Ой вийду я з хати
Ой вийду я з хати
Ой вийду я з хати та й стану гадати:<br /> Коби то не зброя, не білі кабати,<br /> Ой то ж би-м полетів, як куля, як кріс,<br /> Де-м орлом родився, де-м соколом ріс.
Виходить із хати рідненькая мати:<br /> "І слихом слихати, і видом видати! —<br /> А де ж бо ти, синку, а де ж бо ти був,<br /> Що моїх ти сльозей ніколи не чув?"
"Ой ненечко-утко, не жалуй, не думай:<br /> Летів я за море, летів я за Дунай;<br /> Ходив я далеко-далеко у світ<br /> Підгір'я шукати — Підгір'я там ніт".
Приходя до мене молодці-соколи:<br /> "Легіню, на танець; легіню, на поле!"<br /> "Ой піду я, браття, ой піду я д вам,<br /> Лиш сестрам-голубкам даруночки дам".
Ой клоню я сестрам кармазин, то квіти,<br /> А вни полинули чимборше до кліті —<br /> Винося одежу, винося кресак:<br /> Убрався, уклався, як пава, як мак.
Сорочка в три цирки, хустина шовкова,<br /> Топірчик з Сиготу, а черес з Кракова,<br /> Обі порошниці в Розтоках набив,<br /> А ретязі мої би й Добош носив.
Приходжу на поле, де браття гуляють, —<br /> Цимбалоньки ріжуть, скрипічники грають,<br /> А дівчина моя — то ружа, то сніг;<br /> Як я ї зобачив — аж падаю з ніг.
Товариш мій давній заводить з нев танець<br /> Та й шепче до неї: "Дивися — коханець!"<br /> А вна як уздріла — то в регіт, то в плач:<br /> Згадала си любка зелений бокач.
Та й право до мене, хороше, моторне,<br /> За шию вбіймає, до себе мя горне:<br /> "Ой любчику любий, ой де ж бо ти був,<br /> Що-сь співанки мої ніколи не чув?"
І була би більше, небога, казала,<br /> Каби мня громада не була обстала:<br /> Той клонить горілку, той пиво, той мід...<br /> Над наше Підгір'є на світі вже ніт!