Німеччина

Зимова казка<br />
Писано в січні 1844 року

Прощання з Парижем

Прощай, чудовий мій Париж!<br />
Тебе я залишаю,<br />
Без краю сповнений чуттям<br />
І радістю — без краю.

Моє німецьке серце біль<br />
Пойняв раптово нині,-<br />
Для нього лікар є, але він<br />
Живе на батьківщині.

Той славний лікар серце моє<br />
Вилікував би за три дні,<br />
Але, признаюсь, лякають мене<br />
Його мікстури огидні.

Прощай, веселий французький люд,<br />
Весь сповнений юним жаром!<br />
Дивацький біль жене мене геть,<br />
Та я вернусь незабаром.

В'явіть, що згадую з сумом я<br />
Сьогодні про сморід торфу,<br />
Про вівці в люнебурзьких лугах,<br />
Про кислу капусту й моркву.

Згадав я сморід тютюну<br />
І пиво з пузатих бочок,<br />
Нічних дозорів, гофратів, житняк,<br />
Білявих пасторських дочок.

І матір згадується мені,-<br />
По правді сказать, давненько,<br />
Щось із тринадцять років, я<br />
Не бачив моєї неньки.

Прощай, дружино, ти не збагнеш<br />
Суму, що рве мою душу,<br />
До серця я пригорну тебе<br />
І все-таки звідси рушу.

Безмірні муки женуть мене<br />
Від щастя мого ясного —<br />
Повітря німецького треба мені.<br />
Сконаю я без нього.

І страх, і мука, й шаленство в мені<br />
В болючих корчах тріпочуть,<br />
І навіть ногам увірвався терпець —<br />
На землю німецьку хочуть.

Одужавши, в грудні я повернусь<br />
З Німеччини чи в січні,-<br />
Тоді вже найкращі тобі куплю<br />
Дарунки но?ворічні.

I

В сумному листо?паді це було,<br />
Похмурий час почався,<br />
Вже листя вітер з дерев зривав —<br />
В Німеччину я подався.

Коли я на кордон прибув,<br />
Забилося серце щосили<br />
В грудях моїх, а правду сказать<br />
То й очі сльозу зронили.

Коли ж я німецьку мову почув,<br />
Відчув себе дивно знов я;<br />
В цю мить, напевно, серце моє<br />
З приємністю вмилося кров'ю.

Малу арфістку я чув — вона<br />
Співала з справжнім поривом,<br />
Але фальшиво, і все ж мене<br />
Своїм зворушила співом.

Співала вона про кохання й сум,<br />
Про жертви і про спіткання<br />
Вгорі, у кращих світах, де всі<br />
Зникають людські страждання.

Співала вона про поділ земний,<br />
Де щастя шукати годі,<br />
Про рай, де плаває душа<br />
У вічній насолоді.

Співала вона відречення спів,<br />
Стару колисанку неба,<br />
Співають її, коли плаче народ,-<br />
І дурня зацитькати треба.

Я знаю цю пісню, я знаю й цей текст,<br />
І авторів тих породу,<br />
Я знаю, що п'ють вони потай вино,<br />
А нам проповідують воду.

Чудову пісню — пісню нову,<br />
О друзі, я буду співати!<br />
Ми хочемо царство небесне тут,<br />
На цій землі, збудувати.

Ми щастя хочемо на землі,<br />
Уже нам годі муки;<br />
Хай пузо ледаче не стравить того,<br />
Що створять трудящі руки.

Немало хліба дає земля,<br />
Стало б для всіх потроху<br />
Троянд, і миртів, і див, і краси,<br />
І цукрового гороху.

Авжеж, гороху вистачить всім,<br />
Ось лиш стручки дозріють!<br />
Хай ангели та горобці<br />
Тим небом володіють.

А виростуть крила по смерті в нас —<br />
Прилинем до вас у гості,<br />
Щоб скуштувати святих тортів<br />
У вашій святій високості.

Чудова пісня — пісня нова!<br />
Мов скрипка і флейта грає!<br />
І Miserere геть зника,<br />
І дзвін погребний змовкає.

Європу геній свободи обрав —<br />
За руки вони взялися,<br />
Без міри щасливі, і їхні уста<br />
У першім цілунку злилися.

А те, що тут обійшлось без попів,<br />
Нам не завадить радіти.<br />
Нехай же молоді живуть<br />
І їхні майбутні діти!

Весільний гімн — ця пісня моя,<br />
Найкраща, найновіша;<br />
Сходять зорі в моїй душі,<br />
І сяє чудова тиша.

Натхненні зорі — потоком вогню<br />
Пливуть вони, рвуть загати,<br />
Я чую дивну силу в собі,<br />
Я міг би дуби ламати.

На рідну землю я ступив,<br />
Неначе в чаклунські хвилі,<br />
До матері велетень доторкнувсь<br />
І знову зчувся на силі.

ІІ

Поки арфістка про небеса<br />
Співала і награвала,<br />
Прусська митниця мій чемодан<br />
Уважно оглядала.

Спіднє, хустки, сорочки і штани —<br />
Витягли все з-під запорів:<br />
Шукали мережив, алмазів вони<br />
І заборонених творів.

О дурні, при чому тут чемодан?<br />
Чого вам треба — я знаю,<br />
І ту контрабанду, що везу,<br />
Я в голові ховаю.

Є в мене мережива дотепів там —<br />
Кращі брюссельських мережив,<br />
Коли б я їх витяг — напевно вас<br />
Не в жарт уколов би й збентежив.

Є діаманти в моїй голові<br />
Прийдешньої свободи,<br />
Великого Незнайомця скарби,<br />
Нового бога клейноди.

В моїй голові і книги є!<br />
Якщо одверто сказати,<br />
Моя голова — пташине гніздо<br />
Книжок для конфіскати.

В бібліотеці сатани<br />
Важко знайти страшніші;<br />
Вони куди небезпечніші тих,<br />
Що фон Фаллерслебен пише.

Тут зауважив один пасажир,<br />
Стоячи поруч зо мною,<br />
Що прусської митної спілки ланцюг<br />
Я маю перед собою.

"Митна спілка,— сказав пасажир,-<br />
Народну зміцнить основу,<br />
Розбиту вітчизну з'єднає вона<br />
В єдине ціле знову.

Вона нам зовнішню єдність дасть,<br />
Сказати б, матеріальну;<br />
Цензура ж духовну нам єдність дає,<br />
Воістину ідеальну.

Цензура дбає, щоб в нас були<br />
Думка і совість єдині;<br />
Німеччини треба єдиної нам —<br />
І зовні і всередині".

ІІІ

В Аахенському соборі в труні<br />
Карл Магнус спочиває.<br />
Не думайте, що це Майєр Карл,-<br />
Той в Швабії проживає.

Не хочу я мертвим бути й лежать<br />
Хоч би й з королем у парі.<br />
Я краще б маленьким поетом жив<br />
У Штуккерті на Неккарі.

Нудьгують в Аахені навіть пси<br />
І так зітхають потиху:<br />
"Хоч ти нам, чужинче, дай штурхана —<br />
Вже й з того матимем втіху".

В отому досить нудному гнізді<br />
З годину я барився.<br />
Побачив прусських військових знов —<br />
Цей тип не дуже змінився.

І досі носять сірий плащ<br />
І високий червоний ковнір.<br />
("Червоне — це французька кров!" —<br />
Співав, як відомо, Кернер).

Той самий дубовий народ-педант.<br />
Прямі кути й сьогодні<br />
У кожному русі, і всі з лиця<br />
Бундючні, тупі й холодні.

Ще й досі гуде скам'янілий крок<br />
Ходульно, пихато, зухвало,<br />
Неначе вони проковтнули дубця,<br />
Яким їх колись лупцювали.

О ні, той фухтель не зовсім зник —<br />
Тепер він у їхній суті,-<br />
Хоч дружнє "ти", а не давнє "він"<br />
Вживають ці типи надуті.

З нового — лиш довгі вуса прийшли<br />
На зміну забутим косам:<br />
Коса, що ззаду висіла колись,<br />
Тепер висить під носом.

В одежі кінноти з'явились також<br />
Раніш мені невідомі<br />
Подробиці,— варто відмітить шолом<br />
І стальний гострячок на шоломі.

Ідею рицарства в тім гострячку<br />
Завзятий втілив романтик,-<br />
О, де ви, пані фон Монфокон<br />
І панове Фуке, Уланд, Тік!

Нагадує він середні віки,<br />
Коли двірські посіпаки<br />
Плекали відданість в серцях<br />
І герб нашивали на с...

Турніри, й служіння облудний культ,<br />
І здирства в хрестовім поході,<br />
Увесь нецензурний вік, коли<br />
Газет не було ще й в заводі.

Так, так! Мені до вподоби шолом,<br />
Є в ньому дотепність найвища —<br />
У ньому виявивсь сам король,<br />
Але ж той гостряк — навіщо?

Подумайте — що?, коли вдарить грім?<br />
Як легко буде тій спиці<br />
На ваше чоло притягнути з небес<br />
Наймодерніші блискавиці!

А буде війна — треба також<br />
Легші шапки купувати:<br />
Середньовіччя шолом важкий<br />
Завадить швидко тікати.

В Аахені знову я з орлом,<br />
Мені ненависним, стрівся.<br />
На мене з поштової вивіски він<br />
Отруйливо дивився.

Огидний птах! Ще прийде час,<br />
І я тебе впіймаю,<br />
Тоді я вирву тобі хвоста<br />
І кігті геть одрубаю.

Зажди, ти будеш таки вгорі<br />
Сидіти на жердині;<br />
І ми скличемо рейнських веселих стрільців<br />
На свято стрільби в долині.

І той, хто зіб'є тебе униз,-<br />
Корона йому і держава!<br />
Ми вріжем туш і гукнемо:<br />
"Слава, коро?лю, слава!"

IV

Затемна я до Кельна прибув,<br />
Де Рейн хлюпотів без упину,<br />
І дух німецький мене сп'янив,<br />
Вплинувши в ту ж хвилину

На мій апетит. Я одразу з'їв<br />
З шинкою миску яєшні,<br />
Вона пересолена була —<br />
Наліг я на вина тутешні.

В зеленій римській чарці блищить<br />
Рейнвейн, мов золото, й досі,-<br />
А вип'єш декілька зайвих півкварт —<br />
Одразу закрутить у носі.

Усе пішло в голові шкереберть,<br />
Блаженні хвилини настали,<br />
І я подався у морок нічний,<br />
В лункі півтемні квартали.

Будинки розповідали мені<br />
І прірва вулиць пустельна<br />
Легенди давно минулих днів<br />
Святого міста Кельна.

Колись в цьому місті попівський клір<br />
Проводив дні святебні,<br />
Тут Ульріх фон Гуттен викрив діла<br />
Темних людей ганебні.

В канкані середньовічному тут<br />
Гасали ченці й черниці,<br />
Тут кельнський Менцель — Гохстратен писав<br />
Доно?сці препідлі й ниці.

В полум'ї середньовічних кострів<br />
Книжки тут і люди палали,<br />
І дзвони в церквах при цьому гули,<br />
І "кіріє елейсон" співали.

Тут парувались тупість і злість<br />
В пеській одвертій суті,<br />
Їхніх потомків знати й тепер<br />
З віронестерпної люті.

Та що це? В місячнім сяйві я<br />
Бачу велику потвору,-<br />
З біса весь чорний Кельнський собор<br />
Огидно пнеться вгору.

Бастілія духу це мала буть,<br />
І попи вже змовлялись ниці:<br />
"Німецький розум згноїмо<br />
Ми в цій гігантській в'язниці!"

З'явився Лютер. "Стій!" — сказав,<br />
І після того слова<br />
Не зрушила ані на крок<br />
Собору побудова.

Вони не скінчили його — й гаразд,<br />
Бо саме цим і зробили<br />
Символом нашого духу його<br />
Та протестантської сили.

О бідні шельми — соборний союз!<br />
Чи вам слабкими руками<br />
Недобудований добудувать<br />
Цей форт панування над нами?!

Безумний задум! Даремна річ<br />
Жебрати на діло боже,<br />
В єретиків та євреїв просить,-<br />
Ніщо вже не допоможе.

Даремно уславлений Франц Ліст<br />
Для вас на храм концертує,<br />
Так само й талановитий король<br />
Даремно декламує.

Собору Кельнського, поки й світ,<br />
Уже не добудують,<br />
Хоч швабські дурні каміння груз<br />
На корабель рихтують.

Його не докінчать, даремний крик<br />
Сичів і круків потворних,-<br />
Тіні минулого звикли завжди<br />
Жити у вежах соборних.

Уже зближаються часи<br />
Величні і незвичайні,<br />
Коли недовершений цей собор<br />
Ми візьмемо під стайні.

"Як стане стайнею собор,<br />
Куди подітись мають<br />
Три східні царі, що в олтарі<br />
Соборному спочивають?"

Чудне запитання я чую! В наш час<br />
Чи варт про дрібниці дбати?<br />
Тоді доведеться східним царям<br />
Притулку деінде шукати.

А я б вам порадив їх посадить<br />
В три клітки з заліза міцного,<br />
Що в Мюнстері без ужитку висять<br />
На вежі Ламберта святого.

Коли ж не вистачить одного<br />
Вам до тріумвірату —<br />
То замість східного царя<br />
Можна західного брати.

V

Як я на рейнський міст зійшов<br />
Біля причального валу,<br />
Побачив у місячнім сяйві Рейн,<br />
Що вдаль спливав помалу.

Привіт тобі, мій батьку Рейн,<br />
Що тут було з тобою?<br />
Про тебе часто думав я<br />
З одчаєм і журбою.

Сказав — і вловило в глибинах вод<br />
Печальні звуки вухо,-<br />
Неначе кашель старого душив,<br />
Стогнав він і дихав глухо:

"З приїздом, хлопче! Приємно мені,<br />
Що ти не забув мене досі.<br />
Тринадцять літ не бачились ми,<br />
Мені погано жилося.

Під Біберіхом я камінь ковтав.<br />
Не дуже це смачно. Ще ж гірші,<br />
Сказать по правді, для шлунка мого<br />
Нікласа Беккера вірші.

Він пісню зложив про мене, що я<br />
Цнотлива мамина дочка,<br />
Яка уперто береже<br />
Незайманості віночка.

Чуючи пісню безглузду цю,<br />
Я хочу лаятись, битись,<br />
Вирвати бороду сиву свою<br />
І в самому собі втопитись.

Чи я ще незаймане дівча,<br />
Французи могли б сказати,-<br />
Побідні хвилі доводилось їм<br />
Не раз з моїми зливати.

І пісня дурна, і співець не мудрець!<br />
Мене він зганьбив цинічно,<br />
І гірша річ — скомпрометував<br />
На все життя політично.

Коли б французи вернулись до нас, —<br />
Мені червоніти треба,<br />
Мені, що, чекаючи їх, не раз<br />
З сльозами звертався до неба.

Не криюся, дуже я їх любив.<br />
Ну, як там мої французята?<br />
Грають, співають, як і завжди?<br />
Ще білі в них штаненята?

Хотів би я побачити їх,<br />
Не криюсь перед тобою.<br />
Але боюсь, бо вірші ті<br />
Вкрили мене ганьбою.

Альфред де Мюссе, дотепний гамен,<br />
До нас прибуде з ними,<br />
Пробарабанить він на мені<br />
Свої тріскучі рими!"

Отак побивався батько Рейн,<br />
Не міг розважитись знову.<br />
Щоб звеселить його, я сказав<br />
Розсудливу промову:

"Не варт боятись, батьку, тобі<br />
Французьких ущипливих глузів,<br />
Давно вже змінились французи, й давно<br />
Змінились штани у французів.

Не білі тепер — червоні штани,<br />
І ґудзики інші мають,<br />
Не грають вже, не гасають вже,<br />
А голови сумно схиляють.

Все філософствують, на язиці<br />
В них Фіхте, Кант і Гегель,<br />
І курять тютюн, і пиво п'ють,<br />
І дехто гуляє в кегель.

Вони філістери, як і ми,<br />
І це вже в них глибоко в серці,-<br />
Вже більше не вольтеріанці вони,<br />
А швидше генгстенбержці.

Альфред де Мюссе, щоправда, гамен,<br />
Як і раніш, завзятий,<br />
Але не бійся — язика<br />
Йому ми зможемо втяти.

Нехай барабанить посміє він<br />
Огидні свої епіграми,-<br />
Просвищем, як приймали його<br />
Не раз прекрасні дами.

Отож забудь, мій батьку Рейн,<br />
Пісні? лихі. Чудову<br />
Почуєш пісню нову. Прощай!<br />
Ми скоро стрінемось знову",

VI

Услід за Паганіні ходив<br />
Свій Spiritus familiaris,<br />
Часом як пес, а часом з лиця —<br />
Небіжчик Георг Гарріс.

Наполеон кожну грізну мить<br />
Бачив червоного мужа,<br />
Сократ мав демона свого;<br />
Це не уява недужа.

І сам я, над письмовим столом<br />
Нічною схилившись порою,<br />
Не раз помічав, що в масці гість<br />
У мене стоїть за спиною.

Ховав він щось під своїм плащем,<br />
Що тьмяно блискало зрідка.<br />
Я думав — сокира у нього там,<br />
Сокиру там мені видко.

Кремезну він статуру мав,<br />
Очі на зорі схожі.<br />
Не заважаючи мені,<br />
Стояв він, мов на сторожі.

Минули роки — вже я й забув<br />
Відвідини ті пекельні,<br />
Коли раптово зустрівся з ним<br />
Ясної ночі в Кельні.

Задумано містом вночі я блукав<br />
І бачив його за собою,<br />
Як тінь свою; я спинявся — і він<br />
Спинявся разом зо мною.

Спинявся він, наче мене дожидав,<br />
Рушав я — і тінь його чорну<br />
Волік за собою. Так ми прийшли<br />
Аж геть на площу соборну.

Це стало нестерпно, і я повернувсь<br />
І крикнув: "Скажи мені в очі,<br />
Чого за мною ти ідеш<br />
В пустелі оцій серед ночі?

Тебе зустрічаю я завжди,<br />
Коли світова задуха<br />
Груди стискає мої і горять<br />
В мозку блискавки духа.

Чого ти дивишся й мовчиш?<br />
Скажи — що ти ховаєш<br />
Під темним плащем і що там блищить?<br />
Хто ти й чого бажаєш?"

І привид одразу мені відповів<br />
Спокійно і флегматично:<br />
"Будь ласка, без нервів... Мене заклинать<br />
Не треба так патетично!

Я зовсім не привид старовини,<br />
Не пугало з могили,<br />
Ані філософії мене,<br />
Ні красномовства не вчили.

З натури практик я; завжди<br />
Мовчу й спокійний буваю.<br />
Та знай лиш — усе, що намислиш ти,<br />
Я у життя втіляю.

Минуть віки — я не спинюсь,<br />
Покіль твою думку і мрію<br />
На дійсність не перетворю;<br />
Ти мислиш, а я дію.

Так, ти суддя, я — слухняний кат;<br />
З покорою рабською, ревно<br />
Я здійснюю кожний твій вирок, хоча б<br />
Несправедливий запевно.

З сокирою ліктора в Римі мав<br />
Консул перед собою,<br />
У тебе є свій ліктор, лиш він<br />
Сокиру несе за тобою.

Твій ліктор — я, за тобою йду<br />
І маю в руці завжди я<br />
Блискучу сокиру свою, бо я —<br />
Думок твоїх втілена дія".

VII

Мов ангели приспали мене,<br />
Отак заснув я вдома.<br />
В німецьких перинах добре спать,<br />
М'які вони, як відомо.

Як часто за вами я сумував,<br />
Вітчизняні перини,<br />
Коли ночами лежав без сну<br />
На твердих сінниках чужини.

Чудова перина — чудовий сон<br />
На тебе навіває.<br />
Німецька душа від пут земних<br />
Лиш тут відпочиває.

Вона тут вільна й вільно летить<br />
У вись небесну прозору.<br />
О душе німецька, як гордо в снах<br />
Ти піднімаєшся вгору!

Сам бог перед тобою — ніщо!<br />
Крилом в небеснім просторі<br />
До блиску начищаєш ти<br />
Малі зустрічні зорі.

Французам і руським належить земля,<br />
На морі — панують бритти,<br />
Зате ми пануємо в царстві мрій —<br />
О, тут нас не розбити!

Тут ми єдині, і тут вже ми<br />
Не коримось нікому,-<br />
Інші народи, щоправда, живуть<br />
На грунті більш твердому.

Заснув я, і приснилось мені,<br />
Що в місячнім сяйві ясному<br />
Лункими завулками знову я<br />
Блукаю по Кельну нічному.

І знову слідом за мною йшов<br />
Мій чорний супутник незмінно,<br />
І я від утоми не чув уже ніг,<br />
Але ми брели невпинно.

Ми далі брели, і серце моє<br />
Розкрилось, наче рана,<br />
І з рани серця по краплі кров<br />
Сочилася багряна.

Я часом у кров свою пальці вмочав<br />
І часом зупинявся<br />
Біля одвірків — і знак на них,<br />
Кривавий знак залишався.

І щоразу, коли я дім<br />
Отак відзначував, дальній<br />
Вчувався дзвін похоронний мені,<br />
Болючий, тихий, печальний.

Та вже на небі місяць блідий<br />
Зникав у темній запоні,<br />
І дикі хмари летіли вдаль<br />
Повз нього, як чорні коні.

Ми довго блукали й нарешті прийшли<br />
Знов на соборну площу,<br />
Собор одкритий навстіж стояв,<br />
І ми зайшли, як на прощу.

Всевладно тут панували смерть,<br />
І ніч, і глухе мовчання;<br />
Підкреслювало темноту<br />
Свічок і лампад блищання.

Я довго блукав вздовж високих колон<br />
Повільною ходою,<br />
І кроки мого супутника чув —<br />
І тут він був зо мною.

Та ось прийшли ми в темний куток,<br />
Де тьмяно свічки блищали<br />
На діамантах та золоті,— тут<br />
Три східні царі лежали.

Та три царі, що мали б лежать<br />
У раках старовинних,-<br />
О дивна річ! Сиділи вони<br />
На власних домовинах.

Ті три кістяки в фантастичнім вбранні,<br />
В коронах, що блищали<br />
На мертвих го?ловах, бе?рла в руках<br />
Своїх костяних тримали.

Мов ляльки на шворках, здіймали вони<br />
Давно уже мертві кості,<br />
Смерділи гниллю, а разом з тим<br />
І ладаном до млості.

Один навіть рота був розкрив,<br />
Щоб довгу промову сказати.<br />
Він добре мені пояснив, чому<br />
Я мушу його шанувати.

По-перше, тому, що він мрець,<br />
По-друге,— король, зрозуміло,<br />
По-третє, ще й тому, що він святий,-<br />
Мене це це зворушило.

І я йому, сміючись, відповів:<br />
"Даремно себе ти бентежиш!<br />
Я добре знаю — минулим часам<br />
Увесь ти давно належиш!

Геть звідси, геть! З глибоких могил<br />
На світло ви вийшли всує!<br />
Скарби цієї капели життя,<br />
Живе життя конфіскує!

Весела кіннота майбутнього тут<br />
Має постоєм стати;<br />
Добром не підете звідси — ми вас<br />
Прикладами будемо гнати!"

І я на привид свій озирнувсь<br />
По цих словах суворих —<br />
Сокира блищала в його руках,<br />
І він зрозумів мій порух.

Наблизивсь він і тую ж мить<br />
Сокирою став навально<br />
Трощити кістки забобонів старих<br />
І нищити їх безжально.

Луна озвалась з усіх кутків,<br />
І струмінь кривавий рвонувся<br />
Страшним потоком з моїх грудей —<br />
І раптом я проснувся.

VIII

З Кельна до Гагена пошта бере<br />
П'ять талерів в прусській монеті,<br />
Але в диліжансі місць не було,-<br />
Я рушив в одкритій кареті.

Осінній ранок, сіра мла,<br />
Лежить далина безмовна;<br />
Повзем у багнах, але душа —<br />
Душа моя щастя повна.

Це рідний вітер гаряче<br />
Цілує мене щохвилини;<br />
А це багно на шляху — багно<br />
Коханої батьківщини!

Як давні знайомі, коні хвостом<br />
Крутили привітливо й чемно;<br />
Мов яблука для Аталанти, пахтів<br />
Їх гній для мене приємно.

Минули Мюльгейм. Чудовий народ,<br />
І місто теж, нівроку.<br />
Востаннє я тут у травні був<br />
Тридцять першого року.

Тоді усе навкруги цвіло,<br />
Про щастя пташки співали,<br />
Сміялось сонце в небесах,<br />
А люди надіялись, ждали —

Гадали: охлялих рицарів рать<br />
Чкурне по шляхах завізних,<br />
Прощальний келих ми їм наллємо<br />
З довгих пляшок залізних.

І вільна воля прийде до нас<br />
З біло-синьо-червоним штандартом,-<br />
Можливо, вона підведе з труни<br />
Мертвого Бонапарта.

О боже! І досі рицарство тут!<br />
Ті йолопи та боягузи,<br />
Що, наче мощі, сюди прибули,<br />
Нажерли в нас добре пузо!

Сволота бліда, що вигляд колись<br />
Любові й надії мала,<br />
На наших винах червоні носи<br />
Давно собі насмоктала.

Тепер свободі рушати на штурм<br />
Нелегко — болять в неї крижі.<br />
Сумно звисають з веж прапори<br />
Триколірні в Парижі.

Хоч дійсно був імператор воскрес,<br />
Та англійське червище кляте<br />
Його втихомирило, і він<br />
Дав себе знов закопати.

Золоту колісницю бачив я сам,<br />
Коли його тіло стрічали,<br />
І богинь перемоги золотих,<br />
Що труну золоту тримали.

Повагом вздовж Єлісейських Полів,<br />
Крізь Тріумфальні ворота,<br />
Процесія йшла — був сніг, і туман,<br />
І чвиря, й огидна сльота.

Фальшиво гримів розпачливий марш —<br />
Оркестр потерпав страшенно<br />
Від лютої стужі. З штандартів орли<br />
Сумно дивились на мене.

Натхнення було в очах у людей,<br />
Охоплених снами старими,-<br />
Це привид казковий імперії знов<br />
Підводився перед ними.

В той день я плакав. Очі мої<br />
Туманом сліз застилало,<br />
Коли я почув, як з тисячі уст<br />
"Vive l'Empereur!" пролунало.

IX

Ранком — три чверті на восьму було —<br />
З Кельна ми виїжджали.<br />
До Гагена ми прибули біля трьох,<br />
Саме на стіл подавали.

Обід чекав. Була тут сповна<br />
Вся старонімецька страва.<br />
Привіт, капусто кисла, тобі,<br />
І твоїм ароматам — слава!

Каштани в капусті (у матері я<br />
Любив їх) — річ знаменита!<br />
О рідна тараня, яка ти смачна,<br />
Олією мудро полита.

Для серця чулого назавжди<br />
Лишиться вітчизна мила,<br />
Яйце й оселедець я також люблю,<br />
Коли їх засмажити вміло.

Вмлівали ковбаски на сковороді,<br />
Дрозди під мусом, неначе<br />
Засмажені янголята святі,<br />
Пищали: "З приїздом, земляче!"

"Привіт, земляче! — мліли вони,-<br />
Як довго ти не з'являвся!<br />
Щось дуже ти довго із птаством чужим<br />
В чужій чужині тулявся!"

І гуска стояла на столі,<br />
Істота привітлива й мила,-<br />
Здається, коли ми молодші були,<br />
Вона мене дуже любила.

Вона підморгувала мені<br />
Так віддано, ніжно, мило!<br />
Душа в неї справді м'яка була,<br />
Але твердувате тіло.

Свинячу голову внесли<br />
На олов'янім підносі:<br />
Безсмертним лавром квітчають у нас<br />
Свинячі пики і досі.

Х

За Гагеном настала ніч.<br />
Немало я потрусився<br />
Від лютого холоду. Тільки в корчмі<br />
В Унні я трохи зігрівся.

Дівча гарненьке там мені<br />
Чудовий пунш зготувало.<br />
Волосся було в неї — жовтий шовк,<br />
А очі — порівнянь мало!

Приємно чути мені було<br />
Вестфальську чудну вимову.<br />
Знайомий напій нагадав мені<br />
Компанію чудову —

Чудових вестфальців, з якими колись<br />
Пиячили ми в Геттінгені<br />
Покіль не падали геть під стіл,<br />
Як вустілка, п'яні й блаженні.

Я так їх гаряче завжди любив,<br />
Отих вестфальців мирних,<br />
Надійних, вірних, міцних людей,<br />
Немудрих і нелицемірних.

Які дуелянти чудові вони —<br />
Герої, подиву варті!<br />
Як влучно і чесно прямують удар<br />
На терці і на кварті!

Фехтують добре, добре п'ють,<br />
А руки в дружнім пориві<br />
Тобі стискають, ронять сльозу,<br />
Немов дуби чутливі.

Хай небо боронить, бадьорий народ,<br />
Твої поля й отави<br />
Від подвигів і від війни,<br />
Від героїзму і слави.

Нехай господь юнакам твоїм<br />
Найлегший шле екзамен,<br />
Нехай щасливо до шлюбу йдуть<br />
Дівчата твої — Amen!

XI

Аж ось він, Тевтобурзький ліс,<br />
Що Таціт заніс в аннали.<br />
Аж ось класичні багна ті,<br />
Що Вару могилою стали!

Його подолав тут херусків князь,<br />
Герман, со рицарі дужі.<br />
Німецький національний дух<br />
Родився в цій калюжі.

З своїми білявими ордами тут<br />
Не виграв би Герман бою —<br />
Свободи німецької не було б,<br />
Під Римом жили б ми з тобою.

У нашій вітчизні мали б ми<br />
По-римському говорити.<br />
У Мюнхені весталки жили б,<br />
А шваби були б — квірити.

Гаруснексом був би Генгстерберг,<br />
У кишках бичачих копався б.<br />
З Неандера також був би авгур —<br />
На льоті пташок він знався б.

Бірх-Пфайфер смоктала б терпентин,<br />
Як римські дами смоктали,-<br />
Кажуть, від того сечу вони<br />
Напрочуд пахучу мали.

Не стерво німецьке б Раумер був,<br />
А справжній римський Стервацій.<br />
А наш Фрейліграт писав би без рим,<br />
Як в минулому Флакк Горацій.

Грубий жебрак, наш татко Ян,<br />
Звався б тепер Грубіанус.<br />
Me Hercule! Масман знав би латинь,<br />
Цей Маркус Тулліус Масманус.

Борці за правду йшли б у нас<br />
На левів, гієн та шакалів —<br />
В цирк, на арену, а не, як тепер,<br />
На псів з жалюгідних журналів.

Один Нерон у нас би був,<br />
Не тридцять шість Неронів.<br />
Ми вени вріза?ли б собі, щоб спастись<br />
Від рабства та шпіонів.

Шеллінг став би Сенекою в нас<br />
І тим самим скинчив би конфліктом.<br />
Корнеліусу могли б ми сказать:<br />
"Cacatum non est pictum!"

Ура! Наш Герман виграв бій,<br />
І римляни геть ушились.<br />
Вар з легіонами трупом поліг,<br />
І німцями ми залишились.

І німці ми, й німецька в нас<br />
Мова, повна приваби:<br />
Осел — це осел, а не asinus,<br />
А шваби — звісно — шваби.

Раумер німецьким стервом лишивсь,<br />
Ловець орденів та дотацій.<br />
І в риму пише Фрейліграт,<br />
З нього не вийшов Горацій.

Масман латини не знає ні в зуб,<br />
Бірх-Пфайфер пише драми,-<br />
Вона не смокче терпентин,<br />
Як римські галантні дами.

О Герман, вдячні ми тобі!<br />
Недурно ж, повний блиску,<br />
У Детмольді пам'ятник ставлять тобі;<br />
Я теж зголосивсь на підписку.

XII

У лісі густому бричка повзла<br />
Повільно. Вже затемна<br />
Зламалося колесо. Стоїмо.<br />
Пригода неприємна.

Встає поштар, іде в село,<br />
А я один чекаю<br />
В нічному лісі — і виття<br />
Жахливе зачуваю.

Це виють навколо люті вовки<br />
Голодними голосами.<br />
Голодні очі в темноті<br />
Горять, пливуть свічками.

Прочули, напевно, про мій приїзд,<br />
Зібрали вовчий кворум,<br />
Вогнями освітили ліс<br />
І заспівали хором.

Мені на честь заспівали вони<br />
Цю серенаду чудову!<br />
Я в гідну позу миттю став<br />
І теплу сказав їм промову:

"Братове вовки! Душа моя<br />
У вашім гурті радіє,<br />
Де стільки шляхетних вовчих душ<br />
З любов'ю до мене виє!

Словами важко мені сказать,<br />
Що? зараз я почуваю.<br />
Ох, я оцю чудову мить<br />
Навік запам'ятаю.

Спасибі, що ваша зграя мене<br />
З довірою зустріла,<br />
Тим більше, що ви у скрутну мить<br />
Радо ставали до діла.

В мені не помилились ви,-<br />
Варто також відзнаки,<br />
Що ви не вірили тим, хто казав,<br />
Що я перебіг у собаки,

Що зрадник я і, дайте лиш час,<br />
Піду в овечі гофрати,-<br />
Подібним наклепникам мені<br />
Не личить відповідати.

Овеча шкура, що я часом<br />
Вдягав, щоб зігріти плечі,<br />
Вірте, не так мене гріла, щоб я<br />
Мріяв про щастя овече.

Я не вівця, не собака я,<br />
Не гофрат, повний жовчі,<br />
Я вовк, як був, і серце моє,<br />
І зуби у мене вовчі.

Я во?вком вовк, і моє виття<br />
На ваше вельми схоже —<br />
Допомагайте самі собі,<br />
То й бог вам допоможе!"

Таку промову я сказав<br />
Без підготовки в кареті,<br />
Її, перебріхану, вмістив<br />
Кольб у "Загальній газеті".

XIII

Під Падерборном сонце зійшло,<br />
З небес позираючи мляво.<br />
Освітлювать нашу землю дурну —<br />
Це й справді безглузда справа.

З одного боку світла даси,<br />
Як час з тім поспішати<br />
На другий, бо перший в тьму почина<br />
Тим часом поринати.

Сізіфів камінь котиться вниз;<br />
Марно доньки Даная<br />
Наповнюють діжку; сонце теж<br />
Даремно млу розганяє.

Коли розійшовся нічний туман,<br />
Побачив я край дороги<br />
В ранковому світлі на хресті<br />
Обличчя розп'ятого бога.

Мій бідний родич, бачу тебе —<br />
І серце моє сумує,<br />
Спаситель людства, що наші гріхи<br />
Бравсь іскупити всує!

Негарно з тобою вони повелись,<br />
Пани з високої ради.<br />
Та хто ж велів виступати тобі<br />
Супроти церкви та влади?

На жаль, за твоєї доби книжок<br />
Не вміли ще друкувати,<br />
Не то спокійненько ти б видав свої<br />
З небесних питань трактати.

Хоч цензор і викреслив би з них<br />
Думки щодо лиха земного —<br />
Цензура урятувала б тебе<br />
Від розп'яття страшного.

Було б нагірне казання тобі<br />
На інший текст проказати,<br />
Душі і таланту ти досить мав<br />
І міг би попів не займати!

Мінял та банкірів ти з храму прогнав,<br />
Бича ухопивши в руку,-<br />
Нещасний, ти висиш тепер на хресті —<br />
Ідеалістам в науку.

XIV

Вологий вітер, холодний край,<br />
Дороги не подолати.<br />
А в серці моєму бринить і дзвенить:<br />
"Сонце, пломінь відплати!"

Співала пісню з приспівом цим<br />
Не раз мені няня, бувало.<br />
Це "Сонце, пломінь відплати!" — мені"<br />
Як сурма в лісі, звучало.

Про вбивцю в пісні мова йшла,<br />
Що жив би в щасті й нині,<br />
Але його мертвого люди знайшли<br />
У лісі на вербині.

І вирок, прибитий до верби,<br />
Можна було прочитати.<br />
Повісили месники Феми його.<br />
"Сонце, пломінь відплати!"

Оскарженцем сонце було на суді,<br />
Воно вимагало страти.<br />
І чувсь передсмертний Оттілії крик:<br />
"Сонце, пломінь відплати!"

Згадаю цю пісню — згадаю враз<br />
І няню мою стареньку,<br />
Я бачу знов її темне лице,<br />
Кожну зморшку маленьку.

Сама вона з Мюнстера родом була<br />
І дуже багато знала<br />
Народних пісень і страшні казки<br />
Чудово розповідала.

Як билося серце моє, коли в них<br />
Про королівну йшлося,<br />
Що, в лузі сидячи, золоте<br />
Розчісувала волосся.

У лузі гуси вона пасла,<br />
А ввечері, як гнала<br />
Ті гуси до двору, біля воріт<br />
Замислена ставала.

Кінську голову над ворітьми<br />
Бачила в ту хвилину,<br />
Голову бідного коня,<br />
Що привіз її на чужину.

Принцеси голосок тремтів:<br />
"О Фа?ладо, що з тобою?"<br />
А кінський череп шепотів:<br />
"І ти не маєш спокою!"

Принцеси голосок тремтів:<br />
"Коли б моя ненька знала!"<br />
А кінський череп шепотів:<br />
"Була б вона сконала!"

Тамуючи подих, я прислуха?всь,<br />
І серце стискалося знову,<br />
Коли починала няня моя<br />
Тихенько про Ротбарта мову.

Вона запевняла мене, що король<br />
Не вмер, як інші герої,<br />
Живе він потай в одній горі<br />
З товаришами по зброї.

Кіфгейзер зветься та гора,<br />
І є в ній підземні ходи,<br />
Лампади освітлюють мовчазні<br />
Підземних залів зводи.

Велика стайня — перший зал,<br />
У чепраках чудовних<br />
Стоять сто тисяч жеребців<br />
Там біля ясел повних.

Вони осідлані стоять,<br />
Не загримить копито,<br />
Ні збруя не брязне, іржання не чуть,<br />
Немов з чавуна їх відлито.

Соломи повен другий зал,<br />
На ній лежать солдати,<br />
Багато тисяч бородачів,-<br />
Важко таких підібрати.

Вони озброєні до зубів,<br />
Але всі ці герої<br />
В могутньому сні, як мертві, лежать,<br />
Поснули біля зброї.

А в третім залі зброї гора:<br />
Шоломи з срібла та криці,<br />
Довгі списи, сокири, мечі<br />
І старофранкські рушниці.

Гармат не багато, та досить було б<br />
Для ворогів на трофеї.<br />
І прапор чорно-червоно-злотий<br />
Висить біля зброї цієї.

В четвертім залі кайзер сидить<br />
Чимало сторіч на троні —<br />
На каміннім стільці за камінним столом,<br />
У мантії і в короні.

На землю падає борода,<br />
Мов полум'я багрове,<br />
І часом розплющує очі він,<br />
А часом нахмурює брови.

Спить чи тільки замисливсь він?<br />
З певністю важко сказати.<br />
Коли ж настане слушний час,<br />
Треба лиха чекати.

Він прапора схопить і кине клич:<br />
"На коні! Гей, на коні!"<br />
Його кіннота схопиться вмить,<br />
Готова до бою й погоні.

І кожний скочить на коня,<br />
І коні вже чують дорогу,<br />
І рвуться в громохкий стривожений світ,<br />
І сурми сурмлять тривогу.

Чудово мчать, чудово б'ють,<br />
Бо виспалися солдати!<br />
Суворо буде судити король —<br />
Убивць він хоче скарати.

Убивць, що, милу і дорогу,<br />
Змогли у труну загнати<br />
Злотоволосу Германію,-<br />
"Сонце, пломінь відплати!"

І тих, що засіли в замках своїх<br />
За мури і за фоси,<br />
Їх теж не помилує смертна петля<br />
Суворого Барбаросси.

О як нас чарують забуті казки,<br />
Що няня вміла складати!<br />
Щемить марновірне серце моє:<br />
"Сонце, пломінь відплати!"

XV

Немов крижаними голками, дощ<br />
Січе й січе щосили.<br />
Повисли у коней сумно хвости,<br />
Й самі вже вони спітніли.

У свій ріжок дудить поштар,<br />
Цю давню перегру я знаю:<br />
"Три вершники виїхали з воріт".<br />
Здається, я засинаю.

Мене схилило — я заснув,<br />
І сон мені дивний снився,<br />
Неначе я в казковій горі<br />
У Ротбарта опинився.

Сидів він не на каміннім стільці<br />
За камінним столом, як скульптура,<br />
І постать його не така була,<br />
Як уявляють, похмура.

Зо мною по залах підземних він,<br />
Як з добрим гостем, тинявся;<br />
Неначе антиквар, із своїх<br />
Скарбів та курйозів пишався.

Мене навчав він, як булаву<br />
В час битви тримати я маю;<br />
Часом з мечей витирав він іржу<br />
Полою свого горностаю.

У руки взяв він павиний хвіст<br />
І заходився змітати<br />
Столітній пил, що зброю вкривав,<br />
Мечі, кольчуги, лати.

Він прапор витрусив і сказав:<br />
"Це гордість моя найвища,<br />
Що шовку ще досі не згризла міль,<br />
Ані черва деревища".

Коли ж удвох прийшли ми в зал,<br />
Де покотом на підлозі<br />
Лежали озброєні бійці,<br />
Старий сказав у тривозі:

"Тут треба тихіше нам говорить,<br />
Щоб хлопців моїх не збудити;<br />
Сто літ пройшло — і я мушу платню<br />
Сьогодні їм платити".

І кайзер тихцем підходить до них,<br />
І кожному солдату<br />
Кладе в кишеню крадькома<br />
По золотому дукату.

Я здивувався, і він сказав:<br />
"Не пропускаючи строку,<br />
Дукат на брата я чесно плачу<br />
Кожного сотого року".

В тім залі, де в німих рядах<br />
Стояли при яслах коні,<br />
Мій кайзер потирати став<br />
Од радості долоні.

Він коні свої рахувати почав,<br />
Дививсь їм на ноги і в зуби,<br />
Лічба затяглася, і спрагло тряслись<br />
Його пересохлі губи.

"Ні, все ще в мене мало їх,<br />
І це мені серце крає.<br />
Солдатів і зброї досить було б,;<br />
А коней не вистачає!

Я ремонтерів розіслав<br />
По всіх краях купувати<br />
Для мене кращих жеребців,<br />
Багато їх треба мати.

Діждуся коней і — тремти,<br />
Напасників люта зграє,-<br />
Звільню вітчизну і народ,<br />
Що вірно мене чекає!"

Так мовив кайзер, а я гукнув:<br />
"Та це ж нестачі звичайні!<br />
Коли в тебе коней не повний комплект,.<br />
Бери ослів зі стайні!"

А Ротбарт мені сміючись відповів:<br />
"Навіщо нам поспішати?<br />
Рим не збудуєш протягом дня,<br />
Для діла час треба мати.

Певніший вчорашнього завтрашній день.<br />
Сьогодні ще діяти рано.<br />
Є в римській державі прислів'я старе:<br />
"Chi va piano, va sano".*

--------------------<br />
* "Поспішиш — людей насмішиш" (іт.).

XVI

Візок труснув і мене розбудив,<br />
Та я з головою вкрився,<br />
Заплющив очі й знов заснув,<br />
І знов мені Ротбарт снився.

Я знову по залах з ним блукав<br />
Під тінню громохких зводів,<br />
А він зо мною про се й про те<br />
Розмови довгі заводив.

Уже давно, багато літ<br />
Не мав король зі світу,<br />
Либонь, з Семилітньої війни,<br />
Ні звістки, ні привіту.

Про Мендельсона він питав,<br />
Про Ка?ршиху,— а наостанку<br />
Спитав про графиню Дюбаррі,<br />
Людовікову коханку.

"О кайзер! — гукнув я.— Як ти відстав!<br />
Вже Мозеса черви зжерли,<br />
Давно вже й Ребекка, і Абрагам,<br />
Синок його милий, померли.

Абрагам та Лія родили на світ<br />
Синочка Фелікса — нині<br />
Він охрестився й далеко пішов —<br />
Став диригентом в Берліні.

І Ка?ршиха стара вже в труні,<br />
Й дочки її, Кленке, немає;<br />
Онука її, Гельміна Шезі,<br />
Здається, ще шкандибає.

З Людовіком добре мадам Дюбаррі<br />
Свій довгий вік одгуляли,<br />
З П'ятнадцятим, значить. Старою вже<br />
Її гільйотинували.

У ліжку Людовік П'ятнадцятий вмер,<br />
З своїм розлучившись народом.<br />
Шістнадцятий на гільйотину пішов<br />
З Антуанеттою згодом.

Спокійно йшла королева на смерть.<br />
Відповідно до свого звання.<br />
В істериці билась мадам Дюбаррі<br />
Під час гільйотинування".

Тут кайзер раптово зупинивсь,<br />
Його пойняла тривога,<br />
Він вирячив очі: "Гільйотинувать?!<br />
Та що це значить, на бога?"

"Гільйотинувати,— я так пояснив, —<br />
Це метод новий: без крику<br />
І незалежно від стану людей<br />
Вкорочувати їм віку.

Для цього служить тепер на землі<br />
Нова, чудова машина,<br />
Її завів мосьє Гільйотен,<br />
Тим-то вона й гільйотина.

До дошки прив'язує тебе<br />
Кат своєю рукою,<br />
Трикутна сокира між двох стовпів<br />
Вгорі висить над тобою.

Вірьовку смикнути — сокира летить,<br />
З блиском, як личить залізу,<br />
І ось вже впала твоя голова<br />
В лантух, що висить знизу".

Тут кайзер знову закричав:<br />
"Мовчи! Про ваші машини<br />
Я знать не хочу! Боже боронь<br />
Мене від гільйотини!

І королеву й короля!<br />
До дошки — і на страту!<br />
Це ж проти етикету! Та ні,<br />
Це проти маєстату!

А ти, нахаба,— відкіль принесла<br />
Тебе нечиста сила?<br />
Зажди, хлоп'я, підріжу я<br />
Твої зухвалі крила!

Замовкни! Жовч вивертає в мені<br />
Твоя страшна бравада.<br />
Ти бунтівник, і подих твій —<br />
Страшна державна зрада".

З такою люттю мене він кляв,<br />
І так проклинав без міри,<br />
Що й я не стримавсь і виклав свій<br />
Таємний символ віри:

"Гер Ротбарт, годі нам байок,<br />
Що втратили принаду!<br />
Лягай та спи, без тебе ми<br />
Самі дамо собі раду!

Республіканці нас візьмуть на сміх,<br />
Коли нас очолювать буде<br />
Така коронована мара,-<br />
Вони дотепні люди.

Твій прапор давно вже я розлюбив —<br />
Ще в роки студентства мого<br />
Старонімецькі дурні смак<br />
Одбили мені до нього.

Найкраще буде лишитись тобі<br />
В Кіфгейзері у себе,<br />
Бо, правду кажучи, короля<br />
Давно уже нам не треба!"

XVII

Отак посварився з кайзером я,<br />
У сні, у сні, зрозуміло,-<br />
Не сміємо ми говорить наяву<br />
З монархами так сміло.

У сні лише, в ідеальному сні<br />
Німець може відкрити<br />
Німецькі погляди, що звик<br />
У вірному серці крити.

Коли я прокинувся, повз ліс<br />
Карета повзла помалу,<br />
І дійсності дерев'яна суть<br />
Геть сон мій розігнала.

Верхами похитували дуби,<br />
Берези, сповнені болю,<br />
Схилялися сумно, і я гукнув:<br />
"Прости мені, мій королю!

Прости мені, Ротбарте, гострі слова!<br />
Що ти мудріший, знаю,<br />
Але вже мені увірвався терпець,-<br />
Приходь же, королю, чекаю!

А що гільйотина не до душі —<br />
Хай буде все по-старому:<br />
Дворянство можеш карати мечем<br />
І вішать міщан і сірому.

Або ж навпаки — підсмикуй дворян,<br />
А селяни та бюргери згодні,<br />
Щоб голови кат відтинав їм мечем;<br />
Всі ми створіння господні.

Страхітний Карла П'ятого суд<br />
Не бійся поновити,<br />
На стани, гільдії, цехи народ<br />
Ти можеш знов поділити.

Священну Римську імперію знов<br />
В наш вік поверни криваву,<br />
Верни разом з тим огидним дрантям<br />
Її ганебну славу.

Середньовіччя маячню,<br />
Усю його гнилизну<br />
Стерпіти б я міг, коли б ти нас звільнив<br />
Від гермафродитизму

Гамашного рицарства, що в нім<br />
Змішались в безформну масу<br />
Готичний кошмар і новітня брехня,<br />
Воно ж — ні риба ні м'ясо.

Закрий цей балаган, розжени<br />
Комедіантів зграю,<br />
Що пародіює старовину,<br />
А сам приходь — чекаю!"

XVIII

Мінден — фортеця досить міцна<br />
І має добру зброю.<br />
Та прусські фортеці радніше я<br />
Минав би стороною.

Надвечір ми спинилися тут.<br />
На мості зарипіли<br />
Під нами дошки, і зяяв рів,<br />
Коли ми в браму в'їздили.

Ряди бастіонів лякали мене.<br />
Підводились темні брами.<br />
Лунко ворота одкрились для нас<br />
І лунко закрились за нами.

Ох, Одіссею, я зрозумів,<br />
Що відбувалось з тобою<br />
В ту мить, коли Поліфем завалив<br />
Печеру свою скалою.

Капрал карету мою спинив:<br />
"Ім'я ваше?" Відповідаю:<br />
"Я звуся — Ніхто, я — лікар очний,<br />
Велетням більма знімаю".

В готелі ще гірше зробилось мені,<br />
Не міг шматка проковтнути.<br />
Душили ковдри в ліжку мене<br />
І не давали заснути.

Моя постеля по боках<br />
Червоні завіси мала,<br />
І китиця з-під балдахіна брудна<br />
Над головою звисала.

Проклята китиця! Довгу ніч<br />
Я не знаходив спокою!<br />
Мов меч Дамокла, висіла вона<br />
В мене над головою.

То враз, немов голова змії,<br />
Вона починала шипіти:<br />
"В оцій фортеці довічно ти<br />
Засуджений сидіти!"

Зітхав я — добре було б мені<br />
Лежати в ці хвилини<br />
В Парижі на Faubourg Poissoniere,<br />
Біля моєї дружини.

Я часом чув: по моєму чолі<br />
Тупим ніби чимсь черкала<br />
Холодна цензорська рука —<br />
І думка раптом зникала.

Жандарми в саванах враз при мені<br />
З'явились, мов видіння,<br />
І виразно я кайданів почув<br />
Страхітливе брязкотіння.

Ох! Привиди підхопили мене,<br />
І я опинився в пустелі,<br />
І тут мене прикували вони<br />
До прямовисної скелі.

Жахлива китиця з ліжка брудна<br />
На мене налетіла —<br />
Тепер, як у шуліки, були<br />
У неї кігті і крила!

Вона обернулась прусським орлом!<br />
Він кігтями вп'явсь мені в тіло!<br />
Він рвав печінку з грудей моїх,<br />
Кричав я й стогнав безсило.

Я довго стогнав — закричали півні,<br />
Мій сон розвіявсь марою.<br />
Лежу я в ліжку, і вже не орел,<br />
А китиця знов наді мною.

Подавсь я з екстра-поштою геть<br />
І лиш на лоні природи,<br />
На бюкебурзьких землях, зітхнув,<br />
Мліючи з насолоди.

XIX

О, як, Дантоне, ти помиливсь,<br />
За те й діждався розплати!<br />
Вітчизну можна з собою всю<br />
На закаблуках забрати.

Я пів-Бю кебурга набрав на мої<br />
Чоботи знамениті!<br />
По правді, таких багнистих шляхів<br />
Ніде не бачив я в світі.

У Бюкебурзі я зупинивсь,<br />
Бо намір мав мимоходом<br />
Оглянути дідівське гніздо:<br />
Бабуся з Гамбурга родом.

Удень до Ганно?вера я прибув,<br />
Начистив чоботи чисто<br />
І зразу ж — бо з користю їздить люблю —<br />
Пішов оглядати місто.

О боже! Як тут охайно скрізь!<br />
Ні порошинки не видно.<br />
Будинки розкішні, і я б сказав —<br />
Збудовані солідно.

Зокрема сподобався плац мені<br />
Та навколо нього будови;<br />
Живе тут король, це його палац,<br />
Він зовні просто чудовий

(Звичайно, палац). Обабіч дверей<br />
Дві будки непривітні —<br />
В рудих мундирах стоять вартові,<br />
Обличчя у них страхітні.

Мій чичероне мовив: "Тут<br />
Ернст Август наш проживає,<br />
Хоч він і поважного віку лорд,<br />
Але ще в нім жилка жива є.

Він ідилічно у нас живе,<br />
Бо ліпше, ніж варта ледача,<br />
Його боронить знайомих нам<br />
Людців боягузлива вдача.

Ми бачимось іноді, і завжди<br />
Він нарікає на долю<br />
Свою королівську, каже, що тут<br />
Потрапив наче в неволю.

Він широко звик, по-британськи, жить,<br />
А в цю тісну країну<br />
На трон попавши, боїться він<br />
Повіситись від спліну.

Я позавчора бачив його,<br />
По правді, в великому горі:<br />
Він саме зволив варити клістир —<br />
В нього собаки хворі".

XX

З Гарбурга через годину я<br />
В Гамбург виїхав. Зорі<br />
Мигтіли в небі. Свіжили мене<br />
Подуви вітру бадьорі.

Прибув я до неньки — від щастя вона<br />
Злякалась до нестями,<br />
Гукнула: "Сину любий мій!" —<br />
І аж сплеснула руками.

"Мій сину, ти тринадцять літ<br />
Себе примусив ждати<br />
І, мабуть, дуже зголоднів —<br />
Чим тебе годувати?

Є риба, і гусятина,<br />
І добрі помаранчі".<br />
"Дай риби і гусятини,<br />
Це добре — помаранчі".

І поки я з апетитом їв,<br />
Сміялась від радості мати,<br />
А потім про се, а там і про те<br />
Мене заходилась питати:

"Чи маєш догляду, сину мій,<br />
Ти на чужині хоч трохи?<br />
Чи добре латає дружина твоя<br />
Твої сорочки і панчохи?"

"Чудова рибка, матінко,<br />
Та слід її мовчки з'їдати —<br />
Буває, що в горлі застрягне кість;<br />
Краще давай мовчати".

Я впорав рибу — і на стіл<br />
Гуску поставила мати,<br />
І знову про се, і знову про те<br />
Мене заходилась питати:

"Скажи, у Франції чи у нас<br />
Краще живеться людині?<br />
Кому перевагу ти віддаєш,<br />
Мій синку, якій країні?"

"Німецька гуска, матінко,<br />
У нас непогана бува ще;<br />
Французи ж відкормлюють краще гусей<br />
І соус готують краще".

А тільки з гускою я попрощавсь,<br />
Як на столі з'явились<br />
Презапашні помаранчі: вони<br />
Самі у рота просились.

А матінка знову почала<br />
Цікавитись, питати;<br />
Такі запитання гострі були —<br />
Не знав я, що їй сказати.

"Ти й досі політиці вірний чи вже<br />
Давно розпрощався з нею?<br />
До котрої партії тепер<br />
Належиш ти душею?"

"Чудовий, матінко, помаранч!<br />
Ти бачиш — я радо ковтаю<br />
Солодкий, пахучий сік, але<br />
Лушпиння геть викидаю".

XXI

Напівзгоріле місто знов<br />
Потроху оживає.<br />
Мов півобстрижений пудель сумний,<br />
Гамбург тепер виглядає.

В руїнах вулиці лежать,<br />
Не милий мені цей трунок.<br />
Де дім, в якому я зірвав<br />
Свій перший поцілунок?

А та друкарня, з якої в світ<br />
"Мандрівні картини" з'явив я?<br />
А та аустерія, в якій<br />
Устриці вперше їв я?

А Дрекваль, куди наш Дрекваль зник?<br />
Годі його й шукати!<br />
Де павільйон, в якому я<br />
Їв пиріжки та цукати?

А ратуша, де царював сенат?<br />
Бюргерської твердині<br />
Вогонь безжальний не пощадив —<br />
Найбільшої святині!

Зітхають люди, обличчя в них<br />
Сумні, як їхні квартали,<br />
Вони про грізну пожежу мені<br />
Отак розповідали:

"Схопилось одразу з усіх кінців.<br />
Страхітні були хвилини!<br />
Дзвіниці палали, від них тепер<br />
Лишились тільки руїни.

Згоріла біржа,— сотні літ<br />
Батьки наші в ній збивали<br />
З можливою чесністю, хто як міг,<br />
Свої визначні капітали.

Лиш банку — срібної міста душі —<br />
Та тих книжок, де людину<br />
Оцінено точно, вогонь не здолав,-<br />
І всім ми знаємо ціну.

Богові дяка, збирали для нас<br />
В найдальших країнах гроші.<br />
Мільйонів на вісім зібрали, ну що ж,<br />
Прибутки справді хороші!

А що християни щирі гуртом<br />
Грошима порядкували,<br />
То ліва й не відала рука,<br />
Скільки правицею брали.

З усього світу гроші пливли<br />
І все до тієї правиці,-<br />
Ні провіантом не гребали ми,<br />
Ні лептою удовиці.

Нам слали одежу, і ліжка, й харчі,<br />
І хліб, і м'ясо, й бульйони,<br />
А прусський король — той навіть хотів.<br />
Послати свої батальйони.

Матеріальні збитки нам<br />
Покрили, можна сказати;<br />
Але переляку — наш переляк<br />
Не можна відшкодувати!"

Щоб їх збадьорити, я сказав:<br />
"Годі вам сльози лити!<br />
Троя на що вже гарна була,<br />
А мусила теж згоріти.

Будуйтесь знову, добре сушіть<br />
Свої калюжі безмежні,<br />
Заводьте кращі закони собі<br />
І кращі помпи пожежні.

Кайєнського перцю менше кладіть<br />
В супи свої для спокою,<br />
І коропи для здоров'я важкі,<br />
Бо варите ви їх з лускою.

Гиндички шкодять вам не так,-<br />
Лиш не давайтеся в руки<br />
Тій птиці, що знесла яйце<br />
Бургомістрові до перуки.

Оту фатальну птицю, либонь,<br />
З вас кожен чудово знає.<br />
Згадаю про неї — все, що я їв,<br />
Мій шлунок вивертає".

XXII

Змінилось місто, та більш значні<br />
В народі знайшов я зміни.<br />
Блукають розбиті й похмурі усі,<br />
Немов живі руїни.

Кощавий ще більше схуд, товстий<br />
Давно нагадує льо?ху.<br />
Постаршали діти, а хто старий —<br />
Здитинюється потроху.

Кого телям я покинув колись —<br />
Биком реве тепера,<br />
Гусята вийшли в гусаки,<br />
Убрались в пишні пера.

І Гудель стару я також зустрів —<br />
Ну, що ті сирени колишні!<br />
Придбала чорні буклі собі<br />
І зуби білосніжні.

Зберігсь паперу продавець,<br />
Колишній мій друг, до речі,-<br />
Здалеку не відрізнити його<br />
Від Іоанна Предтечі.

Я Галле бачив тільки здаля,<br />
Він геть од мене подався.<br />
Казали, що дух його згорів,<br />
Хоч в Бібера він страхувався.

Старого цензора свого<br />
Побачив я знову. В тумані<br />
На гусячім торзі стрілися ми.<br />
В дуже лихому він стані.

Ми привітались. В старого з очей<br />
Скотилась холодна сльозина.<br />
Він вельми радий, що бачить мене!<br />
Дуже химерна картина.

Не всіх я бачив. Лютий час<br />
Веде нас в домовину,<br />
Уже я Гумпеліно мого<br />
Тут більше не зустріну.

З його шляхетної душі<br />
Упали земні закови,<br />
Тепер він плаває, як серафим,<br />
Перед престолом Єгови.

Кульгавий Адоніс з товаром своїм<br />
До мене тепер не загляне.<br />
Колись на вулицях він продавав<br />
Урильники з порцеляни.

Чи Майєр малий ще живий, чи ні,<br />
Не можу напевно сказати.<br />
На жаль, про нього я забув<br />
У Ко?рнета розпитати.

Помер чудовий пудель Саррас.<br />
Це втрата! Парі — хто хоче,-<br />
Що милий Кампе за нього б віддав<br />
Десять поетів охоче.

У Гамбурзі зроду-віку живуть<br />
Хрещені та нехрещені.<br />
Однаково пильно дбають вони<br />
Про справи своєї кишені.

Хрещені порядні всі, як один,<br />
Обіди у них чудові,<br />
Не дай їм відстрочки по векселях —<br />
Вони платити готові.

Серед євреїв знову розкол,<br />
Дві протилежні програми —<br />
Старі не кидають синагог,<br />
Нові відвідують храми.

Нові свинятини шматок<br />
Спроможні проковтнути,<br />
Вони — демокради, а старі<br />
Здебільш аристокрути.

Люблю і старих я, люблю і нових,<br />
Клянуся господом цноти,<br />
Та значно більше я рибку люблю,<br />
Що зветься — копчені шпроти.

XXIII

Як республіку, Гамбург я б не міг<br />
З Флоренцією зрівняти.<br />
Та в Гамбурзі устриці кращі — їх тут<br />
У Лоренца можна дістати.

Був гарний вечір. З Кампе я<br />
У льох той мусив пірнути,<br />
Щоб устрицями поласувать<br />
І трішки винця хильнути.

А там товариство добре було —<br />
Зустрів я радо знову<br />
І друзів старих, як, наприклад, Шофп'є,<br />
І молодь нову чудову.

Тут був і Віллє, чиє лице —<br />
Альбом, у якому видко<br />
Факсиміле ворожих рапір —<br />
Академічно і чітко.

Сидів тут сліпий язичник Фукс,<br />
Особистий ворог Єгови,<br />
Що вірить в Гегеля тільки, та ще<br />
Трохи в Венеру Канови.

Амфітріоном Кампе був,<br />
Сам, з власної персони,<br />
Лилося блаженство з його очей<br />
Замріяної мадонни.

Я добрі устриці з смаком їв<br />
І думав, п'ючи наші вина:<br />
"Кампе — велика людина, це факт,<br />
І між видавців — перлина!

Боюсь, що з іншим видавцем<br />
З голоду я загину,<br />
А цей і пити дає мені.<br />
Ніколи його не кину.

Я славлю найвищого творця<br />
За сік лози і найпаче<br />
За те, що видавцем мені<br />
Він Юлія Кампе призначив.

Я славлю Всевишнього творця,<br />
Підводячи очі д'го?рі,<br />
Бо він створив рейнвейн на землі,<br />
А також устриці в морі!

Отче, що сотворив лимон,<br />
Щоб устриці кропити,<br />
Мою вечерю дай мені<br />
Добре перетравити!"

Рейнвейн завжди підносить в мені<br />
Чуття високі й чудові!<br />
В моєму серці він до людей<br />
Пробуджує по?рив любові.

В цей час на вулицю поблукать<br />
Виносить мене з світлиці,<br />
Живої душі шукає душа,<br />
Бажано — в білій спідниці.

В подібні хвилини всю душу мою<br />
Сповняє чуття блаженне,-<br />
Всі ки?цьки для мене сірі в цей час,<br />
А всі жінки — Єлени.

На Дрейбані побачив я<br />
Величну жінку,— не всюди<br />
Побачить можна і не завжди<br />
?Такі величні груди.

Було в неї повне і свіже лице,<br />
В очах розцвітали блавати,<br />
Трояндові щоки, як вишні — уста,<br />
От тільки ніс — сизуватий.

Її ясне чоло вкривав<br />
Очіпок з білого льону,<br />
На вежу скидався він, а також<br />
Нагадував трохи корону.

Туніка біла на литки<br />
Звисала в тієї матрони.<br />
Литки! У неї ноги були<br />
Мов дві дорійські колони.

Натури людської вона,<br />
Здавалось мені, достоту,<br />
І тільки її надприродний зад<br />
Виказував вищу істоту.

Вона до мене підійшла,<br />
З приїздом привітала:<br />
"Тринадцять літ ти на Ельбі не був,<br />
А бачу — змінився мало.

Ти, мабуть, шукаєш створіння ті,<br />
Що в цих місцях з тобою<br />
Колись блукали ночами без сну<br />
Мрійливою юрбою.

Давно вже поглинуло їх життя,<br />
Страхітна гідра стоглава,-<br />
Ні подруг давніх, ні давніх днів<br />
Не знайдеш ти, от в чім справа.

Не знайдеш тих гордих квітів, яким<br />
Душа твоя гімн співала.<br />
Вони тут цвіли, та давно одцвіли,<br />
Давно їх буря зламала.

Обірвано, збито, розтоптано їх<br />
Судьби важкою стопою,-<br />
Мій друже, такий кінець на землі<br />
Всього, що зветься красою!"

"Та хто ж ти? — гукнув я.— Чи не тебе<br />
Я бачив у сні старому?<br />
Де ти живеш? Чи можна мені<br />
Тебе провести додому?"

"Ти помилився, друже мій,-<br />
Вона засміялася дзвінко.-<br />
Я зовсім не те, що думаєш ти,<br />
Я дуже порядна жінка.

Ні, справді, я не маленька мамзель<br />
Що звуть лоретками нині.<br />
Чи ти Гаммонії не впізнав,<br />
Гамбурзької богині?

Але, я бачу, тремтить душа<br />
Твоя, співець, благородна.<br />
Ти проведеш мене й тепер?<br />
Ну що ж, ходім — я згодна!"

І сміючись я відповів:<br />
"Не битиму одбою —<br />
Іди вперед, а я піду<br />
Хоч в пекло за тобою!"

XXIV

Не знаю, як опинився я<br />
У неї перед дверима.<br />
По сходах, мабуть, мене підняла<br />
Могутня сила незрима.

В кімнатці Гаммонії для нас<br />
Чудова мить настала.<br />
Богиня призналась, що давно<br />
До мене симпатію мала.

"Колись,— сказала вона,— найбільш<br />
Любила я твори щирі<br />
Співця, що месію оспівав<br />
На благочесній лірі.

Дивись, на комоді і досі я<br />
Погруддя Клопштока маю,<br />
Але на нього вже давно<br />
Очіпки одягаю.

Ти мій улюбленець тепер,<br />
Портрет твій над ліжком у мене.<br />
Вінчає свіжий лавровий вінок<br />
Обличчя твоє натхненне.

Даремно тільки моїх синів,-<br />
Кажу тобі щиро, як мати,-<br />
Своїм бичем шмагаєш ти...<br />
Треба вже з цим кінчати.

Я сподіваюсь, що життя<br />
Чогось таки навчило<br />
І толерантнішим тебе<br />
Навіть до дурнів зробило.

Але як зважився ти рушать<br />
В холодну зимову пору<br />
До нас на північ? На півночі ми<br />
Маємо зиму сувору".

"Моя богине,— я їй відповів,-<br />
Одне лиш для мене ясно:<br />
Найглибші чуття у людській душі<br />
Пробуджуються невчасно.

З вигляду добре жилося мені,<br />
Але помирав од нудьги я,<br />
Щодня хвилювання моє росло —<br />
І це вже була ностальгія.

Нараз французьке повітря легке<br />
Стало мене душити,-<br />
Я мусив дихати в моїй<br />
Німеччині, щоб жити.

За духом торфу й тютюну<br />
Почав я сумувати.<br />
Тремтіли ноги — так їм баглось<br />
Німецьку землю топтати.

Вночі зітхав я і сумував,<br />
Згадуючи ворота,<br />
Біля яких моя мати живе<br />
І зовсім близенько Лотта.

І доброго старого я<br />
Згадував часто до ранку,<br />
Бо він хоч і лаяв мене завжди,<br />
Але й захищав до останку.

"Дурний хлопчисько!" — його слова<br />
Хотів би я чути знову.<br />
Вони музи?ку в моїй душі<br />
Пробуджують чудову.

Я сумував за блакитним димком<br />
Над рідними димарями,<br />
За нижньосаксонським солов'єм,<br />
За буковими гаями.

Й за тими місцями я сумував —<br />
Голгофою суму й любові,<br />
Де ніс свого юнацтва хрест<br />
І мій вінок терновий.

Хотів я ридати там, де колись<br />
Доводилося ридати,<br />
Любов до вітчизни — зветься в нас<br />
Це почуття дурнувате.

По суті — це хворість; і ми на цім<br />
Довго спинятись не будем.<br />
Сором'язкий я з натури і ран<br />
Своїх не показую людям.

Мені огидні ті людці,<br />
Що, наче сліпці біля брами,<br />
Показують свій патріотизм<br />
З його всіма болячками.

Ну й що ж, безсовісні жебраки?<br />
Чи з того на гріш приваби<br />
Та популярності здобули<br />
Менцель і всі його шваби?

Моя богине, сьогодні я<br />
Справді занадто нудьгую;<br />
Я трохи стомився, але дарма —<br />
Зараз себе підлікую.

Авжеж, я стомився, та можеш ти<br />
Чаєм мене підсвіжити,-<br />
І, правду сказати, добре було б<br />
У склянку рому підлити".

XXV

Богиня заварила чай,<br />
Ром влила для звичаю,<br />
Але сама той ром пила,<br />
Як водиться, без чаю.

Чоло схилила на плече<br />
Вона мені, холщову<br />
При цьому зім'явши корону свою,<br />
І так почала розмову:

"Мене не раз страхало те,<br />
Що ти чуття свої свіжі<br />
Так довго з французами витрачав<br />
В отім аморальнім Парижі.

Ти там тинявся і не мав,<br />
На лихо, біля себе<br />
Німецького щирого видавця,<br />
Що був би ментором в тебе.

Нелегко жити серед спокус.<br />
В Парижі блукає чимало<br />
Недужих сильфід, і спокій душі<br />
Згубити там легко стало.

Не їдь туди, лишайсь у нас,<br />
Забудь спокуси нечисті,<br />
Ти знайдеш безліч тихих розваг<br />
У нашому товаристві.

Лишайся в Німеччині, тут тобі<br />
Краще тепер буде жити;<br />
Ми йдем вперед, ти, певно, й сам<br />
Значний прогрес помітив.

Цензура легшає щодня,<br />
Гофман — добріший дитини,<br />
Не буде різати він уже<br />
Твої "Подорожні картини".

Ти теж постаршав і м'якший став,<br />
Поступишся, де треба,<br />
І навіть немила старовина<br />
Милішою буде для тебе.

Що нам в Німеччині важко жилось —<br />
Це перебільшення зримі.<br />
Від рабства ми самогубством могли<br />
Рятуватись, як в древнім Римі.

Свободу думки маси у нас<br />
Безмежну і повну мали,<br />
Обмежень зазнавали лиш ті,<br />
Що десь там щось друкували.

Сваволя? Її не знали ми!<br />
Без постанови влади<br />
Ми й демагога не зняли б<br />
З державної посади.

Ні, так погано в нас не було,<br />
Траплялися дрібниці,<br />
А з голоду ще ніхто не вмирав<br />
У нас, в німецькій в'язниці.

Багато гарних прикладів я<br />
З минулого можу навести<br />
Покори і віри, не те що тепер —<br />
Лиш сумніви та протести.

Умовної волі практичний вік<br />
Винищить швидко мрії,<br />
Що ми у серці плекали, святі<br />
І чисті, мов сон лелії.

Погасне, вже погасать почала<br />
Поезія наша багата.<br />
З усіми князями скоро помре<br />
І маврський князь Фрейліграта.

Онук буде пити та їсти, але<br />
Не в цій тишині скам'янілій.<br />
Гряде вистава вельми гучна,<br />
Кінець прийшов для ідилій.

Коли б ти мовчав, я книгу судьби<br />
У дзеркалі чарівному<br />
Тобі одкрила б,— майбутні часи<br />
Ти міг би побачити в ньому.

Нікому в світі — тільки тобі<br />
Хотіла б я показати<br />
Майбутнє твоєї вітчизни, але<br />
Не вмієш ти мовчати!"

"О ні, богине! — образивсь я,-<br />
Мовчатиму, як домовина!<br />
Німецьке майбутнє ти мені<br />
Будь-що показати повинна!

Яку призначиш ти сама,<br />
Я можу клятву дати —<br />
І що? побачу, з тим помру,-<br />
Кажи, як присягати?"

Вона звеліла мені: "Поклянись,<br />
Як Авраамові клявся<br />
Єлеазар, коли він уже<br />
В дорогу підперезався.

Туніку мою підніми, й поклади<br />
Мені на стегна руку,<br />
І поклянись весь вік мовчать<br />
В розмові, як і в друку".

Велична мить! Я знову вдихав<br />
Забутий дух святині,<br />
Коли на прабатьківський кшталт<br />
Складав свою клятву богині.

І я туніку її підняв,<br />
І, положивши руку<br />
На стегна їй, мовчати поклявсь<br />
В розмові, як і в друку.

XXVI

Богиня почервоніла з лиця —<br />
Здавалось, що в корону<br />
Їм ром ударив,— вона почала<br />
З дуже скорботного тону:

"Я бачила Гамбурга перший день,<br />
То ж роки мої вже не ранні.<br />
На Ельбі мати моя була<br />
Царицею тарані.

Carolus Magnus мій батько звавсь,<br />
Монарх у великій славі —<br />
Могутніший і мудріший він був,<br />
Ніж Фрідріх у прусській державі.

В Аахені трон стоїть, на якім<br />
Мій батько коронувався,<br />
А трон, на якому вночі він сидів,<br />
Матусі у спадок зостався.

Від матері я дістала його,<br />
Ця мебля в мене і нині.<br />
Її я й Ротшільду не віддам<br />
За повні золота скрині.

Дивись, аж он в кутку стоїть<br />
Стареньке крісло; побила<br />
Подушку міль, і вже шкура давно<br />
На спинці його струхліла.

Але подушку підніми<br />
Правицею своєю —<br />
Ти круглу дірку побачиш там<br />
І горщика під нею.

Чарівний горщик — в ньому киплять<br />
Магічні сили могутні.<br />
В ту дірку голову встроми —<br />
І зразу побачиш майбутнє.

Майбутнє Німеччини вочу<br />
?Зможеш ти лицезріти,<br />
Але не лякайся, коли воно<br />
Буде дуже смердіти".

Сказала з посміхом вона,<br />
Мовляв, чи я не зблідну?<br />
Але я сміливо пішов<br />
І встромився в ту дірку огидну.

Що? я побачив там — не скажу,<br />
Хоч як би кому не кортіло,<br />
Сказати можу лиш одне —<br />
Боже, як там смерділо!

І як не вивернуло тебе,<br />
Коли почув отой дух ти —<br />
Прелюдію смороду, що злилась<br />
В суміш капусти і юхти?!

Потому, о боже, сморід піднявсь<br />
Такий, що я повірив,<br />
Що вигрібати враз почали<br />
Всі тридцять шість сортирів.

Те стерво, що вже давно згнило<br />
І лиш історично воняло,<br />
Воно останні з своїх отрут,<br />
Півмертве, випускало.

І навіть привид пресвятий,<br />
Той труп у вічній обнові,<br />
Що з безлічі людей і держав<br />
Висмоктав досить крові,

Він ще раз хотів зачумити весь світ —<br />
Людей, поля і дере?ва;<br />
Смердюча й страшна виповзала черва<br />
З його огидного чрева.

Був кожний гробак — новий вампір,<br />
І знову трупом смерділо,<br />
Коли рятівний кіл йому<br />
Огидне пронизував тіло.

Смерділи шнапс і кров, тютюн<br />
І шибеники обдерті,-<br />
Хто так смердів за життя, то як<br />
Смердітиме після смерті?

Смерділо мопсом, таксою, псом,<br />
Що плазом на пузі, мов гади,<br />
Поперед троном та олтарем<br />
Лизали блювотину влади.

Здіймався отруйний дух, немов<br />
В калюжах кров захолола,<br />
Де весь собачий цех лежав<br />
І вся історична школа.

Я знаю, що від Сен-Жюста почув<br />
Колись Комітет порятунку:<br />
"Для лікування тяжких хвороб<br />
Не досить трояндного трунку".

Але німецьке майбуття<br />
Усе пересмерділо,<br />
Що ніс мій уявити міг,<br />
І тут я схилився безсило —

Я втратив свідомість, а пробудивсь —<br />
Сидів, як раніш, під боком<br />
В богині, й лежала моя голова<br />
На бюсті її широкім.

Горів її погляд, палали уста,<br />
Здригалися ніздрі тремтливі,<br />
Вакхічно поета вона обняла,<br />
Співаючи так в надпориві:

"Є в Фуле? король, над усі скарби<br />
Найдорожчого келиха має;<br />
Як з того келиха він п'є,-<br />
Сльоза на очах закипає.

Що? думає в цей час король —<br />
Ніхто не може вгадати.<br />
Він сп'яну може віддати наказ<br />
Тебе арештувати.

Минай стороною того короля,<br />
Не їдь на північ ніколи,<br />
А також поліції стережись<br />
І всії історичної школи.

Лишайсь у мене, тебе я люблю,<br />
Ми їсти і пити будем<br />
Сучасності устриці і вино,<br />
А темне майбутнє забудем.

Накрий-бо горщик, щоб сила в нім<br />
Магічна не вирувала!<br />
Тебе я люблю, як жодна з жінок<br />
Поета ще не кохала!

Цілую тебе і чую — мене<br />
Твій геній надихає;<br />
Легким сп'янінням дивний хміль<br />
Всю душу мою сповиває.

Я чую — нічної сторожі спів<br />
Лунає над землею,<br />
Неначе все місто на нашу честь<br />
Співає гімн Гіменею.

Вже й слуги на конях з вогнем прибули,<br />
І кожен вже добре випив,<br />
Кружляє, гасає, вирує народ —<br />
Танцює танок смолоскипів.

Приходить великомудрий сенат,<br />
Старши?на сивоголова!<br />
Відкашлюється бургомістр,-<br />
Здається, буде промова.

В блискучих мундирах прибули<br />
Всім корпусом дипломати,<br />
Від іноземних держав привіт<br />
І шану просять прийняти.

Прийшло духівництво, рабини й попи,<br />
Сяють масні тонзури.<br />
О боже, Гофман теж прийшов<br />
З ножицями цензури.

Вони дзвенять в його руці,<br />
Він рветься до твого тіла<br />
І вирізає той шматок,<br />
Що я найбільше любила!"

ХХVII

Про ту чудову довгу ніч<br />
Під темним небозводом<br />
В привітний теплий літній день<br />
Я розповім вам згодом.

Старих лицемірів перед кінцем<br />
Безсила душить злоба,<br />
Але дарма — зведе їх в труну<br />
Брехні гнила хвороба.

Нове покоління, що вироста,<br />
Не піде стежками старими!<br />
Я — з вільними духом новими людьми,<br />
Усі мої помисли — з ними.

Квітує вже молодь, яка збагне<br />
Поетову честь і гідність,<br />
Зігріється в сонці його душі,<br />
Свою з ним відчувши рідність.

Мов полум'я, чиста душа моя<br />
І повна світла і віри;<br />
Безсмертні богині краси натягли<br />
Струни моєї ліри.

Колись на лірі цій творив<br />
Свої античні сцени<br />
Покійний батько мій — Арістофан,<br />
Улюбленець Камени.

На ній з великим натхненням він<br />
Оспівував Базілею,<br />
Що висватав Пайстетер колись<br />
І в небо вознісся з нею.

В останньому розділі я намагавсь,<br />
Нехай це лишиться між нами,<br />
Наслідувати кінець "Птахів",<br />
Його найкращої драми.

І "Жаби" — це також чудова річ,<br />
В перекладі в Берліні,<br />
На радість прусському королю,<br />
Її виставляють нині.

Король античність любить, ну що ж,<br />
Візьмемо це на відзнаку.<br />
Його попередник прихильником був<br />
Сучасного жабокряку.

Король цю п'єсу любить, але<br />
Я міг би пораду дати<br />
Арістофану, коли б він жив,<br />
Прусські кордони минати.

З живим Арістофаном у нас<br />
Було б не так, як з твором,-<br />
Невдовзі цей великий поет<br />
Ходив би з жандармським хором.

Одержала б дозвіл гавкать юрба,<br />
Замість хвостом крутити!<br />
А там недовго було б його<br />
І зовсім посадити.

Коро?лю! Я дам пораду тобі:<br />
Вшановуй якнайвище<br />
Мертвих поетів і спокій дай<br />
Поетам, що живі ще.

Живих поетів не зневажай,<br />
Є полум'я в них і стріли,<br />
Страшніші Зевсових блискавиць,<br />
Що ті ж поети створили.

Богів зневажай старих і нових<br />
І всю олімпійську зграю,<br />
Найвищого Єгову ганьби,<br />
Але поета — не ра?ю!

Безжалісні боги наших гріхів<br />
Не звикли нам дарувати,<br />
У пеклі лютий вогонь горить —<br />
І треба в ньому палати!

Та все-таки є святі, що з вогню<br />
Врятують нас при потребі<br />
За свічку чи за споми?н душі,<br />
Бо є ще протекція в небі.

Непорушні пекельні ворота Христос<br />
Зламає в день страшного суду,<br />
Та навіть від праведного судії<br />
Чимало врятується люду.

Але є пекло — потрапиш туди,<br />
Ніщо вже не допоможе,<br />
Ні ме?си, ні молитви?, ні свічки?,<br />
Ані заступництво боже.

Чи чув ти про Дантове "Пекло" колись,<br />
Про грізні його терцини?<br />
Кого засудить туди поет,<br />
Той вже там і загине.

Сам бог не порятує його<br />
З вогню пісенного того!<br />
Отож начувайся, бо ми зашлем<br />
В те пекло й тебе самого!