(Ескіз) Сонце, сонце... Білосніжні хмаринки, як пір’я, легенько пливуть краями неба і, здається, вартують красу-сонце, що соромливо кидає на білий мармур золоті поцілунки... — Іш-іш! — В морі сонячного проміння купається ластівка. Тихо-побожно гудуть дзвони, шумить телеграфний стовп, і до вуха долітає мінливий гуркіт городського життя: — Зз-уї... Трах-та-та... Зз-уї... Біло-сіра брама собору одбиває невеличкі зігнуті тіні людей. Старці. Ось іронічно посміхається дідусь; широке, з плюгавою лисиною обличчя, хитрі очі, низенький... — Дайте, господа, що милость ваша... Висока, з загорілим довгим обличчям жінка-старчиха звірем хижим поглядає на дідуся і лається: — Чорт приніс тебе, не пропадеш! — Еге ж, раньше стояв коло Софії, а це знов сюди... — Не спорте, бог за всіх безпокоїться... — Не гавкай: безпокоїться! Цілий день стою, а тільки три карбованці. Голодна й холодна... З собору вийшла поважна дама. Дідусь хапливо пригладив лисину і простяг руку: — Давайте, що милость... Дама дістає гроші. Висока ж старчиха роблено-хворобливо кашлянула, виправилась і тоненько почала: — Господь-бог за ваших родителів...— О, на! — Старчиха штовхнула дідуся і силоміць вихопила в дами папірець в п’ятдесят копійок: — Лізеш, нечиста твар! Дама перехрестилась, крутнула головою і пішла. — Оце сьогодні,— звернувся дідусь до свого кривого товариша,— третій раз так — прямо собака, а не людина: рве, хватає, ненажера... Кривий піддержав: — Неправильно. Христіянство... той, кажу, хіба не можна розділити на всю "братію"? — Що?! На всю "братію"... Мовчи краще, карячкуватий, а то схопиш костура!.. Чоловічки полохливо заплигали в очах кривого. — Я, той, кажу... Старчиха його не слухала; скалячи зуби, вона підійшла до старої підсліпуватої бабусі, що моргала од сонця і тоненько тягла в ніс вічне: "Дайте старій та немощній..." Сонце кинуло ласкавий промінь на браму, освітило-приголубило нужденних і злих старців і сховалось за банями Софійського собору. І знов заіскрились тротуари, сонливо-змучені обличчя городян і — сонце, сонце... 1920