Була зима. Ішов зелений сніг.<br />
За ним — рожевий. Потім — фіалковий.<br />
І раптом протрюхикав на коні<br />
Дідусь Мороз. І загубив підкову.

Та не просту. А золоту. Таким,<br />
на місяць схожим, серпиком лежала, —<br />
аж розгубились в небі літаки,<br />
кричали: "Мама!" —<br />
Й крильцями дрижали.

А я знайшла. Сказала їй: — Світи<br />
тут, на вікні. Щоб все мені збулося! —<br />
Зійшлися і роззявили роти<br />
сімсот роззяв. Стоять вони і досі...

Круг них світився то зелений сніг,<br />
то голубий, то ніжно-фіалковий.<br />
Вони стояли вперто, день при дні, —<br />
зачарувала їх моя підкова.

Що ж, покладу підкову в чемодан,<br />
куплю я шубу. А тоді поїду<br />
в Лапландію. Хоч трішки і шкода,<br />
вже так і буть — віддам підкову Діду.

Оце і все. А сніг звичайним став.<br />
Легкий і рівний, пада, пада, пада...<br />
Роти закрили всі сімсот роззяв.<br />
І розійшлись... І полягали спати.