О боже мій, міста великі<br />
і згубні, й згублені, і грізні;<br />
вони, як полум'яні ріки,<br />
надію спалюють навіки,-<br />
і так минають їхні дні.

Там тяжко й трудно люди животіють,<br />
настрашені, мов орди дикунів,-<br />
їм тісно в норах стемнених домів;<br />
а навкруги твій простір заяснів,<br />
вони ж про це не знають і не мріють.

Попідвіконню там зростають діти<br />
без просвітку, завжди в тій самій млі,<br />
хоч звіддалі до них волають квіти,<br />
і день, і щастя, і вітри землі;<br />
є дітьми діти, й журяться малі.

Марніють там занедбані дівчата,<br />
що прагнуть щастя ще з дитячих літ,-<br />
їм не сягти жаданного, їм слід<br />
в собі замкнутись, марити й мовчати.

Там проминають, замкнуті в підвалах,<br />
несправдженого материнства дні,<br />
і довгі ночі в стогонах тривалих,<br />
і роки без надії та борні.

Там смертні ложа їм у тьмі готові,<br />
і думають вони про них весь час,<br />
і помирають довго, як в закові,<br />
і покидають, як жебрачки, нас.



Переклад М. Бажана