I Ми пливли в Індійському океані. Коли на видноколі зачорніла невеличка, ледь помітна цятка, матрос Василенко, що вперше вирушив у далеке плавання, схвильовано закричав: — Прямо по курсу — кит! На його крик вибіг штурман. Він узяв бінокль, оглянув далину, насмішкувато мовив до хлопця: — Який же це кит! Звичайнісінький острів. Усі, хто стояв на палубі, глянули в той бік: там справді, схожа на велетенського кита, лежала невідома нам земля. Вона щохвилини ближчала... Ось уже й пальми гінко звелися вгору. Потім розгледіли зеленаву гущавину, піщані відкоси, берег. Минаючи мілини, зайшли в затоку. У воду вужем поповз довжелезний ланцюг. Якір ліг на дно. — Ура! — закричали ми.— Нарешті приїхали. Вічнозелений тропічний острів лежав як на долоні — увесь перед очима, за кілька кілометрів від якірної стоянки нашого корабля. II На воду спустили човен. Лише ним можна добратися до берега. Кораблеві ж не пройти — підводне каміння, скелі. Ми взяли ласти, маски, рушниці для полювання на риб, скочили в човен і подалися до острова. М'яко хлюпотіли хвилі, вабила до себе ясно-зелена, синювата глибочінь. Крізь воду проступали яскраво-рожеві, цитринові та жовті плями. Перехилившись за борт, ми побачили, як плями ті мигочуть, немов істоти з барвисто розцяцькованими спинами. То починалися коралові рифи. Крихкі корали не пускали нас далі. Підступали знизу, черкали об днище човна, кришилися, мов крига, коли скресає ставок. І ми заякорили човен. Наділи маски, ласти — та й скочили у воду. Яка ж тепла! Неначе літепло. І прозора-прозора... Було надвечір'я. Я виринув з води, продув трубку і набрав повітря в легені. Край неба, де мало заходити сонце, вогнисто палав. Високі золоті хмаринки схожі були на розгублене пір'я жар-птиці. Перепочив трохи і знову під воду. Перед очима постав казковий світ. Між прямовисних підводних скель просвічувалися вузькі тунелі, на їхніх стінках кущилися коралові джунглі. Кожен корал — ніби чарівна гранітна квітка. То гілляста, а то мов капелюшок гриба, широка, або як розлогі оленячі роги. Зелені, рожеві, фіолетові, коричневі, чимось схожі на барвисті лугові квіти. Над ними, немов метелики, пурхали зграйки смугастих рибок. Не встиг я доторкнутися до коралової квітки, як вона відломилася і повільно стала опускатися на дно. Сонце кинуло сніп проміння — і от враз спалахнуло підводне царство. Різнобарвно й мінливо! На стрімких урвищах росли довгі водорості, морська трава... Коли я доторкнувся до них ластами, вони гойднулися і кинули рухливі тіні на сусідні підводні скелі. Крізь маску побачив я розкарякуватих крабів. Плюхнули каламуттю в очі і лякливо зарилися в пісок. Ніби в'юни, пропливли повз мене вугри. А це що за страхіття? Очі витріщені, люті. Замість луски — довгі голки. Ще хвилину тому риба була сплюснута, ніби її розчавили важким чоботом. Та раптом надулася, стала опукла, як м'яч. Голки настовбурчилися. Я згадав, що в тропічних морях водиться дуже отруйна риба-їжак. Ото якраз вона й зустрілася! Я пригвинтив гарпун до підводної рушниці, сховався за скелястий виступ і став очікувати здобич. Ждати довелося недовго. За кілька хвилин майнула тінь. Жаб'яча голова, видовжений тулуб. Рибина витріщила банькуваті очі, люто зиркнула на мене і повільно попливла до печери. "Не втечеш!" — вирішив я і кинувся за нею. Натиснув на курок — тризубець, прив'язаний тоненькою линвою до рушниці, враз випурхнув і ... влучив у ціль! Куди тій щуці чи сомові! Рибина, мов навіжена,— вертка і дужа,— тягла мене на глибину. Я став попускати капронову нитку, та рибини не збороти! Виринув, набрав повітря в груди. — Егей! — крикнув до товариша, що плив недалечко. — Чого тобі? — озвався він. — Страхіття якесь! Мерщій пливи сюди. — Тепер не втече! Товариш підплив. Пірнув до скелі, за якою сховалася загарпунена риба. І раптом — маска зсунулася на шию, рушницю випустив, виринув з води та як закричить: — Мурена! Рятуйся!! Мурена — отруйна, хижа риба! І ножем чиконув волосінь. III Починалося мілководдя, за ним — берег. Хащі підступали до самої води. То були чіпкі, корчуваті, мов криві ноги павуків, чагарі, що звуться мангрові дерева. Задушливо, парко, дарма що тільки-но вийшов з води. Пустельно й тихо. Тут, видно, ніхто не живе... Ступили кілька кроків — і, оторопілі, зупинилися. Широка галява, оголений, без кущів, пісок рангом почав... ворушитись. Заворушився, захвилювався, немов живий. — Що воно?! — злякалися ми. Обережно пройшли ще трохи — хвилювання вляглося. Але не попереду, а поруч. За кілька ж метрів від нас пісок, як і щойно під ногами, горбився, не переставав хвилюватися. — Хлопці! — вигукнув раптом штурман, з яким ми висадилися на берег. — Та це ж краби! Одначе я йому не повірив — вирішив сам пересвідчитися, що воно за напасть. Побіг уперед, наздогнав "хвилю", що не встигла відкотитися. І побачив сотні, тисячі манюсіньких рачків,— вони чимдуж кинулися врозсип. Мить — і їх не стало, мов провалилися крізь землю! Штурман засміявся: — Запитали б старших: що воно? — Раки! — обізвався мій товариш. — Не раки, а краби-воїни,— виправив штурман.— Є краби-самітники, краби-павуки, горохові краби і навіть краби-скрипалі. Ну, а це краби-воїни. — Щось вони на воїнів не схожі,— втрутився я в розмову. — А чому? — Занадто лякливі. — Тоді, виходить, лякливі воїни,— засміявся штурман. І додав:—Отож і острів назвемо островом Лякливих Воїнів. — Гаразд! — в один голос відповіли ми і розбрелися по острові. Я подався берегом, сподіваючись назбирати викинутих прибоєм гарних перламутрових черепашок-каурі. Та даремно! Черепашок не було. І я звернув у гущавину, щоб перейти острів упоперек і дістатися другого берега. Не встиг розсунути кущі, як щось прудке і полохливе вискочило з-під ніг. "Жаба", — майнула думка. Плавцями, схожими на ноги цвіркуна, вона спиралася об пісок і посувалася вперед, скакала з гілки на гілку. На голові — хижо витріщене око. Але то була не жаба, а риба-стрибун. Більшу частину життя вона проводить на суші і без повітря жити не може. Стомлені повернулися ми на корабель. Через те, що бачили страхітливих риб, дивних крабів, джунглі непрохідні, цілу ніч снилися нам казкові сни.