П'яний корабель
П'яний корабель
XLI. П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ<br /> Як понесли мене байдужі хвилі,<br /> Зо мною не було завзятих моряків,<br /> Бо дикуни їх стрілами пришили<br /> До розмальованих, скривавлених стовпів.
І от, позбувшися свого вантажу<br /> (Бавовни з Англії, фламандського зерна),<br /> Безжурно я поплив без екіпажу,<br /> Куди повабила мене далечина.
Глухий, немов той мозок у дитини,<br /> Холодний, як зима, я плив під рев стихій.<br /> Крушила буря береги камінні,<br /> І хаос повставав, і лютував прибій.
Мене тоді благословили шквали,<br /> Гойдали десять день на хвилях тих морів,<br /> Що вже не першу жертву колисали,<br /> І зник я із очей безглуздих маяків.
Всмокталася в моє соснове тіло,<br /> Мов ніжний сок кислиць, морська вода мутна;<br /> Понісши геть стерно, мене обмила<br /> І від блювотини, й від синіх плям вина.
Я потонув тоді в поемі моря,<br /> Сліпучій, зоряній,— зелену пив блакить,<br /> Часами втопленик у глиб прозорий<br /> Спускавсь задумливий, щоби в мандрівках жить.
Заливши пурпуром екстази дикі,<br /> Повільні ритми хвиль, і запаливши синь,<br /> П'яніша од вина і від музики,<br /> Горіла там любов, гірка, немов полинь.
Все, що вві сні ввижалося людині,<br /> Кружляло смерчем там: вир, вечорів краса,<br /> Огнів досвітніх зграї голубині<br /> І блискавицями роздерті небеса.
Я на низькому сонці бачив плями,<br /> Синяві відблиски, страшний підводний шпиль,<br /> Немов плащі богів в античній драмі,<br /> Збиралась зморшками тканина темних хвиль.
Я снив: зелені ночі в сніжній піні<br /> Цілунками цвіли над віями морів.<br /> І фосфоричне сяйво жовто-синє,<br /> І в тихих стеблах спів нечуваних соків.
Навколо скель скакали, мов телята,<br /> Несамовитих хвиль шалена череда.<br /> Забув я, що ясна Пречиста пройде Мати —<br /> І стихне океан, вгамується вода.
Я бачив дивний край: цвіли Стожари,<br /> Мов очі у пантер; між них тіла мерців,<br /> Веселки голубі, смарагдові отари,<br /> Флорида неземна під обрієм морів.
Кипіли багна, в мулі догнивали<br /> Кит-риби велетні, в густих очеретах.<br /> Де громом урагани вигравали,<br /> Тонула далина в безоднявих ночах.
А глетчери під дрібними сонцями,<br /> Де небеса як жар. Змінявся штиль на рев,<br /> І гадини, роз'їдені кліщами,<br /> Смердючі, падали з покручених дерев.
Хотілось би ці золоті рибини,<br /> Співучі риби ці спіймать для дітвори.<br /> Мої шляхи квітчала квітів піна,<br /> І надавали крил нечувані вітри.
А море, що так солодко гойдало<br /> Мене, мандрівника, натомленого вкрай,<br /> До мене живоцвіт із пітьми підіймало,<br /> І я, мов дівчина, вдивлявся в дивний рай.
А той був островом, де злотоокі<br /> Паскудили птахи, злітались для забав;<br /> Часами втопленик поодинокий<br /> Крізь мій розхитаний кістяк на дно пірнав.
Човни рибальські не знайшли ще й досі<br /> В етері голубім, де не літає птах,<br /> Мій труп, заплутаний в морське волосся,-<br /> Я п'яним кораблем блукаю по морях.
Я плив, туманом синім оповитий,<br /> В рожевих небесах, де лишаї сонців<br /> Змішалися із соплями блакиті<br /> (Це ж ласощі для всіх поетів і співців!).
Я бачив електричні спалахання,<br /> За мною кінь морський ходив, як чорний пес.<br /> Гарячий червень бив і трощив баню<br /> Ультрамаринових розжеврених небес.
Я чув Мальштрему рев, і ось, байдужий<br /> Одвічний мандрівник, гаптуючи блакить,<br /> Я за Європою, стомившись, тужу,<br /> Що, парапетами обгородившись, спить.
Архіпелаги зоряні лисніли,<br /> В морях екстазових мене носив тайфун.<br /> Ти спиш на дні, майбутня творча сило,<br /> 0 золотих жар-птиць незлічений табун!
Але ж наплакавсь я, бо злиті кров'ю<br /> Світанки й місяці, і всі сонця — гіркі,<br /> Весь пройнятий терпким вином любові,<br /> Хай в морі потону, хай розтрощу свій киль.
Із вод Європи я собі бажаю<br /> Калюжі чорної... щоб вечір запашний...<br /> Сумне дитя кораблика пускає,<br /> Легенького, немов метелик весняний.
Купавшися в п'янкій блакитній тоні,<br /> Не хочу я плисти під арками мостів,<br /> Перед очима грізними понтонів,<br /> В заграві полум'я і гордих прапорів.
Переклав Юрій Клен (Освальд Бургардт)
XLI. П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ<br /> Спливаючи униз по водянім безмір'ї,<br /> Я вже не чув на собі рук провідників:<br /> їх за мету собі взяли червоношкірі<br /> І голих прив'язали до барвлених стовпів.
Носій фламандських збіж, англійської бавовни,<br /> Я вік весь мій жури з залогами не знав,<br /> Як їх побили вже, я втішний невимовно<br /> Поплив за плавом вод, кудою забажав.
Минулої зими я в дикий плеск прибоїв,<br /> Глухіший за мізки упертих дітваків,<br /> Гонив! Півострови, покришені борвою,<br /> Не бачили таких, як я набачивсь, див.
Борва мої морські благословила ранки,<br /> Над крутіжем мерців діб десять, день і ніч,<br /> Від корка легший, я свої виводив танки<br /> Здаля від маяків і їх телячих віч.
Солодша, ніж діткам м'ясівка яблук винних,<br /> Вхлиснулася вода в мою соснову снасть<br /> І вмила з синіх плям, винних і блювотинних,<br /> Ковтнувши і стерно, й котву в неситу пасть.
Я поринав з тих днів у пісні сушелому,<br /> Як зоряний намет безмежний і співний,<br /> Вжираючися в чинь зелену і знайому<br /> Лиш мрійним топлякам, що часом тонуть в ній.
Туди, де рум'янцем займаючи сапфіри<br /> Води, у сонний ритм, під сонячну теплінь,<br /> Міцніш за алкоголь, зичніш за ваші ліри<br /> Пузириться гірка любисткова червінь.
Я знаю овиди, у блискавках розприслі,<br /> Смерчі і вирла струй, я знаю вечори<br /> І ранки в небесах, як стада горлиць звислі,<br /> І те, що нікому й не снилось в мрійній грі.
Я бачив, як сонця в страшних таємних плямах<br /> Горіли багрянцем мертвецьких стетерінь,<br /> Подібні до митців у старовинних рамах,<br /> Котили хвилі дрож у темну далечінь.
Мені в зелену ніч, сліпучу блиском снігу,<br /> Вчувалися м'які цілунки морських сліз,<br /> Вир соків запальних у п'янім кровобігу<br /> І спів, що з глибини фосфорних нетрів ріс.
Я цілі місяці йшов приступом на кручі<br /> В розговтаний, як гурт ярких биків, погій,<br /> Втерявши й тінь надій, щоб Океани злючі<br /> Скорилися колись ясним ногам Марій.
Я — знайте! — оглядав у казкових Флоридах<br /> Хаос очей пантер і квітів, людських шкір<br /> І веселок струнких в надморських краєвидах,<br /> Мов поводи отар, що йдуть кудись в простір.
І бачив я також, як на пісках безводних<br /> Покинутий згинав цілий Левіатан,<br /> Як в затишну пору знімався вир з безодні<br /> І безмір вод стягав у божевільний тан.
І ледняки й сонця небес, як вугіль, чорних<br /> І заливи гидкі, як велетні вужі,<br /> Повзуть по конарах скарлючених, потворних,<br /> Обліплені кишмом смердючої нужі.
Я рад би показать у синій хвилі дітям<br /> Ці зграї золотих і тих співучих риб.<br /> На від'їзд мій моря косичилися квіттям,<br /> І крил мені давав вітрів поривний стриб.
Як часом Океан втомився колисками<br /> Полюсів, рівників і в мрійнім сні потах,<br /> Сплітав мене зо сну глибинними квітками,<br /> І я в них затихав, як жінка в молитвах.
І так, мов острівець, носив і гній, і сварку<br /> Золотооких птах, безстидних гольтіпак,<br /> Поки мене з мого гнилого закамарку<br /> Не виплутав якийсь мандруючий мертвяк.
Отож я — корабель, що стряв у нетрях зільних<br /> Що в диких борвіях знаходив щастя транс,<br /> І так сп'янів вином бурунів божевільних,<br /> Що не знайти мене всім стежним суднам Ганз.
Я — вільний, у диму, у мряці фіолетів,<br /> Я — що свердлив щоглом червону твердь небес,<br /> Я — повен ласощів для вибраних поетів:<br /> Сонцевих медицин і плястрів синіх плес.
Я, що гуляв тоді, збожеволілий щовбень,<br /> У іскрах громових, у стадах горбуньків,<br /> Як липні, шибали товчками дужих довбень<br /> Ультрамарин небес у челюсть казанів.
Я, що тремтів, як вчув за п'ятдесят миль дикі<br /> Риковища моржів або мальштремів гнів,<br /> Я, що мав буть ткачем блакитних снів повіки,<br /> Знов прагну до старих Європи берегів.
Я бачив острівців рої волосожарні<br /> Й такі, де шал небес не ставить людям меж.<br /> Чи в тих ночах ти спиш і ждеш на сили вдарні,<br /> Мільйоне злотих птах, Снаго, що ще прийдеш?
Та надто плакав я. Всі ранки болю повні,<br /> Всі ночі мають їдь і в блекоті всі дні.<br /> Взяли мене в полон жорстокі сни любовні,<br /> Нехай же пропаду, хай зникну в буруні.
Як ще жажду чого в Європі, то калюжі,<br /> Де в пахощах м'яких передвечірніх хвиль<br /> Хлоп'я задумане й чогось смутненьке дуже<br /> Пускає човника крихкого, як мотиль.
Коли я взнав ваш сум, то не мені вже, хвилі,<br /> З вантажнями бавовн шугати навздогон,<br /> Ні гнати в прапорах, огнях, у блиску й силі,<br /> Ні смирно слухати грізних очей понтон.
Переклав Василь Бобинський
XLI. П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ<br /> Коли я весь віддавсь байдужих Рік спокою,<br /> Не відчував я більш своїх провідників:<br /> Індійці-крикуни зробили їх метою,<br /> Прип'явши голими до розписних стовпів.
Для мене все одно: чи то англійська пряжа,<br /> Чи то фламандський хліб у трюмі десь лежав.<br /> Коли шумливого я збувся екіпажа,<br /> По волі Рік я мчав, куди я лиш бажав.
Тії зими під сплеск припливів навіжених,<br /> Байдужий до всього, мов мозок немовлят,<br /> Я без упину мчав! І серед бур шалених<br /> Півострови з трудом спускали свій канат.
Морські шляхи немов вітали урагани.<br /> Я, наче пробка, плив по хвилях десять днів,<br /> Де трупи жертв кругом крутились безнастанно,<br /> І жодну ніч не стрів банькатих ліхтарів.
Приємніша за сік кислиці для дитини<br /> Зелена хвиля йшла, сосновий крила бік;<br /> Зірвавши руль і дрек, у плями сизо-сині<br /> Вина й блювотини мене вбирав потік.
З тих днів купаюсь я в гучній поемі моря,<br /> Таємним сяєвом настояній зірок,<br /> Ковтаю вод блакить, де часом у просторі<br /> Зринає втопленик, який увесь промок.
І де, заливши враз всіх диких марень вири<br /> І в'ялий ритм морський дна золотом п'янким,<br /> Міцніш, ніж алкоголь, і гомінкіш, ніж ліри,<br /> Любовний бродить сік із присмаком гірким.
Я знаю небеса, роздерті блискавками,<br /> І смерчі, й течії, і бачив я зірки<br /> З очима голубів, що мріють вечорами,<br /> І навіть те, чого не бачить рід людський.
Я бачив сонця диск, що в жахові містичнім<br /> Світився сплесками фіалкових огнів;<br /> Немов акторів гра в трагедії античній,<br /> Здіймались сплески хвиль в тремтінні лотоків.
Зелена снилась ніч у снігові сліпучім,<br /> Що до очей морських цілунком припада;<br /> У вируванні сил нечувано жагучім<br /> Жовтавим фосфором світилася вода.
У повню стежив я, коли, мов в істерії,<br /> Немовби тічка та, об скелю бивсь приплив,<br /> Бо я не відав ще, що біля ніг Марії<br /> Бурхливий Океан забутися б хотів.
Я плив вздовж берегів Флориди неземної,<br /> Де квіти — зір пантер, а шкіра там людська —<br /> Немов веселка та, що віжкою гнучкою<br /> Над морем простяглась, мінлива і легка.
Я бачив болота, їх неоглядні верші,<br /> Де серед комишів гниє Левіафан;<br /> І вирування вод у глибині завмершій,<br /> І дальній водоспад, грімкий, немов таран;
Крижини серед хвиль, сонця, бліді до смерті,<br /> І здобич, як ніде, серед заток морських,<br /> Де змії-велетні, блощицями пожерті,<br /> Звисають із дерев у пахощах гнилих.
Хотів би показать я дітям риб співучих,<br /> У лусці золотій, серед блакитних хвиль.<br /> Вітри несли мене серед блукань жагучих,<br /> В квітучій піні плив я між морських дозвіль.
Та, стомлені на смерть незнаними світами,<br /> Хитали зойками моря мої боки,<br /> Вітаючи мене тінистими квітками;<br /> І я, схиляючи коліна, мов жінки,
Гойдав півострови прокляттями своїми,<br /> Де слід крикливих птиць із тугою в очах;<br /> І плив я в самоті дорогами хисткими,<br /> Лиш потопельники чіплялись на бортах.
У бухтах, спутаний весь травами морськими,<br /> Я шквалом кинутий, де й птиці не знайти,<br /> Звідкіль ні монітор, ні парусник не здійме<br /> Розбитий мій каркас, сп'янілий від води;
І весь задимлений, в туманах фіалкових,<br /> Я небо пробивав, немов багрець стіну,<br /> В блакитних лишаях і в соплях смарагдових,<br /> В цих дивних ласощах поета в давнину;
Летів блискучий я, мов божевільна куля,<br /> Між чорних коників, мандрівників морських,<br /> Тоді як Липень лив, розпалений і чулий,<br /> Ультрамарин небес у кільця хмар прудких;
Я часто хвилювавсь, почувши в здивуванні,<br /> Як вирував Мальштрем чи кидавсь Бегемот,-<br /> Тепер я стомлений, у вічнім спогляданні,<br /> Хотів би знов вернуть до європейських вод.
Я бачив зоряні архіпелаги в лоні<br /> Замріяних небес, серед моїх шляхів.<br /> Чи сниш ти і гориш у ночі ці бездонні,<br /> Мов птиці золоті, о Міць майбутніх днів?
Я досить сліз пролив. Були жорстокі зорі,<br /> І місяць серце тис, і сонце так пекло!<br /> Украй терпка любов мене п'янила в морі.<br /> О мій розбитий кіль! О зранене крило!
Я до Європи мчусь, її калюж бажаю,<br /> Де між холодних хвиль, у мряці запашній,<br /> Засмучене дитя навшпинечках пускає,<br /> Немов метелик той, хисткий кораблик свій.
Не можу більше я, сп'янілий весь від браги,<br /> Пускатись по шляхах вантажних кораблів,<br /> Ні гордо підіймать свої огні та стяги,<br /> Ні впевнено плисти під поглядом мостів!
Переклав Микола Терещенко
XLI. П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ<br /> За течією Рік байдужим плином гнаний,<br /> Я не залежав більш од гурту моряків:<br /> Зробили з них мішень крикливі Індіани,<br /> Прибивши цвяхами до барвних стояків.
На вантажі свої я не звертав уваги,-<br /> Чи хліб фламандський віз, чи з Англії сукно,<br /> І, ледь урвався крик матроської ватаги,<br /> Я вирушив туди, куди хотів давно.
Скажено хлюпали припливи океанські,<br /> А я, колись глухий, як мозок дітвори,<br /> Все за водою плив! І заколот гігантський<br /> Зняли Півострови, простори і вітри.
Моє пробудження благословили шквали.<br /> Мов корок, танцював я на морських валах,<br /> Що їх візничими утоплених прозвали,<br /> І десять діб вогнів не бачив по ночах.
В сосновий корпус мій текла вода зелена,-<br /> Солодка, як малим кисличний сік, вона,<br /> Відкинувши убік і якір, і демено,<br /> Блювоту вимила та плями від вина.
В настої зорянім, в Морській Поемі милій<br /> Я плавав і ковтав зелену синь тоді,<br /> Як мрець замислений вигулькує з-під хвилі,<br /> Неначе тьмяний знак занурення в воді;
Там, раптом синяві підфарбувавши вири,<br /> Повільні ритми й шал у днину осяйну,<br /> П'янкіші од вина, потужніші за ліри,<br /> Витворюють гірку любовну рябизну!
Я блискавицями роздерте небо знаю,<br /> Прибої, течії, смеркання голубі,<br /> Світанки, збуджені, мов голубині зграї,<br /> І те, що може лиш примаритись тобі.
Я сонце споглядав у пострахах містичних,<br /> Що зблисло згустками фіалкових промінь;<br /> Буруни злі, немов актори драм античних,<br /> Віконничний свій дрож котили в далечінь.
Я снив і бачив сніг серед ночей зелених,<br /> Цілунок на очах морів, і гладь ясну,<br /> І соків круговерть, хмільних і незбагненних,<br /> Співочих фосфорів пробудження від сну!
Розлючені вали в звіриній істерії,<br /> Що брали штурмом риф, уповні бачив я,<br /> Не знаючи, що блиск од сяйних ніг Марії<br /> Утихомирює захекані моря.
На берегах Флорид мені траплялось зріти<br /> Квітки, подібні до пантерячих зіниць!<br /> Мов сяйні віжки, сніп веселок розмаїтий<br /> До лазурових1 стад стремів на повну міць!
'Я бачив, як шумлять драговини та верші,<br /> Де в комишах гниє морський Левіафан!<br /> Як падають у штиль гігантські хвилі перші,<br /> Як даль врізається в бездонний океан!
Льодовики, сонця, і небеса, й заграви!<br /> Гидотні обмілі серед рудих заток,<br /> Куди обліплені комахами удави<br /> Падуть у смороді з покручених гілок!
Хотів би показать я гомінкій малечі<br /> Співочих риб, дорад, що блискотять між хвиль.<br /> І піна вквітчана мої гойдала втечі,<br /> І вітер додавав мені не раз зусиль.
А море — мученик у безбережнім світі —<br /> Мене підносило на схлипах злих своїх,<br /> Воно несло мені свої тінисті квіти,<br /> А я, мов дівчина навколішках, затих...
І, взявшись на своїх бортах гойдати<br /> їх чвари та послід, я, майже острівець,<br /> Ледь задкував, коли в мої тонкі канати,<br /> Шукаючи нічліг, чіплявся пухлий мрець!
Під гривою заток я — корабель пропащий,-<br /> Закинутий у вись етерну без птахів,<br /> Звідкіль ні монітор, ні парусник найкращий<br /> Не вирвуть острова, що від води сп'янів;
Я, що в бузковій млі повільно так пролазив,<br /> Довбаючи, як мур, червоний небокрай,<br /> Де видно — о нектар солодких віршомазів! —<br /> Небесні сопляки та сонячний лишай;
Я, весь плямований вогнистою дугою,<br /> Що мчав і гнав ескорт із коників морських<br /> (Ультрамаринове склепіння наді мною<br /> Валилось, плавлячись у вирвах вогняних),
Я, жахом пройнятий, бо округ потойбічний<br /> Тремтів од ревища Мальштремів та Биків,<br /> Ясних застиглостей вивідувач одвічний,-<br /> Я за Європою прадавньою тужив!
Архіпелаги зір та острови незнані<br /> Я зрів, де небеса відкриті для плавців:<br /> — В такі-от ночі ти дрімаєш у вигнанні,<br /> О зграє злотих птиць, Снаго прийдешніх днів?
Доволі плакав я! Жорстокі всі світання,<br /> Гіркі усі сонця й пекельний молодик;<br /> Заціпило мені від лютого кохання.<br /> Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!
За європейською сумуючи водою,<br /> Холодну та брудну калюжу бачу я,<br /> Де вутлий корабель, як мотиля весною,<br /> Пускає в присмерку засмучене хлоп'я.
І я, купаючись у ваших млостях, хвилі,<br /> Не можу більше йти в кільватері купців,<br /> Під оком злих мостів я пропливать не в силі,<br /> Ані збивать пиху з вогнів і прапорів.
Переклав Всеволод Ткаченко