I

Дитя, закохане у мапи та естампи,<br />
Вбирає світотвір очима ранніх літ!<br />
Такий широкий світ в вечірнім світлі лампи,<br />
I в згадках молодих такий маленький світ!

От вирушаєм ми. В томліннях і тривогах<br />
Горять у нас серця... Бажання, гіркість, гнів,-<br />
I ми колишемо у ритмі хвиль розлогих<br />
Безмежність наших дум на тісноті морів

Той, утікаючи з безславної вітчизни,<br />
А той одкинутий вітчизною — пливуть...<br />
А третій, щоб забуть жіночих уст трутизну,<br />
Від чар Цірцеїних рушає в дальню путь.

Він звіром стати мав. I от утік з неволі<br />
На світло і простiр, під інший небозвід.<br />
Хай сонце припіка, мороз обличчя коле,<br />
Із губ стираючи гидких цілунків слід...

Та справжні мандрівці — то ті, що від'їжджають<br />
Без цілі і мети... Серця легкі, як дим,<br />
Вони призначення і долі не втікають<br />
I мають на устах завжди одно: "Пливім!"

Бажання в них і сни як хмарок переливи,<br />
Мов новобранець той, що догляда гармат,<br />
Про втіхи снять вони, незнані і мінливі,<br />
Що навіть імені у мові їм нема.

VI

Та й не забудемо ще речі головної!..<br />
Ми, й не шукаючи, скрізь бачили одне —<br />
На кожному щаблі драбини життьової —<br />
Гріха безсмертного видовище нудне.

Ми жінку бачили: невільниця одвіку,<br />
Самозакохана, несита і дурна...<br />
Мужчину бачили: пожадливий і дикий,<br />
Служник невільниці, загиджений до дна

Скрізь у пошані кат, а праведника гнано,<br />
На святі — бeшкети і крові п'яний клич<br />
Скрізь панування яд знесилює тирана,<br />
А люд боготворить його пастуший бич

Релігій без кінця. Зарозумілі й ниці<br />
Розташуватися хотять у небесах,<br />
I святість на гвіздках, у вбогій власяниці,<br />
Розкошів зазнає — немов у подушках.

Людина, як раніш, од власних сил п'яніє;<br />
Нестримна, як була у давню давнину<br />
Грозиться богові в зухвалій агонiї:<br />
"Тебе, владико мій, мій образе, клену!"

Найбільші ж мудреці із людської отари<br />
Втікають, щоб себе п'янити день у день<br />
I в опії знайти безмежні, райські чари,-<br />
Од світу нашого довічний бюлетень!

VIII

Смерть... давній капітан. Пора! Напнім вітрило<br />
Цей край докучив нам. О смерте! смерте! в путь<br />
Довкола — океан, і небо як чорнило,<br />
I лиш в серцях у нас твої огні цвітуть.

Пролий отруту нам, в ній радість нам світає.<br />
Наш мозок спалено, жадоба серце рве —<br />
Пірнуть в бездонний глиб (пекельних мук чи раю?),<br />
У глиб НЕЗНАНОГО, щоб віднайти НОВЕ.