Пам’яті друзів<br />
У закруті здичавілих вітрів,<br />
Здається, сліпне навіть провидіння,<br />
Але я чую їх сяйливі тіні,<br />
Цвинтарну хитавицю ліхтарів,<br />
І голосів, що розривають стіни.

Вони прийдуть сюди іще не раз,<br />
І все, що несказанне, сокровенне<br />
У найглухішу і найважчу темінь<br />
Крізь простір перекроєний і час<br />
Уже не заховається від мене.

Відкриється в моїх болючих снах.<br />
Усе чого тоді я не зуміла<br />
Бо знову й знову обирала діло,<br />
Без мене догоріла та весна,<br />
Яку не пригорнула, не зігріла…

Мої високі друзі, все не те…<br />
Домучує печаль і ностальгія,<br />
І вовком завивають вітровії,<br />
Душа моя залюднена й пуста,<br />
Бо чує все, але не розуміє:

Чому, зненацька – тиша переправ?<br />
Та хоч би на світлині чи екрані…<br />
Лиш голосів далеких коливання,<br />
І гул вчорашніх доконечних справ,<br />
Що їх ви залишили на прощання…

Не зміряти на вічних терезах,<br />
Рожденні у похмурих сутеренах,<br />
Створили коло — горде і священне,<br />
І то вже неважливо, що сльоза<br />
Лише одна покотиться… Від мене…

Наталя Дзюбенко-Мейс