусі очі, посвітлішало обличчя, розпрямлятися почав згорблений бабусин стан. Ближче, ближче наші… Заметушилося фашистське гайворіння у бабусиному селі. Бігають, людей у німецьку неволю хапають. Тортури… Розстріли… Аж ось наші вже в сусідньому селі. Тікають німці з бабусиного села. Востаннє по хатах гасають, грабують, б'ють, палять… Ускочив і до бабусі в хату єфрейтор. Хижими очима по хаті бігає. Шугає під піл, на піч, під піч. Шугнув рушницею під припічок — вилетів з криком з-під припічка бабусин півник. — А-а-а! Донерветер!!! Згріб півника, давить. Терла бабуся сіль у макітрі. Зайнялося в бабусі під серцем, запекло. Аж затремтіла вся. Промайнуло на думці: "Пряма наводка — це коли приціл прямісінько на ворога. Бах! — ваших нєт!" Махонула макогоном і фашиста просто в лоб — бах! Він тільки: — Вас-вас-вас-вас! Та й посунувся під лаву. Двічі позіхнув і замовк. Увійшли в село наші. Оглядав у бабусиній хаті мертвого фашиста лікар. Подивився і каже: — Смерть од пролома голови тупим оружієм! А бабуся: — І лікар, а не вгадали. Не від пролома голови, а від макогона, прямою наводкою. А орудія справді не дуже гостра, тупа орудія — макогон!