Надворі хуртовина. Зіщулившись од зустрічного вітру, який жбурлявся снігом, Олеся йшла зі школи. Раптом повз дівчинку прокотила "Волга" й зупинилась. Відчинилися дверцята, з кабіни визирнув сусід — дядя Павло. — Додому? — запитав. — Додому. — Сідай підвезу. Олеся швиденько залізла в машину, "Волга", порипуючи колесами на снігу, рушила далі. Дядя Павло стежив за рухом на вулиці, а Олеся сиділа в затишній теплій кабіні й дивувалася, чого це сусідові захотілося її підвезти. Хто вона йому — донька, родичка? Та навіть і не просилася. Чудний якийсь!.. Врешті зважилася, запитала: — Дядю, навіщо ви мене везете? — Що, що? — не зрозумів. — Ну оце, чого ви схотіли мене додому підвезти? — А-а, ти он про що,— усміхнувся, не відводячи від дороги очей.— А ти ж як думаєш, чого? — Я не знаю. — Тоді подумай ще, може, догадаєшся. Олеся думала, думала, але так і не здогадалась. Та як би там не було, їй все одно приємно, що сусід вчинив саме так — підвіз додому. Коли пообідала, вийшла на вулицю погуляти. "Волга" ще стояла біля двору, а дядя Павло ходив круг неї і щось шукав. Виявилося: він завів якоюсь там ручкою машину, прогрів мотор, хотів уже їхати, аж глянь — ручки тієї нема, десь запропастилася. — Це яка ручка — така залізна, покручена? — запитала Олеся. — Авжеж, залізна і покручена,— повеселішав сусід.— Ти звідки знаєш, бачила десь? — Угу,— кивнула Олеся,— в кабіні бачила. Вона під ногами в мене лежала, як ви підвозили. — А-а,— знову спохмурнів дядя Павло.— Я подумав, може, ти в когось із хлопчаків... Так наче ж і не було тут нікого. І де їй подітися?.. Сусід ще трохи пошукав, але ручки так і не знайшов. Поїхав без неї. "І справді, куди вона могла заподітися? — ламала собі голову Олеся.— Не інакше як десь у снігу лежить. Поклав її дядя додолу, хуртовина й замела". Взяла дома лопату, почала сніг розкидати в тому місці, де стояла машина. Ось лопата наткнулася на щось тверде. Відкопала. Цеглина. Далі вийняла із замету поламаний спортивний обруч. Раптом — дзень! Підважила: вона, ручка, та самісінька, яку бачила в кабіні. Коли посутеніло, приїхав з роботи дядя Павло. Олеся загледіла з вікна машину, схопила ручку й вибігла надвір. — Ось, ось я знайшла її,— простягла сусідові. Дядя Павло зрадів, не знав, як і дякувати дівчинці. — От молодець, от молодець! — хвалив.— Мені взимку без неї ніяк не можна. Мотор холоне, треба ручкою прокручувати. Радіє й Олеся, що послугувала сусідові. Він помітив те, усміхнувся, як тоді в машині, й запитав: — Ну, так ти, думаю, тепер уже догадалася, чого я тебе додому підвозив? — Ні,— похитала головою Олеся,— не догадалася. — Гм... Добре. Тоді скажи, навіщо ти мені оце ручку шукала? — Вам же її треба... — Звичайно, треба. Та я не про те. Я про послугу. Як би це тобі пояснити?.. Скажи: тобі приємно було тоді, як я тебе підвозив? — Приємно,— підтвердила Олеся. — А зараз, коли ти мені ручку знайшла? — І зараз приємно. — От бачиш. І мені так само приємно і тепер, і тоді. Дивись, таж правду дядя сказав. І як вона раніше про це не здогадалася?..