Ой вийду я з хати та й стану гадати:<br />
Коби то не зброя, не білі кабати,<br />
Ой то ж би-м полетів, як куля, як кріс,<br />
Де-м орлом родився, де-м соколом ріс.

Виходить із хати рідненькая мати:<br />
"І слихом слихати, і видом видати! —<br />
А де ж бо ти, синку, а де ж бо ти був,<br />
Що моїх ти сльозей ніколи не чув?"

"Ой ненечко-утко, не жалуй, не думай:<br />
Летів я за море, летів я за Дунай;<br />
Ходив я далеко-далеко у світ<br />
Підгір'я шукати — Підгір'я там ніт".

Приходя до мене молодці-соколи:<br />
"Легіню, на танець; легіню, на поле!"<br />
"Ой піду я, браття, ой піду я д вам,<br />
Лиш сестрам-голубкам даруночки дам".

Ой клоню я сестрам кармазин, то квіти,<br />
А вни полинули чимборше до кліті —<br />
Винося одежу, винося кресак:<br />
Убрався, уклався, як пава, як мак.

Сорочка в три цирки, хустина шовкова,<br />
Топірчик з Сиготу, а черес з Кракова,<br />
Обі порошниці в Розтоках набив,<br />
А ретязі мої би й Добош носив.

Приходжу на поле, де браття гуляють, —<br />
Цимбалоньки ріжуть, скрипічники грають,<br />
А дівчина моя — то ружа, то сніг;<br />
Як я ї зобачив — аж падаю з ніг.

Товариш мій давній заводить з нев танець<br />
Та й шепче до неї: "Дивися — коханець!"<br />
А вна як уздріла — то в регіт, то в плач:<br />
Згадала си любка зелений бокач.

Та й право до мене, хороше, моторне,<br />
За шию вбіймає, до себе мя горне:<br />
"Ой любчику любий, ой де ж бо ти був,<br />
Що-сь співанки мої ніколи не чув?"

І була би більше, небога, казала,<br />
Каби мня громада не була обстала:<br />
Той клонить горілку, той пиво, той мід...<br />
Над наше Підгір'є на світі вже ніт!