Її чутно у голосі синиці[1]<br />
І в криках круків у височині[2]<br />
Вона в останній заметілі сниться,<br />
Її угадуєш по довшім дні.

Вона — в бруньках блискучих на каштані,<br />
В снігу рудому, у струмках брудних,<br />
Що чистим сріблом грають у тумані,<br />
Мов бруд ніколи й не торкався їх.

Вона — у краплях, що спадають дзвінко<br />
Із голих віт, які стрясає птах,<br />
Вона — в підсніжній зелені барвінку,<br />
В сережках на березових гілках.

Вона — у кузні, де нетерпеливо<br />
У перегони грають молотки,<br />
У верболозі, сплетенім примхливо,<br />
Що червоніє тихо край ріки.

Вона — в душі, що рветься у дорогу,<br />
У пісні, що не здатна вже мовчать;<br />
Вона — в очах, що чорно і волого<br />
Під білою хустиною блищать.

Квітень 1956 р., Київ

[1] Весняний спів синиці зовсім інший, ніж зимовий.— М. Р.

[2] Весняна шлюбна гра круків (воронів) у повітрі.— М. Р.