посилаючи єму пісні українські (Дума) Отак, Николаю, вкраїнські вірлята І веселять душу й серце загрівають; Отак, Николаю, руські соколята То вголос, то стиха матері співають. Аж мило згадати, як то серце б'ється, Коли з України руськая пісенька Так мило-солодко вколо серця в'ється, Як коло милого дівка русявенька. Так го обнімає, так до себе тисне, Пригортає, і любує, І голубить, і цілує, І плеще, і тішить, І медочком дишеть, Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне! Аж тут і небавком буйний вітер повине, Гостинець вже інший, от вже думку несе. Несе й каже: "Сю ніч степами гуляв я, Нагулявшись доволі, по могилах лягав я, Буцімто спочити, а то підслухати, Як то стара бувальщина буде розмовляти, Про давні літа, Про давні часи, Як слава гула Світом вокруги Про руських батьків, Боярів, князів, Про гетьманів, козаків. І стане повідати зразу так мило, Стихаї і величаво, мов над морем цвіла Цвіт-доля любенько; потім голоснійше Застогне, заплаче, щораз то сумнійше, Сумнійше, страшнійше гукне, засковиче, З-під могил, казав би-сь, старих людей кличе, Щоби поспитати Про спис, про шаблюку, Щоби розвідати Про орду-канюку: Як руським тілом згодувалася, Як руськов крівлев напувалася, Як руська шаблюка все її вітала, Як кривим зубом серце добувала, В пущі вигідненько на нічліг стелила, В воду під могилу спати кладовила". І знов згомонить ти нишком, мило-немно, Як в сумерк вечерній, півсонно, півтемно, І луну розпустить ген-ген долинами, І гомоном шибне ген-ген дубровами, Ні то комусь-то десь там повідає, Як-то колись-то красою засяє, Як при Чорнім морі Себе заквітчає, В степах на просторі Весело заграє, Як в водах-Дніпрі Змиєсь, прибереся, Легеньким крильцем На Дністр занесеся, В тихенькім Дністрі Собі прилягнеся, Крилоньками сплесне, Стрясе, злопотить, Під небо, до сонця Ген-ген полетить, Під небом, край сонця Сонічком повисне: І буде літати, І буде співати, І о руській славі Скрізь світу казати!