Політ крізь бурю
Політ крізь бурю
Поема
Пружнаста віхола —<br /> прудка підпора крилам.<br /> Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка.<br /> Як нудно пахне тулуб літака<br /> розпеченим металом і мастилом!<br /> Як ухають, працюючи навзаводи,<br /> мотори!<br /> Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.<br /> Брести крізь ніч,<br /> в морозній хузі плавати,<br /> нести моє малесеньке життя...<br /> Напружено, аж пальці побіліли,<br /> чіпляюсь за дюралієвий плинт<br /> і прислухаюсь, як гребе під крила<br /> густенну бурю працьовитий гвинт.<br /> Греби поглибше, далі й далі вгвинчуй<br /> десяток тихих людських існувань<br /> туди,<br /> за пруг,<br /> за фронт,<br /> за бій,<br /> за грань,<br /> де кожен —<br /> сам, самітний, поєдинчий, —<br /> стрибне в ревіння, в хаос, в хлань.<br /> Це буде грань життя мого.<br /> Не знаю, —<br /> кінець чи грань?<br /> Мої сімнадцять літ<br /> я в пам'яті квапливо проглядаю,<br /> печальний список бідочок і бід.<br /> Не бідкаюсь. Даремно. Ні до чого.<br /> Кому? Тобі, Іване Хомичу?<br /> От знов на мене він поглянув строго,<br /> немов почув, як гірко я мовчу.<br /> За мною слідом ти крізь отвір ступиш,<br /> за мною звалишся у прірву, в круговерть,<br /> заціпиш зуби,<br /> сталь кільця поцупиш<br /> і трапиш в сніг<br /> чи вгрузнеш в смерть.<br /> Ти зробиш все, як я,<br /> а може, навіть краще,<br /> хоч я — молодша<br /> й легше долечу,<br /> та ти пройшов<br /> такі безжальні хащі,<br /> де вмерла б я, Іване Хомичу!<br /> Про мене знаєш більше, аніж кажеш.<br /> Неприязнь тліє нишком, наче трут.<br /> Вдивляєшся,<br /> чекаєш,<br /> міриш,<br /> важиш, —<br /> не вірить людям —<br /> твій щоденний труд.<br /> Я знаю це, і злюсь, і зневажаю,<br /> але убік очей не відведу,<br /> бо ні жаху, ні сумніву не маю<br /> перед лицем того, на що іду.<br /> Мене від спільного походу не відділить<br /> ні зір колючий,<br /> ні колючий дріт,<br /> і я зумію тілом власним втілить<br /> той досвід мій,<br /> який би міг знесилить,<br /> але став силою прожитих трудно літ, —<br /> їх темний подих розпачу опік,<br /> жалка образа відшмагала їх,<br /> у горлі згорбивсь,<br /> зщуливсь і знеміг<br /> моїх питань невикричаний крик.<br /> Дві тисячі сто дев'яносто днів, —<br /> і в кожен з них я входила, як в біль,<br /> немов крізь терня, дерлася крізь гнів.<br /> Дві тисячі сто дев'яносто днів, —<br /> і я не впала,<br /> й винесла звідтіль<br /> недоторканну кладь надій і почуттів,<br /> як здобуток моїх німих зусиль.<br /> Я — не сама,<br /> була я не сама<br /> в своїй хитливій утлій самоті.<br /> Я бачила,<br /> що не сховає тьма<br /> великої просвітлості путі.<br /> Я бачила,<br /> я прагнула до них,<br /> прокладачів незміряних доріг,<br /> до доброї жадоби їх робіт,<br /> до їхніх спільних радощів і бід,<br /> до їхніх роздумів, і планів, і нарад,<br /> до їхніх здвигнутих мільйонним маршем<br /> свят…<br /> — Дивись, Оксано, ось тобі на свято, —<br /> блакитноокий, наче трошки журний,<br /> слова звучать, як завше, хриплувато,<br /> а тон удано жвавий і бравурний.<br /> — Приніс тобі дарунків небагато,<br /> "Кобзар" в оправі, ще й пенал<br /> фігурний. —<br /> Це батько мій,<br /> це наш Василь,<br /> мій тато.<br /> Тому шість років.<br /> Дільше як шість років.<br /> Переджовтневі смерки прохолодні.<br /> Іще на сходах чую шурхіт кроків, —<br /> він знов страшенно втомлений сьогодні,<br /> але ввійде в кімнату так, неначе<br /> з-під душу вибіг чи прийшов з футболу,<br /> лише на шиї синя жилка скаче<br /> і біля губ проклалась зморшка квола.
Ми вийшли втрьох.<br /> Дзвінке, як бронза, листя<br /> бриніло, впавши на алеї парку.<br /> За чорними кущами переярку<br /> підморгували вікна передмістя.<br /> Хитання тіней,<br /> темряви несталість,<br /> два силуети —<br /> батька й мами Віри.<br /> Він взяв її за руку:<br /> — Що б не сталось,<br /> не похитнись, не втрать своєї віри... —<br /> Не втратити своєї віри? Ні,<br /> вона її не втратила й в ту мить,<br /> як ми почули,<br /> що дзвінок гримить<br /> в переддосвітній чуйній тишині.<br /> І він підвівся вдягнений.<br /> З постелі<br /> звелася мати.<br /> Грюк дверей раптовий.<br /> В квартиру струнко увійшов військовий<br /> у довгополій негнучкій шинелі.<br /> Мене обнявши, кам'яніє мама,<br /> а батько,<br /> крісло сунувши в куток,<br /> сидить, вдивившись невідривно й прямо<br /> у кожен їхній рух і крок.<br /> На стінці висне збита набік рама.<br /> Розкидано хапливо стос книжок.<br /> З чорнильниці повзе лілова пляма<br /> на зошита мого листок.<br /> Повзе, як пляма, втома і знемога,<br /> стрясає тілом тихий дрож тривог.<br /> На нас востаннє глянув він з порога.<br /> Ми тільки вдвох.<br /> Ми вдвох.<br /> Схилившись, мати підняла з долівки<br /> портрет, —<br /> давно він висів в нашім домі.<br /> На грудях батька навкіс три нашивки<br /> і зірка на суконному шоломі,<br /> Таким стояв на кручах придніпрових,<br /> таким доходив аж до львівських стін,<br /> таким пішов в супроводі військових,<br /> зодягнених так само, як і він.<br /> Казала мати: — Помилка. Страшна.<br /> Дурна. Кричуща. Скоро буде вдома. —<br /> Минали дні і тижні.<br /> Путь відома:<br /> до підворітні, в сіни, до вікна.<br /> Десятки рук в віконце тягнуть клунки, —<br /> цибуля, хліб, жовтаве сало, сіль.<br /> На клаптиках, принесених звідтіль,<br /> слова про те,<br /> що все гаразд,<br /> цілунки,<br /> як вчиться Ксана?<br /> Твій Василь.<br /> Тут довгі черги помилок таких,<br /> як з батьком.<br /> Я вже пізнавала їх —<br /> наляканих бабунь, заплаканих дружин.<br /> Он теща Шведова. Он Голубенків син.<br /> А он Марієчка,<br /> чорнява і гнучка,<br /> актора нашого знайомого дочка.<br /> Ми з нею часто вкупі повертались,<br /> порожні кошики додому несучи.<br /> Позиченими з різних п'єс здавались<br /> її примовки, репліки, плачі.<br /> Вона поїхала весною на село,<br /> про родичів казала і про дачі,<br /> а я тягла все менші передачі,<br /> бо в мами грошей зовсім не було.<br /> Коли, притиснувшись до стінки в підворітні,<br /> чекала я, щоб в сіни увійти, —<br /> дбайливий дотик рук<br /> чи усміх негпомітний,<br /> миттєвий дар людської теплоти, —<br /> який потрібний,<br /> дорогий,<br /> привітний,<br /> який ласкавий<br /> був для мене ти!<br /> У пам'яті я збережу навік<br /> і вчительки уважність обережну,<br /> і з другом батька бесіду бентежну<br /> про те, яким є справжній більшовик.<br /> І от кінчивсь етап життя один:<br /> нема чого ходити в караулку,<br /> нема чого прийомних ждать годин,—<br /> назад додому, до свого притулку<br /> іду з каструлькою схололих картоплин<br /> і довго човгаю по нашому провулку,<br /> лякаючись віддати їй цидулку,<br /> що він — на вислання,<br /> що він...
...Підкинуло. Здригнулось. Зашкребло.<br /> Затнувся подих. Оберт. Шарудіння.<br /> В ілюмінатор щільно влип Павло,<br /> Іван Хомич вчепився за сидіння.<br /> Я, глянувши в напівзамерзле скло,<br /> грізне й барвисте вгледіла видіння,<br /> переблиски вогнів<br /> у чорноті внизу,<br /> червоні, жовті і зелені траси<br /> стрибучих рисок.<br /> Сполох, як в грозу.<br /> Забагровілих хмар раптові обертаси.<br /> Мотори рвуть на повному газу.<br /> Бляшанки, паки, ящики, припаси<br /> переповзають з боку в інший бік.<br /> Пунктир смертей<br /> промчався повз і зник,<br /> і знову тьма,<br /> і знов сліпуча різь<br /> іскринок, бризок, вогників, блискіток.<br /> Розверзлись хмари.<br /> Вгору потяглись<br /> розжарені ножі розлючених зеніток.<br /> Ревуть мотори,<br /> аж гогочуть,<br /> аж<br /> риплять хрящі бляшаної кабіни.<br /> В горлянці згус ковток гіркої слини.<br /> У хвіст машини люто пре вантаж...<br /> Я радше з подиху моторів,<br /> ніж з радісного крику бортстрільця,<br /> дізналася про тишину просторів,<br /> яка нас оточила без кінця,<br /> лиш дальні залпи сплеском вогнепаду<br /> ще шарпали і злили горизонт.<br /> Пілот ввійшов,<br /> квадратик шоколаду<br /> погриз,<br /> сказав:
— Перелетіли фронт.<br /> І знову цідиться мертвотна синь плафонів,<br /> Павло знов мостить в ранці кожну, річ;<br /> забившись в темний кут, на відкиднім ослоні<br /> похнюпився Іван Хомич.<br /> Що він надумав отієї ночі,<br /> сторонячись людей,<br /> на самоті,<br /> один в своїм душевнім худосоччі,<br /> один в своїм одлюдницькім житті?<br /> "Дівча дівчам,<br /> але не розгадаю,<br /> по виразу очей не розберу,<br /> чи змучена, чи злякана до краю,<br /> чи, може, грає з нами лживу гру.<br /> Я недаремно радив командиру<br /> не йти на пробу,<br /> я б застосував<br /> і тут чітку, здорову недовіру,<br /> не без підстав — ні, ні! — не без підстав.<br /> Яких причин таємна, скрита сила<br /> її сюди, в літак цей, привела?<br /> Чи виправдань своїх батьків схотіла,<br /> чи відплатить, як зрадниця мала?<br /> Не йде про честь батьківського наймення, —<br /> під материнським прізвищем вона<br /> вписалася в народне ополчення,<br /> анкети не заповнивши сповна.<br /> Я викрив фальш<br /> і зразу ж генералу<br /> доклав,<br /> що з нею так, мовляв, і так.<br /> Дарма.<br /> Немов і не почув сигналу,<br /> а нині й сам садив її в літак.<br /> Що ж, довіряйте,<br /> хоч свою довіру<br /> доводите занадто гаряче,<br /> та вас ще гарячіше припече,<br /> коли вона дограє гру нещиру<br /> і в слушний час до німців утече..."
Його терзав, давив і тряс<br /> підозри заздрий рик, —<br /> як чад, струмів він поміж нас,<br /> як сизий присок, пік.<br /> Босоніж присок перейду,<br /> прорву біду, мов чад, мов тьму,<br /> і свій солдатський хліб прийму,<br /> як всі, в однім ряду.<br /> Іти отак, іти отак,<br /> не повертати вбік,<br /> хоча проник і в цей літак<br /> глухий, злобливий рик.<br /> Вже не прикличе він біди,<br /> з дороги не зіб'є,<br /> бо знаю я,<br /> за що й куди<br /> несу життя своє.<br /> І я побачила в імлі,<br /> у синій зморі літака,<br /> як простяглася звіддалі<br /> до мене спогадів рука, —<br /> вона щедротно подає,<br /> щоб я напитися могла,<br /> густим питвом життя моє<br /> у суміші добра і зла.<br /> У ньому — гіркість, плач, і прах,<br /> і сонце, й сталь, і сміх,<br /> І іскри в маминих очах,<br /> і темна туга їх.<br /> Задивлені в любов і даль,<br /> живі, живі, живі<br /> вони були і в ту прощальну мить,<br /> коли між нами сірі вартові<br /> стояли, щоб до неї не пустить.
Тоді мене учителька забрала.<br /> А далі – дитбудинок. Старший клас.<br /> Навчання, праця, витримка тривала<br /> і роздуми про себе і про час.<br /> Листи від мами в м'ятому конверті.<br /> директор сам розпитував: звідкіль?..<br /> Що принесуть пояснення одверті?<br /> З ким поділити неподільний біль?<br /> Не все було самотністю і болем, —<br /> був труд, і гурт, і регіт згаряча,<br /> і шум весни, і захват волейболом,<br /> і хлопець хлопцем, і дівчам дівча.<br /> Не раз Павло — секретар осередку —<br /> підходив, щось казав і замовкав,<br /> допомагав мені вдягти жакетку<br /> та й біг, пославшись на негайність справ.<br /> В любимий батьків парк<br /> ми з ним ходили часом,<br /> теплішало, коли торкався він руки,<br /> а в ту неділю рушили всім класом<br /> на Люботинські затишні ставки.<br /> Верталися в вінках, в піснях, в ігрі, в розгоні,<br /> Павло поперед всіх стрибав, смішив мене.<br /> Вже з першого обличчя на пероні<br /> ми прочитали:<br /> сталось щось страшне.<br /> Я до кінця, до старості, до скону<br /> запам'ятаю тишину,<br /> юрбу на площі,<br /> гучномовця конус,<br /> хрипіння пауз,<br /> фраз вагу жахну.<br /> Коли розходилися люди, —<br /> були вони уже і ті, й не ті.<br /> Велике діло праведного суду<br /> їх спільним ділом стало у житті.<br /> Вони ідуть, —<br /> невже пройдуть повз мене,<br /> мене на бік одсторонивши знов?<br /> Їх шереги,<br /> їх кличі,<br /> їх знамена —<br /> мої,<br /> як дух, як плоть моя і кров.<br /> Невже я справді марна й негодяща,<br /> щоб внесок мій придатися не міг?<br /> Вони ідуть. Дорога їх — найтяжча<br /> зі всіх людьми прокладених доріг.<br /> "Брати і сестри!"<br /> Так по-людськи вперше.<br /> Як відповім йому?<br /> Як відповім?<br /> Той комуніст, що впав, в його тюрмі померши<br /> і в нього вірячи, — він батьком був моїм.<br /> Його загибель — також наша втрата,<br /> безглузда втрата в битві двох світів.<br /> Хто займе місце впалого солдата?<br /> Вони ідуть. Твій час наспів.<br /> "Брати і сестри".<br /> Як же відповісти?<br /> Як звать мене тепер?<br /> Дочка?<br /> Чия?<br /> Не він один,<br /> а це — всі комуністи<br /> на мене кличуть,<br /> і підводжусь я,<br /> і разом з ними я піду до краю,<br /> і разом з ними змірю шлях оцей,<br /> не перерву,<br /> не зраджу,<br /> не зламаю<br /> путі моїх батьків, путі моїх дітей.
Коли всім класом ми до військкомату<br /> пішли й просили в армію забрать,<br /> там, одібравши хлопців, може, п'ять,<br /> погнали геть компанію строкату.<br /> Себе ми відчували півлюдьми.<br /> Куди ж іти? І от знайшли у місті<br /> Потрібне діло. Записались ми<br /> На курси, звані курсами радистів.<br /> Тоді з'явивсь Іван Хомич.<br /> Він брав<br /> од нас заяви, посвідки, анкети.<br /> Питав, порившись в вороху заяв:<br /> хто дід? хто батько? звідки? як ти? дети?<br /> Він зберігав,<br /> він пильно доглядав,<br /> провіривши до крапки і до риски,<br /> життів недовгих наших списки,<br /> затиснуті в бляшаних клямрах справ.<br /> Постановили мало не відразу<br /> зарахувать курсантами наш клас,<br /> лише про мене не було наказу,<br /> нарешті появивсь і цей наказ.<br /> Вагавсь, як видно, на моїй заяві<br /> Іван Хомич поставити свій гриф...<br /> Не довго вчилась я радистській справі, —<br /> звалилась.<br /> Жар. Жага. Верзіння.<br /> Тиф.<br /> Проснулась в родички з Холодної гори,<br /> два місяці пролежавши в гарячці<br /> на кривоногій, ветхій розкладачці,<br /> метаючись з тривоги і жари,<br /> і вибрела на вулиці пустинні,<br /> пострижена, збентежена, слаба, —<br /> десь там на мене друзі ждать повинні,<br /> там мій обов'язок,<br /> і труд мій,<br /> і судьба.
Сіпнувши двері, збила я гачок,<br /> і, протягом підхоплений, під ноги<br /> шугнув шумливий, довгий звій стрічок,<br /> жмутки соломи, курява підлоги.<br /> На чорній дошці — крейда дбалих вправ,<br /> таблиці Морзе білі крапки й риски.<br /> Антенні рами. Книги без оправ.<br /> Кривих верньєрів [1] ебонітні диски.<br /> Плакати й клапті, запхані у кут.<br /> І я одна в безмовності просторій<br /> покинутих поспішно аудиторій<br /> радистських курсів.<br /> Я одна отут.<br /> Забули попередить? Не хотіли<br /> з собою брати?..<br /> Павле, як же ти...<br /> Не скрикнути.<br /> Ще раз зібрати сили.<br /> Не тратить часу.<br /> З Харкова піти.
Спустошеність площі,<br /> де протяг по полю асфальтному вивів<br /> узори похмурі і чорні, як траурні ленти вінків, —<br /> це звихрений попіл паперів,<br /> попалених наспіх архівів,<br /> потоптаний погар писання,<br /> уривки обвуглених слів.<br /> Безлюддя печальних кварталів.<br /> Духмяність тонка листопаду.<br /> Часами гарматним розкатом проноситься<br /> в тишині<br /> розпачливе рикання лева з розбомбленого<br /> зоосаду, —<br /> він, скровлений, сильний, безумний,<br /> вмирає уже три дні.<br /> Ні, ця тишина не тихіша<br /> за гуки, розриви й обвали<br /> за ляск запопадний зеніток,<br /> за брязкіт осколків о брук,<br /> за вибух,<br /> одсвічений багро в дзеркальній стіні п'єдесталу,<br /> звідкіль нам говорить Шевченко<br /> розгніваним порухом рук.
Продзвонять підківки патрульних.<br /> Процюкають кроки старечі,<br /> і дивляться люди й будинки пустими очима біди.<br /> Поникши на лавці, холону,<br /> хилю упокорено плечі,<br /> шукаю у звивинах мозку надії зітерті сліди.<br /> — Оксано! — раптово і різко.<br /> — Оксано! Яка ж бо я рада... —<br /> Марійки, схвильовані руки розмотують хустки<br /> кайму.<br /> — Лишилась?.. Недовго чекати.<br /> Тікають. Кінчилась їх влада.<br /> Нічого я їм не забуду. За все розрахунок візьму. —<br /> Марійчині тіняві очі, Марійчині губи вологі<br /> і щось небувале, незнане, нове і небачене в них.<br /> Від неї відсахуюсь, повна іще потайної тривоги,<br /> і морок раптовий між нами,<br /> між мною й тобою,<br /> проліг.<br /> — Я слухаю радіо...<br /> Вермахт. Культура. Берлін. Європейці.<br /> Боїшся? Зголосимось разом.<br /> Обидві ми – жертви Чека… —<br /> Я зводжусь.<br /> Дві тіні тріпочуть<br /> на жовтій піщаній алейці.<br /> Ударю.<br /> До болю, до крику назад розмахнулась рука.<br /> Ударю.<br /> Ти чуєш?<br /> Тікай же,<br /> бо я придушу тебе, шлюхо.<br /> Виходить, оце і єсть ворог,<br /> зустрінутий вперше в житті.<br /> Зіниці пожовкли, як в кішки.<br /> — Тікай же! — проказую глухо.<br /> Побігла.<br /> Я вийшла із міста ярком по знайомій путі.<br /> Димучі простори. Гримучі дороги.<br /> Поля спопелілі. Спалахнуті стоги.<br /> Масних палениськ пелехата юга.<br /> Привали. Бюмбьожки. Прокльони.<br /> Тривоги.<br /> Побиті, ганчір'ям обкутані ноги.<br /> По воду, по хліб, по надію черга.<br /> І раптом — зелена донецька сага,<br /> дихання вологи, холодна куга...<br /> Спинитися — вмерти з одчаю й знемоги.<br /> Вперед. Пилюга. Пилюга. Пилюга.
Де я їх надибала? В школі за тихим<br /> Осколом.<br /> Зайорзав, забігав, на зборах захрипнув<br /> Павло,<br /> але повернувся зі зборів отих<br /> з протоколом:<br /> на курси мене зараховано знову було.<br /> Крутнулись верньєри.<br /> Зелені заблимали вічка.<br /> Зметнулись антени.<br /> Полізли у нори шнурки,<br /> і пішла цокотня,<br /> перестук, позивних перекличка,<br /> пульс морзянки рвучкий,<br /> призвичаєний двигіт руки.<br /> Будь спрямована в ціль,<br /> будь, мов постріл,<br /> несхибна і стисла,<br /> будь невтомна, — і ти,<br /> як народний пароль, розбереш<br /> зашифровану річ,<br /> таємничі позначення й числа<br /> партизанських команд,<br /> диверсантських суворих депеш.<br /> Розсип іскор —<br /> і мчать всепроникливі цятки та риски,<br /> і домчать,<br /> і десь в Харкові<br /> тол<br /> штаб-квартиру СС роздере.<br /> З цілим світом говорить<br /> рука худорлява радистки<br /> іскрометним ключем своїм:<br /> цятка — тире,<br /> цятка — цятка — тире.<br /> Я ловлю себе часом,<br /> що чую ввесь світ, як морзянку,<br /> на пунктир двох іскрин<br /> покладаю всі звуки землі —<br /> і ритм свого серця,<br /> й Павлову журливу співанку,<br /> і гудіння моторів, заблуканих в сніжній імлі.<br /> Я їх розумію:<br /> глибокий, протяжливий подих,<br /> бистрий віддих,<br /> короткий,<br /> як цятка, як іскра, як блиск.<br /> На своїх, продиктованих тактом спалахувань,<br /> кодах<br /> бурмотять вони, може,<br /> про взятий незважено риск.<br /> Що ж, нехай...<br /> Похилюсь на брезент парашутного тюка,<br /> буду слухать себе, своє серце, свій крихітний світ.<br /> Яка там була в мене школа, і мука, й наука<br /> І скільки згадок назбиралося протягом літ!<br /> Лежить моє тіло<br /> у ватнику, в штанях, в ушанці,<br /> лежить, прикурнувши<br /> на паках патронів і толу,<br /> і стрясається пульсом,<br /> одміряним в строгій морзянці,<br /> і хвилі від нього<br /> розходяться по видноколу.<br /> Якщо зібрать<br /> в единий пункт,<br /> в єдиний центр,<br /> в єдину цятку<br /> думки, чуття, пориви, мрії, сни,<br /> усе єство<br /> до краю,<br /> без остатку,<br /> до дна останньої глухої глибини,<br /> аж задвигтіти,<br /> як двигоче стрілка,<br /> на компасі в магнітну даль рвучись,<br /> щоб кожен нерв, клітинка, мускул, жилка<br /> призивом спільним наскрізь пройнялись,<br /> тоді, —<br /> я вірю, відчуваю, знаю, —<br /> як резонанс, озвуться позивні<br /> із далини,<br /> з тайги,<br /> з-за гір Алтаю<br /> долине крик, призначений мені.<br /> Я пальцями об серце вибиваю<br /> сигнали точні, прості і ясні.<br /> Вслухаюсь —<br /> хвилі йдуть з-за небокраю.<br /> Прийом! Прийом!<br /> Є відповідь?<br /> Ще ні...<br /> Так знову бий усім єством прагнущим<br /> туди, в Сибір, у безмір, в буревій.<br /> Ні пасмам гір,<br /> ні вартовим,<br /> ні пущам<br /> не зупинити клич мій позивний,<br /> Вистукую:<br /> дві риски, цятка й риска,<br /> і знов дві риски, і три риски вслід.<br /> До палу мозку,<br /> дзвону кровотиску<br /> я променюсь,<br /> я б'юсь об кругозвід.<br /> Сигналю:<br /> — Мамо! —<br /> Знов дві риски. Цятка.<br /> Сигналю:<br /> — Мамо! Мамо! Мамо! Ма... —<br /> Не зойк, не писк безсилого дівчатка —<br /> змужніла вже без тебе я сама.<br /> Ось парашут мій. Строп туга укладка.<br /> Ось люк. За ним — кружіння, безвість,<br /> тьма.<br /> А може, й смерть?<br /> Дві риски. Цятка.<br /> Мамо!<br /> У мене все. Прийом. Прийом. Прийом.<br /> На дні очей, напроти мозку прямо,<br /> в світінні ганглій,<br /> виразно цілком<br /> я бачу маму.<br /> Постать, брови, очі,<br /> сумні, безмежно теплі і живі.<br /> Вузенькі плечі в стьоганці робочій<br /> і хустка в'язана на сивій голові.<br /> Здмухнувши сніг по мерзлім підвіконню,<br /> вдивилась в світ.<br /> Уже світає там.<br /> До мене руку тягне.<br /> Рваний шрам<br /> протяв пориту зморшками долоню.<br /> — Зіпрись об мене. Час вставати, доню.<br /> За тебе я ручаюсь всім життям... —<br /> Так. Певне, час.<br /> На вгрітому сидінні<br /> заворушивсь Іван Хомич.<br /> Павло підвівся, тихо став узбіч,—<br /> мовчить, ладнає ремені наспинні.<br /> Механік в дверях одкрутив болти.<br /> — Приготуватись! — запалало слово.<br /> І неминуче впало так раптово,<br /> що вже не стало<br /> ні турбот, ні спогадів, ні суєти.<br /> Одна. Сама. Лиш ти. Лиш ти.<br /> Ні, ось Павло. Він йде вперед. Пусти.<br /> Пусти його. Він скочить в пітьму перший.<br /> За ним і я. Хомич останній. Три.<br /> Твердим ударом тьму дверей продерши,<br /> в ребристій сталі заревли вітри.<br /> Мороз зім'яв, пожмакав, згріб лице.<br /> Нема назад.<br /> Як томить кожна п'ядь!<br /> Як давить ранець!<br /> Спокій! Де кільце?<br /> Затисни й сіпай на рахунок п’ять.<br /> Павло пригнувся.<br /> Брязкіт.<br /> Свище падь.<br /> Падіння. Прірва. Край. Не відступать.<br /> Хтось підштовхнув:<br /> — Пішла! —<br /> Ступила, зникла, витліла до тла.<br /> Стрибок.<br /> Падіння<br /> головою вниз,<br /> скрутило м'язи враз,<br /> розсік морозу вріз,<br /> суглоби рве по швах,<br /> хребет до тріску гне<br /> на друзк,<br /> на брязк,<br /> на стиск,<br /> на смерть<br /> волочить, стаскує, жене,<br /> вогненна круть, зелена верть<br /> до пня розколює мене,<br /> я розметалась,<br /> серце, ноги, руки,<br /> сто рук, сто ніг, сто тіл,<br /> навальна млость, стрибучих іскор муки,<br /> і раптом рветься тулуб мій навпіл,<br /> протяжний гук, опуклий вибух,<br /> болючий струс<br /> і тишина,<br /> десь в нутрощах, в життя найглибших глибах<br /> колючих спазм згасаюча луна,<br /> бринливі стропи підпирають круто,<br /> і, як долонь, прикривши височінь,<br /> сіріє наді мною кругла тінь<br /> ривком розгорнутого парашута,<br /> гойдаюсь всім тілом,<br /> пручаюсь, підстрибую, висну<br /> між чорною тьмою внизу<br /> і чорною тьмою вгорі,<br /> очам не пробити її непроглядність зловісну,<br /> безмежні пустоти, бездонні нурти, пустирі,<br /> сама, одинока, самітня, одна, позабута,<br /> між чорною тьмой внизу<br /> і чорною тьмою вгорі,<br /> клаптинка тканини, лапатий листок<br /> парашута,<br /> під ним безпорадна,<br /> мов кокон, метляюсь на довгім шнурі,<br /> волокон і м язів розчахнутий вихорем віхоть,<br /> хистке існування, закружляне в сніжній імлі,<br /> аби не зомліти, щоб вірити, пружитись, дихать,<br /> землі доторкнутись і встояти на землі,<br /> не пухла долоня легкої шовкової тканки<br /> роздмуханим куполом вчасно прикрила мене,<br /> повиснуте бомбою тіло тяжке диверсантки, —<br /> мій гнів, мою клятву, моє поривання земне<br /> велика долоня,<br /> міцна материнська долоня,<br /> робочими зморшками різко і гірко порита,<br /> її неухильність, безстрашність, турбота, безсоння<br /> тримає мене над розверстими ямами світу,<br /> долоні мільйонів, землею і сталлю натруджені,<br /> пожаром пропахчені, порохом битви опечені,<br /> звелись наді мною в суворім і владнім напруженні,<br /> щоб я не сконала на чорних снігах Задонеччини,<br /> могутні, дбайливі долоні мойого народу,<br /> стражданням спотужнені, спеками й стужами<br /> шпарені,<br /> моя охорона в страшній крутії небозводу<br /> між тьмою і тьмою,<br /> в падінні,<br /> в самітному маренні,<br /> долоні людей, допомога, підпора всесильна<br /> в мені, наді мною, зі мною, навколо, повсюди,<br /> я маса, я сила, я частка життя невіддільна,<br /> я зводжусь! Я житиму! Земле! Народе мій! Люди!
1964