Похорон друга
Похорон друга
Вже сумно вечір колір свій міняв<br /> з багряного на сизо-фіалковий.<br /> Я синій сніг од хати відкидав<br /> і зупинився... Синій, оркестровий<br /> долинув плач до мене. Плакав він,<br /> аж захлинався на сухім морозі:<br /> то припадав зеленим до ялин,<br /> що зверху червоніли при дорозі,<br /> то глухо десь одлунював в саду.<br /> І від луни в повітрі оддавало,<br /> немов, на тон не строючись в ладу,<br /> там тисячі оркестрів разом грало,<br /> мішаючи мотиви...
Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з<br /> туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, землі<br /> сирій всього себе передає.
Над ким ті сурми плакали?<br /> Чого тарілки дзвякали?<br /> І барабан як в груди бив —<br /> хто вік свій одробив?
...Потуав багряний колір.<br /> Водяно-зелена<br /> світилась хмара. Мутно світ стояв —<br /> немов він був просвічений з рентгена...<br /> І я зірвався і побіг! Такий,<br /> такий же вечір був тому й два роки,<br /> як з другом я прощався. Кінь баский<br /> подаленів тоді і зник... І строки<br /> минули — вдарила війна. І друг<br /> подав про себе вістку: вся ж країна<br /> гордилась ним, який, немов той плуг,<br /> в'оравсь у ворога! І кров зміїна<br /> круг нього по коліна піднялась...<br /> Та друг мій, Ярослав, ще й після того<br /> не раз був на устах усіх. Велась<br /> жорстока боротьба за Харків. Строго<br /> його оточували наші. Все ж<br /> нерівні були сили, й Ярославу<br /> прийшлося битись в загравах пожеж<br /> всю ніч проти восьми. Ще більшу славу<br /> він заслужив собі, як врятував<br /> людей, що їх збирались саме вішать<br /> фашисти. З військом він одвоював<br /> село, та й сам погинув... Злішать, злішать<br /> мене ця смерть навчає! Вранці я<br /> по радіо про тебе, о мій друже,<br /> почув — і враз в очах моїх твоя<br /> труна заколихалась... Дуже, дуже<br /> хотів би я тебе — хоча б в труні,<br /> хоч мертвого побачить!
Усе міняється, оновлюється, рветься...<br /> ...І хитався<br /> передо мною катафалк, як в сні.<br /> Процесію догнавши, я вглядався<br /> у гроб закритий, хоч і добре знав,<br /> що Ярослав не тут: його ховають<br /> без мене... там... на фронті! Й заридав<br /> оркестр ізнов.<br /> Усе міняється, оновлюється, рветься,<br /> усе в нові на світі форми переходить.<br /> І дивно! Сурми грають,<br /> військові йдуть в процесії, а я<br /> (ніяк подвоєності не позбавлюсь!)<br /> дивлюсь, як бурякова течія<br /> зника на заході... І не цікавлюсь —<br /> Над ким ці сурми плакали?<br /> Чого тарілки дзвякали?<br /> І барабан як в груди бив —<br /> хто вік свій одробив?
Та хто ж — хіба потрібно тут питать?<br /> В труні цій воїн — значить, той, хто волю,<br /> країни волю боронив! Світать<br /> від нас же стало на весь світ. По полю<br /> такого розцвіло було квіток —<br /> братерства й дружби... вже зоря слов'янства<br /> й на Захід сяяла!.. І ось — не в строк<br /> знялось виття фашистського поганства.<br /> Шарпнуло кігтями — і без остач<br /> усіх нас зачепило... Сумно грають<br /> в оркестрі,— а мені здається: плач<br /> це з України... Сурми хай ридають!<br /> Хай розговорять горе удови<br /> і матері, що йдуть за гробом, тужать<br /> і плачуть — руки простягають... Ви!<br /> трикляті гітлерівці! Не подужать<br /> все 'дно вам нас ніколи! Так за що ж<br /> ви мучите народ безвинний? Може,<br /> од нас ви вищі? благородніш? Лож!<br /> Собаці благородство не поможе,-<br /> тим більше вовку.<br /> ...Мов на лапах вовк —<br /> на заході ощирилася туча.<br /> Упали сумерки. Оркестр замовк,<br /> і стало тихо... Рота Всевобуча<br /> назустріч нам пройшла. Повезли он<br /> білизну в госпіталь на санях. Діти<br /> з собакою пробігли. В хриплий тон<br /> завод загув і стих. Взяло темніти.<br /> І місто на очах мінилось. Сніг<br /> на вулиці одсвічував фосфором.<br /> Від ліхтаря процесії все біг<br /> вперед промінчик... Сум мене наліг —<br /> і реквієм душа співала хором.<br /> Усе міняється, оновлюється, рветься,<br /> у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,<br /> замулюється мулом, порохом береться,<br /> землі сирій всього себе передає.
Усе в нові на світі форми переходить,<br /> перебуває в тьмі — й на сонці, як в раю.<br /> Із краю в край людина світ весь перебродить,<br /> щоб цілу вічність знов одлежувать свою.
І кожен день, і кожную ясну годину<br /> розторгується й закривається земля.<br /> І перемелює вона в зубах людину,<br /> як випадковая із хаосу змія.
Та ні, життя тримає строгу послідовність,<br /> і що здається хаосом — є тонкий лад.<br /> В історію поглянь: до боротьби готовність<br /> одсвічує тобі од всіх її свічад.
Готовність стать на битву за свою свободу<br /> народам гнобленим й безправному рабу.<br /> В безсмертя не увійдеш, як не знайдеш броду,<br /> щоб перебрести через правди боротьбу.
И сама земля — не є змія, а рідна мати,<br /> яка тебе всякчас і носить, і глядить...<br /> Законів боротьби нікому не зламати,<br /> закони материнства не перемінить.
І те, що в світі рух іде стрибком, не плавко,<br /> говорить нам: Іди! лиш наша вірна путь!<br /> П'єш кров, фашистськая ти, гітлерівська п'явко!<br /> Ще буде — не турбуйсь! — води тобі не<br /> подадуть!
І здохнеш без води. Народ твій зостанеться,<br /> який, як сам не раб, прокинеться ж до<br /> боротьби.<br /> Усе міняється, оновлюється, рветься,<br /> до світлої іде народолюбної доби.
Тобі в крадіжечках — як злодію ведеться.<br /> Та попадешся ж ти, обскубана, як птах.<br /> Усе міняється, виліплюється, мнеться,<br /> мов глина творчая у скульптора в руках.
А скульптор — сам народ, який стоїть,<br /> не гнеться,<br /> хоч ти його й спішиш рабом своїм зробить.<br /> Усе підводиться, встає, росте й сміється,<br /> і мертвому тобі — живих нас не убить.
...Оркестр заграв. В заулочок якийсь<br /> процесія вся наша повернула —<br /> і блиснули огні заводу... Ввись<br /> зробилось якось вище: світлі дула<br /> прожекторів урізались аж ген<br /> у вишину — й пересуватись стали...
Обапол, наче китиці знамен,<br /> з засніжених ялин униз звисали<br /> обривки глиці...<br /> Усе міняється, оновлюється, рветься,<br /> у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,<br /> замулюється мулом, порохом береться,<br /> а потім знов зеленим з-під землі встає.<br /> А! Та ось уже<br /> й кладовище. Спинили коней. Ніжно<br /> взяли труну на руки. (Мов драже —<br /> посипалась крупа з дерев і сніжно<br /> скотилася із віка). Взяв і я<br /> труну піддержувать плечем. Несли ми,<br /> а нас все обганяли (бо ж життя<br /> спішило) — хто з вірьовками важкими,<br /> хто з заступом. І кожен угрузав<br /> в снігу,— як грузли й ми. Все ж темнотою<br /> дійшли ми якось між хрестами. Брав<br /> мороз на ніч. Ми з ношею святою<br /> добралися до ями й, знявши з плеч<br /> труну, поставили її на глину,<br /> що од країв була.
— Червоний меч! —<br /> тут виступив промовець,— всю країну<br /> боронить од фашиста! (Ближній гай<br /> враз зашумів. Упала з криком жінка:<br /> — Труну одкрийте!.. Синку, ручку дай!<br /> О, що зробила вам моя дитинка?<br /> ...І друга вслід зайшлась — та не плачем,<br /> а реготом ридання: — Ой проснися,<br /> Степаночку, проснись!) — Оцим мечем! —<br /> промовець знов,— повинна одсіктися<br /> тевтона голова! На бій стає<br /> вся наша техніка, живії сили.<br /> Нам партизан он руку подає<br /> із Югославії! Вже задзвонили<br /> повстанці на розбір свячених тих<br /> ножів у Польщі! Бачка, Закарпаття<br /> кипить!.. Народу гнів ніяк не стих<br /> і в Чехії! Там розлетівся в шмаття<br /> вже не один тиран... Братове! Жить<br /> в віках той житиме, хто Батьківщину<br /> обороняв!-<br /> Промовець стих на мить,<br /> на гроб вказав і мовив: — За Вкраїну<br /> замучено Степана... що й не взнать.<br /> І от — привезено його додому.<br /> (При цих словах знов почали ридать<br /> дружина й мати. В мороці нічному<br /> стояли ми як тіні. Мовчазний<br /> мороз нам душу пропікав!) — Герої<br /> не знають страху! Подвиг їх ясний<br /> нас заклика: На ворога! До зброї!
...Тут гримнув залп. Зчинилося таке,<br /> мов буря всіх крилом своїм торкнула.<br /> І плач, і крик, і стогін!.. І важке<br /> щось попливло у землю... І ковтнула<br /> його могила. Й сипать почали<br /> на нього груддя. И глухо стугоніла<br /> труна. І крики змішані були<br /> з риданнями оркестру. Лиш ясніла<br /> у небі зірка...
А сурми сумно плакали.<br /> Тарілки дзвінко дзвякали.<br /> І барабан як в груди бив:<br /> ти славно вік свій одробив.
...Й виплакався ж я!<br /> Не знаю: як і з ким я повертався.<br /> Фосфором блискотіла вся земля...<br /> І реквієм в душі моїй співався:
Усе міняється, оновлюється, рветься,<br /> у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,<br /> замулюється мулом, порохом береться,<br /> а потім знов зеленим з-під землі встає.
І як вернувсь додому я: в дворі<br /> в снігу стирчала ще моя лопата.<br /> І прегірка<br /> була темнотна тиша. Лиш вгорі<br /> зеленкувата<br /> блищала зірка...<br /> Блищи, світи і сяй! Ми діждемось,<br /> як заступом своїм в тісну могилу<br /> всіх звірів закопаємо! Ось-ось<br /> їх перекинем силу...
Усе підводиться, встає, росте й сміється.
Ми битись будемо, бо ми живі!<br /> І мститись ворогу не перестанем!<br /> Аж поки на фашистській голові<br /> ногою ми не станем.
Хоча і тяжко нам,<br /> хоча й болючі жертви —<br /> ми не дамо себе врагам<br /> пожерти!
Я ні до кого в хаті не озвавсь:<br /> на тверду постіль кинувсь, щоб заснути.<br /> ...І катафалк ув очах колихавсь,-<br /> і було чути —
Усе підводиться, встає, росте й сміється.
І було чути —
Усе в нові на світі форми переходить.<br /> і мертвому тобі — живих нас не убить.
І наче вже Степан устав і ходить,<br /> і Ярослав із ним. Весна! Блакить!<br /> У поле трактори ідуть. І в'ється<br /> співучий жайворон. І молоде<br /> із-за гори на конях покоління<br /> летить сюди. І той, хто їх веде,<br /> говорить: — Вашого уміння<br /> од вас ми позичаємо тепер —<br /> бороти ворога! Стражданням, горем<br /> болів народ. Але народ не вмер —<br /> фашистів ми поборемо, поборем!-<br /> І наче всі, напившися води,<br /> що винесла їм мати Ярослава<br /> й Степана мати, знов свої ряди<br /> зімкнули й полетіли в бій. І слава<br /> їх супроводила — вгорі, вгорі<br /> аеропланами...
Та тут зненацька<br /> збудився я. Ой темно ж! Ніч. В старі,<br /> в тонкії стіни стукала хижацька<br /> рука сухого сніговія. Сніг<br /> по шибці шарудів... О що це? Де я?<br /> І раптом все згадав. І вже не міг<br /> склепити вій. Могутняя ідея<br /> свободи й справедливості життя<br /> мене піднесла, як в руках дитя,-<br /> і стало видно все, мов на долоні.<br /> Ще будем жити ми — і ти і я!<br /> Ще пов'ємось як плющ по тій колоні.<br /> Міста ще відбудуєм, ще сади<br /> посадимо, піднімем особовість.<br /> Так згинь же, дух фашистської орди!<br /> Ізгинь і не плямуй людини совість!
Чого ти став, проклятий, на путі?<br /> До чого сатанинськая арена<br /> знущань твоїх? Ти ж мертвий у житті!<br /> Ти ж мертвий!<br /> І моторошно в темноті,<br /> буран завив, як та сирена...<br /> Послухавши хвилину, знов я ліг.<br /> І так схотілось до Дніпра-Славути!<br /> Зашарудів по шибці сніг...<br /> І було чути —<br /> як сурми там десь плакали,<br /> тарілки тихо дзвякали,<br /> і барабан все глухо бив:<br /> — Ти славно —<br /> вік —<br /> одробив...
1942