Розвиднялось. На небі тремтіли ще досвітні зорі, коли зимовий ранок засівав уже над землею, як перлами, срібним снігом... А крила його... ех, ви не бачили його крил?! Білі-білі і ґорять червоними хрестиками, а над селами, коли летить ранок, зорі губить. Упаде зоря на село — молодість сниться, сон розвіває. Ой у неї очі — василечки сині, А уста в неї, уста... Учителю Юрчику пригадались уста бурсачки Ніни, отієї самої Ніни, що золоті коси мала, як пшеницю полеглу, і. — Так я говорю йому: "Товариш, не представляйте воображенія!" — Фу ти, чорт! Ця ідіотка з мітингу лізе в голову!.. Поправив подушку, і заспані очі спинились на білій грубі; там кралась якась сонлива та чиста тінь, а... — Цікаво... На столі злякано зашаруділа миша, далі затихла, притаїлась, із груби на лаву кіт — очі як дві жарини, а ступає легко-легко... — Няв, няв-в-в...— Незадоволено плигнув. — Хм-м, боротьба... Ай, знов: А уста в неї, уста... І почала тоді снуватись, як на витушку, срібна нитка про дитячі літа. ...Надворі гуляє люта зима. Ой люта! В комині, мати каже, вітер вовком виє, а на замурованих шибках іскряться лисички од морозу. Напільне вікно закрите старою свиткою; на діжі стоїть маленький п’ятерик-каганець і безнадійно моргає до прядки світлом. В хаті холодно. Піч, як фортеця, зайнята козаками-дітьми; мати скубе мичку, раз по раз попльовує в пучки і, овіяна згадкою про молодість, співає: Ой повій, вітре, з глибокого яру, Підіть, дощі, стиха та помалу. І хиляться дитячі голови до каганця — сумні, замислені, бо невеселої мати співає: дівчина вкинула до колодязя дитину і просить природу, щоб не йшов дощ і вода не затопила дитя... — А нащо ж, мамо, вона його вкинула? — Самосійний, діти, був. Мати замовкла. Тільки видно було дітям, як тонкі зморшки розходились на її високому чолі — думала. Заплуталась в пам’яті Юрчика срібна нитка дитячих літ, перервалась, а сувора земська школа, як монашеська келія, занесена снігом, заплакала з хугою: "Дров немає... дров..." Молотить Юрчик багатим дядькам, дичавіє... ой... О, ще маленький узлик срібної нитки: рік у тюрмі. Ех, славні часи то були! Вся наша бурса — "льотом, соколи — вперед, вперед!" Випливло щось давнє-давнє вперед для революціонера — іскра, що палить... Підвівся. По хаті затанцювали сірі силуети, і кривава-кривава райдуга охопила в обійми вершки тополь: то коло Горлахи горіли скирти — ранком червоний огонь цілував білу зорю... — Стріляють?.. Так, десь недалеко цьовкнула куля, а коло зборні затупотіли об мерзлу землю коні. — Ц-с-с! Що таке?! Хтось хрипло лається... — Как говориш? Дмитрій Юрчик? — Вони в нас учителюють... хороший чоловік, знаєте.- — Дурак ти, мерз-завєц! — Звено, со мной! Три сірі постаті вирівнялись на білому снігу, поправили затвори і рушили за молодим офіцером... — Осторожно, прігатовсь! Прикладом рушниці скочили з бігуна сінешні двері, і Юрчик зрозумів, що йдуть по його... так-так, перед світом прийшла його смерть... — Митро Пилипович! Митро...— злякано гукала з печі баба, далі затихла.— Господи, знов люде мокнуть... Юрчик устав і сів на ліжку. Сірі постаті злякано, наставляючи рушниці, ввійшли до хати. — Ви Юрчик? П’яний, нервовий голос. — Так. — Ви дєлалі українізацію школи, трудовиє прінціпи, сволоч-ч! Голос офіцера затремтів, і він хрипло, як кудись поспішав, кинув до сірих людей: — Большевізма, голубок, захотелось?! — Я...— почав і не скінчив Юрчик. — Айсь-ло! Почулась якась дика команда... І перервалась тоді срібна нитка. Три кулі впилися в тіло Юрчика, а він з кривою, іронічною посмішкою, коли падав на долівку, шептав: — Вперед, вперед... Був ранок. Світова зоря покотилася метеором в сизо-чорний дим скирт, і над тополями зійшло червоне, як кров, сонце... Затихло, завмерло село; тільки далеко-далеко Греблянським шляхом було чути, як, весело гикаючи на коні, виїздила з села каральна експедиція армії генерала Денікіна. Білі пушинки снігу легенько падали на землю, в ямки кінських копит і, здавалось, хотіли замести і слід кривавих гостей... 1920