Північні елегії
Північні елегії
Все в жертву пам'яті твоїй...<br /> Пушкін
<ПЕРША><br /> Передісторія
Я тепер живу не там...<br /> Пушкін
Росія Достоєвського. Дзвіниця<br /> Собою майже заступила місяць.<br /> Торгують кабаки, летять пролдотки,<br /> Росте громаддя п'ятиповерхове<br /> В Гороховій, на Знаменні, під Смольним.<br /> І скрізь — танцкласи, вивіски міняйл,<br /> А поряд: "Henriette", "Basile", "Andr?";<br /> "Шумилов-старший": пишні домовини.<br /> Та місто, зрештою, змінилось мало.<br /> Не я одна лиш, помічали й інші:<br /> Воно прикинутись уміє часом —<br /> От чисто літографія стара,<br /> Не першокласна, та цілком пристойна,<br /> Здається, десь років семидесятих.<br /> А надто взимку, ще перед світанком<br /> Чи в сутінки — тоді за ворітьми<br /> Темніє ген жорсткий, прямий Літейний,<br /> В ту пору ще не зганьблений модерном,<br /> Зі мною візаві живуть — Некрасов<br /> І Салтиков... Тепер обом — по дошці<br /> Меморіальній. О, як було б страшно<br /> Їм бачити ці дошки! Я проходжу.
А в Старій Руссі — і канави пишні,<br /> І по садах альтанки вже підгнилі,<br /> І вікна — мовби чорні ополонки:<br /> Здається, щось таке там відбулося,<br /> Що ліпше і не зазирай, ходім.<br /> Не з кожним можна змовитися місцем,<br /> Аби воно свою відкрило тайну<br /> (А в Оптиній — не бути вже мені...).
Картаті пледи, шурхотіння суконь<br /> І рами із горіха на дзеркалах,<br /> Каренінською вражених красою,<br /> I в коридорах — ті самі шпалери,<br /> Що ми в дитинстві милувались ними,<br /> Під гасовою лампою тьмянкою,<br /> І той же плюш на кріслах...<br /> Все різночинно, все нашвидкуруч...<br /> Батьки й діди незрозумілі. Землі<br /> Заставлені. І в Бадені — рулетка.
І жінка із прозорими очима<br /> (Така глибока синява, що море<br /> Згадаєш мимоволі, зазирнувши),<br /> З ім'ям найрідкіснішим і руками<br /> Щонайбілішими,— від неї, кажуть,<br /> У спадок я дістала доброту —<br /> Життю жорстокому даремний дар...
Країну лихоманить, але все<br /> Вже зрозумів, на всьому хрест поставив<br /> Той каторжанин омський. Зараз він<br /> Змішає все, й над хаосом первісним,<br /> Неначе дух, зів'ється. Північ б'є.<br /> Перо скрипить; чимало сторінок<br /> Семенівським уже відгонить плацом.
В цей час надумали ми народитись<br /> І, вибравши безпомилково мить,—<br /> Не пропустити жодного з видовищ<br /> Небачених,— прийшли із небуття.
3 вересня 1940<br /> Жовтень 1943
<ДРУГА>
Ось він і є — осінній той пейзаж,<br /> Якого так я все життя боялась:<br /> І небо — мов палаюча безодня,<br /> І звуки міста — ніби з того світу<br /> Почуті і такі чужі навіки,<br /> Немовби все, із чим я у собі<br /> Щомиті воювала, ожило<br /> Десь поза мною, втілившись окремо<br /> В сліпі ці стіни, в чорний сад оцей...<br /> І тої миті з-за плеча мого<br /> Колишній дім ще слідкував за мною<br /> Прищуленим і неприхильним оком,<br /> Отим до скону пам'ятним вікном.<br /> П'ятнадцять літ — п'ятнадцятьма віками<br /> Гранітними прикинулись неначе,<br /> Але й сама була я мов граніт:<br /> Тепер моли, терзай себе, зови<br /> Царівною морською. Все намарне...<br /> Та я себе переконати мала,<br /> Що все це вже траплялося не раз,<br /> І не зі мною тільки — з багатьма.<br /> І навіть гірше. Ні, не гірше — краще.<br /> І голос мій — достоту, це було<br /> Страшніше над усе — із темряви сказав:<br /> "Якою піснею п'ятнадцять літ тому<br /> Стрічала ти цей день, і небеса,<br /> І хори зір, і хори вод молила,<br /> Аби вітали зустріч урочисту<br /> Із тим, від кого ти сьогодні йдеш...
Так ось воно — твоє весілля срібне:<br /> Зови ж гостей, красуйся, торжествуй!"
Березень 1942
<ТРЕТЯ>
Мене, як річку, повернув<br /> Суворий вік. Моє життя єдине<br /> Мені підмінено. Чужим руслом —<br /> Повз інше зовсім — потекло життя,<br /> І я своїх не знаю берегів.<br /> О, безліч пропустила я видовищ —<br /> Без мене підіймалася завіса<br /> І падала так само. Стільки друзів<br /> Своїх ні разу я в житті не стріла,<br /> І стільки міст небачених могли б<br /> Ці очі затуманити сльозами,<br /> А я одне на світі місто знаю,<br /> Навпомацки вві сні його знайду.<br /> І стільки віршів я не написала,<br /> І їхній хор таємний ще блукає<br /> Навколо мене і колись, можливо,<br /> Мене задушить...<br /> Я відаю начала і кінці,<br /> Життя після кінця, і щось таке,<br /> Чого не треба згадувати нині.<br /> Якась там жінка зайняла моє<br /> Одним-єдине в цьому світі місце,<br /> Присвоїла моє законне ймення,<br /> Залишивши мені лиш кличку, з неї<br /> Зробила я, здається, все, що можна.<br /> Я не в свою, о ні, могилу ляжу.<br /> . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .<br /> Але якби я звідкись подивилась<br /> На те своє теперішнє життя —<br /> Нарешті взнала б заздрощі і я...
2 вересня 1945
<ЧЕТВЕРТА>
У споминів є три епохи. Перша —<br /> Немовби ще триває день вчорашній.<br /> Душа під зводом тим благословенним,<br /> І тіло в споминах, як у раю.<br /> Ще сміх лунає, ще не сохнуть сльози,<br /> Чорнильна пляма й досі на столі,<br /> І, як тавро на серці, поцілунок,—<br /> Єдиний той, прощальний, незабутній...<br /> Та все оце триватиме недовго...<br /> І ось уже не звід над головою —<br /> Десь на околиці самотній дім,<br /> Де взимку холодно, а влітку — жарко,<br /> Де є павук і все припало пилом,<br /> І дотлівають там листи жагучі,<br /> І нишком заміняються портрети.<br /> Туди як на могилу ходять люди,<br /> А повернувшись — миють милом руки<br /> І витирають ще одну сльозинку<br /> Із віч натомлених, зітхнувши тяжко.<br /> Та цокає годинник, і весна<br /> Йде за весною, рожевіє небо,<br /> І назви міст міняються, і вже<br /> У проминулого немає свідків,<br /> І ні з ким плакати і споминати.<br /> І нас повільно покидають тіні,<br /> Яких ми вже не кличемо, вони<br /> Своїм поверненням злякали б нас.<br /> І ось, прокинувшись, зізнаємося:<br /> Забута й стежка в той самотній дім.<br /> І гнів, і сором душать нас — мерщій<br /> Туди мчимо, але (як уві сні)<br /> Усе там інше: люди, речі, стіни,<br /> І нас ніхто не знає — ми чужі.<br /> Ми не туди потрапили... О Боже!<br /> І ось тоді приходить найгіркіше —<br /> Ми усвідомлюємо: не вмістити<br /> Минуле в межі нашого життя,<br /> І те минуле — нам чуже достоту<br /> Як нашому сусіду по квартирі;<br /> А тих, що вмерли, не впізнали б ми,<br /> А ті, з ким нам розлуку Бог послав,<br /> Чудово обійшлись без нас — і навіть<br /> На краще все було...
5 лютого 1945
<П'ЯТА><br /> (Про десяті роки)
Ніякого рожевого дитинства...<br /> Ні кучерів, веснянок, ведмежаток,<br /> Ні добрих тітоньок і дядечків страшних,<br /> Ні друзів десь між річковою рінню.<br /> Собі самій здавалась ще спочатку<br /> То сном чиїмсь, то маренням або<br /> Зображенням у дзеркалі чужім.<br /> Без імені, без плоті, без причини.<br /> І цілий список злочинів я знала,<br /> Що їх належить скоїти мені.<br /> І ось я лунатичною ходою<br /> Ввійшла в життя, життя перелякавши:<br /> Воно стелилося мені, як луки,—<br /> Це там колись гуляла Прозерпіна.<br /> Хоч я була невміла та безрідна,<br /> Мені неждані двері відчинились,<br /> І люди повиходили й гукали:<br /> "Вона прийшла, вона прийшла сама!"<br /> А я здивовано дивилася на них<br /> І думала: "Либонь, якісь безумці!"<br /> І що сильніш вони мене хвалили,<br /> І що сильніш захоплювались мною,<br /> То все страшніш мені ставало жити<br /> І все сильніш хотілось пробудитись,<br /> І знала я: сторицею сплачу<br /> В могилі, у в'язниці, в божевільні,—<br /> Де прокидатися таким, як я, належить,—<br /> Та все тривали ці тортури щастям.
4 липня 1955
<ШОСТА>
У домі тім було так страшно жити,<br /> Ніщо — ані камін патріархальний.<br /> Ані колиска із моїм дитям,<br /> Ні те, що ми обоє молоді<br /> Були і повні задумів...<br /> Ніщо, ніщо не зменшувало страху.<br /> І я над ним навчилася сміятись,<br /> І залишала крапельку вина<br /> І крихти хліба — тому, хто вночі<br /> Псом дряпався у наші двері<br /> Або в низьке віконце зазирав<br /> Тоді, як ми, замовклі, намагались<br /> Не бачити, що діється в свічаді.<br /> Не думати, чиї важезні кроки<br /> Примушують отак стогнати східці,<br /> Мов жалібно молив пощади хтось.<br /> І ти казав, непевно усміхнувшись:<br /> "Кого вони по сходах понесли?"
Тепер ти там, де знають все,— скажи:<br /> Що, окрім нас, у домі тім жило?
1921