Так відступало твоє дитинство —<br />
ставився голос, губились друзі,<br />
високо в небі міцно і стисло<br />
висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили — голосні й недолугі,<br />
вплетені в часу стрічку трофейну,<br />
блудні поборники бугі-вугі,<br />
скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,<br />
бігла до школи — пенал, олівчик.<br />
Все ще попереду — перші аборти,<br />
татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.<br />
Срібна розгромлена клавіатура<br />
ще формувала основи стилю —<br />
так починалася контркультура.

З теплими гільзами "Біломору",<br />
з ковдрами битих студентських акцій<br />
так наполегливо рвався угору<br />
змучений блюз твоїх менструацій.

Що нас єднало? Загоєні сварки<br />
падали в ніч, як у воду весла.<br />
Ми відкривались, творили шпарки.<br />
Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.<br />
Як ми трималися, Бога ради! —<br />
попри усі божевільні гризоти,<br />
попри задрочки радянської влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,<br />
стишена хвиля, сутінь озерна.<br />
Схиблений час розтинає, мов жорна,<br />
спільного досвіду темні зерна.

Тільки я знаю — між гострого віття,<br />
в перенасиченій біосфері<br />
так лише варто вживати повітря,<br />
так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми —<br />
альтернативна прозора вода ця.<br />
Те, що було, не розіб'єш на теми.<br />
Так ми кохали. І нам — воздається.