Поет
Поет
<blockquote>Т. Гірчакові</blockquote><br /> І
Був колись інсургентом і бардом,<br /> потім став він співати "її"<br /> й над зеленим сукном біліярда<br /> димні ночі проводить свої...
Ночі ті, коли серце клокоче<br /> за бездомних і за жебраків,<br /> він, вином заливаючи очі,<br /> тимчасових коханок любив.
Він любив до ридань, до утоми,<br /> забуваючи справи й сім'ю,<br /> а коли повертався додому,<br /> бив дружину біляву свою.
Діти плакали... хто його знає,<br /> що зробився такий він і чом!?.<br /> І дзвеніли ранкові трамваї<br /> за холодним і синім вікном.
Десь кричали гудки. Від отрути<br /> з головою, неначе чавун,<br /> він на ліжко лягав нероззутий<br /> під ридання гітарових струн.
Довго грав він і плакав... Романси<br /> з горла п'яного хрипко лились,<br /> що живе він, неначе у трансі,<br /> що не буде уже як колись.
Про любов, що пішла за водою,<br /> про загублений щастя Едем,<br /> що дитиною більше малою<br /> він не гратиметься над Дінцем.
Що поет він останній і первий,<br /> що все слабшає крил його мах.<br /> І лились без кінця, без перерви<br /> п'яні сльози по схудлих щоках.
Снились пліч йому теплі овали,<br /> зору дального зраджений дим.<br /> А навколо життя пролітало,<br /> не рахуючись більше із ним.
Поруч нього дружина лежала,<br /> сонний він був хороший, не злий...<br /> І, підвівшись, вона цілувала<br /> на щоках його тіні од вій.
Притулитись би так, заніміти,<br /> щоб лилося до серця тепло.<br /> Спав поет... І так странно дивитись<br /> на лице його жовте було...
Що він хоче? Чого йому мало?<br /> Розказать, пожалітись!? Кому?<br /> Наче серце її відчувало,<br /> що недовго так жити йому.
"Я прощаю тобі, чорнобривий,<br /> доля в нас до могили одна".<br /> І покірно, і навіть з любов'ю<br /> біль од нього приймала вона.<br /> Однієї жагучої ночі,<br /> коли зорі липневі цвіли,<br /> коли рухи повільні дівочі<br /> повні млості й бажання були,
коли тіні таємно глибокі<br /> од дерев простягались до ніг,<br /> і солодким хвилюючим током<br /> кров буяла в серцях молодих,
коли думать не хочеш про Лету,<br /> все прекрасне, у всьому везе,<br /> познайомили хлопці поета<br /> з робітницею із ХаПеЗе1.
Він сказав, що колись був робочим,<br /> що багато в них рідних є тем.<br /> Під червоною хусткою очі<br /> засіяли привітним огнем.
Простягла, наче брату, долоні:<br /> "Я багато вже чула про вас".<br /> І всміхнулися губи червоні,<br /> ніжні губи, без штучних прикрас.
Подивилась так близько в обличчя,<br /> од очей тих спинився мов час...<br /> "Знаю я, ви поет робітничий,<br /> та давно одірвались од нас.<br /> 1 Харківський паровозобудівельний завод
Вам незручно?! Ховаєте очі,<br /> що колись часто снились мені?!.
Не для того ж були ви робочим,<br /> щоб тепер потопати в багні.
Хто співав: "Революція — мати",<br /> і про "неньку" співає в цей час?!.<br /> Я давно це хотіла сказати<br /> і нарешті побачила вас.
Ваші вірші, ранішні, хороші,<br /> нас хвилюють, за серце беруть...<br /> Так невже зіпсували вас гроші<br /> і жінки перетнули'вам путь,
що не те ви співаєте, друже,<br /> чим живуть наші соняшні дні?!.<br /> Ви для нас не чужий, не байдужий,<br /> вас нам жалко!.. Повірте мені.
Не відходьте, мій любий поете,<br /> ми зустрілися не для образ.<br /> Ви од мене тепер не втечете,<br /> не на те познайомили нас".
Він на неї дививсь, як безумний,<br /> серце билось, палало лице...<br /> Ах, покинути парк би цей шумний<br /> і ніколи не думать про це...
Полетіть би кудись, як лелека,<br /> щоб не бачить очей цих огні,<br /> тільки б слухать, як зорі далекі<br /> десь пливуть у страшній глибині...
Він пішов би од дівчини радо,<br /> щоб забути і сором, і жах.<br /> Та була невідомая влада<br /> в цих звичайних її словах.<br /> В них була і суворая сила,<br /> й тиха ласка, жадана до сліз,<br /> наче це не вона говорила,<br /> а всі ті, з ким він змалку ізріс...
Як прощалися, тихі очі<br /> наче звали до дальніх мет...<br /> Тої ночі, липневої ночі,<br /> йшов не п'яний додому поет.
Вдома очі не плакали карі,<br /> не кричав, не гримів він кругом<br /> і міщанських пісень на гітарі<br /> перший раз не співав перед сном.<br /> III
А на ранок сказав він дружині:<br /> "Хочу бути я іншим, і от,<br /> щоб не плакали очі ці сині,<br /> я поїду робить на завод.
Ти чекай і не думай нічого.<br /> Як колись з фронтового вогню,<br /> я вернуся з вогню заводського<br /> у червону столицю мою".
Вдалині димарів силуети,<br /> там Лисиче, і потяг, і дим...<br /> Знову верби шумлять над поетом,<br /> і сіяє Дінець перед ним.
Він стоїть, і в уяві безсонно<br /> підіймаються грізні ті дні.<br /> Тут зима пролітала Червона<br /> в безнастаннім гарматнім огні.<br /> Тут стояли колись ешелони,<br /> і повстанці в лахматих шапках<br /> на невидані зоряні гони<br /> пробивали багнетами шлях...
З ними йшов він у гуркоті сталі<br /> на далекі розривів мечі.<br /> Тут колись офіцерів немало<br /> розстріляли вони уночі...
Все пройшло. Одлетіли ті гули,<br /> і на всьому нового печать.<br /> Тільки верби одні про минуле<br /> над Дінцем по-старому шумлять.<br /> Грудень 1929