До великого міста підступали червоні. Білогвардійці сквапно тікали на південь. На вокзалі розпачливі гудки тоскно рвали вечірнє повітря. Паніка... На рейках стояли безконечні поїзди, чекаючи паровозів і машиністів. Полохливо метушилися між вагонами постаті з клунками, чемоданами, кошиками, де-не-де виринали офіцерські шинелі, поспішали гладкі чоловіки в хутрах — на станції було напружено й лячно. З міста приїздили нові й нові візники, військові вози, автомобілі: з них вилазили огрядні заклопотані жінки, офіцери, урядовці, крамарі і бігли мерщій на перон шукати своїх вагонів. Але місць у вагонах не вистачало, ніхто не знав, коли рушить поїзд, біля вагонів лаялись, кляли когось, нарешті якось умощувалися і знов метушилися. А тим часом на вокзалі, на пероні, по вагонах ширилися полохливі чутки. Казали, що червоні нестримно наступають, що їхні передні частини вже за десять верст від міста, що в самому місті сподіваються повстання, що залога зовсім непевна, що штаб, комендатура й генерал Невєров давно вже виїхали, що лишатись на вокзалі далі небезпечно. Все це ще більше наганяло паніку, жах і безладдя. Офіцери бігали до начальника вокзалу, в депо, вимагали паровозів, погрожували револьверами, але це мало помагало. В депо було тільки шість непопсованих паровозів, на яких машиністи неохоче й мляво розводили пару, але й ті були призначені везти харч, гармати й снаряди. Офіцери, бажаючи, насамперед, вирядити свої родини в безпечні місця, бігли знову до коменданта, вимагали паровозів з найближчих станцій, але кожний новий паровоз чіпляли до військових ешелонів, і обурені пасажири, здіймаючи гармидер, бігли до першого ж поїзда, що рушав на південь, а дехто з одчаю кидав своє майно, стрибав на східці і отак виїздив. Кочегар Каплуненко проминув останню хату робітничої колонії залізничників і вийшов на рейки. Далеко перед ним мигтіли вечірні вогні міста; над містом снувався синій туман, а праворуч у зарослому бур'яном тупику видовжилися сумною чорною процесією старі зіпсовані паровози, їх було безліч. Наче чавунні мерці, вони стояли мовчазні і нерухомі. Каплуненкові здавалось, що вже ніколи ці паровози не зрушать з місця, і їхній бадьорий посвист не розбудить зморений сон робітничої колонії. Від того йому стало сумно, і його сірі очі скорботно дивилися в млу. — А втім, хай розвалюється все! Не наше воно...— відкинув уїдливі думки Каплуненко й, махнувши рукою, пішов до депо. Сьогодні він виходив на свою чергу їхати з поїздом. Але, коли він пройшов уздовж станції до депо, його раптом вразила нагла метушня евакуації й навантажені поїзди. — Вивозять!.. Денікінці вивозять награбоване добро, і він, робітник, мусить їм допомагати... Каплуненко винувато глянув на ешелони, знайомі вантажні пакгаузи і нерішуче зупинився. Його збудив насмішкуватий голос слюсаря Понома-ренка: — А що, Петре, далеко везтимеш буржуїв? Каплуненко сердито буркнув: — Віз би ти сам їх! — і пішов до депо. Услід йому ще раз долетіли Пономаренкові слова: — Вези, вези, та тільки щоб аж у саме Чорне море!.. Коли Каплуненко ввійшов у велику, закурену будівлю депо, на нього війнуло знайомим запахом мастила, пороху й пари. Три паровози були вже напоготові й сердито сопіли. За півгодини вони вирушать. "Чи будуть вони тут коли-небудь ще?" — подумав Каплуненко. — Припікає, брате, панам! — сказав, підійшовши, машиніст Мотузка.— Диви, як тікають. Кажуть, завтра наче й "товариші" вже прийдуть... Ех, неохота мені їхати оце! Хтось прибіг з телеграфу: — Товариші! Всі апарати знімають. Один тільки й лишили для зв'язку. Робітники обурилися. — Це що ж таке?.. Грабувати! А нам же з чим працювати? Каплуненко спохмурнів. Приском опекло йому мозок. "Невже я буду вивозити буржуям наше добро? Воно — наше, ми працювали коло нього десятки років!.." Але враз засвітилася ясна чітка думка: "Не дати!.. Нізащо! І ці шість паровозів повинні лишитися тут". Каплуненко зібрав до гурту робітників і розповів їм про свій задум. —. Мій паровоз пустити під три чорти — в поворотне коло. Захарастити паровозом вихід, а тоді стоятимуть й інші. Ану берись, хлопці! Миттю кинулися робітники повертати перед депо коло і поставили його так, що паровоз, вийшовши з дверей депо, мусив зірватися з рейок просто в яму. Каплуненко наполіг на довге металеве рушило і пустив чорну могутню машину в рух. Паровоз гордовито засопів і повагом поїхав. Каплуненко на ходу зіскочив з паровоза й на мить зупинився. Йому кортіло глянути ще раз на цю слухняну, рідну машину, яка ось зараз покалічиться в колі, щоб своїми ранами врятувати решту п'ять паровозів від дені-кінських рук. Робітники вже розбіглися врозтіч, коли паровоз, нічого не передчуваючи, викотив із дверей депо свої передні колеса і... Каплуненкові востаннє мигнуло в очах біле число 273, потім паровоз з грюкотом зірвався в яму, а позаду, наче відломившись, випнувся вгору його тендер. Далі все застелила густа пара. Вітер свистів Каплуненкові в ушах, бив у лице, кудись тікали будинки, станційні вогні, а він біг без пам'яті геть від депо. Через півгодини комендант станції, сповіщаючи телефоном про аварію в депо, благав допомогти. П'ять паровозів, готових везти перелякану буржуазію, стояли, важко дихаючи, в депо, але їм годі було вийти. Перекинутий шостий паровоз загородив їм на кілька днів дорогу, і вони спантеличено дивилися вогнями засвічених ліхтарів на перекинутого товариша. Вночі на станції виразно було чути далеку канонаду червоних гармат... З того часу минуло кілька років. Багатьох колишніх товаришів не долічив голова завкому спілки залізничників Каплуненко на загальних зборах робітників, присвячених Жовтневій річниці. Немає вже машиніста Мотузки: він загинув на панцирнику під Перекопом; немає Пономарен-ка, що його замучили бандити, коли він збирав хліб на селі для міста... І пекуча туга огортає Каплуненкове серце, коли він дивиться на знайомі стіни робітничого клубу, де немає і ніколи не буде сміливих борців, таких близьких, дорогих товаришів. Відкриваючи збори, Каплуненко перемагає хвилювання й каже зворушеним тремтячим голосом: — Насамперед, товариші, я пропоную вшанувати пам'ять тих, що загинули за наше діло... яких немає між нами... Робітники тихо встають, і по залі розливаються урочисті акорди жалібного маршу... — їх безліч, що вмерли по різних кутках нашої республіки за кращу будучину, але наше діло тепер міцне. Ми перемогли на незліченних фронтах нашого озброєного ворога й-почали 'будувати наше мирне, творче, трудове життя,— каже Каплуненко, і його слова, тверді, як криця, розлітаються по залі й відлунюють у серцях слухачів. — Ударна бригада нашого депо взялася позачергово відремонтувати старий паровоз і подарувати його на Жовтневу річницю нашій республіці. Паровоз відремонтовано. Хай же мчить він тепер по радянській землі до капіталістичних кордонів і покаже нашим потойбічним братам, як ми працюємо по-соціалістичному, по-більшовицькому!.. Гучні оплески зриваються з місць, і виповнюють усю залу, наче сюди влетіли тисячі голубів; робітники підводяться з місць. Від могутніх звуків "Інтернаціонала" дрижать у вікнах шибки і стає тісно в залі. Ось кілька душ підняло Каплуненка і з криками радості виносять його надвір; за ним виходить і ввесь робітничий натовп. У морозному вечірньому повітрі стиха лопотять червоні прапори й розсипаються слова якогось промовця. Звідусіль сунуть до трибуни, що коло рейок, нові групи робітників, їхні жінки, діти, збоку стоїть підшефна червоноармійська частина. Раптом знову зринають у повітрі хвилі "Інтернаціонала"— це до трибуни під'їздить щойно відремонтований паровоз. Попереду бовваніє на ньому велика п'ятикутна зірка. Вичищений, пофарбований, могутній, він стиха підходить до станції; на тендері в нього сидять діти з дитячого будинку залізничників, а під ними кричать золотою смугою великі літери на червоному полотнищі: Ми путь землі покажем нову, Царем всесвіту буде труд! Робітники вп'ялися очима в це дитя своєї наполегливої праці. Воно належить однаково всім. Кожний уклав туди свій піт, своє старання. — Дивись, лишень, який видався! — Гладкий, нічого не скажеш!.. — А глянь-но: за буржуїв не краще як ми робили. Наш паровоз не поступиться перед буржуйськими. — Та куди там буржуйським! Дай нам добре стати на ноги — не такого ще зробимо!.. Весело й радісно гуторять поміж себе робітники, а паровоз, порівнявшись із натовпом, зупиняється. З вікна його висувається секретар райпарткому й каже промову, а паровоз уже обступили робітники, жінки, малеча дряпається на східці. Старі й молоді любовно оглядають кожну гайку, кожний гвинтик, і,в їхніх очах світиться любов і перемога, і наче самі хочуть вихопитися з уст слова: — Наш! Наш паровоз!.. Каплуненко гордовито дивиться на струнку статуру могутнього локомотива. Ось проминули перед ним передні маленькі колеса, циліндр, далі велике колесо, тендер... І нараз очі Каплуненка— спинилися на трьох цифрах: № 273. Щось промайнуло йому в пам'яті на мить і зникло. Він напружив думку, пильно подивився на цифри і пригадав. Паровоз 273! Це він! Він, той самий... Йому хотілося схопити в обійми великий корпус машини й притулити до своїх грудей старого металевого товариша. В нестямній радості він скочив^на приступки й замахав до натовпу кепкою: -1 — Товариші! Та це ж той самий 273, що врятував нам дев'ятнадцятого року п'ять паровозів! Від генералів. Він самий і є!.. Нова хвиля оплесків зірвалась над паровозом і в ній потонули Каплуненкові слова. Та він уже нічого не чув і не бачив. Він тільки знав, що стоїть на приступках його, паровоза 273, і цей паровоз йому рідний, як дитина, як давня, неповоротна молодість... Каплуненко ніжно пестив долонею його металеві поручні, а з очей покотилася одна важка стареча сльоза. Ось скінчився мітинг і стрункими рядами проходить комсомол. Молоді голоси лунко співають: Наш паровоз, вперед лети, В комуні нам зупинка... І пісня лине через станційні будинки, семафор, водокачку до перших зірок вечірнього синього неба. Проходять жінки, робітники, червоноармійці. Десь поблискують зелені вогні стрілок, і над вокзалом горить червона зірка. Повагом, немов пишаючись своєю силою, відремонтований паровоз їде в депо, і довго ще в очах миготять його блискучі боки й долітає прощальний протяжний гудок. Уже розійшовся натовп і здалека долинали лише приглушені звуки маршу, горів, сяяв вогнями новий, збудований торік великий будинок вокзалу, а Каплуненко все ще стояв на одному місці й мовчки дивився на депо, де зник у темному здоровенному отворі паровоз. І здавалося йому, немов допіру він зустрів старого вірного друга і згадали вони вдвох минувшину. Згадали, як працювали колись і як боролись ті, що їх уже немає між ними... Все згадали. І від того було і сумно і радісно... Відкілясь востаннє долетіли до Каплуненка тонкі голоси піонерського загону: Ми діти тих, хто виступав До бою з ворогами, Свій паровоз він покидав І йшов на барикади... І тоді ще раз Каплуненко стиха проказав до себе: "Паровоз 273!.." Проказав і усміхнувся. Насунув на брови кепку й рушив до залізничного клубу. 1933