Має крилом смутная черниця, і схне на дереві листячко... схне й умірає... Щось журно мені,— і журлива казка сплітається в голові. Така простенька, та щира. Гляньте сюди: он за тополями сховавсь у хмарі місяць, а за ним і ясна, золота зірка... Ось слухайте ж... В давній пісні співається, що то козак та дівчина. Може колись жили вони на землі та вірно кохалися, а лихі люде розлучили їх. Тоді вони розійшлися по світах. Пішов козак темними ярами, пішов смутний та невеселий, висох, як билина, та в одну нічку й зійшов на небі ясним місяцем. Я дівчина, може, пішла звечора по воду, побачила, та й вийшла проти нього золотою зорею. Там вони і спарувалися. Так, мабуть, було воно. Зеленіли гаї, цвіли сади, бриніли у садках журливі пісні про кохання. Стали виходити місяць та зірка на небо ночами, стали щастити закоханим. Зірка ворожила їм долю, а місяць світив доріжки, як ходив хлопець до дівчини і як пізно вертався додому. Раз стали вони опівночі над будинком. Мурованим та сумним. На дверях замки важкі— залізні грати на вікнах. Кинув місяць промінням за грати,— і бачать вони: Під мурованою стіною лежить козак молодий, на груди руки поклав. Лице біле, як папер, а на ногах синенькі блиски граються в залізі. Такий тихий та блідий... І немає в очах ні надії, ні гніву, ані того смутку. — Мертвий? — спитала тихенько зірка. — Живий, тільки кров з нього випили,— сказав на ухо місяць. — Хто, любий? — Люде, моє зоре. В той час щебетав на калині соловейко: вийшла послухала його дівчина, та вперше й закохалася. А юнак лежав, мов неживий. Довго дивився місяць на лице мармурове, блідне, а зірка у очі запалі зоріла, і стало їм жаль юнака, що з нього випили кров. Як роса блискуча — покотилися сльози у зірки: — Що вже йому не жити. — Мабуть — не жити,— сказав і місяць. Сказали, зітхнули, та й зайшли за хижу. Пожовкло, посохло листячко в калини, упало. А по голому степу, мов та бурлацька доля у світі, помандрувало безрідне покотиполе. І налетів із степу сумного холодний вітер, і шарпонув він гнівно гіллям на дереві — затремтіло в гаю листячко, посипалося відразу. І нагнав вітер чорні хмари на небо, і зробилося темно. Загув, зашумів вітер, заголосив. Шумів він про теє, що швидко завиє зима і снігом закида-занесе маленькі хати невільного краю. І прийде туди туга, і прийде горе та злидні, заплачуть змарнілії діти, заголосять матері, зажуряться дівчата. І сумно було кругом: стогнав і зітхав темний гай, як море в негоду. З великим жалем, поволі гойдали старими головами столітні дуби. Вигинаючись тонким станом, як рибонька, вилася стрункая береза. І дзвеніли-бриніли, заливаючись слізьми, сосни та ялини. І ламалося гілля на дереві, і зривалося листя, і далеко гонив його вітер в сумнеє поле. Зринув із-за хмари місяць, вийшла за ним і зірка, глянули за ґрати — дивувалися: Пригнувшись у куточку, юнак із блідим лицем голими руками ламав кам'яні мури...