СЕРГІЙ ЛУК'ЯНЕНКО ОСТАННЯ НІЧ ЧАКЛУНА Переклад: roller Дощової осінньої ночі, коли хмари приховували Місяць і зірки, холодні краплі гупали по дахах, а вітер плакав і стогнав за вікнами, в своїй маленькій квартирі на останньому поверсі висотного будинку помирав старий чаклун. Чаклуни ніколи не помирають вдень або в гарну погоду, о ні! Вони завжди помирають в грозу, бурю, сніжний буран, в ніч коли спалахують вулкани або трапляється землетрус. Отже цьому чаклунові ще пощастило – йшов всього на всього сильний дощ. А під час дощу помирати легко. Чаклун лежав на ліжку, застеленому чорними шовковими простирадлами і дивився на свій чаклунський стіл. Там переливалися різнокольоровими вогниками пробірки і реторти, накрапали зі змійовиків тягучі каламутні рідини, в скляних мисках формувалися кристали, що світяться. Чаклун скривився і покликав: — Фрог! Зі старої шафи, забитої стародавніми книжками в шкіряних палітурках, ліниво зістрибнув товстий чорний кіт. Підійшов до ліжка, вистрибнув чаклунові на груди. Той захрипів і махнув рукою, зганяючи кота. — Кликав? – влаштовуюсь в ногах, запитав кіт. Говорити вміють майже всі коти на світі. Та мало хто їх розуміє. Чаклун – розумів. — Я помираю, — сказав чаклун. — Знаю, — відповів кіт байдуже. – І через це ти кликав мене? — Скажи, що зі мною буде? Фрог примружився і подивився кудись над головою чаклуна. Як відомо, всі коти вміють бачити майбутнє. — Ти помреш на світанку, коли далеко за хмарами зійде сонце. Тобі буде так само боляче, як тій жінці, яку ти прокляв. І так же страшно, як тому чоловікові, на якого ти навів порчу. Коли ти почнеш задихатися, я сяду тобі на горло, погладжу твої пересохлі губи своєю оксамитовою лапкою, зловлю твій останній подих – і віднесу своєму господареві. Так було задумано, так є і так буде. Чаклун похитав головою: — Я прокляв жінку, яка втопила свою дитину. Я навів порчу на чоловіка, через якого вона це зробила. — Яка різниця? – відповів кіт. – Ти чаклун. Ти уклав договір з тим, кому я служу. О, ні, ні, не хочу мати з ним нічого спільного! Але дев'ять життів – це дев'ять життів, чаклун. Їх доводиться відпрацьовувати. Червоний язичок промайнув між гострими зубками – Фрог на м'яких лапках підійшов до голови чаклуна. — Хочеш, чаклун, я допоможу тобі? Мої лапки можуть бути дуже сильними, а твоє дихання таке слабке. Чаклун підняв праву руку – з пальця вилетів злий синій вогник і вдарив кота в носа. Той з обуреним нявчанням злетів з ліжка і застрибнув на шафу. — Не поспішай, — важко відповів чаклун. – У мене є ще час. до сходу сонця. І в мене є остання ніч чаклуна. — Дурні, наївні, ганебні надії, — фиркнув з шафи кіт, виблискуючи очима. – "Якщо в ніч своєї смерті чаклун знайде безневинну душу, яку мучить горе, і зможе усунути це горе без залишку – він буде пробачений". — Так, — сказав чаклун, сідаючи на ліжку. – Ти кіт чаклуна, ти знаєш. — Де ти знайдеш в цьому місті безневинну душу? – запитав кіт. – А чи знаєш ти, що ти повинен розвіяти горе, не заподіявши нікому шкоди і зла. — Знаю, — пробурмотів чаклун. — Нікому, лише самому собі, — закінчив кіт. Очі чаклуна потемнішали: — Гей, кіт! Ще вчора цієї умови не було! — Але я кіт чаклуна – і я вимовив ці слова, — сказав Фрог. – Вибач. Нічого особистого. Але дев'ять життів – це, все-таки, дев'ять життів. Чаклун нічого не відповів. Важко піднявся і пішов до свого столу, де над спиртівкою, в колбі з товстого каламутного скла кипіла і пінилася чорна в'язка гидота. Хвилинку чаклун дивився на неї, а потім зняв колбу з вогню і одним ковтком випив останню в світі кров дракона. В його очах затанцювало полум'я, плечі розпрямилися, він вдихнув на повні легені і перестав спиратися на стіл. Навіть кров дракона не могла запобігти його смерті – але, все-таки, він помре не безпорадним. — Гей, кіт. де кристал? Кіт стежив за ним з шафи і мовчав. Чаклун сам знайшов магічний кристал – на кухні, захований серед коробок з вівсяною кашею і банок з рибними консервами. Повернувся до кімнати, освітленої звичним світлом ламп в криваво-червоних абажурах. Поставив кристал на стіл – і вгледівся в нього. У злих чаклунів магічний кристал чорний або червоний. У тих, які вважають себе за добрих – прозорий або білий. А цей кристал був брудно-сірий. Під поглядом чаклуна він засвітився, зсередини проступили картинки – каламутні, нечіткі. Чаклун дивився в кристал. І бачив, як мучаться без сну в своїх ліжках люди – скривджені і готові образити, віддані і такі, що збираються зрадити, принижені і плануючі принижувати. Горе було у багатьох, але щоб розвіяти це горе – чаклунові довелося б заподіяти ще більше зло. — Навіщо ти витрачаєш останню ніч свого життя на дурощі? – запитав кіт. – Коли настане моя остання ніч, я піду до найкрасивішої киці. Чаклун засміявся і прикрив кристал рукою – ніби побоювався, що кіт зуміє там що-небудь роздивитися. Зі своєї криваво-червоної мантії він висмикнув довгу нитку, від присохлого помаранча, що валявся на столі, відірвав шматочок помаранчевої шкірки. Жовтий аркуш паперу, зелений листочок від зростаючої в горщику квітки, блакитна скляна пробка, що закривала пробірку, крапля синьої рідині з пробірки, фіолетовий порошок зі склянки. Чаклун змішав все це в своїй долоні – і, не вагаючись, підніс долоню до вогню. Дуже багато чар вимагають болю. Чаклун давно вже не боявся болю . Ні свого, ні чужого. Він стояв біля столу, тримав руку над вогнем – поки семиколірне сяйво не запалало в долоні. А потім кинув сяйво через всю кімнату, через скло, через ніч – кудись далеко-далеко і високо-високо. — Ну-ну, — скептично сказав кіт. – Ти хороший чаклун. Але туди тобі не увійти – навіть по веселці. Чаклун помацав веселковий місток. Той пружинив і пах медом. Тоді чаклун обережно заліз на веселку і пішов вгору, крізь стіну, ніч і дощ. — Ну-ну, — повторив кіт. Згорнувся клубочком, так, щоб назовні дивилося одне око, і почав чекати. А чаклун йшов по веселковому мосту. Йти було важко, він швидко промок. Далеко внизу горіли рідкісні вогники в міських вікнах, але незабаром їх приховали хмари. Блискавки били навколо чаклуна, страхітливо гуркотів грім. Веселковий міст тремтів і згинався, ніби хотів скинути чаклуна вниз. Він йшов. Потім грім став гуркотіти все тихіше і тихіше, залишаючись позаду. Блискавки слабкими іскрами миготіли внизу. Звідкись зверху полилося сонячне світло – і чаклун опустив обличчя. А веселковий міст досяг Веселки – і розчинився в ній. Чаклун обережно вибрався на Веселку. Здавалося, вона займала небо від краю і до краю. Тільки вище було ще щось, але чаклун завбачливо не піднімав очей. Він озирнувся – дуже, дуже обережно. Коли б не Веселка під ногами, він би подумав, що стоїть в лісі. Висока зелена трава, тінисті дерева, дзюркотливі струмки. Пахло медом і свіжою водою. Чаклун сів під деревом і почав чекати. Звідкись з кущів вибіг великий чорний пес. Завмер, здивований. Підійшов до чаклуна, лизнув його в руку. Чаклун пошарпав пса за вухом. Пес ще раз лизнув його – і втік. Чаклун чекав. Пройшла, можливо, ціла година Почувся шум, хрипке дихання – і до чаклуна кинувся маленький рудий пес. — Господарю! – прогавкав пес, ткнувшись в його руки. – Господарю, ти прийшов! Чаклун обійняв собаку, який був у нього давним-давно, – в дитинстві, яке буває навіть у чаклунів. Ткнувся обличчям в собачу морду і з його очей полилися сльози. — Так, — сказав він. – Я прийшов. — Чому ти не йшов так довго? – запитав пес. – адже Ти став таким розумним, ти навіть можеш піднятися на Веселку, я знаю! А чому ти більше ніколи не тримав собак? Невже ти нас більше не любиш? — Я став чаклуном, — відповів чаклун, гладячи пса. – Чаклун не повинен тримати собаку. Пробач. До того ж я знав, що на Веселку мене пустять лише один раз. А я знав, що одного разу мені треба буде прийти. туди, куди йдуть всі собаки. Чи бачиш. я розумний чаклун. — Ти найрозумніший, господарю, — собака злизував сльози з його щік. – адже Ти прийшов за мною? — Сьогодні вночі я помру, — сказав чаклун. – Ніхто і ніщо на цілому світі цього не відмінить. — Ти прийдеш до мене. на Веселку? – боязко запитав пес. Чаклун мовчав. — Або мені можна буде піти до тебе? — О, — чаклун засміявся, — не варто. Я впевнений, тобі не сподобається. Там має бути дуже жарко. — Господарю. — Цього вечора у маленького хлопчика з нашого міста помер собака, — сказав чаклун. – Його збила машина. Знайди її. я відведу її назад. — І вона буде з господарем? Чаклун кивнув. — Я знайду, — сказав маленький рудий пес. – Зараз. Тільки погладь мене ще раз. Чаклун погладив свого пса. — А мені можна буде піти за вами слідом? – запитав пес. — Мені не понести вас обох, — сказав чаклун. – А ми підемо крізь грозу. Ти ж завжди боявся грому, пам'ятаєш? Йди. будь хорошим собакою. Йди! У мене зовсім мало часу. Через дві години маленький хлопчик, що проплакав всю цю ніч, задрімав – і тут же прокинувся. Холодний мокрий ніс ткнувся в його обличчя. Хлопчик обійняв свого собаку, що пахнув грозою і, чомусь, медом. Вікно було відкрите, гуркотіла гроза і струмені дощу летіли в кімнату. Дивна туманна веселка мерехтіла за вікном. — Твого собаку тільки контузило ударом, — сказав хтось, хто стояв біля ліжка хлопчика. – Вона відлежалася і прибігла додому. Розумієш? Хлопчик закивав. Хай так. — Твої батьки. не турбуйся. Вони теж з цим погодяться, — сказав чаклун. Підійшов до вікна і зробив крок на залишки веселкового мосту – вицвілі, тонкі. Зникли червоний і помаранчевий, синій і фіолетовий кольори. Але міст ще тримався. Чаклун втомлено пішов по повітрю далі. Хлопчик за його спиною міцніше обійняв свого собаку і заснув. Чаклун поволі добрів до свого будинку. Пройшов крізь закрите вікно. Десь за горизонтом готувалося зійти сонце. — Хитрий? – запитав Фрог. Кіт сидів біля магічного кристала, гойдаючи його лапою. – Підготувався заздалегідь? Безневинна душа – дитина, горе – померлий пес? Хитрий! А яке ж горе ти заподіяв собі? Чаклун подивився в очі кота – і той осікся, замовк. — Я виконав умову, — сказав чаклун. – Передаси тому, кому служиш. моя душа вільна. Він ліг на чорні простирадла і закрив очі. Останні краплі драконової крові вицвітали в його очах. Далеко за хмарами спалахнула жовта корона Сонця, яке сходить. — Няв! – заволав кіт обурено. Стрибнув на ліжко чаклуна. – Обдурив. обдурив? Думаєш, обдурив? Нічого особистого. але, чи розумієш. дев'ять життів. треба відпрацьовувати. На м'яких лапках кіт підійшов до обличчя чаклуна і улігся йому на шию. Чаклун захрипів. Кіт збентежено посміхнувся і протягнув лапку до його рота. З оксамитових подушечок вислизнули криві жовті кігті. — Нічого особистого, — винувато повторив кіт. – Але. дев'ять життів. У цю мить останні залишки веселкового моста – зелені, ніби луги Веселки, спалахнули і розтанули в повітрі. І одночасно, розбивши скло, в кімнату стрімголов увірвався маленький рудий песик – мокрий, тремтячий і дуже, дуже зосереджений. — Няв! – розгублено сказала чорна тварюка на шиї чаклуна. У наступну секунду собачі щелепи стиснулися на її шиї, трусонули – і відкинули геть. — Нічого особистого, — сказав пес. – Але у мене одне життя. Він витягувався на ліжку і лизнув солоне від сліз обличчя чаклуна. Десь за вікном хмари на мить розбіглися, в очі чаклунові вдарив сонячний промінь. Чаклун примружився і пальці його з усіх сил вчепилися в чорні простирадла. Але світло все било і било чаклунові в очі. Тоді він розплющив очі. Пес щось прогавкав – і чаклун зрозумів, що більше не розрізняє в гавканні слів. Але оскільки він був розумною людиною, то встав і пішов на кухню – готувати вівсяну кашу з сосисками. А маленький рудий пес в очікуванні сніданку залишився лежати на теплому ліжку – як і повинен робити розумний пес.