Погана драма, чи нікчемний фільм,<br />
Гірка отрута у щербатій чаші.<br />
Задивишся у очі мимовіль:<br />
Уста медові. Тільки я не ваша.

Людина ця вощена та страшна,<br />
Лишає по собі одні руїни,<br />
Через таких – проклята ця війна,<br />
Такі дотла виморюють країну.

І як же спритно в душу загляда,<br />
Як вміло сіє лестощі порожні,<br />
Уперше рада, що не молода,<br />
А то б іще повірила, крий боже.

Непроханий, нечеканий з’явивсь,<br />
Сама впустила цю лиху потвору.<br />
Кричить крізь відстань мати: стережись!<br />
Та ж не пускай у дім людей недобрих!

До свого серця їх не підпускай!..<br />
А він уже лопоче мов шуліка,<br />
Що без Росії пропадем. І край,<br />
Що ми брати од віку і до віку.

Що доля в нас рокована одна,<br />
Що з кореня єдиного в’язались.<br />
…Уже не чую. Наслання. Мана.<br />
Відказую: пора! Загостювались!

Я добре знаю різновиди жал,<br />
Що принесли нам незліченні біди.<br />
Та згинь, нарешті! Чемодан! Вокзал!<br />
Та, знаю — він нікуди не поїде.

Припнеться до якоїсь мілини,<br />
В нас не одна хатина – та, що з краю…<br />
Такі медові очі у війни!<br />
І не збагнеш одразу, що вбивають…

Наталя Дюбенко-Мейс